Грошово-кредитна політика

Грошово-кредитна система – це форма організації грошового обігу, яка історично та законодавчо склалася у певній країні. Історично відомі два основних типи грошових систем – система металевого грошового обігу та паперово-кредитна система (табл. 8.1.)

Таблиця 8.1

Порівняльна характеристика грошових систем

Об’єктами грошово-кредитної системи є гроші, які в процесі історичного розвитку змінюють свої форми, види та функції. Суб’єктами грошово-кредитної системи є:

ü на загальнодержавному рівні – центральний банк країни, міністерство фінансів, казначейство, органи нагляду за діяльністю банків та інститутів, що здійснюють страхування депозитів, а також організацій, що здійснюють контроль за грошовим обігом;

ü на другому рівні – комерційні банки, які своєю діяльністю прискорюють рух грошових засобів та беруть участь у «створенні» грошей через мультиплікацію банківських депозитів;

ü на третьому рівні – небанківські фінансові та кредитні установи;

ü на четвертому рівні – нефінансовий сектор економіки (не фінансовий підприємницький сектор та сектор домогосподарств);

ü на п’ятому рівні – міжнародні фінансові організації та грошово-кредитні інститути інших країн.

Особливості сучасних грошово-кредитних систем: використання паперових та кредитних грошей; значне перевищення частки безготівкового обігу порівняно з готівковим; постійні інфляційні процеси; посилення ролі держави у стабілізації грошового обігу; посилення впливу світових фінансових ринків на стан грошово-кредитних систем держав.

Грошово-кредитна (монетарна) політика – сукупність заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які проводяться з метою впливу на кількість грошей, що перебувають в обігу, для досягнення макроекономічної стабільності. Головним завданням монетарної політики є визначення реального попиту на гроші з боку економічних суб’єктів та забезпечення відповідної пропозиції грошей, яка б відповідала запланованому зростанню обсягів виробництва без загрози стабільності національної валюти та грошово-кредитного ринку, а також запобігала розвитку інфляції за рахунок монетарної складової.

Як вже зазначалося, головним суб’єктом грошово-кредитної політики є центральний банк; в Україні – Національний банк України (НБУ), основні функції якого:

ü емісія готівки та організація грошового обігу;

ü функція «банку банків» – здійснення кредитування (рефінансування) комерційних банків з метою підтримки їх ліквідності;

ü функція «банкіра уряду» – збереження коштів державного бюджету та позабюджетних фондів, здійснення розрахункового обслуговування центральних органів влади, участь в обслуговуванні державного боргу тощо;

ü здійснення грошово-кредитної політики;

ü здійснення валютного регулювання – видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій, здійснює організацію торгівлі валютними цінностями, видає ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями тощо;

ü забезпечення стабільності національної валюти;

ü забезпечення безперебійної роботи платіжної системи;

ü представлення інтересів України у взаєминах з центральними банками інших держав та міжнародними фінансовими установами.

Центральний банк здійснює монетарну (грошово-кредитну) політику шляхом прямого впливу на пропозицію грошей шляхом емісії готівки; лімітування обсягів кредитів, які він може надавати уряду та комерційним банкам; прямого регулювання процентної ставки.

Інструментами грошово-кредитного регулювання є:

ü Операції на відкритому ринку – це операції, які проводить центральний банк шляхом купівлі-продажу державних цінних паперів, основним видом яких є державні облігації. Облігація (від лат. – зобов'язання) – це цінний папір, який, по-перше, засвідчує внесення її власником певних грошових коштів на її придбання (в даному випадку — на користь держави); по-друге, надає її власникові право на отримання певного доходу від облігації; по-третє, потверджує зобов'язання держави відшкодувати повну номінальну вартість облігації у передбачений умовами позики строк. Купівля державних цінних паперів (облігацій, казначейських зобов’язань) призводить до збільшення пропозиції грошей, а продаж – до її зменшення.

ü Зміна облікової ставки, що уявляє собою ставку за позиками, які надає центральний банк країни (в Україні – Національний банк України) комерційним банкам. Зростання облікової ставки стимулює скорочення позик, що призводить до зменшення пропозиції грошей. Зниження облікової ставки навпаки робить кредити «дешевшими» і, відповідно, призводить до збільшення пропозиції грошей.

ü Зміна норми обов’язкових резервів, тобто процентного відношення суми резервів комерційних банків до суми виданих ними депозитів (вкладів). Зазначені резерви у грошовому виразі комерційні банки утримують в центральному банку. Збільшення (зменшення) норми обов’язкових резервів призводить до зменшення (збільшення) пропозиції грошей.

Існує два види грошово-кредитної політики: