її видатних синів

Методичні рекомендації

для організації самостійної роботи студентів

з теми:

Олександр Довженко.

Щоденник» - документ доби, свідчення про потворну природу тоталітаризму, трагічну долю народу, України та

її видатних синів

Навчальна дисципліна УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Спеціальність 5.12010102 «Сестринська справа»,

5.12010106 «Стоматологія ортопедична»

Курс І - й

Кількість навчальних годин 210

Харків – 2012 р.

Автор:

викладач української мови та літератури

Шевченко Наталя Миколаївна

Рецензент:

___________________________________________

___________________________________________

___________________________________________

І. Актуальність теми:

Це надзвичайно цiкавий зразок публiцистики, який не так давно прийшов до читача (хоч i не в повному обсязi, бо деякi записи, на жаль, так i не вiдновлено). Вiн розкриває постать справжнього митця, патрiота, а не того кiнорежисера " всiх часiв i народiв", яким змальовувала О.Довженка радянська критика.

ІІ. Навчальна мета самостійної роботи:

IІІ. Матеріали самостійної роботи

ІІІ.1. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція)

ІІІ.2. Зміст теми:

Лейтмотивом Довженкового щоденника є роздуми про глибоку iсторичну кривду, що чинилася i чиниться українському народовi. " Скромненька наша Україна..." (29.10.1954), " Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi" (запис вiд 6.12.1943), " Український чесний наш народ понiс найтяжчi жертви в цiй вiйнi" (12.07.1942), " Пiд моїм українським дубом їдять жолудi... свинi й шакали" (14.04.1942).

Розумiв патрiот проблеми свого народу, особливо нацiональне виховання, пiдняття самосвiдомостi українцiв: " Написати статтю на тему: про любов до Батькiвщини й нацiональну гордiсть (гiднiсть)" (3.04.1942).

Особливо страждав вiд того, що земляки його - "...квiти бур'яновi, бур'яном забитi" - не хочуть вивчати своїє iсторiї - " Боже, до чого ж вона сумна i безрадiсна. До чого невдала i безпросвiтна..." (27.04.1942) - а " народ, що не знає своїє iсторiї, є народ слiпцiв" (25.05.1942). Чому ж так? А тому, що народ " протягом столiть втрачав свою верхiвку iнтелектуальну..." У " Щоденнику" є згадка про голодомор 1932-1933 року, про висилання до Сибiру мiльйонiв українцiв (6.11.1945). Як справжнiй патрiот, вiн не хоче бачити свiй народ " в животiннi другорядного пасинка iсторiї" (2.07.1942). Злився на землякiв, болем серця пишучи рядки. Хотiв бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою нiби i радiв возз'єднанню Захiдної України з великою Україною. Але чому ж такi розпачливi його рядки? " Об'єдналися усi українськi землi. Буде єдине стадо i пастир. Усi тепер будемо однакi... Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церебкопiвський бушлат землянистий..." (2.07.1942).

Довженко, цвiт української нацiї, з сумом порiвнював свiй народ з тютюном: " Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвiту де-не-де" (23.04.1942). Критикував, оплакував його волю, лякався його долi (" Ми раби..."), бо нiколи не був байдужим (ст.376). Але попри все, Олександр Петрович любив, переживав за свою землю, свiй народ (" Що ж буде народом нашим? "), вiрив у його майбутнє, хоч розумiв, якою цiною воно здобудеться, тому залишився вiрним сином України: " Образ нещасної моєї України, на полях, i на костях, i на сльозах, i на кровi якої буде здобута перемога, заслонив в моїй душi все. З ним я i закiнчу своє життя" (6.06.1942). Цi глибокостраждальнi шевченкiвськi мотиви проходять крiзь сторiнки щоденника i пронизують читача теж до болю серця i душi: " Свiте мiй убогий! Покажи менi, де на тобi пролилося ще стiльки кровi, як у нас на Українi. Нема другої України. Нема" (14.04.1942).

Вiйна гостро вдарила у серце Довженка: при евакуацiї на дачi залишились старi батьки (маму пiзнiше розшукав, а батько загинув в окупованому Києвi). Бачив на свої очi страшнi подiї i першим з митцiв помiтив, що вiйна залишає потворний слiд на землi, на його українськiй землi: " Страшеннi дiла роблять на Українi. Страшеннi дiла. Уже знищено багато мiльйонiв людей, а скiльки вимре вiд голоду, од снарядiв, од бомб i розстрiлiв, одному Богу вiдомо." (31.05.1942), " Вiйна стала...". Або: " Сьогоднi, як i вчора, як i завтра, всi газети переповнено описанням таких жорстоких фактiв..." (2.04.1942). I далi у тому ж записi розмiрковує як письменник про майбутнi твори, в яких треба писати тiльки правду, показати народу " його зсередини, в його стражданнях, в його сумнiвах, в його боротьбi...", а не прикрашати дешевою патетикою. Його мiркування вилилися пiзнiше у по-справжньому правдиву кiноповiсть " Україна в огнi", за що й пiдданий кремлiвському аутодафе. Розумiв, що станеться з українською нацiєю пiсля вiйни, бо, згадуючи з гiркотою страшний для iнтелiгенцiї 37-й рiк, писав: " Прокурорiв у нас вистачить на всiх, не вистачить учителiв, бо загинуть на вiйнi, не вистачить технiкiв, трактористiв, iнженерiв, агрономiв..." (12.07.1942 i 7.11.1956). Людина за характером гуманна, людина високої зовнiшньої i внутрiшньої культури, Довженко не сприймав вiйну, тому так скептично писав: " Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренiя або чума. Вiйна - дурна." (19.11.1945). Але коли ж все-таки хтось її розпочав, то мусить вести її теж гiдно: " Якiсть вiйни - це якiсть органiзацiї суспiльства, народу... Антикультурний стиль життя нашого народу - антикультурний стиль вiйни" (6.07.1942 i 7.07.1942). А якi осудливо-зневажливi його рядки про тупоголових воєначальникiв i полiтикiв: " Боже мiй, скiльки нещастя народу принесли нашi тупоголовi воєначальники i скiльки ще принесуть!..Що їм до народу? " (27.06.1942). Iстинна правда Довженкових роздумiв, на жаль, актуальна й сьогоднi. На сторiнках описано багато життєвих епiзодiв, якi чув О.Довженко вiд бiйцiв, оточенцiв, окупованих чи бачив на власнi очi. Деякi з них ляжуть пiзнiше в основу багатьох його оповiдань чи кiноповiстей. Страждав вiд того, що нiмцi пограбували Україну, вивiзши не тiльки зерно, паливо, пам'ятки культури, але найцiннiше - людей, дiтей для онiмечування й роботи, молодих дiвчат - для оздоровлення арiйської раси. Згадуючи батька, поступово почав усвiдомлювати його прокльони Сталiну, що були, мабуть, iдентичнi власним думкам: " Вiн проклинав Сталiна..." (26.11.1943). Досить гостро зреагував митець на появу атомної бомби, розумiючи, яке знищення людства може вона принести (15.08.1945 i 5.18.1945). Отже, осуд вiйни звучить у Довженка особливо гостро.

" Часто думаю собi, як марно пропало моє життя..." (10.04.1942)." Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах..." (4.05.1942)." Менi сорок вiсiм рокiв. Моєму серцю - шiстдесят. Воно зносилося вiд частого гнiву, i обурення, i туги... Я ненавидiв другоряднiсть i боровся з нею скрiзь... Почну працювати, як слуга свого народу i його художник. Про нього я мушу думати, йому вiддати всi рештки сил i серед нього умерти тихо..." (6.06.1942). " Художнику треба, очевидно, мучитись все життя" (29.11.1943). " Менi хочеться вмерти. Менi здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу" (16.12.1943). " Мене засуджено до смертної кари через отруєння чашою цикути нацiоналiзму..." (21.12.1943)." У мене нещасливий дiм. У молодостi в ньому не лунали дитячi крики, плач, i смiх, i зойк " (11.01.1944). " Єдине, що мене заспокоює, - моє чисте сумлiння... Прощаю всiх, хто заподiяв менi зло. Не хочу носити в душi зла " (21.02.1944)." Сьогоднi роковини моєї смертi..." (31.01.1945).

" Я один за межами України моєї, землi, за любов до якої менi мало не одрiзали голову, пiддавши остракiзму, великi вождi i малi їх слуги - українськi недобитки убогi в великих i менших чинах." (30.06.1945). " Я лежу мертвим на днi глибокої ями i чую щодня, як падає менi на груди земля, заступ за заступом..." (23.08.1945). " Я вмру в Москвi, так i не побачивши України..." (5.11.1945). " Як тяжко, i болiсно, i страшно бути бездiтним у життi i творчостi" (Парадокси). " У найголовнiшому художник завжди самотнiй" (Парадокси).

У згаданих рядках - весь Довженко, митець i людина. Усiма фiбрами душi вiн вiдчуває рiзнi струни життя - творчi й особистi. Як болiсно реагує на жорстоку критику - " кремлiвське розп'яття" - за кiноповiсть " Україна в огнi" - твiр, що постав iз страждань художника, страждань народу, кривавих битв, страшних втрат. Але перенiс удар, не втрачаючи людської гiдностi. Не розстрiляли, не заарештували, та й жити по-людськи не дали. " Болить у мене серце день i нiч, " - писав Довженко. I розумiємо ми, що сталiнське цькування не могло не вiдбитися й на здоров'ї митця. Приступи стенокардiї загнали його в могилу, хоч творчих планiв було ще чимало. Не побачив Довженко при життi всiх видатних чи екранiзованих творiв. З сумом зазначав: " Як тяжко, i болiсно, i страшно бути бездiтним в життi i творчостi" (Парадокси), не вiдаючи про iснування єдиного сина Вадима (вiд першої дружини Варвари Семенiвни Крилової-Довженко). Але не озлобився, простив усiм (о, це високе Iсусове прощенство!), хто заподiяв йому зло. I цим наблизив себе до Бога.

На сторiнках " Щоденника" Довженко неодноразово згадує Господа. I якщо в перших записах читаємо про дещо атеїстичнi погляди, то пiзнiше бачимо зовсiм iншi думки: " Останнiй спогад про церкву..." (8.10.1954)." Благословен мiй день! Старiю. Сьогоднi снилося менi, що є на свiтi Бог..." (23.09.1945). " Слава Тобi, Боже, i спасибi Тобi..." (14.12.1942). " Я почав молитися Богу. Я не молився йому 37 рокiв, майже не згадував Його..." (2.01.1946).

Читаючи записи, знову приходимо до висновку про велике людинолюбство Довженка, бачимо, з яким щемом душевним сприймає митець трагедiю iнших талантiв як України, так i Росiї, як цiнує щиру дружбу. Згадує вiн з любов'ю Андрiя Малишка (12.04.1942), з сумом констатує смерть друга Юрiя Яновського(28.04.1942), радий поверненню з таборiв Остапа Вишнi(11.12.1942), жалiє за полеглим у бою талановитим поетом Сергiєм Воскрекасенком (30.05.1942), пiднiмає клопотання про повернення iз заслання українських художникiв Падалки i Садляра (20.06.1942). Але й серед росiйських митцiв О.Довженко мав багато щирих друзiв. Як переживав вiн за долю композитора Дмитра Шостаковича, якого теж пiддали остракiзму за написання генiальної восьмої симфонiї. Ось цi рядки: " Розповiдав про Шостаковича..." (6.12.1943).

Читаємо в записах Довженка рiзнi думки про Сталiна, Хрущова. Виходячи з цього, можна дати оцiнку цим iсторичним особам крiзь призму розумiння самого автора. Вiзьмемо Сталiна. Якщо в перших записах вiн жалiє вождя (" Бiдний Сталiн! "), то пiзнiше починає розумiти, що саме Сталiн, граючи роль" спасителя", тероризував його, заборонивши повертатись на Вкраїну, пiддавши нищiвнiй критицi його твори: " Сьогоднi ж узнав од Большакова i тяжку новину: моя повiсть " Україна в огнi" не вподобалася Сталiну, i вiн заборонив для друку i для постановки... Значить, нiкому, отже вона не потрiбна i нiщо не потрiбно, крiм панегiрика" (26.11.1943).Чи розумiв Довженко, чого чекає диктатор вiд нього як митця? Мабуть, так, бо запис 20.06.1942 року виражає сумнiви: Сьогоднi цiлий день спокiйно писатиму " Тризну" або " Зачаровану Десну". Чи, може, писати " Пiсню про Сталiна"? Господи, знову заблудився мiж трьох сосен". Знав, що багато письменникiв рятували своє життя саме дифiрамбами в адресу Сталiна. Вiн на це не пiшов, i тому вислухав грiзнi дорiкання " друга Берiї", " холоднодухої i злої людини" режисера М.Чiаурелi: " Ти вождю пожалiв десять метрiв плiвочки. Ти жодного епiзоду в картинах йому не зробив. Пожалiв! Не хотiв зобразити вождя! Гордiсть тебе заїла, от iзагибай тепер..." Що ж, вiн не просто пожалiв вождевi " десять метрiв плiвочки", а свiдомо не уславив " мудрiсть Сталiна", бо вже тодi сумнiвався у правотi iдеологiчних сталiнських постулатiв, концепцiй класової боротьби, яка породила репресiї, зневiру, страх, недовiру один до одного, моральну деградацiю i бездуховнiсть, знищенння нацiональної гордостi, принесла мiльйонам людей концтабори, голодомор, глибокi розчарування... I цi Довженковi зболенi сумнiви в художнiй iнтерпретацiї лягли пiзнiше в архiтвiр епохи - кіноповiсть " Україна в огнi". " Нiщо не проходить даром, а сатрапство i дурiсть особливо", - занотовано в " Щоденнику". Цi пророчi слова, мабуть, cтосувалися всiх лакеїв, сталiнських лакуз, серед яких бачимо " диявола в образi людини" Лаврентiя Берiю. Запис вiд 10.08.1953 подає чiтку характеристику цього злодiя широкого масштабу.

Змальовано й Микиту Хрущова." Гарна i розумна людина" (запис 17.04.1942), яка дуже сподобала " Україну в огнi " i висловила " думку про необхiднiсть надрукування окремою книжкою, росiйською та українською мовами..." (28.08.1943), яка з задоволенням приймала цiкавi пропозицiї Довженка щодо майбутнього України, чомусь раптом через мiсяць говорила з митцем тоном " повним обурення i гнiву" (28.09.1943), а згодом, через декiлька мiсяцiв, у сiчнi 1944 року зустрiла Довженка холодно й вороже. Про це читаємо в записi вiд 3.01.1944. А потiм згадує ще й про Микитиних лакеїв, якi, п'ючи горiлку, чекають на Довженкову смерть (27.07.1945). Отже, розумiв Олександр Петрович блюзнiрство, пiдлi iгри навколо свого iменi, iнколи сподiвався на отверезiння тих, хто пошматував душу, та прийшов до висновку, що присуд диктатора нiхто не спроможний оскаржити.

У четвертiй записнiй книжцi, епiграфом до якої послужили слова давньогрецького драматурга й фiлософа Еврiпiда " Все життя людське - скорботне", ми читаємо про вождiв свiту - Рузвельта, Черчiлля. За фотографiями з газет, Довженко як знавець людської душi охарактезував кожного з них, знаючи, що до Сталiна в них нема щирого ставлення (9.12.1943). Отже, чи в сильних свiту цього, чи у простої малої людини життя повне скорбот i болю - такий висновок напрошується, коли перегортаєш сторiнку за сторiнкою цього документа доби.

Проблеми людського буття епохи 40-50-х рокiв iдентичнi з нинiшнiми. Хоча колесо iсторiї просунулося на кiлька десяткiв рокiв, проте болючi питання суспiльства залишилися, на превеликий жаль. У записах видатного режисера знаходимо роздуми про звичайну людину, її мiсце в суспiльствi, адже " найбiльший скарб всього людства є сама людина" (16.03.1945). I тому новий сценарiй Довженко хоче написати про " людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчi втрати на вiйнi, не маючи нi чинiв, нi орденiв." (5.12.1943). Вiн уболiвав за цих людей, хотiв, щоб уряд надав їм певну матерiальну допомогу й пiдняв добробут, бо " багата держава, яку утворюють бiднi люди, - абсурд! Держава не може будувати свiй добробут на бiдностi i обдертостi своїх громадян" (7.08.1942). Не завадило б сучасним нашим полiтикам задуматись над цим.

" Велика i надзвичайна тема - українська жiнка i вiйна. Хто винiс i винесе на своїх плечах найбiльше лихо, жорстокостi, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жiнка..." - занотував Довженко на початку 1942 року. Порiвнюючи її з древньоруською Ярославною, " що плаче рано на зорi", називаючи хранителькою нацiї, митець водночас вiдчуває пекучий сором мужчини, а в своїй особi - всiх мужчин держави за неспроможнiсть захистити її вiд ворога (2.04.1942). У страшну безодню горя кинув

50 тисяч українських дiвчат i молодих жiнок - " красу землi нашої" ганебний вiдступ армiї радянської, бо саме таку кiлькiсть було вивезено нiмцями на роботу пiд час окупацiї України(2.05.1942). А скiлькох красивих дiвчат було згвалтовано нiмцями, деякi повиходили замiж за окупантiв, - все це тривожить серце митця: чому, хто винен у цьому? I приходить до висновку: рядянська система. Ота по-справжньому джентельменська пошана до жiнки говорить про високу духовну культуру письменника. Вiн тривожиться долею пам'яток iсторiї, культури, вiдверто i смiливо заявляючи " Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам'ятникiв своєї старовини. У нього немає любовi до народу. Народ має багато пiдстав ненавидiти всiх нас за це". Чи не такими є думки в бiльшостi з нас сьогоднi? Роздуми на цю тему можна прочитати у записах вiд 2.04.1942, 4.05.1942, 3.12.1943, 6.12.1943.

Не пройшло повз увагу О.П.Довженка й питання кладовищ. Адже, кажуть, рiвень культури нацiї визначається за її ставленням до вiчного пристанища мертвих. А, на думку автора записникiв, " кладовища - це дзеркало людських взаємин" (26.04.1944), тому i їхнiй стан залежить цiлком вiд пошани до людської особистостi, вiд нашого виховання. Хiба це не сучасна проблема, коли часто бачимо прояви жорстокого сатанинського вандалiзму в мiсцях вiчного спочинку наших предкiв.

Особливо хвилювало патрiота питання виховання майбутнiх поколiнь. Звiдси роздуми про українську школу, вчителя, вивчення рiдної мови та iсторiї. Гiрко читати записи вiд 28.06.1942 i зiставляти їх iз сьогоднiшнiм жалюгiдним становищем учителя, адже " народний учитель, учитель народу - серце i сумлiння... зразок i предмет наслiдування". Хто ж ми для держави, суспiльства? Надiї О.Довженка i багатьох його однодумцiв, на жаль, не збуваються. А як прикро було усвiдомлювати, що " на Вкраїнi вищi школи давно вже переведено на руську мову..." (5.01.1947), соромно перед Європою i цiлим свiтом за iнститут iм. Шевченка у Ворошиловградi, в бiблiотецi якого не було жодної книжки Шевченка i викладання велося росiйською мовою (22.07.1942). Свою виболену думку мав Довженко вiдносно iнших суспiльних проблем: духовностi й бездуховностi, перейменування мiст i сiл, власностi на землю i сприйняття українцями колгоспiв, бездарностi чиновникiв, боротьби за посади. " До смертi не зрозумiю, чого так лiзуть до посад", - записано 26.08.1945, адже сам вiн хотiв працювати, не прагнучи зробити кар'єру. А такi рядки варто було б зачитати сьогоднiшнiм нашим урядовцям i народним депутатам: " Довгi роки придивляюсь до людей, що стоять бiля керма...Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помiчаємо цього самi. Бiдний, убогий, многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе проводирi" (3.08.1942). Коментарi, як кажуть, зайвi.

" Сьогоднi точно i вповнi вiдчув я усiм серцем, що менi судилося, якщо я не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту саму, яка жила в моїй пiдсвiдомостi багато вже лiт... Менi нiчого не треба. Менi треба принести народу радiсть у мистецькому своєму творi. I бiльше менi нiчого не треба. Вiрую, вiрую, вiрую! " - писав художник слова й кiнематографу (9.11.1945).

Незважаючи на суцiльну криваву рану на серцi, вiдчай i безнадiю, гiркоту зради друзiв, Довженко все-таки залишався творцем, бо мав великий талант. Жити в творчiй працi було для нього всiм. Скiльки виношувалося планiв, скiльки роїлося в головi сценарiїв, драм, оповiдань! У " Щоденнику" вiн роздумує над своїми творчими перспективами: романом " Золотi ворота", драмами " Над Днiпром", " Заступник дурня", " Святослав", комедiями " Молода кров", " Цар", романами " Загибель Чарлi Чаплiна", " Робiнзон", iсторичним дiалогом " Розмова людини з звiром", оповiданнями, новелами. А ще мрiяв зняти " Тараса Бульбу" та " Поему про море" - свою лебедину пiсню. Та не судилося... Не витримало серце " тягаря неправди i зла ", серце, що хотiло у цьому свiтi " шукати красу, себто iстину". " Земле моя, рiдна, коли б хоч Ти була щаслива! " (20.02.1954).

Отже, читаючи щоденниковi записи О.Довженка, робимо висновок, що гостра критика " суспiльного болота", порушенi актуальнi проблеми, вболiвання за долю України, зривання масок iз вождiв дають пiдстави твердити: цей яскравий зразок Довженкової публiцистики - трагiчний документ доби. Здатнiсть Довженка масштабно мислити, узагальнювати i страждати за долю України та її дiтей можна порiвняти за силою больового рефлексу з Шевченком. Тому так часто зустрiчаємо серед рядкiв " Щоденника" ремiнiсценсiї iз багатьох творiв Кобзаря.

ІІІ.3. Рекомендована література:

Основна:

1. Гребньова В. “Народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців”. Творчість

О. Довженка періоду Другої світової війни: пошук вічних істин // Дзвін.— 1996.—
№ 7.

2. Дзюба І. Знаки духовної співмірності (штрихи до світового контексту естетики Олександра Довженка) // Дивослово.— 1996.— № 1.

3. Довженко і світ. Творчість О. П. Довженка в контексті свiтової культури.— К., 1984.

4. Дончик В. Олександр Довженко // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн.— К., 1994.— Кн. 2.— Ч. 1.

5. Корогодський Р. Довженко в полоні. Розвідки та есеї про майстра.— К., 2000

6. Кошелівець І. Олександр Довженко. Спроба творчої біографії.— Мюнхен, 1980.

7. Куценко М. Український геній у вигнанні: Олександр Довженко // Слово і час.— 1997.— № 5—6.

Допоміжна:

8. Мовчан Р. Олександр Довженко // Мовчан Р. Українська проза ХХ ст. в іменах: Посібник.— К., 1997.

9. Царинник М. Плянетне видиво: міфотворче світовідчування Олександра Довженка // Сучасність.— 1973.— № 10—12.

ІІІ.4. Орієнтовна карта для самостійної роботи з літературою з теми:

ІІІ.5. Матеріали для самоконтролю:

А. Питання для самоконтролю:

- Якi суспiльнi проблеми порушує у своїх записах О.Довженко?

- Чи актуальнi вони сьогоднi?

- Як сприйняв Довженко-митець вiйну?

- " Я був задуманий на бiльше", - говорив Довженко про себе. Чи можете пiдтвердити цей вислiв, аналiзуючи щоденниковi записи?

Б. Тести для самоконтролю:

В. Завдання для самоконтролю:

Поміркуйте над словами О. Довженка з «Щоденника»: «… невмирання наше довге українське, чи ж воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування. Нас, кажуть, більше за добру європейську державу. Ми є і нас нема. Де ми?» Як ви їх розумієте?