Задунайська Січ

Задунайська Січ-існувала в 1775-1828 рр. в гирлі Дунаю на території, що належала в той час Османській імперії. Після

< €\⁵^.г^:

166 _______________________________________ Історія У/срдУ»,,

зруйнування російським урядом Запорозької Січі в 1775 р значна частина запорожців, рятуючись від переслідувань і закріпачення, переселилася в низов'я Дунаю, у Добруджу Турецький уряд надав запорожцям землі між Південним Бу­гом і Дунаєм.

У 1776 р. в гирлі Дунаю була заснована перша Заду­найська Січ, відома під назвою Усть-Дунайської. За деякими даними, вона розташовувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської обл., за іншими - в околицях с. Караорман. У 1785 р. через конфлікт із некрасівцями (російськими козаками-старовірами, які переселились у ту ж місцевість) частина задунайських козаків (7 тис. чол.) переселилася в міс­цевість Сеймень у Силістрії. Близько 8 тис. задунайців на запрошення австрійського імператора Йосифа II оселилися в Банаті (на території нинішньої Сербії), де вони несли прикор­донну службу на австрійсько-турецькому кордоні. Тут у гирлі р. Тиси була заснована Банатська Січ. Однак, бюрократизм і суворий контроль австрійських посадових осіб змусив козаків у 1805 р. повернутися на турецьку територію в Сеймені. Навесні 1813 р. козаки перенесли розташування Січі в місцевість Катерлез (Катерлезька Січ), а в 1815 р. у Верхньому Дунайці була заснована найбільш, відома Задунайська Січ.

Внутрішній уклад Задунайської Січі був такий же, як і на Запорожжі. Найвищим органом Січі була військова рада, що обирала кошову старшину - кошового отамана, суддю, писаря, осавулів (крім цього, тут з'явилася старшинська посада товмача-драгомана, тобто перекладача). У раді могли брати участь усі козаки. На Січі існувала січова школа і бібліотека, де зберігалася література духовного та історичного змісту. Козаки вели активну господарську діяльність, займалися рибальством, полюванням, скотарством і земле­робством. Задунайська Січ поповнювалася селянами-втіка-чами і козаками з України.

Задунайські козаки змушені були брати участь у воєнних операціях турецької армії, які проводилися для придушення визвольної боротьби християнських народів - сербів (1815-1816 рр.), греків (1821 р.), румунів (1821-1822 рр.), що суперечило їхнім переконанням. У травні 1828 р. під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Йосип Гладкий на чолі 2-тисячної групи козаків і селян перейшов на територію Росії, де вони прийняли царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Заду­найську Січ, перебивши її гарнізон, а близько 2 тис. козаків на чолі з наказним гетьманом І. Баланом, які воювали в складі султанської армії, були кинуті у турецьку в'язницю.

Тема 12

Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо)

Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо)

існувало в 1787-1860 рр. і було одним із найбільших козацьких формувань, створених на території Південної України після зруйнування Запорозької Січі. Спроби змусити козаків слу­жити в регулярних пікінерських полках не удалися, тому в умовах підготовки Росії до нової війни з Туреччиною російський уряд, який гостро потребував військової сили, був змушений сформувати з колишніх запорожців тради­ційне козацьке військо за назвою «Військо вірних козаків». За наказом імператриці Катерини II полковники 3. Чепіга і С. Білий восени 1787 р. почали формування двох полків по 500 козаків. Наприкінці жовтня 1787 р. у розпорядженні С. Бі­лого було вже 800 колишніх запорожців. Однак, невизначеність статусу козаків і погане постачання призвели до різкого скорочення їхньої чисельності.

Тільки після початку російсько-турецької війни 1787-1791 рр. процес створення нового війська прискорився. Узимку 1788 р.був виданий царський указ про створення «Війська вірних козаків». Своїм особистим листом у січні 1788 р. князь Г. Потьомкін гарантував козакам нового війська надання земель на Керченському півострові або Тамані. Військо перебу­вало на царській службі і підпорядковувалося наказам імператорського двору і російського командування. Внут­рішня автономія і традиційне козацьке самоврядування зберігалися, однак, усе керівництво війська затвер­джувалося царськими указами. Очолив військо кошовий отаман С. Білий. «Війську вірних козаків» передали клейноди та іншу козацьку атрибутику, вилучену під час розгрому Запорозької Січі в 1775 р. У війську були відновлені традиційні старшинські посади, розподіл на курені і похідні команди.

Під командуванням С. Білого і 3. Чепіги військо брало участь У російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. У 1788 р. військо перейменували на «Військо вірних козаків Чорноморських» (Чорноморське козацьке військо) і йому була виділена тери­торія між Південним Бугом і Дністром. Козаки заснували кілька селищ, зокрема, Слободзею (тепер у Молдові).

Чисельність війська швидко зростала. Якщо на початку 1788 р. у його складі було 944 козака, то восени 1791 р. загальна чисельність складала понад 12, 5 тис. чол. Військо поділялося на дві частини - кінні загони і флотилія баркасів. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. козаки Чорномор­ського козацького війська брали участь у боях біля Терновця, Бендер, Мачина, штурмах Очакова, Березані, Хаджибея, Кілії, Ісакчі, Тульчі, Ізмаїла.

168______________________________________________ Історія України

Основу господарської діяльності чорноморських козаків складали скотарство, рибальство, соляний промисел, бджіль­ництво, землеробство, виноградарство, городництво і вирощу, вання баштанних культур.

Переселення козаків на Кубань

У 1792 р. російський уряд для закріплення свого панування на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань. Козаків розмістили уздовж т.зв. Чорноморської прикордонної лінії, що проходила від р. Лаби по правому березі р. Кубані до Азовського моря. У1792-1793 рр. на Кубань було переселено близько 25 тис. козаків, їм була виділена територія пло­щею близько ЗО тис. кв. км. Колишні запорожці складали 40 куренів, які із середини XIX ст. стали називатися стани­цями. Центром військових земель стало засноване у 1793 р. м. Катеринодар (нині Краснодар).

На Кубані Чорноморське козацьке військо поповнювалося за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Черні­гівщини і Полтавщини, колишніх слобідських козаків, а також козаків реформованих українських козацьких військ: Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії пройшли в 1808-1811 рр., 1820-21 рр., 1832 р., 1848-49 рр., під час них з України на Кубань переселилося більше 77 тис. чол. На час своєї ліквідації в 1860 р. Чорноморське козацьке військо на Кубані нараховувало до 200 тис. чол.

На Кубані за козаками була збережена виборність стар­шини, запорозькі назви куренів тощо. Однак, після смерті останнього кошового А. Головатого в 1979 р. вибори нового отамана не поводилися, а в першій чверті XIX ст. на козацьке військо була поширена система офіцерських звань.

Чорноморське козацьке військо брало участь у наполео­нівських війнах 1812-1814 рр., у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр., у придушенні польського повстання 1830-1831 рр., у всіх військових операціях на Кавказі й у Кримській війні 1853-1856 рр. У 1860 р. Чорноморське козацьке військс ввійшло до складу Кубанського козацького війська.

Гайдамацький рух, його характер і рушійні сили

Посилення панщини, феодального і національно-релігій­ного гноблення викликало хвилю повстань на Правобережній Україні. На початку XVIII ст. тут виникла нова форма анти­феодальної і народно-визвольної боротьби, відома за назвог гайдамацького руху (слово «гайдамака» походить від туре­цького «гайде», що означає «гнати», «переслідувати»)-

Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами. Повстанські загони поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою. У боротьбі проти феодального гніту об'єд­налися представники різних народів - українці, росіяни, біло­руси, молдавани, поляки.

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло на Правобережній Україні в 1734 р. Найбільший гайдама­цький загін очолив начальник надвірних козаків князя Дюбомирського сотник Верлан. Повстанці заволоділи Вінницею та іншими містами. На Брацлавщині діяли загони Матвія Гриви, Григорія Ведмедя, Мартина Мо­торного. Тільки за допомогою введених на Правобережжя царських військ польська шляхта змогла придушити цей народний виступ.

Протягом 30-40-х років XVIII ст. у Чорному, Лебединському та інших лісах неодноразово формувалися нові загони повс­танців. Велике повстання спалахнуло навесні 1750 р. З нього почалася нова хвиля визвольного руху. Десятки загонів, очолюваних Марком Мамаєм, Мартином Теслею, Іваном Подолякою і багатьма іншими, діяли в багатьох районах Правобережжя. Польська шляхта залишила свої володіння на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі.- Гайдамацькі загони часто здійснювали успішні напади навіть на такі добре укріплені міста-фортеці, як Вінниця, Володарка, Умань та інші. Під впливом цих подій на боротьбу піднімалися селяни не тільки в інших районах України, але й у Білорусії і Молдавії. Але і цього разу панівні класи шляхетської Польщі і царської Росії в крові потопили повстання. Запорозька старшина теж переслідувала гайдамаків, участь у гайдамаччині каралася на Січі смертю.

Гайдамацьке повстання 1750 р.

Численні загони гайдамаків, сформовані за давніми коза­цькими традиціями, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Кор­сунь, Паволоч. Найбільш відомими ватажками гайдамацьких загонів були Лях, Ведмеденко, Сухий, Тесля, Письменний. Повстання досягло Галичини, Підляшшя і Білорусії. У разі невдач повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи і ліси Лівобережжя або до Молдавії. Загони повстанців постійно поповнювалися селянами-втікачами і міщанами, тому оста­точно придушити повстання поляки не змогли.

Опришківський рух. Олекса Довбуш

На західноукраїнських землях продовжувалася боротьба гонів опришків. Із таємних таборів, розташованих у Кар-

ІЦ Ж

В § ■,

І В

Історія Украї_Ни

Тема 12

патах, вони невеликими групами нападали на шляхту орендарів, лихварів. Селяни надавали допомогу повстанцям продовольством і ховали їх від переслідування, ремісники виготовляли і ремонтували їм зброю.

Найвищого розпалу рух опришків досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Він народився в селі Печеніжині (нині Коло­мийський район Івано-Франківської області) у родині бідного селянина. Очолюваний ним загін громив садиби панів і орендарів. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідси вони здійснювали стрімкі рейди на Дрогобич, Солот-вин, Рогатин, Надвірну й інші міста. Про виняткову хоробрість Довбуша і його спритність створювалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. Однак, десятки повстан­ських загонів продовжували діяти на західноукраїнських землях. Загін побратима О. Довбуша - Василя Баюрака кілька років винищував шляхту й орендарів у Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті. Після страти Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Активні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Кріпаки протестували проти поси­лення панщини, запровадження нових податків, сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що міс­цева австрійська адміністрація змушена була направити в села і містечка військові команди.

Коліївщина, її соціальний і політичний ґрунт

Гайдамацький рух на Правобережній Україні не тільки не припинявся в другій половині XVIII ст., але і переріс на найбільше народно-визвольне повстання, яке відоме в історії за назвою Коліївщина (від слів «кіл», «колоти»).

Основною причиною повстання стало посилення соціального і національно-релігійного обмеження прав українців на польських землях. Варшавський сейм 1766 р. оголосив усіх шляхтичів, які відстоювали права некатоли-цького населення, ворогами держави, що ще більше загост­рило протистояння католиків і православних. У конфлікт утрутилася Російська імперія, домігшись укладення на початку 1768 р. російсько-польського трактату про зрівнян­ня в політичних правах із католиками православних і про­тестантів.

Частина польської шляхти і магнатів сприйняла цей трактат як зазіхання на їхні необмежені права, утворивши в лютому 1768 р. у містечку Бар союз («конфедерацію») для протидії некатоликам і збереження необмежених привілеїв шляхет­ського стану.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація вторглась у Правобережну Україну, обклавши місцеве право­славне населення важкими податками і повинностями на свою користь. Найменші прояви протесту або невдоволення приду­шувалися з надзвичайною жорстокістю.

Навесні 1768 р. у православному Мотронинському монастирі біля Чигирина почало готуватися повстання проти шляхет­ської окупації. Його ідейним натхненником був ігумен монас­тиря Мельхіседек Значко-Яворський, а керівником — колиш­ній запорожець Максим Залізняк, якого гайдамаки обрали полковником.

Наприкінці травня 1768 р., виступивши з урочища Холод­ний Яр (неподалік від Сміли і Чигирина), повстанці звільнили від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і Черкащини. На звільненій території скасовувалася панщина і відновлю­валося традиційне козацьке самоврядування. Залізняк мав намір назвати звільнені землі Гетьманщиною, де жителі «...будуть відбувати лише козацьку службу».

На початку літа повстанці підійшли до Умані - добре укріп­леної фортеці. Очолювані сотником Іваном Ґонтою надвірні козаки, що повинні були обороняти фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це істотно зміцнило повстанські загони. 10 червня вони загальним стрімким ударом заволоділи містом. Визволення Умані мало велике значення - форпост уніатства і католицизму в Україні був ліквідований. На козацькій раді, що відбулася після визволення Умані М. Залізняк та І. Ґон-та проголосили приєднання Правобережної України до Росії, сподіваючись на допомогу царського уряду. Тут же М. Залізняк був обраний гетьманом і «князем уманським», а І. Ґонта - полковником і «князем смілянським». Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя, де діяли загони гайдамацьких ватажків Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та інших. Тут були знищені королівські органи влади і встановлене народне самоврядування. Поміщицька земля передавалася в руки тих, хто її обробляв, скасовувалися важкі повинності.

Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби в Україні, уряди царської Росії і шляхетської Польщі об'єднали свої сили і розгромили погано озброєні загони повстанців. При Цьому гайдамаки не вчинили опору російським військам, вважаючи їх своїми союзниками. Були страчені І. Ґонта і його найближчі соратники. М. Залізняка царський суд після катувань заслав на каторгу у Сибір. За деякими даними, М. Залізняк, утікши із каторги, згодом очолював один із повстанських загонів О. Пугачова.

Історія Украї_ни

Тема 12

У цей час різко посилилася феодальна експлуатація селя-нина-кріпака — в окремих місцевостях панщина складала 5—6 днів на тиждень, збільшилася кількість податків і видів робіт на полі феодала. Правобережні селяни все час­тіше позбавлялися власних земель, які приєднувалися до маєт­ків, різко зменшилася кількість господарств, забезпечених тягловою силою (кіньми й волами). Наприклад, в окремих повітах Північно-Західного Поділля до ЗО відсотків селянських господарств залишалися безтягловими або однотягловими.

Промисловість правобережних українських земель також знаходилася в занедбаному стані. Міста, більшістю яких воло­діли феодали, ледве животіли, ремесло і промисли розвивалися повільно. Але навіть іноземне панування не могло зупинити поступальний історичний розвиток. У маєтках окремих маг­натів велику увагу почали приділяти різним ремеслам і промис­лам (винокуріння, ткацтво, виробництво селітри, борошно­мельна справа). Протягом 70-90-х років відбулися помітні зрушення, пов'язані з виникненням мануфактур. Так, почали діяти мідноливарна мануфактура в Зінькові (Поділля), сукняна в Тульчині, полотняна в Немирові (на Вінниччині). Розвива­лася внутрішня і зовнішня торгівля. Великі ярмарки збира­лися в Бердичеві, Кремінці, Луцьку, Володимирі, Житомирі, де збувалися найрізноманітніші товари.