Сатиричний цикл

У Шотландії в той час на церкву було покладено завдання виховувати людей, трудящих у належній покорі. Церква розробила і насаджувала:

§ теорію приречення, тобто оголошувала існуючий стан непорушним, бо є від Господа-Бога;

§ теорію “природженої гріховності” людини (людина грішна “ізначально” і повинна аскетично й слухняно нести свій хрест, тобто не виступати проти несправедливості, а терпляче спокутувати свій гріх);

При кожній церкві була церковна рада, яка слідкувала за життям парафіян. Образ бога-карателя, бога-людиноненависника обурював Бернса і в своїх віршах він ставить на перше місце людину і навіть визнає за людиною право судити вчинки Бога і людей. Цій темі присвячені такі поезії Бернса: “Два пастирі”, “Звернення до Великих праведників”, “Висвячення”, “Святий ярмарок”, “Молитва святого Віллі” тощо.

Найбільш цікавим з цих творів є “Святий ярмарок”. Це – сатира на релігійні зібрання, що влаштовувалися церковниками Шотландії з метою одурманити народ проповідями про покору, виправдати його важку працю. Народ у своїй масі вже розуміє ідею цього зібрання, бо називає його дотепно “ярмарок”.

Під час прогулянки поет зустрічає трьох жінок, які поспішають на “святий ярмарок”. Імена цих жінок: Марновірство, Лицемірство і Веселість. Перші дві – худі, виснажені, вони – втілення релігійного благочинства і нудьги. Остання – Веселість – життєрадісна, гостра на язик. Вона пропонує поетові піти з ними на ярмарок і посміятися зі “зморщеної пари” Марновірства і Лицемірства. На ярмарку присутні селяни, фермери, ремісники, проповідники, сільські дівчата й парубки.

Головний удар своєї сатири Бернс направляє проти проповідників, яких є ціла галерея і які промовляють перед народом свої проповіді, залякуючи пеклом, тортурами за гріхи. Перший проповідник Муді – фанатик і мракобіс. Він біситься і юродствує, шле людям прокльони, тупотить ногами і навіть підскакує у “божественному екстазі”.

Коли б сатана, як в старі дні,

Знаходився серед синів Господа,

То від єдиного погляду на обличчя Музи

Він одразу ж опинився б у пеклі –

Так налякався б він у цей день.

Потім з проповіддю виступає Сміт. Це – страшна людина, змія, що пригрілася і чекає свого часу. Він холодний, розсудливий, з хорошою англійською мовою, отруює свідомість народних мас, вихваляючи все англійське. Далі виступає єлейний Піблз, за ним – торохтійко Міллер, який може язиклм переконати легковажних, але мав настільки “плотську” зовнішність, що успіху не досяг. Завершує виступи проповідник Расел – фанатик і артодокс. Він настільки залякує своїх слухачів, що ось-ось вони підуть за ним, але Бернс жартома розряджає напруженість моменту:

Його розповідь про пекло, де панують чорти,

Сповнює душі жахом.

Його разючі слова, наче шаблі,

Розділяють друзів і коханців.

Ті, що наполовину поснули, схоплюються від страху:

Їм здається: вони чують, як реве пекельне полум’я,

Коли насправді виявляється, що це хропе сусід.

А от парафіяни, котрі зібралися на ці проповіді, поводять себе спокійно: розмовляють, закушують, домовляються про побачення, сідають зручно біля того, з ким хотіли б поспілкуватися. Деякі зручно влаштувалися в шинку: п’ють, їдять. Молодь гуляє. Ті ж. Хто налаштувався слухати проповіді, сплять, дрімають, обмовляють сусіда, передають плітки. А хтось, послухавши проповідника і злякавшись того, що чекає його на тому світі, біжить швидше до шинку, щоб скористатися останніми можливостями земної насолоди.

Висміюючи повний крах задуму церковників, Бернс пише:

Як багато сердець цей день навернув

Грішників та дівчат!

Навіть кам’яні серця, як тільки надійшла ніч,

Стали зовсім м’якими.

Дехто переповнений божественною любов’ю,

Дехто переповнений горілкою.

І багато справ, розпочатих у цей день,

Закінчаться любовними обіймами.

Поет показав, що особливостями цих релігійних зібрань є марнотратство і лицемірство, але веселощі, сміх, життєва енергія перемагають усе.

Одним з найкращих сатиричних творів Бернса є сатира “Молитва святого Віллі”. У місті Мохлін жив церковний староста Вільям Фішер – ханжа, лицемір, котрий узяв собі за правило втручатися в усі справи парафіян, а потім слідкувати та доносити на селян. В особі Фішера Бернс хотів знищити згубний вплив цих церковників.

За формою цей твір являє собою звернення до Бога, якому святоша сповідається в гріхах і просить господньої ласки. Вся його святість, покора, відчуженість від мирських радощів насправді виявляється маскою. Починається молитва Віллі звертанням до Бога, який виступає жорстоким і злим:

О ты, не знающий преград!

Ты шлешь своих любезных чад –

В рай одного, а десять – в ад,

Отнюдь не глядя

На то, кто прав, кто виноват,

А славы ради.

Віллі дякує Богові за те, що залишив його прислуговувати Йому, і пихато називає себе “маяком”, “стовпом”, “захисником віри”, намагається ревно виконувати свою службу.

Изобличаю я сурово

Ругателя и сквернослова,

И потребителя хмельного,

И молодежь,

Что в праздник в пляс пойти готова.

Складається враження, що перед нами благочестива, віддана релігійним нормам людина. Насправді ж, коли Віллі кається в своїх гріхах, ми дізнаємося, чого варте його благочестя і яким він є в дійсності (п’яничка, спокусник жінок, любитель добре попоїсти за чужий рахунок).

Вчера я вышел на дорогу

И встретил Мегги-недотрогу.

Клянусь всевидящему богу,

Обет приму,

Что на нее я больше ногу

Не подниму!

Еще я должен повиниться,

Что в постный день я у девицы,

У этой Лиззи смуглолицей,

Гостил тайком.

Но я в тот день, как говориться,

Был под хмельком.

Потім Віллі, за своєю звичкою, доносить Богові на всіх, хто йому не до вподоби. А не любить він молодь за те, що вона не слухається його: корчить йому гримаси, насміхається з нього, грає в карти, сміливо висловлює свої думки тощо. Його ж, Віллі, хай Господь не карає, хоч він і грішний, нехай посилає йому дари “тлінні” й “нетлінні, прийме його до раю.

У цьому невеликому творі Бернс створив реалістичну картину виродження церковних служителів, картину спокійних, розумних, гордих, сміливих простих людей села.

А скільки дотепних, гострих, веселих речей належить поетові Бернсу (“Ода зубному болю”, “Комасі, яку побачив поет на капелюшку пані під час церковної служби”, Ода шотландському пудингу”, епіграми, епітафії тощо).