Бронзовий вік

- кочові племена (скіфи-кочівники, що населяли степові
райони на схід від Дніпра, і царські скіфи, що кочували по
Приазов'ю і степовому Криму), основним заняттям яких
було кочове скотарство і грабіжницькі військові походи;

- осілі племена (еллінізовані скіфи або калліпіди, що жили
поблизу Ольвії; скіфи-хлібороби, зосереджені на Лівобережжі
Дніпра; скіфи-орачі, що розташовувалися на захід від Дніпра),
які займалися зерновим землеробством.

Пануюче положення в країні належало царським скіфам, які вважали інше населення своїми рабами.

Уже з VI ст. до н.е. відомі перші спроби об'єднання скіфських племен. Так, у 514 р. до н.е., під час вторгнення величезного перського війська на чолі з царем Дарієм, скіфи об'єдналися в союз племен і залучили до нього сарматів. Вони застосували тактику заманювання ворога, раптових нападів, залишаючи супротивника без їжі, фуражу і води. Перські загарбники змушені були відступити.

На рубежі У—ІУ ст. до н.е. поряд із залишками родових відносин у скіфів розвивається рабовласництво і виникає ранньокласова держава на чолі з царями. Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою вождів скіфських племен і народними зборами усіх воїнів.

Тема 1_____________________________________________ 13

згадуються Геродотом, давньоримськими істориками Полівієм і Плінієм. У III ст. до н.е. у поволжсько-приуральських степах сформувався союз споріднених скіфам племен, що одержав у античних авторів загальну назву «сармати».

Межиріччя Дніпра і Дунаю сарматські племінні союзи захоплювали трьома хвилями:

Сарматське суспільство переживало перехідний етап від родоплемінних відносин до ранньоклассових. Однак, на відміну від скіфів, сармати так і не змогли створити власної повноцінної держави, залишаючись своєрідною конфедерацією племінних союзів. Особливістю суспільного ладу сарматів була наявність значних пережитків матріархату. В античних джерелах навіть є згадки про сарматських цариць і жінок-воїнів (згідно легенди, приведеної Геродотом, сармати вели своє похо­дження від шлюбів скіфів з амазонками). Однак, у дійсності сарматські «царі» і «цариці» були або виборними військо­вими ватажками (хоча і з необмеженими під час воєнних дій повноваженнями), або племінними вождями. Вища влада у сарматів належала зборам членів племені, які одночасно складали і військо і тому могли підкорити своїй колективній волі кожного з «царів».

Матеріальна культура сарматів, котра генетично була бли­зька скіфській, не змогла перевершити досягнень останньої. Однак сармати перевершили скіфів у військовій справі, засто­сувавши нову для того часу клинову атаку важкоозброєної

Автори VI ст. (Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) називають східну гілку слов'ян антами, від­значаючи, що «племена слов'ян і антів подібні за своїм спосо­бом життя, за своєю вдачею, за своєю любов'ю до волі», «від­давна живуть у народоправстві (демократії)», відрізняються витривалістю, хоробрістю, згуртованістю, гостинністю,

1 о Історія України

язичницьким багатобожжям і обрядами. У них багато «різно­манітної худоби», вони обробляють хлібні злаки, особливо пшеницю і просо. У своєму господарстві вони використовували працю «рабів-військовополонених», але не тримали їх у без­строковому рабстві, а по закінченню деякого часу відпускали «за відомий викуп» або «пропонували залишитися на поло­женні вільних і друзів». На чолі антів стояли вожді, яких нази­вали «рексами». Візантійці пишуть про численність і силу антів, називають імена їхніх вождів: Ідара і його сина Межа-мира, Хвалібуда, Доброгаста. З ними рахувалися, їх запро­шували на військову службу до Візантії, укладали угоди.

У Йордана є згадка про антського вождя Божа (Буса), най­ближче оточення якого складали 70 «вельмож» - рада союзу племен. В цей час анти підтримували союзні стосунки з сусід­німи племенами гунів. У 385 р. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів своїй владі, але потер­пів поразку. Пізніше йому обмагном вдалося захопити в полон Божа і стратити його разом із синами і «вель­можами».

Але все ж і на початку VI ст. анти разом із іншими слов'ян­ськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний разви-ток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств в руках антсь­ких вождів. Посилилася їх військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію слов'ян­ського суспільства, формування в ньому класових відносин.

Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторг­нення аварів. Розгромивши в 558 р. аланів Північного Кав­казу, вони протягом десяти років наносили поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися до Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. Поневоливши склавінів, вони почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, анти довгий час успішно протистояли аварам на Нижньому Дунаю. Але відірвана від свого основного етнічного масиву частина антів не змогла вистояти проти переважаю­чих сил кочівників. Боротьба з аварами підірвала сили ант­ського союзу. З VII ст. термін «анти» не фігурує вже в письмових джерелах. У них з VI-VII ст. поширюються такі найменування, як «слов'яни», «склавіни», «склавени».

Початок великого переселення народів.

Давньогерманські племена на території сучасної України. Гуни. Авари

У ІІІ-ІУ ст. прагерманські племена готів, що займали Балтійське узбережжя, опанували територією між Бугом і Дунаєм (вестготи), а також між Дніпром і Кубанню

Тема 1

(остготи). Частина готів оселилася в Приазов'ї серед залишків сарматських племен, які значною мірою їх асимілю­вали. Остготи створили державу, столицею якої стало місто Данпрштадір (на березі Дніпра). Найбільшої могутності вона досягла при королі Германаріху (IV ст.).

Тривалий час між антами і готами були добросусідські відно­сини. У III ст. готи й анти в спільних походах проти Римської імперії захопили частину Дунайської рівнини, згодом колонізо­ваної слов'янами.

Наприкінці IV ст. готський племінний союз був розбитий тюркомовними племенами гунів, що прийшли з Централь­ної Азії. На стороні гунів у війні з готами виступили анти. Потерпівши поразку від гунів, Германаріх покінчив життя самогубством.

Спадкоємець Германаріха Вінітар (Вітімар) вів запеклі війни з антами. У 385 р. анти знищили його військо, але в наступному році Вінітар обманом захопив у полон ант­ського вождя Божа разом із синами і наближеними, обезгла­вивши антський племінний союз. У відповідь на це гунський вождь Баламбер повів свою армію на готів і цілком розгромив їх. Одна частина готів відійшла в Крим (держава готів у Криму, переживши хазарське панування, проіснувало до 1475р.), інша відступила до Дунаю. їх переслідували гуни.

Осівши в Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами. У своєму подаль­шому просуванні на захід гуни потягли за собою і частину слов'ян. Лише в 451 р. об'єднане військо римського полко­водця Аеція і готського короля Теодоріха Великого остаточно перемогло гунів. Після смерті гунського царя Аттіли в 453 р. гунский племінний союз розпався, а його племена розсіялися серед місцевих народів.

У середині VI ст. у Північне Причорномор'я, Подунав'я і на Балкани вторглись тюркомовні племена аварів, котрих руські літописи називають обрами. Вони були авангардом великої групи племен, що просунулися з Центральної Азії і склали основу Західно-тюркського каганату.

У 50-60-х рр. VI ст. вони спустошили землі савірів, антів, гепідів і інших європейських племен. Тоді ж у Паннонії (тери­торії частини сучасних Угорщини, Югославії та Австрії) був утворений Аварський каганат - племінне об'єднання типу «варварських імперій». На чолі його стояв великий полко­водець хан Баян. Спираючись на систему паннонских фортець («хрингів»), авари робили набіги на слов'ян, франків і Ві­зантію. У «Повісті минулих років» збереглася розповідь про «обрів» (аварів), Що на якийсь час підкорили собі слов'янське плем'я дулібів (волинян). Однак каганат тримався лише на

Історія України

Тема 2

військовому підкоренні та підкупі племінної верхівки різних племен. Власна економічна база його була вкрай слабкою й обмежувалася екстенсивним кочовим скотарством. Це визна­чило внутрішню слабість і недовговічність каганату. У середині VII ст. після ряду поразок від візантійців і слов'ян авари були витиснуті з Північного Причорномор'я.

У прикаспійських степах у середині VI ст. утворилися дві тюркських держави - Велика Болгарія і Хазарський каганат, який поширив свою владу на значну територію. Він підкорив собі слов'ян півночі - вятичів і радимичів, приму­сивши їх до виплати данини. Разом з тим Хазарський каганат прикривав слов'янські племена від вторгнення середньо­азіатських кочівників, що сприяло відносно спокійному роз­виткові слов'янського суспільства.

Таким чином, у першому тисячоріччі нашої ери терито­рія сучасної України за складом населення поділялася на дві зони - південну (степову) і північну (лісостепову). У степу жило різноетнічне населення: нащадки скіфів, сарматів і греків, а також готи, гуни і окремі тюркські племена. У степ проникали і ранні слов'яни. Північна частина була заселена переважно осілими ранньослов'янськими племенами.

Тема 2. Київська Русь

Виникнення перших державних утворень у Середньому Подніпров'ї. Союзи племен

У середині І тисячоріччя почалося посилення слов'янських племен і одночасне виділення з єдиної слов'янської спільноти східнослов'янських племен. Вищим ступнем розвитку родо­вого ладу були союзи племен, що у IV- VIII ст. стали зарод­ками розвитку держави.

Першим етапом зародження державності у -східних слов'ян вважають виникнення в VI - першій половині IX ст. протидер­жавних утворень - полянського племінного союзу з центром у Києві, дулібо-волинського союзу та ін. Союзи племен посту­пово переростали в утворення більш високого рівня - пле­мінні князівства.

Про розвиток східних слов'ян напередодні утворення держа­ви в IX столітті говориться в початковому руському літопису «Повість минулих років», основним укладачем якої був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, що жив наприкінці XI - на початку XII ст.

Згідно літопису, на правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни, племінним центром яких був Київ; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю, жили древляни з центром у Іскоростені; північніше полян і древлян на лівобережжі Прип'яті жили дреговичі; на заході від полян, по верхній течії Південного Буга - бужани і волиняни; південніше полян у Південному Подніпров'ї - уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра — тіверці; у За­карпатті - білі хорвати; на лівому березі Дніпра, у ба­сейні рік Сула, Сейм, Десна, доходячи на сході до Сівер-ського Дінця, жили сіверяни; на північ від сіверян, між верх­ньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра і Двіни - кривичі, з центром Смоленську; у басейні Західної Двіни по річці Полоті -

22 Історія України

полочани; у районі озера Ільмень — словени; нарешті, на самому сході регіону розміщення східних слов'ян жили вяти-чи, що займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москва-ріки.

Територія кожного з цих східнослов'янських племінних союзів була значною і дорівнювала декільком сучасним облас­тям. Союзи об'єднували до десятка племен, назви яких до нас не дійшли. Збереглася тільки загальна назва союзу, котра, як вважають дослідники, могла одночасно бути назвою одного з племен, що входили у союз. Кожне окреме плем'я, у свою чергу, складалося з великої кількості родів.

У союзах племен, які утворювалися, насамперед, для ведення бойових дій, великого значення набував військовий ватажок - князь. Його оточувала родова знать із глав родів -«нарочиті люди», «лучші мужі». Найважливіші питання в житті союзів племен вирішувалися на народних зборах -вічових сходах.

Під час війни збиралося загальплемінне ополчення - «полк», або «тисяча», розділена на «сотні». На чолі їх стояли тисяцькі і сотські. Військову силу ополчення складали всі боєздатні чоловіки. Крім цього, частина воїнів складала постійну військову організацію - дружину. Дружина була спаяною не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інте­ресів і вірністю своєму ватажкові. Вона розподілялася на старшу, з якої формувалися посли і князівські управителі, та молодшу. Старших дружинників називали боярами, вони мали свою землю і жили у власних дворах. Молодших дружин­ників називали гриднями, вони жили при князі й обслугову­вали його двір і господарство. Ватажок дружини (князь) і його наближені дружинники (бояри) забирали собі більшу і кращу частину військової здобичі. При цьому, однак, ще довгий час зберігалися первісні демократичні установи -народні збори (віче) і рада старійшин. Однак військовий ватажок, підтримуваний дружиною, усі частіше нав'язував свою волю народним зборам, здобуваючи усе більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Опора на дружину дозво­ляла князеві порушувати племінні традиції управління і суду. Таким чином, йшов процес перетворення органів громадського самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління -княжіння. У княжіннях панування князя вже підтримува­лося за допомогою військової сили його дружини, котра зби­рала данину (полюддя) з рядових членів племінного союзу.

До IX ст. процес розкладу родоплемінного ладу завер­шився. Племінні князювання то об'єднувалися разом, то знову перегруповувалися в залежності від конкретних умов. В устрою

Тема 2

цих політичних об'єднань були присутні риси ранньофеодаль­ної державності.

Одним з таких об'єднань був союз племен, розташований в околицях нинішнього м. Києва (відомий з VI ст.), що став у IX ст. ядром давньоруської держави. На Волині наприкінці УІ-УП ст. існувала, відповідно до візантійських і арабських джерел, «держава волинян», яка була союзницею Візантії. Новгородський літопис повідомляє про старійшину Госто-мисла, що очолював у IX ст. слов'янське об'єднання навколо Новгорода. Східні джерела дозволяють припустити існування напередодні утворення давньоруської держави трьох великих слов'янських об'єднань: Куяби, Слави й Артанії. На думку більшості сучасних українських істориків, Куяба (або Куява) локалізувалася навколо Києва. Славія займала територію в районі озера Ільмень, її центром був Новгород. Місце розта­шування третього великого об'єднання слов'ян - Артанії різ­ними дослідниками визначається неоднаково (Рязань, Чер­нігів, Таманський півострів і т.д.).

Заснування і розвиток Києва

Величезну роль в об'єднанні східнослов'янських племінних союзів відіграло місто Київ, яке завдяки вдалому географічному розташуванню набуло значення політичного центра східних слов'ян.

Відповідно до легенди, засновником Києва був князь Кий зі своїми братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю. На Старо-київській горі виявлені залишки т.зв. «граду Кия» - поселення У-УІ ст., укріпленого ровом і земляним валом з частоколом. Всередині укріплень розміщались храм і житла - напівзем­лянки, господарські будівлі.

Виникнення Київської держави

У VIII - середині IX ст. у Середньому Подніпров'ї сфор­мувалося державне об'єднання з центром у Києві. Родо­племінна знать, котра швидко збагачувалася, мала потребу в підтримці свого панування над народом і заміні общинного самоуправління державною політичною організацією. Процес формування державності, який йшов відповідно до розвитку класових відносин від союзів племен до племінних князювань і інших політичних об'єднань більш високого рівня, завершив­ся утворенням Київської держави в IX ст. Принаймні вже за часів правління Олега ця держава мала самоназву Руська земля, а її слов'янське населення називало себе руськими людьми (в Україні ця самоназва протрималась аж до початку XIX ст.) У XIX ст. східнослов'янська держава з центром у Києві була названа істориками Київською Руссю.

24_______________________________________________ Історія України

Київська Русь, яка існувала в ІХ-ХШ ст., у політичному плані була постійно змінюючим свої політичні форми (унітарну, конфедеративну, федеративну) конгломератом державних утворень. Ранньофеодальний характер цієї держави зумовле­ний тим, що князівська влада накладалась в ній на тради­ційне вічове самоуправління слов'янських племен. Апарат управління державою на той час ще не склався, територією держави могли вважатися ті землі, які в даний час контролю­валися княжою дружиною (тобто фактично це були лише сфе­ри впливу без визначених кордонів). Після реформ Ольги, в ході яких було встановлено постійне оподаткування населення підконтрольних Києву земель і введений інститут намісництва, виникли зачатки апарату управління і фінансової системи.

Компетенція і влада князя були необмеженими і залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Перш за все, князь був воєначальником, йому належала ініціатива військових походів і їх організація. Князь очолював адмініст­рацію й суд, призначаючи у підкорені землі своїх намісників -військових (воєводи) та цивільних (посадники, тіуни, воло-стелі). За військову службу князь міг наділяти старших дру­жинників — бояр землею. Крім того, він мав право приймати нові закони, змінювати старі. Так, Ярославичі вирішили скасувати кровну помсту, замінивши її штрафом. Князь збирав податки з населення, судові збори і кримінальні штрафи. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літописів відомо, що Ярослав і Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита.

Необхідно відзначити, що сама правляча еліта розглядала Русь не як державу в сучасному розумінні, а як колективне володіння всього княжого роду Рюріковичів. Старший над кня­зями одержував титул великого князя. Влада, таким чином, була прерогативою не сім'ї монарха, а всього роду і передавалася не сину великого князя, а старшому в роді. У свою чергу, великий князь автоматично ставав главою роду. З родового принципу походив і звичай розподілу власності великого князя між його синами-спадкоємцями (уділи), а також боротьба між синами і їх сім'ями за старшинство в роду.

Боярська рада, початково - рада дружини князя - була невід'ємною частиною механізму влади. Радитися з дружиною, а пізніше - з боярами було моральним обов'язком князя. У своєму «Повчанні...» Володимир Мономах указував на нара­ди з боярами як на постійні, щоденні. Не дивлячись на це, боярські ради не стали державним органом з чітко окресленим складом, компетенцією та функціями.

Віче було органом влади, який зберігся з часів родоплемін­ного ладу. Із зростанням влади князя віче втрачає своє значення,

Тема 2

і з'являється на історичній арені лише в ті періоди, коли влада київських князів з якихось причин різко йде на спад. У Києві першу звістку про віче літопис надає під 1024 р., коли кияни на віче не дали переможцю Ярослава Володимировича, Мстиславу Чернігівському, зайняти київський престол.

Віче мало право обирати князя або відмовляти йому в кня­жінні. Обраний населенням князь повинен був укласти з віче договір - «ряд». Зміст таких «рядів» до нас не дійшов. Швидше за все, в цьому договорі указувалися обов'язки князя перед населенням.

Віче в Київській землі не прийняло такі форми, як у Новго­роді або Пскові. Воно не мало окресленої компетенції, порядку скликання. Іноді віче скликав князь, частіше воно збиралося без його волі. Не ясно, як проходили вічові збори, хто на них головував. На віче голосів не підраховували, перемагала та ідея, яку підтримувала явна більшість. Участь у віче брали глави сімей вільних людей. Ні боярська рада, ні віче в Київській Русі не еволюціонували до парламентської форми і не перетворилися на постійні державні органи.

Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Тривалий час існувала десятинна система (тисятські, сотські, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові та інші функції. З ча­сом її витіснила палацово-вотчинна система управління.

Розділення князівств на адміністративні одиниці не було чітким. Літописи згадують про волость та погост. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні і судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки. Вони не отримували платні від князя, натомість їм надавалось право «кормління», тобто повного утримання за рахунок підлеглого населення. Органом місцевого самоуправ­ління була верв - сільська територіальна громада.

Влада князя і його адміністрації розповсюджувалася на міста і населення земель, які не були власністю бояр. Боярська вот­чина поступово отримувала імунітет і звільнялася від княжої юрисдикції. Населення цієї вотчини стало повністю підвлад­ним боярам-власникам.

Прибуток ранньофеодальної держави тоді ще багато в чому складала данина з підлеглих племен (полюддя). Перед моло­дою державою стояли великі зовнішньополітичні задачі, пов'язані з захистом її меж. Серед них - відбиття набігів кочів­ників - печенігів, боротьба з експансією Візантії, Хазарського каганату, Волзької Болгарії. Саме з цих позицій варто роз­глядати внутрішню і зовнішню політику перших київських великих князів.

Історія України

Тема 2

За даними «Повісті минулих років», першим князем Київ­ської Русі був легендарний Кий.

Норманська теорія. Руські літописці початку XII ст., нама­гаючись пояснити появу давньоруської держави, включили в літопис новгородську легенду про закликання на новго­родське князівство трьох варягів - братів Рюріка, Синеуса і Трувора, котрі дали, нібито, початок князівської династії.

Після смерті Рюріка інший варязький князь Олег, що захо­пив владу в Новгороді, об'єднав у 882 р. Новгородську і Київ­ську землі. Так склалася, на думку літописця, держава Русь

Літописна розповідь про закликання варягів послужила підставою для появи так званої норманської теорії виникнення давньоруської держави. Вперше вона була сформульована німецькими вченими Байєром, Шльоцером і Міллером, за­прошеними для роботи в Росію в XVIII ст. Сам факт пере­бування варязьких дружин на службі в слов'янських князів не викликає сумніву, як і постійні взаємні зв'язки між варя­гами і Руссю. Однак не виявлено свідчень скільки-небудь помітного впливу варягів на соціально-економічні і полі­тичні інститути східних слов'ян, а також на їх мову і культуру. Не виявлено яких-небудь даних і про колонізацію Русі варягами. Усе вищесказане дозволяє сучасним україн­ським історикам стверджувати, що легенда про закликання варягів була поміщена в літопис по політичних мотивах. Зараз цілком доведена наукова неспроможність норманської теорії. Утворення Київської Русі - закономірне завершення тривалого процесу формування класового суспільства у Стародавній Русі, підготовлене всім ходом соціально-економічного розвитку півтора десятка східнослов'янських племінних союзів.

Князі Аскольд і Дір

Більшість сучасних українських істориків називають Ас­кольда і Діра, які у шістдесяті роки IX ст. вчинили вдалий похід проти Візантії, останніми князями з династії Кия. Вва­жається, що Аскольд став київським князем у середині IX ст., а Дір був його співправителем (деякі автори вва­жають, що могло існувати щонайменше два князі з іменем Ас­кольд, які правили Києвом в період з розривом у кілька деся­тиліть, а Дір княжив у 40-ві рр. IX ст. перед останнім з них). У третій редакції «Повісті минулих років» ці князі названі варя­гами, боярами Рюрика, котрі на чолі власних дружин захопили Київ і стали там правити. Однак ця частина літопису вва­жається пізнішою фальсифікацією.

При Аскольді Русь домоглася вигідних угод з Візантією, поширила свій вплив на землі кривичів і полочан. Дружини Аскольда здійснювали походи проти болгар і на південний берег

Каспію. Можливо, що за правління цих князів у Києві відбулася перша спроба прийняття християнства на державному рівні.

Держава за часів Олега (882-912 рр.)

Після смерті Рюрика Олег, будучи ватажком одного з варя­зьких загонів, захопив владу в Новгороді, звідкіля на чолі дружини по Дніпру спустився в Київ. Представившись куп­цями, воїни Олега обманом захопили і вбили місцевих князів Аскольда і Діра та захопили місто (882 р.). Київ став центром об'єднаної держави, якій підкорялися також Новгородські землі. При цьому Олегові довелося заново завойовувати слов'янські племена, раніше підвладні Києву. Літопис пові­домляє, що в 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян і радимичів, а з тиверцями й уличами продовжував воювати.

Олег здійснив два переможних походи на Константино­поль - у 907 р. і 911 р. Похід 907 р. деякі історики вважають легендою, оскільки документальні його підтвердження невідомі.

У результаті походу 911 р. був укладений договір із греками, складений, як записав літописець, у двох екземплярах - на руській і грецькій мовах. Список руською мовою підтверджує, що руська писемність з'явилася задовго до прийняття хрис­тиянства, а також те, що іще до появи «Руської Правди» скла­далося законодавство (у договорі з греками згадувалося про «закон руський», по якому судили жителів Київської Русі).

Відповідно до договору, російські купці мали право місяць жити за рахунок греків у Константинополі, але зобов'язані були ходити по місту без зброї. При цьому купці повинні були мати при собі письмові документи і заздалегідь попереджати константинопольського імператора про свій приїзд. Договір Олега з греками передбачав сплату Візантією значної кон­трибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константи­нополі, а головне - забезпечував можливість вивозу данини, що збиралася на Русі, і продажу її на ринках Візантії.

Відповідно до арабських джерел, Олег також здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбе­режжя Каспійського моря. Під час одного з них (912р.) він загинув.

Князь Ігор

Князь Ігор (912-945 рр.), до якого після смерті Олега пере­йшла князівська влада в Києві, за офіційною версією вважа­ється сином Рюрика (під час його неповноліття Олег відігравав роль регента). Князювання Ігоря почалося з традиційного для князів цього періоду придушення повстань підкорених раніше племен древлян і уличей.

28 _________________________________________ Історія України

За часів Ігоря на південних кордонах Русі з'явилися нові тюркомовні кочівники - печеніги. У 915 р. Ігорю вдалося укласти з ними мирну угода, але вже 930 р. печеніги, підкуп­лені Візантією, знову напали на Русь.

Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Під час першого в 941 р. його флот був спалений «грецьким вогнем» (суміш­шю горючих речовин на основі сирої нафти, що під тиском випускалися з бронзових труб, поставлених на візантійських судах). Другий похід 943 р. закінчився мирним договором з візантійським імператором, який вирішив за краще без бою відкупитися від варварів.

Підписаний у 944 р. договір Ігоря з Візантією був менш вигідним для Русі, ніж договір 911 р. Він підтверджував тільки основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константино­полі, а руські воїни зобов'язувалися обороняти кримські воло­діння Візантії від кочівників.

Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря 944 р. проти союзника Константинополя, вождя прикаспійських гор­ців Марзубана, у ході якого були узяті великі торговельні міста Дербент, Ширван і столиця Кавказької Албанії місто Бердаа.

Військові походи потребували від князя значних витрат, які покривалися за рахунок збільиіення данини із залежних від Києва слов'янських племінних княжінь.

Це викликало описане в літописі повстання древлян у 945 р. Князівська дружина, незадоволена недостатніми розмірами зібраної данини, змусила князя з невеликим загоном поверну­тися назад, для повторного збору. Древляни зібралися на віче, яке вирішило: «Унадиться вовк до овець, то перетаскає всіх, якщо не убити його». Загін Ігоря перебили, а князя стратили.

Княгиня Ольга і її реформи (945-964 рр.)

Після смерті Ігоря його дружина Ольга жорстоко помсти-лася древлянам за убивство чоловіка. Перше посольство древлян, яке запропонувало Ользі на чоловіка замість Ігоря свого князя Мала, було заживо закопане, друге спалено в Києві. Як повідомляє літопис, Ольга запропонувала древлянам видати їй як данину по одному птаху з кожного двору. До ніг голубів за наказом київської княгині було прив'язане запалене клоччя, і коли ті прилетіли у свої старі гнізда, у древлянській столиці спалахнула пожежа. У результаті згоріла столиця древлян Іскоростень (нині місто Коростень), загинуло, за словами літопису, близько 5 тис. її жителів.

Однак повстання древлян змусило Ольгу змінити форми і методи державного управління.

Тема 2____________________________________________________ 29

Першою з її реформ стало упорядкування збору данини. Практично нерегульоване «полюддя» часів Ігоря було замі­нено «уроками» - заздалегідь установленим розміром дани­ни, яка збиралася на встановлених княгинею місцях збо­ру — «погостах».

Друга реформа полягала в спробі зміцнення князівської влади шляхом уведення християнства - спочатку з Візан­тії, потім з Рима. У 961-962 р. на Русі діяла місія єпископа Адальберта, направленого на прохання Ольги німецьким імпе­ратором Отоном І. Однак в той час християнство не було сприй­нято, місіонери були вигнані з Києва.

Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені. У 946 р. і 957 р. вона здійснила два дипломатичних візити в Константинополь, де уклала ряд союзницьких угод, нама­галася домогтися визнання Русі як повноправної держави шляхом її християнізації (сама княгиня також прийняла християнство в Константинополі). Однак Візантія розглядала Русь лише як можливого васала, усіляко перешкоджаючи її зміцненню. Це викликало переорієнтацію Ольги на Священну Римську імперію німецького народу, з імператором якої вона встановила дипломатичні стосунки.

Правління князя Святослава

Князювання Святослава (964-972 рр.) - сина Ольги й Іго­ря - було спрямовано в основному на розширення кордонів Русі і збройну боротьбу із сусідами.

Візантійський автор Лев Діакон, сучасник князя Свято­слава, так описав його зовнішність: це була людина середнього зросту, струнка, із блакитними очима і пласким носом. Він голив бороду і голову, залишаючи довгий пучок волосся на голові і довгі вуси. У вусі Святослава блищала золота серга з двома перлинами і рубіном посередині.

На початку князювання військова активність Святослав була зосереджена на Сході. Протягом 964-966 р.р. Святослав у результаті численних походів приєднав землі вятичів, завдав поразки Волзькій Болгарії, підкорив мордовські племена, розгромив Хазарський каганат, успішно воював на Північному Кавказі й Азовському узбережжі, відбив натиск печенігів. Однак розгром Хазарського каганату відкрив шлях на Русь кочовим народам Сходу, у першу чергу печенігам.

Крім цього, успішні завойовницькі походи Святослава стривожили Константинополь, який побоювався посилення Русі. У 968 р. візантійський імператор запросив Свято­слава для боротьби з болгарами, зіштовхнувши між собою дві небезпечних для імперії слов'янські держави — Русь і Дунайську Болгарію. Але після того, як Святослав наніс