Братства

Особливістю громадського життя в українських містах (зокрема тих, що одержали самоврядування за Магдебурзьким правом) було засилля польських і німецьких цехових органі­зацій при повному відстороненні від участі в міському самоврядуванні православних українців. У цей період особ­ливу вагу здобули організації православних церковних гро­мад - братства. Спочатку діяльність братств зводилася до опіки над церквою і взаємодопомоги членів громади - «братчиків».

Однак, уже з другої половини XVI ст., братства стали організаціями, які захищали права українських міщан. Найбільшого розвитку досягло братство у Львові - найбіль­шому на той час місті України, у якому литовські князі скасу­вали посаду єпископа православної єпархії.

1 січня 1586 р. антіохійський патріарх Йоахим, що при­був у Львів, затвердив статут Львівського Успенського братства і надав йому право верховенства над іншими братствами, а в 1587 р. константинопольський патріарх Ієремія визнав за Львівським братством право ставропігії (підпорядкування не місцевому єпископові, а безпосередньо патріархові), а також дозволив контролювати діяльність єпископа. Надалі подібні права від східних патріархів одер­жали також Київське і Луцьке братства.

Львівське братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади Речі Посполитої, ак­тивно виступало проти заборони православним брати участь у діяльності магістрату. Воно підтримувало тісні політичні і культурні зв'язки з Росією, Грецією, Молдавією. Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі. У своїй діяльності вони керувалися статутом Львівського братства і також ак­тивно виступали не тільки проти експансії католицизму, але і проти засилля православного духовенства, на захист стано­вих прав міщан.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство, ста­тут якого був у 1620 р. підтверджений ієрусалимським патріархом Феофаном. Важливу роль в організації цього братства зіграли представники міщанства, шляхта і духів­ництво. У 1620 р. до братства записався гетьман П. Сагай­дачний «із усім Військом Запорізьким».

У 1617 р. було засновано Луцьке братство. У його органі­зації взяла участь частина православної шляхти Волині і міщан

Луцька. Це братство займалося суспільно-просвітительською і благодійною діяльністю, протистояло поширенню католи­цизму й унії на Волині.

У 20-30-х рр. XVII ст. братства виникли й у містах Наддніп­рянської України - Немирові, Вінниці, Лубнах.

Провідними в діяльності братств були ідеї відновлення православної церкви. Вони самі обирали священиків з числа мирян - членів братств, намагалися брати участь виборах єпископів, наполягали на праві громад керувати церков­ними справами, видавати книги, утримувати школи. Усе це викликало різке невдоволення православних єпископів. У Львові відбувся конфлікт між братством і місцевим єпископом Гедеоном Балабаном. Володимирський єпископ Іпатій Потій боровся проти братств як частини реформаційного руху, що захлиснув у той час усю Європу. За його словами, церква не повинна була звітувати перед «хлопами», котрі, «залишивши ремесло: дратву, ножиці і шило і присвоївши собі владу, що належить у церкві тільки одним пастирям», на свій лад «пере­кручують слово Боже». На думку Потія, усе це загрожувало потопити православну церкву в Україні у хвилях протестан­тизму і після того позбавити її духовної влади.

У другій половині XVII ст. під тиском церковних ієрархів і шляхти діяльність Київського і Луцького братств поступово занепала, а незабаром вони взагалі припинили своє існування. Львівське ж і ряд інших братств на західноукраїнських землях і в другій половині ХУП-ХУПІ ст. продовжували відігравати важливу роль у суспільно-політичному і культурному житті своїх міст.