За милой я пустился вслед

Лекція 12

ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЕ – ПОЕТА, ДРАМАТУРГА, ПРОЗАЇКА. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОВІДНИХ ТВОРІВ ГЕТЕ. ПРОБЛЕМАТИКА ДРАМИ “ФАУСТ

ПЛАН

1. Характеристика провідних творів Гете.

2. Проблематика драми Гете “Фауст”.

Один із геніальних творців доби Просвітництва – німецький поет та мислитель Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832).

Народився Йоганн в багатій бюргерській родині. Батько його був освіченою людиною, доктором права. В дитинстві у Гете були домашні вчителі, наставники. Він отримав добре виховання й освіту. За плечима мав два університети. Спочатку закінчив Лейпцігський університет, а потім, захворівши, займався самоосвітою вдома, а коли одужав – продовжив навчання у Страсбурзькому університеті. Захопився філософією нідерландського вченого, пантеїста Спінози. Ще студентом виступив з ідеєю антирелігійного характеру (стверджував, що Ісус не був засновником релігії, що християнство – це плід діяльності багатьох мудрих людей, а християнська релігія – це розумний політичний заклад).

В юності Гете був веселим, дотепним і пристрасним, постійно закохувався. З цього приводу писав жартівливі вірші:

За милой я пустился вслед

В лесную глубину

И обнял, вдруг – и что ж в ответ?

«Смотри, кричать начну!»

«Так знай, - вскричал я, - станет нем,

Кто преградит нам путь!»

Она ж: «Молчи! Кричать зачем?

Услышит кто-нибудь».

У студентські роки Гете цікавиться релігіями, їх походженням, їхніми історичними постатями. Спробує писати драму “Пісня Магомета” – про сильну особистість, пророка, схожого на античного Прометея. Але ця драма не була завершеною. А ось драму “Прометей” (про сильну особистість, що кидає виклик богам, повстає проти Зевса-батька, аби принести користь, тобто вогонь, людям) він завершив, хоч драма й отримала критичну оцінку читачів.

По-іншому підійшов Гете до проблеми сильної особистості в історичній драмі “Гец фон Берліхінген”. Автор звертається до проблем тогочасного суспільства, які заважають людині в житті і в прогресивному розвитку, шукає шляхи звільнення від цих проблем. Гете засуджує розбрат німецьких бюргерів і розбещеність влади, співчуває народові, який несе на своїх плечах весь тягар держави.

Ці проблеми автор майстерно поєднує з історичними подіями. Котиться по землях Німеччини Велика селянська війна. ХVІ ст. Міжусобні війни та розбрат феодалів, горе і зубожіння народу – ось картини з початку твору.

В п’єсі багато персонажів: купці та єпископи, лицарі та селяни. Влада і народ створюють для читача картини тогочасної Німеччини. Головний герой – благородний лицар фон Гец вболіває за країну, хоче об’єднати німецький народ у єдину, сильну державу, має намір припинити війни, кров, розбрат. За такі тверді бажання наміри, дії Геца називають “залізною рукою”. Якось Гец взяв у полон одного з наближених до єпископа лицаря Вейслінгена. Той, перебуваючи в полоні, випадково зустрічається із сестрою Геца (милою дівчиною на ім’я Марія) і закохується в неї. Коли ж Гец дізнається, що Марія кохає полоненого, пробачає йому, обручає їх і відпускає на волю.

Вейслінген повертається до свого єпископа. Єпископ посилає до свого підлеглого красуню Адельгейд, жінку небаченої краси, але підступну й жорстоку. Вейслінген забуває Марію, обіцянки, які дав Гецу й одружується на цій красуні. Проте Адельгейд його не кохає, вона виношує задум з допомогою Вейслінгена зробити кар’єру. Вона зачаровує молодого слугу і через нього посилає отруту своєму чоловікові. В цей час у полоні у Вейслінгена (у в’язниці) перебуває Гец, якому готується смертний вирок. До Вейслінгена з проханням помилувати брата приходить Марія. Заснуле кохання знову охоплює їх. Вейслінг розриває аркуш з підписаним смертним вироком Гецу. А хлопець-слуга зізнається, що він за наказом Адельгейд дав Вейслінгену отруту. Вейслінг розуміє тепер свої помилки, але вже пізно їх виправляти – він помирає.

Тим часом землями Німеччини шириться селянське повстання. Селяни просять Геца очолити їхній рух, інакше спалять усе його майно. Гец погоджується. Але повстання придушено. Гец помирає в тюрмі від ран. Перед смертю його турбує не те, що спалене і зруйноване місто, а те, що він втратив своє чесне ім’я.

Така кінцівка не випадкова. Гете завжди лякали кров, насильство, які притаманні будь-яким соціальним збуренням. Але останні слова Геца “Свобода! Свобода! ” мали революційне значення для людей того часу.

Якось 25-річний Гете знайомиться з нареченою свого товариша і закохується в неї, але відходить в сторону, щоб не завадити щастю друга. В цей час секретар посольства (добрий знайомий Гете) покінчує життя самогубством через нещасливе кохання. Ці дві події наштовхнули поета написати роман у листах “Страждання молодого Вертера”. Роман розкриває життя серця, логіку почуттів, переживань. Цей твір, можна сказати, є лірикою в прозі.

Вертер – молода, талановита, багата людина. Він добре володіє пером, захоплюється живописом, скульптурою. Його недолюблюють за те, що на все має власну думку, незалежні погляди, байдужий до аристократії. Вся його увага націлена на духовний світ. Вертер – чутливий, сентиментальний, він любить природу, читає Гомера, розмірковує. Він виступає проти розміреного, регламентованого життя. Вертер – за почуття і пристрасті, вважає, що в житті треба випробувати все, тільки в розумних межах.

Якось на сільському святі він зустрічає гарну дівчину Шарлотту і закохується в неї. Після смерті матері Шарлотта залишилася старшою в домі – тому в неї завжди справи, турботи і свої моральні принципи. Її наречений – непогана людина, але надто сухий і діловий. Вертер страждає, мучиться і з такими почуттями йде з дому Лотти. Він поступає на дипломатичну службу. Але недовго пробув на ній, бо вважався “білою вороною”, не приймався в колі аристократів.

Вертер повертається до Шарлотти, але її чоловік забороняє йому з’являтися в їхньому домі. Настрій у Вертера поганий, він не знає, що йому робити. Зустрічає безумного юнака, який ревнував свою хазяйку так, що вбив її, а тепер згадує про якісь дні щастя. “Що це за дні щастя? ” – запитує Вертер матір безумця. “Це дні, коли він був у домі для божевільних” – пояснила мати хлопця. “Ось воно, щастя, – у безумстві” – вирішує Вертер. Заставши Лотту одну, він зізнається їй у коханні. І хоч Шарлотта теж його любить. Але радить йому знайти іншу жінку, що б забути її. Наступного дня Альберт посилає служницю до чоловіка Шарлотти з запискою, в якій просить позичити йому пістолети. Альберта не було вдома і Шарлотта сама позичає йому пістолети. Почувши таке, Вертер вирішує, що це знак долі, цілує пістолети і вночі застрілюється.

Вертер – не борець, він пливе за течією. Тому тема твору – трагедія безволля. Автор закликає боротися зі своєю слабкістю, щоб не здійснювати слабовільні вчинки, як у випадку з Вертером.

Невдовзі Йоганна Гете запрошує до себе герцог Веймарського герцогства, в якому мешкало близько однієї тисячі людей, а в самому маєтку – 300 осіб. Герцог був хоч і недалекою, але доброю людиною. Гете прожив у Веймарі до кінця свого життя, служачи спочатку радником герцога, а потім міністром. Гете одружився на дівчині з народу. На два роки виїжджав до Італії, вивчав античну літературу, архітектуру, мистецтво. Звідси його довічна захопленість ідеалом гармонії, духом античності.

Вершина творчості Гете – трагедія “Фауст, над якою він працював багато років – майже 60. Це – притча про людину, про її обов’язок, призначення та відповідальність перед іншими людьми, про пошуки змісту життя.

Ще в ХVІ столітті виникла легенда про чорнокнижника, вченого доктора Фауста. Переказували, що він міг робити неймовірні дива: наприклад, викликати дух прекрасної богині Олени, про яку писав Гомер. Чутки про надзвичайного доктора Фауста дійшли й до сучасників Гете і були настільки поширені, що про Фауста писали книги, в яких його звинувачували в зв’язках з сатаною. Цей образ був поширений серед народу ще й тому, що народ повірив у людину, яка розкрила таємниці буття, природи і підкорила їх собі.

Взявши народну легенду за основу, Гете написав філософську, національну епопею. Трагедія складається з двох частин і двох прологів. У трагедії багато фантастичного, символічного, яке переплітається з реалістичним, змінюється реальними сценами. Наприклад, шабаш відьом (Вальпургієва ніч) змінюється сценою з компанією гуляк у підвальчику. Дії переносяться з одного кінця землі в інший. То ми бачимо сцену в кімнаті Маргарити, то в похмурій тюрмі. Словом, перед нами постає життя людини як у її величі, різноманітності, так і в гріхопадінні. Поета турбує і доля однієї людини, і доля всього людства. Його турбує світ, так і не пізнаний до кінця. Та чи можна його пізнати?

Починається трагедія “Прологом у театрі”. Бесіду ведуть директор театру, комічний актор і поет. Суть їх бесіди – двояка: вони розмірковують про мету і призначення мистецтва, яке повинно спонукати людину до доброго, розумного (комічний актор пропонує не забувати розповідати про сучасників і сучасність, бо тільки через сучасників можна звертатися до майбутніх поколінь); з другого боку, автор тут подає величну програму свого твору, тобто про що він розмірковуватиме у “Фаусті”.

У другому вступі “Пролозі на небесах” поет підходить ближче до теми свого твору. Перед нами – Бог, архангели і Мефістофель (диявол, сатана, демон, спокуса, зло). Гете прославляє матеріальний світ, де все в гармонії, де діє вічний закон матерії, де нічого нема в абсолютному спокої, все тече, все змінюється. Це – прекрасний світ. А що в цьому світі являє собою людина? Людина нещасна, вона страждає в цьому величному світі. Їй жилося би краще, якби нерозум, який дав їй Бог. Мефістофель стверджує, що людина – жалюгідний раб з пороками, які не дають спокійно жити. Нездатність людини побороти свої вади, пристрасті примушують її страждати, блукати, жити серед бруду. Це – філософія песимізму, мізантропії. Бог (а за ним стоїть автор) доводить однак, що людина повна сил, розуму і тому завжди перебуває в пошуках істини й чистоти, що її возвеличує. Отже, Бог вірить у людину. І це – філософія гуманізму, любові.

Вони зустрічаються і вирішують, що Мефістофель піде до Фауста, вченого, доктора і спробує спокусити людину. Мефістофель заздалегідь торжествує, бо впевнений у перемозі темних сил, в можливості приниження людини. Виходить, що Бог дає людині в супутники демона спокуси і зла. Отже: хто кого? Вічна боротьба. У цьому закладено глибокий філософський зміст.

Перша частина трагедії. Фауст багато років свого життя віддав науці. Він має багато учнів. Але нема йому спокою, бо знає, як багато у світі і в природі нерозгаданих таємниць. Це той випадок, коли кажуть: “Я знаю, що я нічого не знаю”. Якось йому відкрився знак Макрокосму (шестикінечна зірка, що символізує Всесвіт). Ні, він ще може щось пізнати, він хоче пізнати, його енергія подвоюється, він поспішає на пошуки. Він – не раб, він – цар, він – бог, він вірить у розум людини. У Фауста є колега – вчений Вагнер, який не знає сумнівів, наївно вірить у свою вченість, відірваний від життя, народу, один зі своїми книжками. Опинившись на вулиці серед народу, Вагнер не знає, що робити, що казати, йому краще у своєму кабінеті.

Фауст, розмовляючи з Вагнером, приходить до висновку, що людина – слабка, з багатьма недоліками, що життєві незгоди беруть над нею верх. Фауст розмірковує про призначення людини і про зміст життя. У світі стільки зла, що, може, і не варто боротися з ним. Перед доктором стоїть гамлетівське питання “Бути чи не бути? ”. Краще “не бути”, бо в світі людини стільки слабкості, пороків, обмеженості пізнань, що не варто й боротися. Але тут до кабінету Фауста долітають звуки хору ангелів і удари дзвону, що прославляють воскресіння Христа. І Фауст (а з ним і Гете) відкидає філософію песимізму, пасивності. Діяти і тільки діяти. Думка, сила – мертві без дії. Тільки активна діяльність стимулює буття. Бо в чому зміст життя? У дії, в якомусь виді діяльності.

Мефістофель у трагедії несе велику філософську ідею. Він містить у собі дух заперечення, дух руйнування. У всьому сущому на Землі присутній позитивний і негативний початок, а в їх боротьбі, зіткненні народжується нове. Мефістофель (хоч і руйнує, нищить) ніколи не зможе знищити життя взагалі.

У п’єсі Мефістофель спокушає Фауста Маргаритою (чиста душа, чуйна добросердечна дівчина). Світ Маргарити – вузький: робота, строгі правила моралі, сільська вулиця, церква. Вона сприймає світ таким, як є, не задумуючись над чимось. Коли ж щось не розуміє, то молиться Богу, наївно покладаючись на Нього і сподіваючись, що тільки Він у змозі виправити зло. Але Фауст підкоряє її своїм розумом. Вона починає розуміти, що є інший світ думок, уявлень, багатий інтелектом, інше життя. А перед Мефістофелем вона губиться, інтуїтивно відчуваючи в ньому протилежність своїй натурі. Вона ні разу не сказала “ні”, не пручалась, не заперечувала. Фауста привабила душевна чистота Маргарити. Але однієї пасивної любові замало. Любов вольова, діяльна, яка активно заперечує зло, – ось що повинно рухати людське життя.

І Фауст покидає Маргариту. Вона вбиває своє дитя і божеволіє. Її відправляють до тюрми. Далі змальовується картина шабашу відьом у Вальпургієву ніч, коли до Маргарити мчать на конях доктор і демон. Це – сильні сцени трагедії.

Фауст і Мефістофель уклали угоду. Доктор стверджує, що нема межі людським бажанням, що вічна незадоволеність супроводжує людину. Мефістофель стверджує, що досить дати людині якесь, навіть найнижче задоволення – і вона забуде про все, заради хвилинних радощів покине вічний рух уперед. Фауст згодився, що:

Когда воскликну я: «Мгновенье,

Прекрасно ты, продлись, постой!» –

Тогда готовь мне цепь плененья,

Земля, разверзнись предо мной!

Мефістофель розуміє, що людина сильна своїм розумом та знаннями. Він хоче підірвати віру доктора в розум, змусити Фауста перетворитися в шукача насолоди. Ця просвітницька ідея Гете пронизує весь твір і всю його творчість, робить його твори прапором гуманізму. Так от: спокуса Маргаритою не вдалася, і Мефістофель спокушає доктора картинами людського життя. Ось вони в одному з лейпцігських підвальчиків, де гуляють веселі молоді люди. Жарти, сміх, пісні, вино. Безтурботним, веселим життям і намагається спокусити доктора Мефістофель. Але отримує протилежний результат. Фауст ще з більшою відразою відвертається від такого паразитичного способу життя. Та й сам Мефістофель не витримує й показує тваринні інстинкти відвідувачів підвальчика, скотство “у всій красі”. До цих пір користується популярністю пісенька Мефістофеля про блоху:

Жив цар колись у давнину,

Й була в нього блоха;

Мов рідную дитину,

Він ту блоху кохав.

Велів кравця позвати.

Прийшов к ньому кравець:

“поший мерщій паняті

Штанці і жупанець! ”

В саєти, в адамашки

Блоху вдягли кругом,

Обвішали у стежки,

Оздобили хрестом.

Міністром скоро стала –

Аж сяють ордени,

Весь рід взяла до двору,

Всіх вивела в пани.

А ті вже не давали

Спокою дворакам –

Царицю й ту кусали,

Шпигали її дам.

Не стало впину злющим,

Ні вбить, ані зігнать…

Ми ж трощим їх ще й плющим –

Хай спробують кусать!

Чи ж це не справжня політична пісенька з глибоким змістом?

Мефістофель спокушає Фауста молодістю. Він приводить його до печери ворожки, чаклунки. Відьма відкрила чарівну книгу і читає по ній заклинання (беззмістовний набір слів, повен суперечок, глупоти, безглуздя). В такій алегоричній формі Гете викриває християнську релігію, яка суперечить розуму. Хто вчить “марно базікати від початку віків”? Священослужники, церковники. “Хто дурницю за правду видає, три за одно, одно за три вважає? ” Все ті ж церковники. І поет сердиться на людей, які без вагань і суперечок приймають усе, що кажуть священики, не шукають істину. Мефістофель таки омолоджує Фауста (автор усе ж зберіг цей епізод за легендами), але Фауст ще з більшою енергію шукає істину життя.

Мефістофель організовує маскарад і театральну виставу (цей епізод демонструє негативний результат влади грошей над людиною, в якій пробуджуються тваринні, хижацькі інстинкти). На маскараді Фауст зустрічає античну богиню – прекрасну Олену (символ вічної краси життя). Йому здалося, що він знайшов істину: вона – в служінні красі. Фауст іде за Оленою в античність. Але яким ідеальним не був би образ античності, він не життєздатний в інших умовах. Тому гине в боротьбі за свободу син Фауста й Олени (в цьому образі Гете мав на увазі Байрона), іде від Фауста Олена. І знову Фауст залишається один. Він гадав, що істина – в служінні красі, але дійсність довела, що це не так.

Мефістофель спокушає Фауста розкішшю Версаля. “Огидно, хоч і модно”, – робить висновок Фауст. Тоді Мефістофель пробує спокусити доктора військовою славою. Але кров, мародерство, грабіжництво, страждання теж викликають у Фауста огиду.

Багато пережито Фаустом: його голова вже побіліла. І ось він бореться зі стихією, відвойовує землю у моря, поселяє на ній людей, робить усе, щоб ці люди були щасливими. Тільки тепер він розуміє зміст життя. Праця на благо людства, боротьба за високі людські ідеали – ось життєва істина. Нарешті Фауст почувається щасливим. Він переживає найсвітлішу мить свого життя і з цим помирає.

Гуманіст Гете завершує свій твір прославленням людського розуму і всемогутньої людської любові:

Усе дрібне і нице – зникне,

як лживе, неправдиве.

Буде жити завжди, вічно,

світити, як зірка,

вічна зернина любові.

Світові Гете відомий як ліричний поет. Він написав близько 1600 віршів. Багато його поезій так полюбилися народові, що стали народними піснями. У ліриці поета два герої: людина і її почуття та природа і її життя, кольори, запахи. Вірші Гете майже всі написані “на випадок” (автор вважав, що тільки так твориться від душі і серця). Але його вірші, написані “на випадок”, настільки типові, загальні, що залишилися для людства як ліричні шедеври (“Лісовий цар”, “Нічна пісня мандрівника”, “Корінфська наречена” та інші).