Людина в системі ментальних уявлень східної та західної культур.

З точки зору дослідників ментальностей, Особистість є сукупністю суспільних відносин або колективних уявлень, основи її свідомості складаються із засвоєних норм і знань, тому свідомість змінюється до цих основ при відповідних впливах ззовні й перетвореннях соціального середовища. (Шкуратов В.А. Историческая психология…. – С. 296.)

Зосередимось на розгляді людини в системі ментальних уявлень східної та західної культур. Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала людину якчастку Космосу, як " малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту. Безпосередньо в людині зосереджується центр світу, тоді, за Протагором, " людина є мірою всіх речей". Людина в культурі античніості родова. Ідеал людини в античній культурі герой.

На відміну від Європи у східних філософських школах немає антропоцентризму і там людина є буденним елементом природи.

Зміст давньоєгипетського канону зображення людини вічність. На думку багатьох дослідників східної культури (зокрема О.Л.Шевнюк, Культурологія: Навч.посіб. - 3 –тє вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2007.- 353 с.) ідеал людини в культурі Давнього Сходу – раб.

Китайський національний характер складався віками. Прозивними стали такі поняття як “китайські церемонії”, “китайська дипломатія”. Образ зовнішньо незворушного, терплячого, витривалого китайця супроводжує китайську літературу.

Абстракція “Небо” посіла в китайській культурі найважливіше місце, виконуючи функції вищого божественного початку всього світу й остаточного судді. Ця божественна сутність немає звичних для світових релігій людських характеристик. Це не Ієгова й не Христос, не Аллах, не Брахма й не Будда. Це – вища верховна загальність, абстрактна і холодна, сувора і байдужа до людини. Їі не можна любити, з нею не можна злитися, її не можна наслідувати. Нема сенсу також захоплюватися нею.

Згідно з конфуціанським вченням, суспільна структура та світовий порядок – вічні та незмінні. Кожна людина в цій структурі згідно з Волею Неба посідає чітко визначене місце. Основний культ конфуціанства - це культ практичної користі, саме тому воно було технологією соціального управління.

Небо передбачило поділ людей на керівників (благородних мужів, здатних до морального вдосконалення, аристократів за народженням) і підлеглих (низький, зневажуваний люд, аморальний за своєю природою, здатний лише до підлеглої праці). Уроджений аристократизм залежить не від соціального статусу, а від Неба та самовдосконалення.

Керівників ( вродженних аристократів), за конфуціанським вченням, треба постійно розшукувати, випробувати за допомогою систем жорстоких іспитів і використовувати на державній службі. В результаті китайське чиновництво вже з 11 ст. до н.е. формувалося на основі не стільки походження, скільки певних здібностей. Це забезпечило вищий, ніж у сусідніх країнах рівень правлячої еліти.

Діти імператора та міністрів теж повинні були складати іспити. Офіцери в армії також мали екзаменуватися, але їхній статус нижчий, ніж у цивільних чиновників, оскільки в іспитах передбачалося насамперед знання історії китайської держави, права, звичаїв і церемоній, а також організації і адміністрації. На третьому (останньому за рівнем) іспиті, що давав право на допуск до державної ради, був присутній імператор, який повідомляв про допущені помилки (найвищих чиновників і власні). Релігійне начало розчинялось в соціальному, жерцями були чиновники на чолі з імператором. Зв’язок з Небом як символом вищого порядку опосередкований особою імператора, на якого зійшла небесна благодать. Але і він підкоряється Небу.

Була в системі китайської влади й особлива група цензорів, зобов’язаних доповідати імператору про всі порушення. Вони мали право робити зауваження навіть самому імператору. Їх не могли залякати ніякі тортури. У китайській історії зафіксовані випадки, коли цензори після тортур утрачали здатність говорити, після чого писали свої зауваження власною кров’ю на піску. А один з цензорів зробив імператору-тирану зауваження, яке той відвів. Тоді цензор вирішив повторити своє зауваження, але, передбачаючи власну смерть, звелів, аби разом із ним до імператора принесли і домовину, у якій би він хотів би бути похований.

Даосизм – філософське вчення сучасника Конфуція Лао-Цзи - виник майже одночасно зі вченням Конфуція і виступило певним доповненням до космологічно-соціологічної конструкції його вчення.

У центрі даосизму – учення про велике “дао” – всезагальний Закон і Абсолют, що панує скрізь і всюди, завжди і безмежно. Навіть велике Небо наслідує дао. Дао - небачене і нечуване, недоступне органам чуттів, безіменне та безформне. Одначе саме воно дає початок, ім’я та форму всьому на світі. Пізнати Дао, наслідувати його, злитися з ним – у цьому сенс, мета і щастя життя. Це вихід за межі суспільства, у природу.

Даосизм висуває ідеал природного життя поза соціальністю. Один з головних його принципів - принцип недіяння - " у вей", оскільки даоси вважали непотрібним втручатись в таємний хід причин і наслідків. Даоси заперечували доцільність будь-якої діяльності якщо вона не служила самозбереженню. Ідеалом для даосів є самітня людина, а не державний діяч. Один з основоположників даосизму Чжуан-цзи (4-3 вв. до н.е.) на пропозицію стати головним міністром у царстві Чу відповів, що краще опинитись у стічному рівчаку, ніж одягати на себе державне ярмо.

Даосизм - це злиття теорії і забобонів на основі еволюції та трансформації древньокитайських міфів. Моральні орієнтири конфуціанства відкидалися на тій підставі, що і розбійники мають такі якості.

Чжуан-цзи заперечував потрібність культури взагалі та музики зокрема, адже тонкий слух заважає сприймати природні звуки. Заперечувалась доцільність дискусій, оскільки істину неможливо виразити словами. Тому той, хто знає не говорить, а говорить той, хто не знає.

Даосизм набув популярності в народі та прихильності імператорів. Причиною стала проповідь довголіття та безсмертя. Виходячи з ідеї, що тіло людини є мікрокосм і воно подібне до макрокосму (Всесвіту), даосизм запропонував низку рецептів досягнення: 1) обмеження вживання їжі до мінімуму; 2) фізичні вправи та регламентації в статевому житті, яке вважалося не насолодою, а технологією посилення світових елементів ян за рахунок елементів інь; 3) здійснення більше тисячі добропорядних вчинків; 4) уживання таблеток та елексирів безсмертя. Але, незважаючи на те, що даоси шукали засобів довголіття і безсмертя, в основі цього вчення сповідування байдужісті до суєти життя та спокійне сприйняття смерті.

В середньовіковому Китаї поступово склались і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини в залежності від місця, що вони займають в соціально-чиновнічий ієрархії.

Своєрідність японського менталітету.Культура повсякдення. Художній смак стає неодмінною частиною народжуваної японської ментальності, про що яскраво свідчать витончені розваги знаті, передусім ута-авасе (поетичні змагання). Розділені на дві групи, поети складали вірші на визначену тему, якість яких оцінював суддя. Переможець не лише ставав відомим при дворі, а й часто повищувався в посаді чи ранзі. Напруженість змагань була такою великою, що декотрі учасники вмирали з горя, бо поразка вважалась життєвою трагедією.

Суто японською релігією став синтоїзм, асимелюючись з іншими релігійними вченнями. Відповідно до нього японці з давних часів бачили своє призначення в гармонізації світу. Гармонія посіла особливе місце в системі японської культури як головний організовуючий принцип людської життєдіяльності. Відчуття органічної злитості з природою пропагує і буддизм, який стверджував, що “все в природі – твій батько і твоя мати”, і даосизм, упевнений, що дао пронизує все – від билинки до Всесвіту.

Визнанням особливого значення в історії і культурі країни була політична культура самураїв доби середньовіччя, яка набула великого значення і в Новий час, дух самурайства був оголошений буржуазною Японією “національною мораллю”, “кодексом чистих і красивих звичаїв”. В XX сторіччі Японія – країна, в якій сильні процеси аккультурації, тобто сміщення попередніх стереотипів свідомості і поведінки з процесом освоєння нових.

В середньовіччі (ХIII ст.) в Японію із континенту проникає дзен, різновид буддизму. В ХIV-XV ст. він стає своєрідною філософією життя, а не лише складовою політичної культури самураїв з їхнім культом смерті. Привабливість дзен-буддизму полягала в тому, що він відкидав канони. Це вчення не має жодних писемних джерел.

Пропагується лише досягнення істини шляхом самозаглиблення, а не за допомогою вивчення творів інших людей. Вчитель “дзен” не читає сутр, не дотримується ніяких ритуалів, не вклоняється ніяким зображенням, не виголошує своїм учням проповідей, а впливає на них за допомогою натяків і недомовленостей. Учень повинен сам осягнути і удосконалити себе та знайти власне місце в духовному світі. Наставники лише пояснювали незрозуміле ще більш незрозумілим за допомогою парадоксальних притч і запитань-загадок коанів (від кит. гуань – бюрократичний документ). Коани повинні збуджувати почуття неосяжності, спантеличення, а потім раптового просвітлення (саторі). Ось типовий текст коану: “Чоловік тримав у сулії гусака. Гусак виріс і вже не міг вийти звідти через шийку. Треба, не розбивши сулії, звільнити гусака. Як це зробити? Відповідь полягала в усвідомленні того, що гусак – ти сам, а сулія світ, який ти створив навколо себе. Другий приклад: “Як вийти з кола народження та смерті? ” Відповіддю буде контрзапитання: “ Хто помістив мене в це коло? ”

Відмінність “дзен” від звичайної творчості полягає в тому, що дзен не має зовнішньої мети. Самозаглиблення призводить лише до якогось внутрішнього врівноваження.

Японія носить ім’я “Країни сонця, що сходить”. Протягом свого історичного існування Японія поряд із традиціоналізмом постійно демонструє вміння асимілювати елементі інших культур, органічно включаючи їх до свого культурного комплексу. Вона виступає як різновид адаптивної цивілізації, яка інтегрувала здобутки стародавніх культур Сходу (поєднання індійської та китайської моделей культури і створення своєї технології культуроутворення).

ЛЮДИНА Людина в ісламській традиції є такою, що немає цінності у Всесвіті. В ісламі немає місця для особистості, для особистості як цінності. Життя кожного мусульманина, його образ думок, побут і система цінностей суворо контролювалися громадою, поза якою індивід був відчужений і не міг розраховувати на благочестя і релігійне спасіння. Ідея абсолютної приреченості людських учинків характерна для культури арабської.

В основі всіх цінностей індо-буддійської культури покладене уявлення про Абсолютний дух, зовнішнім виразом якого є земний світ. В межах всесвітнього закону особистість вільна, але вона постає перед вічністю життя і переселенням душ. Випадковість і безпричинне зло в індобуддійській культурі виключені. Кожному – своє.

Абсолютний дух во всьому і кожне сутнє в єдиному дусі, обов’язок кожного не ставитися з презирством до жодного створіння. Кожний повинен жити і давати жити іншим. Ненасильство – не стільки відмова від фізичного примусу, скільки відсутність злих і корисних намірів, підкора самодисципліні і приборкання гніву і ненависті. Вміння прощати – якість сильного. Не відповідай злом на зло, завжди роби добро.

Ідеал людини в індійській культурі природна . Згідно індуїзму, усі живі істоти мають індивідуальну душу - Атман, що у новому народженні може знайти будь-яке тіло, від комахи до людини. Але лише «люди, наділені зовнішніми й внутрішніми відчуттями, воістину досконалі». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление: индийский вариант / Е.Ю. Вани­на; Ин-т востоковедения РАН. — М.: Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 251.)

Приналежність до певної варни й касти визначала, згідно уявлень індійців у добу середньовіччя фізичний і моральний вигляд індивідуума, всі ті риси його зовнішнього й внутрішнього вигляду, які вкрай важко приховати й практично неможливо змінити. Багаточисленні історії в популярній формі роз'ясняли й закріплювали найважливіший принцип: основні якості характеру, манери, спосіб життя, вчинки людини й усілякі пороки обумовлені її походженням й, отже, закладені споконвічно. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление: индийский вариант / Е.Ю. Вани­на; Ин-т востоковедения РАН. — М.: Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 270, 271-272.)

Для індусів, і для мусульман низьке походження було синонімом якщо не вродженої порочності, то принаймні брутальності, дурних манер, неуцтва, облудності, причому й раджа й емір рівною мірою нехтували плебея, як одновірця, так й іновірця. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление: индийский вариант / Е.Ю. Вани­на; Ин-т востоковедения РАН. — М.: Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 280.) Притому діяв принцип станової/кастової гіпергамії: походження шаха не становить ганебну таємницю, якщо від «трону» походить його батько, а від «діжі» - мати. Сини государів від низькородних наложниць нерідко з успіхом претендували на престол.

Середньовічні авторитети як в Індії, так і на Заході засуджували корисливість і злодійство, але вважали грабіж і розбій цілком законними й похвальними для воїна-феодала. Хроніки, історико-героїчні поеми, романи докладно й із замилуванням описували привезену воїнами з набігу здобич, анітрохи не бентежачись тим, що це багатство добуте розбоєм і насильством. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление: индийский вариант / Е.Ю. Вани­на; Ин-т востоковедения РАН. — М.: Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 283.)

Любов до музики й гарні пізнання в ній також характеризують людину, що «неодмінно має правильний смак і гарний характер... життєрадісна й добронравна. А це, у свою чергу, свідчить про знатність роду й шляхетність походження» («Перлини бесід» ан-Наарі).

Досить актуальний для середньовічної думки аспект: неможливість для людини змінити обумовлену її соціальним походженням і статусом поведінку... «Природні якості незмінні, - підкреслює Сомадева Сурі, - купець навіть під погрозою смерті не відмовиться від обману». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление: индийский вариант / Е.Ю. Вани­на; Ин-т востоковедения РАН. — М.: Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 274.) … Купцеві личили ощадливість, хитрість, заповзятливість, працьовитість і скритність. А от члену низької касти самою природою були запропоновані різні пороки, для нього вважалося цілком природно брехати, красти, пиячити, є недозволену їжу, бути грубим, нестриманим і неосвіченим. Походження людини повинне було визначати не тільки його вчинки, але й спосіб життя, одяг, манери, стиль спілкування з вищестоящими, нижчестоящому й рівними за статусом. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление: индийский вариант / Е.Ю. Вани­на; Ин-т востоковедения РАН. — М.: Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 277.) Контроль над поведінкою віруючих в індуїзмі, а також, деякою мірою, і в ісламі основні права контролю належать касті, родині, громаді, у меншому ступені - державній владі.

Ніяких «загальнолюдських цінностей» середньовічний світ, навіть у рамках ареалу поширення якоїсь однієї релігії, не знав. Станові цінності нерідко вступали в протиріччя з «універсальними» цінностями і постулатами релігійної етики і виявлялись сильнішими, оскільки станово-кастовий устрій суспільства вважався встановленим вищою силою. Недарма доступ основної маси населення до першоджерела віри - священним книгам був утруднений. Так було в Індії, де нижчим кастам під страхом смерті заборонялося читати веди, у мусульманських країнах, де більшість віруючих вчило молитви з Корану на незрозумілому для більшості арабських мов, а також у Європі (до Реформації), де католицька церква досить вороже ставилася до читання Біблії «профанами». (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление: индийский вариант / Е.Ю. Вани­на; Ин-т востоковедения РАН. — М.: Вост. лит., 2007. — Глава IV. Человек – С. 284-285.)

У Середні віки в Європі Релігійне сприйняття позначається на баченні людської особистості. Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з’ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.

Людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є „образ і подоба” бога.

Головна увага зосереджується на пізнанні бога та людської душі.

У соціальному плані в цей час людина проголошувалася пасивним учасником божественного порядку, істотою тварною і нікчемною порівняно з богом. На відміну від античних богів, ніби споріднених з людиною, християнський бог є силою трансцендентною, творцем людини та її долі і стоїть над природою і людством. Головним завданням кожної людини, при такому міркуванні, є жертовне слугування богові, щоб прилучитися до нього і придбати спасіння на страшному суді. Від того вся драма людського буття затиснена в парадигму: гріхопадіння - спокута, сама земна поведінка і майбутнє потойбічне мають співставлятися з безпосередньою гріховністю кожного. І кожен сам відповідає за себе перед богом.

Але як розуміти тезу, що людина є образом і подобою Бога? Які з божествєнних якостей складають сутність людини? Ось як відповідає на це питання один з батьків церкви Григорій Ниський. Бог насамперед цар і володарь всього сутнього. Коли він вирішив створити людину, він повинен був зробити його саме царем і володарем над всіма тварями.А царю необхідні дві речі: по-перше, свобода, незалежність від стороннього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом і свободною волею, тобто здібністю судження та розрізнення добра і зла. Саме це є сутністю людини, образ божий в ньому. А для того, щоб він міг стати царем в світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає йому тіло і тваринну душу – як поєднальний ланцюг з природою, над якою він має володарювати.

Перший з філософів, що спробував привести у систему християнські догмати та на їхньому грунті створити вчення про людину, був Ориген (ІІІ ст.). Ориген вважав, що людина складється з духа, душі і тіла. Дух не належить самій людині, він дарується йому Богом. Він спрямований завжди до добра і істини, але обирає між добром і злом душа. За природою душа повинна підкорятись духу, а тіло - душі. Але в силу двоістості душі нижча її частина нерідко бере верх над нижчою, спонукаючи людину йти назустріч своїм пристрастям та потягам. Згодом це стає звичкою і людина стає гріховною істотою, яка спростовує природній порядок, який створив творець: він підпорядковує вище нижчому і таким чином в світ приходить зло. Таким чином зло виходить не від бога і не від самої природи, не від тіла, воно виходить від людини, а точніше від зловживання свободою, цим божествєнним даром.

Внутрішнє життя людини стає тепер об’єктом пильної уваги. Августин Блаженний услід за апостолом Павлом відкриває “внутрішню людину”, що цілком обернена до надкосмічного творця. Глибини душі такої людини невідомі навіть для неї самої, їх знає тільки бог. Але пізнання цих глибин необхідно для людського спасіння, тому, що таким чином відкриваються гріховні думки, від яких треба звільнятися. Тому стає важливою правдива сповідь. Новоєвропейська культура сповідальним жанром завдячує саме середньовіччю з його цікавістю до людської психології, до внутрішнього світу душі. «Сповідь» Жан Жака Руссо, також як і Л.Н.Толстого, хоча вони і різняться між собою, мають своїм першовитоком – «Сповідь» Августина.

Необхідна констатація того факту, що середньовічне суспільство, розглядало людину не як індивідуальність, не як неповторне сполучення фізичних і духовних рис, а як одиницю, що за народженням відноситься до певної соціальної групи або корпорації. Ця приналежність, по переконанню й елітарним мислителям, і масової свідомості, робила на людину двоякий вплив. По-перше, вона формулювала той набір морально-етичних цінностей, професійних, побутових і поведінкових навичок, правил і заборон, які безпосередньо асоціювалися з даною соціальною групою і які тому вважалися обов'язковими для кожного члена групи. По-друге, оскільки людина належала до свого стану, касті, корпорації по народженню, всі асоційовані з даною групою якості також вважалися закладеними в ньому споконвічно, іманентними його фізичній і психічній природі. «Повністю знайти й усвідомити себе, - підкреслює А.Я. Гуревич, - середньовічна людина могла лише в рамках колективу, через приналежність до нього він прилучався до цінностей, що панували в даному соціальному середовищі... Твердження індивідом своєї особистості полягало в єднанні із групою». (Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.315)

Літературні, історико - біографічні, політичні й інші тексти створювалися головним чином, щоб навчити людину тому, якою вона, залежно від її соціального стану, повинна бути і якою їй бути не дозволяється. Це повною мірою відноситься і до мусульманської літератури, що також являла собою в значній мірі посібник з виконання людиною свого соціального боргу, хоча останній і не називався дхармой. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 254.)

«Невміння бачити» людську індивідуальність як величезний і неповторний набір фізичних і психологічних якостей, моральних установок і поведінкових особливостей призводило до того, що для середньовічної свідомості відмінності однієї людини від іншої значною мірою зводилися до різниці в зовнішньому вигляді. Звідси численні фольклорні й літературні сюжети про героїв, які змінюють до невпізнанності свій вигляд або за допомогою чарівництва переселяються в чуже тіло. Досить змінити зовнішність, щоб залишитися не впізнаним навіть тими, хто давно й добре знав дану людину; перехід у чуже тіло робить самозванця таким, що не відрізняється від того, чий фізичний вигляд він прийняв… ( Наприклад, варто головному героєві роману «Айвенго» повернутися додому після декількох років відсутності переодягненим, і його не впізнають ні рідний батько, ні знаючі його з дитинства слуги, ні кохана, з якою вони виросли разом. Не впізнають своїх переодягнених дружин легковажні чоловіки в «Одруженні Фігаро» Бомарше й опереті Штрауса «Летюча миша») (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 267.) Зовнішня подібність сприймається як повний доказ ідентичності. (С.268 – С. 269.)

Соціально-етичні погляди середньовіччя: поведінка кожної людини укладається в певні межі й оцінюється суспільством виходячи з того, наскільки даний індивідуум здатний «тримати себе в рамках» наперед заданої для нього поведінкової моделі. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление…— Глава IV. Человек – С. 269-270.) В Європі. Видатна людина - та, хто повніше інших втілює в собі християнські чесноти, хто, інакше кажучи, у найбільшій мері відповідає встановленому канону поведінки й прийнятому в суспільстві типу людської особистості». І далі: «Твердження індивідом своєї особистості полягало в єднанні із групою». (Гуревич А.Я Категории средневековой культуры. М..: Искусство, 1984.С.277).

В християнстві контроль над поведінкою віруючих здійснює церква з її розвитий адміністративною структурою й налагодженим апаратом (доповненням до цього служив контроль із боку, держави й станово-корпоративних структур).

Людина в середні століття розглядалася не як унікальне, неповторне сполучення фізичних, психічних і поведінкових рис, які визначають її індивідуальність, але як з'єднання, причому механічне, ознак, обумовлених її вродженою приналежністю до того або іншого соціального шару. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление… — Глава IV. Человек – С. 308.)

Людина, здавалося, робила все можливе, щоб сховати індивідуальність, загубитися в масі, максимально походити на інших членів своєї соціальної групи… У середньовічних авторів було у звичаї підкреслювати, що даний сюжет не є оригінальним, а запозичений з епосу, пуран або в побратимів, що жили раніше, по перу, які з повагою перераховувалися. … Таке визнання не викликало на літератора обвинувачень у плагіаті: навпаки, прагнення сховати свою оригінальність, повторити раніше написане, послатися на авторитет попередників викликало повагу. (Ванина Е.Ю. Средневековое мышление — Глава IV. Человек – С. 309-310.)

Якщо філософія Середньовіччя вирішувала проблем, людини в релігійному, а то і в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить розуміння людини на земну основу і так само намагається вирішити його проблеми. Замість гріховності людини оголошується природною її схильність до добра, щастя і гармонії. Оголошується, що їй органічно притаманний гуманізм. І хоча в цей час ідея бога не зсувається повністю з філософських теренів, все ж не він, а людина постає в центрі світу. Так настав час антропоцентризму. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.

У Новий час (від XVI-XVII ст. до початку XX ст.) капіталістична економіка з Європи поширилася по всій земній кулі, а разом з нею - буржуазний уклад життя й раціональна свідомість західної людини. (Шкуратов В.А. Историческая психология. – 2-е, переработанное издание. – М.: Смысл. 1997. – С. 294-295.)

«Ринкова особистість» - психологічний тип людини Нового часу. Тепер вже не придбання слугує людині засобом задоволення її матеріальних потреб, а все існування людини спрямоване на придбання, що стає метою її життя. (Шкуратов В.А. Историческая психология…– С. 299-300.) Сама людина виступає для соціальності моментом непередбачуваності й волі. Соціологія дає «інерційне» вимірювання особистості.

На противагу феодально-кастовому праву виключень і привілеїв, ліберальні демократії прагнуть до неухильного виконання закону, отже, до універсальної, фіксованої, незалежної від реальних осіб норми. (Шкуратов В.А. Историческая психология… – С. 297.)

З кінця Відродження заклики до виправлення людини лунають від книгарів - гуманістів і реформаторів. Але книжність і сама аскетизується. Аматорська словесність гуманістів перетвориться в канони керівництв і підручників, у правила розумного виховання, по скрупульозності не уступають важкому навчанню схоластики. (Шкуратов В.А. Историческая психология… – С. 301.)

В англійських колоніях Північної Америки, що приймали самі демократичні у світі політичні конституції, не було майже жодного вчинку, за який не можна було б притягти до суду. Лінощі, пияцтво, легкодумство, паління тютюну, «нескромне поводження», позашлюбні зв'язки, невідвідування церковної служби карали штрафом або пороттям. За більш серйозні гріхи покладалася страта. Закони ці приймалися вільним голосуванням громадян і схвалювалися суспільством, мораль якого була ще більш суворою, ніж самі закони. Наприклад, у північноамериканській колонії Массачусетс в XVII ст. до суду була притягнута подружня пара. Дружина була в шлюбі другий раз, після вдівства, чоловік - у перший. У сусідів виникла підозра, що до шлюбу вони перебували у таємному зв'язку. Чоловіка й жінку ледь, не присудили до страти.

Надалі принципи терпимості й волі були перенесені на приватне життя. Це трапилося, коли людина навчилася сама стежити за собою. (Шкуратов В.А. Историческая психология. – 2-е, переработанное издание. – М.: Смысл. 1997. – С. 300-301.)

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським в людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо.

Так, новоєвропейська філософія кінця XVII століття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб'єкта духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичнім філософії, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин.

Таким чином, ірраціональність середньовіччя та раціональність Нового часу позначились на сприйнятті особистості в ці епохи. З кінця XIX - початку XX століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості.