Піратство» в Альма-матер

Для «суспільних» потреб студентські роботи без обмежень використовують самі учбові заклади. Спектр цього багатофункціонального використання доволі широкий: від апробації результатів студентських досліджень у наукових розробках вузів до оздоблення їхніми роботами (якщо це твори образотворчого мистецтва) приміщень деканатів, кафедр, кабінетів.

Причина полягає у підході до правового статусу цих творів. Адже керівництво ВУЗів та їх викладацький склад традиційно вважають студентські роботи цілковитою власністю закладу. Приводом для цього є трактування студентських робіт як службових. Закон визначає службовий твір, як такий, що «створений у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання» [1]. Дійсно можна провести певну аналогію між відносинами, що виникають між роботодавцем та автором та між ВНЗ та студентом. І ті і інші дають завдання автору (студенту), внаслідок чого твір (наукова робота) не є власною ініціативою автора та виконаний відповідно до службового завдання. Пункт 2 статті 16 Закону України «Про авторське право та суміжні права» надає виключне майнове право на використання службового твору роботодавцю. Водночас пункт 3 цієї ж статті передбачає, що „за створення і використання службового твору автору належить авторська винагорода” [2].

Однак при всій подібності ситуацій, віднести студентські твори до категорії службових не можна, оскільки зрозуміло, що у випадку із студентськими роботами практики виплати студентам гонорару не існує, а у трудових відносинах із навчальним закладом вони не перебувають. Тож права на використання студентської роботи можуть належати лише її авторові.

Неправомірним використанням студентської роботи, що не носить комерційного характеру, але все ж порушує права її автора є публікація роботи у збірках студентських робіт типу «Кращі роботи з маркетингу за 2006 рік». Адже таке використання твору відбувається без дозволу автора та без виплати йому авторської винагороди. Окрім того відтворювати шляхом передруку або цитування можна лише правомірно опубліковані твори [3]. Оскільки студентські роботи оприлюднюються на правах рукописів та відповідно не можуть вважатись опублікованими, включати їх до збірок або використовувати окремі уривки та навіть цитувати її, хай навіть і з благородною навчальною метою без дозволу автора не можна.

Ще один «традиційний» спосіб використання студентської роботи - поповнення її найкращими розділами наукових праць викладачів. Як правило це стосується недобросовісних наукових керівників, що не нехтують студентськими текстами та ідеями, а інколи свідомо схиляють студента до розробки у дипломній роботі певної теми, що становить науковий інтерес у першу чергу для самого керівника. Зрозуміло, що посилання на студентські роботи у роботі викладача буде відсутнє, більше того наукові керівники вважають себе повноцінними співавторами цих робіт, апелюючи до вагомого власного внеску, що був ними зроблений під час написання студентських робіт. Дослідник цієї проблеми М. Магомедов звертає увагу на поширену практику, коли автора фактично примушують брати у «співавтори» своїх керівників та тих, від кого залежить подальша доля наукової роботи або можливість її опублікування у престижному науковому збірнику [4].

У цьому контексті варто нагадати, що обов’язками наукового керівника є спрямування студента на розробку певної теми, окреслення напрямків дослідження, надання консультативної допомоги щодо використання джерельної та методологічної бази тощо. Тож робота ця є радже організаційною та попри всю відданість «наставника» вважатися результатом творчості не може. Аргументи ж наукових керівників, що намагаються відстояти свої права на студентські роботи на підставі того, що вони «суттєво вдосконалили, або ж фактично переробили» роботу студента взагалі видаються абсурдними. Адже написання роботи замість студента суперечило б моральним засадам викладацької діяльності та заперечувало б саму мету її створення. Рівень студентських знань у цьому випадку не можна об’єктивно оцінити. Існує і суто юридичне обґрунтування: співавторство має носити добровільний характер, на яке від студента повинна бути отримана згода. З цього приводу професор Е. Гаврилов справедливо зазначає, що редакторська або інша правка авторського твору, що виконувалась науковим керівником без згоди самого студента не може вважатися співавторством, адже за автором залишається право погодитись із внесеними змінами чи ні [5]. Тож підстав для визнання співавторства, а тим більше одноосібного авторства викладача просто не існує.