Наративний етап. Написання тексту роботи

ДО НАПИСАННЯ ТА ЗАХИСТУ

КУРСОВОЇ РОБОТИ

Методичний посібник

Біла Церква – 2014

Опорно-інструктивні матеріали до написання та захисту курсової роботи: методичний посібник / Н.В. Стаднік, А.О. Клочко, А.М. Лукіянчук, Н.В. Бодрик. – Біла Церква, 2014. – 52 с.

Рекомендовано методичною радою

Комунального вищого навчального закладу Київської обласної ради

" Білоцерківський гуманітарно-педагогічний коледж"

протокол № від 2014 року

Рецензенти:

Біда О.А., доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри дошкільної та початкової освіти Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького;

Сємигіна Т.В., доктор політичних наук, професор кафедри соціальної роботи та практичної психології Академії праці соціальних відносин і туризму.

У посібнику розкрито специфіку написання та захисту курсової роботи в системі підготовки майбутніх фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями " молодший спеціаліст".

Матеріали адресовані студентам, викладачам педагогічних вищих навчальних закладів І-IІ рівнів акредитації.

© Н.В. Стаднік, А.О. Клочко,

А.М. Лукіянчук, Н.В. Бодрик, 2014

Зміст

Вступ

У Законі України «Про вищу освіту» передбачено, що наукова, науково-технічна та інноваційна діяльність у вищих навчальних закладах є невід’ємною складовою освітньої діяльності і провадиться з метою інтеграції наукової, освітньої і виробничої діяльності в системі вищої освіти. Окрім того, науково-дослідна робота у вищих педагогічних закладах України покликана забезпечувати розвиток в майбутніх фахівців нахилу до пошукової, дослідницької діяльності, до творчого вирішення навчально-виховних завдань у школі, а також у формуванні вмінь і навичок застосування дослідницьких методів для розв’язання практичних завдань навчання та виховання підростаючого покоління. Завдяки участі в науковій роботі студент оволодіває навичками роботи з різноманітними інформаційними джерелами з метою розширення науково-педагогічного та методичного кругозору.

Основними видами науково-дослідної діяльності, що виконуються студентами при здобутті освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст" є курсові роботи.

Курсова робота є самостійним навчально-науковим дослідженням студента, виконаним з певної дисципліни професійного спрямування. Її мета – закріплення, поглиблення й узагальнення знань, одержаних студентами за час навчання, та їх застосування у комплексному вирішенні конкретного фахового завдання.

РОЗДІЛ 1

ХАРАКТЕРИСТИКА САМОСТІЙНОЇ

НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ

1.1. Сутність, мета, завдання, типи науково-дослідної діяльності

Науково-дослідна діяльність – це інтелектуальна праця, спрямована на придбання знань, умінь і навичок.

Курсова робота молодшого спеціаліста – це підсумкова робота студента, за рівнем виконання і результатами захисту якої робиться висно­вок про можливість присвоєння випускникові відповідної кваліфікації.

Мета написання курсової роботи: поглиблення знань студентів з актуальних проблем певної галузі, оволодіння методами самостійного дослідження і послідовного викладу матеріалу, розвиток умінь аналізувати передовий досвід та узагальнювати власні спостереження.

Завдання курсової роботи:

· формування наукового світогляду, оволодіння методами наукового дослідження;

· досягнення високого професіоналізму;

· розвиток творчого мислення та індивідуальних здібностей студентів у вирішенні практичних завдань;

· оновлення і вдосконалення знань студентів;

· розвиток здатності застосовувати теоретичні знання у практичній роботі;

· прищеплення навичок самостійної науково-дослідної діяльності.

Найбільш поширеними видами курсових робіт є теоретичні та прикладні дослідження.

Теоретичні дослідження присвячені висвітленню педагогічної спадщини та дослідженню теоретичних аспектів актуальних педагогічних проблем.

Прикладні дослідження – спрямовані на здобуття знань у галузі дидактики та теорії виховання. Вони характеризуються наявністю експериментальної частини. У них розглядаються проблеми вдосконалення педагогічних основ організації навчально-виховного процесу. Завдання робіт такого виду полягає в уточненні, поглибленні, систематизації, узагальненні принципів, методів, засобів, форм навчання і виховання, а також у внесенні елементів новизни в теорію і практику педагогіки.

1.2. Етапи наукового дослідження

У сучасній методології виділяють такі етапи наукового дослідження:

1. Вибір теми і формулювання дослідницького завдання (підготовчий етап).

2. Пошук джерел та літератури, опрацювання матеріалів (інформаційний етап):

2.1. визначення мети, завдань з'ясування об'єкта, предмета дослідження;

2.2. складання робочої картотеки літератури;

2.3. вивчення та конспектування літератури;

2.4. складання попереднього плану роботи, узгодження його з керівником.

3. Встановлення фактів, їхня верифікація (перевірка) (етап реконструкції).

4. Інтерпретація фактів, встановлення зв’язків і залежностей між подіями та явищами (аналітичний етап).

5. Написання тексту роботи (наративний етап).

6. Формування висновків та рекомендацій.

7. Подання чорнового варіанту роботи науковому керівникові.

8. Усунення зауважень, доопрацювання роботи.

9. Чистове оформлення роботи.

10. Захист роботи.

Підготовчий етап

Обираючи тему, варто враховувати й деякі універсальні правила: тема повинна бути достатньо вузькою, щоб була можливість розглянути її більш чи менш повно у межах роботи відносно невеликого обсягу. Однак вона повинна бути водночас і достатньо важливою, вартою уваги дослідника. Вибирати теми варто в межах власної компетенції. Слід пам’ятати, що теми не є рівнозначними за складністю опрацювання. Є теми прості у виконанні, а є такі, що потребують кропіткої дослідницької праці. Є теми всебічно досліджені, але є й такі, дослідження яких потребуватиме значних зусиль і тривалого часу.

Після обрання й осмислення теми здійснюється аналіз стану розробки визначеної проблеми сучасною наукою.

Інформаційний етап

Цей етап передбачає пошук необхідної літератури та її опрацювання. Фрагменти документів та наукової літератури, які студент згодом планує використати у тексті роботи, зберігаються у вигляді нотаток. Нотатки виконують на окремих картках, намагаючись дотримуватися принципу «один сюжет – один аркуш». Дослідникам дуже допомагає звичка зазначати у верхній частині картки джерело, з якого походить матеріал, а на полях – «ключове слово», що допомагає пригадати, якій події, сюжетові чи особі присвячено даний фрагмент. Ще більше зусиль і часу варто відводити зберіганню бібліографічної інформації. До бібліографічної картки (зазвичай вона менша і виготовляється із цупкого паперу або картону) вносять відомості про автора, повну назву видання, типографську інформацію, а також місцезнаходження книги – бібліотеку чи приватну збірку в якій вона зберігається. Остання інформація виявиться дуже важливою, якщо виникне необхідність повторно звернутися до певних джерел, наприклад, щоб уточнити цитату (можна використовувати електронне накопичення інформації).

Аналіз зібраного матеріалу передбачає його сортування і критичну оцінку. Важливо дотримуватися певної техніки такого дослідження, яка дозволяє досягти економії часу та зусиль. Передусім потрібно встановити наукову значущість кожної окремої позиції зібраної літератури (не лише «універсальну», а швидше цінність щодо конкретної теми та завдань роботи). Це визначає порядок аналізу літератури. Одночасно слід мати на увазі, що новіші праці, як правило, є повнішими і точнішими.

Вивчення літератури потрібно починати з праць, де проблема відображається в цілому, а потім перейти до вужчих досліджень. Читання наукової праці обов’язково супроводжується записами, що дає змогу краще запам’ятати зміст прочитаного та зрозуміти сутність праці, що вивчається. Найкоротшою формою запису прочитаного є план – послідовний перелік питань, які розглядаються в науковій праці. Інша форма запису – анотація, яка являє собою стислий виклад змісту наукової праці. Складнішою і досконалішою формою записів є тези. Найдосконалішою формою записів є конспект.

Окремо слід відзначити випадки, коли студентське дослідження присвячене поглядам або вченню якогось автора на основі вивчення відповідних документів. Якщо це так, то, аналізуючи матеріал, потрібно ділити його на наступні групи:

1. Джерела, тобто праці основного діяча вашої роботи, його сучасників, біографічні документи тощо; офіційні документи.

2. Дослідження, тобто праці, написані на цю тему.

3. Допоміжна література (словники, довідники, енциклопедії).

Використання джерел. Звернення до праць інших авторів є абсолютно універсальною практикою. Таким чином, можна продемонструвати, що нашу думку поділяють відомі та авторитетні дослідники. Можна використати працю відомого автора як приклад – такий підхід є особливо продуктивним, коли порівнюємо дві і більше позиції. Звернення до думок, фактів, сюжетів, викладених у працях попередників, дозволяє помістити наукову роботу у контекст певної наукової дискусії, пов’язати її із ширшими темами і сюжетами. Нарешті, таким чином ми можемо покритикувати тих авторів, з поглядами яких не погоджуємося. Використовувати праці інших авторів можна шляхом цитування, перефразовування або узагальнення.

При виконанні дослівних виписок, які пізніше в тексті можуть стати цитатами, потрібно бути особливо обережними. Переписувати потрібно дослівно, включно з помилками і знаками пунктуації. До дослівного цитування необхідно вдаватись тільки тоді, коли мова джерела є своєрідною, живою, провокативною, або тоді, коли дослівна передача тексту є історично важливою. Цитування варто звести до мінімуму і вдаватися до нього лише тоді, коли воно справді необхідне.

Формальні правила цитування:

1. Цитата повинна бути дослівною.

2. Цитата не повинна бути надто довгою.

3. Цитата повинна подаватися у лапках і супроводжуватися посиланням на джерело.

4. Вилучення певних фрагментів, яке дозволяє уникнути довгого цитування, позначається трикрапкою (...).

5. Пояснення, які розривають текст цитати, подаються у квадратних дужках – [].

6. Цитати, які є незавершеним реченням, граматично узгоджуються із авторським текстом.

Перефразовування, переказування, як правило, становить матеріал для більшої частини тексту наукової роботи. Це означає, що вже на етапі нотаток студент починає писати текст своєї праці. У цьому випадку він намагається передати думку автора якнайближче до оригіналу, але використовуючи власну лексику. Вдаючись до цього способу необхідно також визнати авторство ідеї за допомогою посилань на джерела. Кроки, які дозволяють адекватно передати думки чужого тексту і при цьому уникнути плагіату, є наступними:

· виділити основні ідеї;

· змінити структуру речень;

· використати синоніми або слова з подібним значенням, змінити форми слів.

Узагальнення дозволяє одним реченням передати зміст цілого розділу або цілої авторської праці.

Перефразовуючи, узагальнюючи чи цитуючи праці інших авторів, передусім необхідно висловити власну позицію. Таким чином, ми використовуємо чужі тексти для того, щоб підтвердити власну думку, проілюструвати нашу позицію, протиставити її думці авторитетів чи продемонструвати слабкість аргументації опонентів. Слід постійно стежити за тим, щоб наша думка не змішувалась у тексті із цитованою. Дослівне запозичення чужого тексту, яке не супроводжується посиланням на джерело, називається плагіатом і суворо карається у науковому середовищі. Робота, автор якої допустився плагіату, знімається з розгляду незалежно від стадії підготовки без права її повторного захисту.

Аналіз джерел і літератури. Критичний аналіз тексту передбачає дві основні процедури – структурний аналіз та оцінювання аргументів. У процесі структурного аналізу ми даємо відповіді на наступні запитання:

1. Які основні висновки (твердження) пропонує автор? Останні можуть бути висловлені прямо або непрямо, можуть виступати у формі рекомендацій, визначень, фактичних тверджень тощо.

2. Які основні докази використав автор щоб довести свою тезу, яка структура цих доказів?

Оцінювання аргументів також передбачає пошук відповідей на кілька запитань:

1. Чи є докази переконливими (прийнятними)? Цей крок може включати оцінку фактичних тверджень, визначень, а також оціночних суджень.

2. Чи докази підтверджують точку зору автора?

3. Чи існують інші міркування, докази, що могли б підтримати або заперечити твердження автора?

4. Яке загальне враження справляє аргументація?

Після того, як потрібний матеріал зібрано і систематизовано, складається детальний план роботи та список використаних джерел.

Зразки бібліографічного опису різних видів наукової літератури подані в додатку К.

Етап реконструкції

Цей етап передбачає встановлення фактів. Щоб текст не був лише набором суб’єктивних думок, слід потурбуватися про достовірність фактів. Факти – каркас будь-якого дослідження і тому перевірка їхньої істинності (верифікація) невіддільна від роботи із довідковим апаратом. Перевірка достовірності інформації, яку зустрічаємо у джерелах, може вимагати різних розумових операцій. Часом найефективнішими кроками можуть бути звернення до довідкової літератури чи порівняльний аналіз відомостей, які містяться у різних документах. Важливо також вирішити, чи твердження походить із надійного джерела. Додатково звертаємо увагу на те, первинним чи вторинним є джерело, на яке посилається автор. Корисно також знати, які суб'єктивні мотиви могли впливати на висновки автора (релігійні та політичні переконання, особисті та історичні обставини).

Пояснювальний або аналітичний етап

На цьому етапі створюється власне наукове знання. Якщо попередні етапи були присвячені переважно роботі з емпіричним (фактичним, дослідним) матеріалом, то цей передбачає ряд логічних операцій, спрямованих на його опис, аналіз, пошук зв’язків і залежностей між подіями і явищами. Дослідник намагається осмислити і порівняти наявні в його розпорядженні факти, можливі трактування цих фактів, відстежити тенденції і закономірності. На цьому етапі студент найповніше реалізує своє право на власне розуміння феномену чи сюжету, які є темою наукової роботи. Таке пояснення передбачає застосування певної ідеї, теорії, так званих «позаджерельних» (тобто теоретичних) знань.

Наративний етап. Написання тексту роботи

Курсова робота складається з таких частин:

1. Титульний аркуш.

2. Зміст.

3. Вступ.

4. Основна частина (поділяється на кілька розділів, при необхідності, – підрозділи).

5. Висновки.

6. Список використаних джерел.

7. Додатки.

До цього обсягу основного тексту роботи не включають титульний аркуш, зміст, список використаних джерел, додатки. Також із загального обсягу тексту роботи виключають сторінки, які містять таблиці та рисунки, що займають площу цілого аркуша.

Опис результатів дослідження завжди є вибірковим. Одним із перших кроків у написанні тексту наукової роботи є укладання плану, що передбачає поділ цілості на менші, але логічно між собою пов’язані частини. Залежно від теми, характеру фактичного матеріалу, методів, які використовувалися, дослідники найчастіше вдаються до хронологічного (такого, що розглядає явище у його розвитку в часі), предметного (тематичного) принципу укладання плану, або поєднують їх у формі предметно-хронологічного підходу. Обидва мають свої переваги і недоліки. Хронологічний підхід включає важливе і неважливе, не відрізняє одноразових подій від подій «знакових». Суто хронологічний підхід до формування плану може зробити текст нудним і нечитабельним. Як методологічний підхід, що наслідує порядок подій, він вважається застарілим. На перший погляд, предметний спосіб виглядає набагато зручнішим, оскільки дозволяє проаналізувати явище в цілому, а також розглянути окремі його прояви. Але суто предметний порядок позбавляє текст єдності. Адже будь-які події відбувалися в часі, а отже, не можна цілком виключити хронологію з тексту.

Незалежно від обраного принципу побудови, вдалий план наукової праці повинен відповідати кільком універсальним вимогам:

- теми кожного розділу однакові за важливістю, а самі розділи – приблизно однакові за обсягом;

- охоплювати весь матеріал, що відноситься до теми, але не включати нічого зайвого;

- теми і зміст окремих розділів не повинні «накладатися»;

- жоден із пунктів плану не може повторювати назви роботи.

1.3. Методи науково-педагогічного дослідження

У процесі педагогічного дослідження, організованого з метою отримання нових фактів, необхідно використовувати систему методів науково-педагогічного дослідження.

Метод науково-педагогічного дослідження – шлях вивчення й опану­вання складними психолого-педагогічними процесами формування особис­тості, встановлення об'єктивної закономірності виховання й навчання.

Організовуючи дослідження, необхідно оптимально поєднувати комплекс методів, маючи на увазі, що таке поєднання покликане забезпечити отримання різнобічних відомостей про розвиток особистості, колективу. Задіяні методи мають відображати динаміку розвитку окремих якостей як на певному віковому відрізку, так і впродовж усього процесу дослідження, забезпечити постійне отримання відомостей про учня з якнайбільшого числа джерел, від найкомпетентніших осіб, які постійно спілкуються, взаємодіють з ним, що дасть змогу аналізувати не лише перебіг процесу; його результати, а й умови, за яких він відбувається.

Найчастіше в педагогічних дослідженнях використовуються наступні методи:

1. Вивчення літератури, першоджерел і документів служить для ознайомлення з фактами, що характеризують історію і сучасний стан предмету, допомагають глибше усвідомити проблему, виявити, які сторони її вивчені недостатньо, а які зовсім не вивчені.

Студент мусить вивчити, перш за все, праці вітчизняних та зарубіжних педагогів, у яких розглядається досліджувана проблема. Це допоможе зорієнтувати його на дослідження конкретних аспектів проблеми.

Робота над вивченням літератури розпочинається зі складання списку літературних джерел, тобто бібліографії, що вміщує книги, статті в збірниках, журнали, автореферати дисертацій і дисертації, архівні документи та матеріали тощо. Для цього студент використовує каталоги, бібліографічні покажчики. Бібліографію з теми дослідження необхідно складати, виписуючи необхідні дані про кожну книгу або статтю на окрему картку. Важливо вказати автора або редактора книги, статті, брошури, назву, місце та рік видання, видавництво, том, коли випущена книга, або номер видання. Корисно виписувати і бібліографічний шифр.

Перше ознайомлення з літературою повинно дати уявлення про проблематику, основний зміст тієї чи іншої праці. Для цього потрібно ознайомитись з анотацією, вступом, змістом, висновком, переглянути зміст праці. Після цього визначають спосіб опрацювання видання: ретельне вивчення з конспектуванням, вибіркове вивчення (розділів, параграфів тощо). Все необхідне слід виписати на аркушах або картках з точним посиланням на джерело після кожного запису. Тут же (на полях, на зворотній стороні аркуша) корисно викладати свої думки і зауваження, що виникають у процесі вивчення літератури. Дуже важливо чітко усвідомити основні положення праці, виявити точку зору автора, виділити мало розроблені, незрозумілі дискусійні положення.

Важливо підкреслити, що нове, оригінальне вносить автор кожної праці, висловити своє ставлення до авторської позиції та до отриманих висновків.

Приступаючи до написання курсової роботи, потрібно вже володіти методами роботи щодо вивчення літератури. За доцільне вважаємо дати рекомендації щодо складання карток і нотаток.

Складання виписувань має допоміжне значення і полягає в дослівному відтворенні цитат із тексту. При виписуванні цитати беруться в лапки, пропущені місця позначаються трьома крапками, цитата завжди повинна супроводжуватися посиланнями на джерело. Використовується цитата для підтвердження суджень студента, що аналізує роботу. Цитати виписуються відразу, при першому ознайомленні з літературними джерелами.

У тексті роботи цитата повинна використовуватися розумно, бажано уникати великих за обсягом цитат (на 0, 5 стор. і більше). При необхідності їх використання рекомендується розкривати лапки і стисло передавати головну думку своїми словами, обов'язково роблячи посилання на джерело.

Джерелом фактичного збору матеріалу є також різноманітна шкільна документація (плани роботи, протоколи зборів, конспекти уроків, матеріали методичних об'єднань тощо).

2. Метод педагогічного спостереження – спеціально організоване сприймання педагогічного процесу в природних умовах. Розрізняють спостереження пряме й опосередковане, відкрите й закрите, а також самоспостереження. Для того, щоб організувати спостереження, необхідно: скласти план, визначити термін, фіксувати результати. Наукове спостереження характеризується цілеспрямованістю, комплексністю, систематичністю, контролем. Необхідно реєструвати ті сторони, елементи, зв'язки, які аналізуються, оцінюються і пояснюються в ході спостереження. Як правило, результати спостереження фіксуються у вигляді текстового запису, заповнення розроблених форм, хронокарток і щоденників, звуко- або відеозаписів тощо. Оцінюючи педагогічне спостереження, слід мати на увазі, що воно не повною мірою забезпечує проникнення в сутність явищ, що вивчаються, дії учнів. Тому існує потреба, поєднати спостереження з іншими методами дослідження, зокрема, з бесідою і анкетуванням.

3. Метод бесіди – джерело і спосіб пізнання педагогічного явища шляхом безпосереднього спілкування з особами, яких вивчає дослідник. Щоб організувати бесіду, необхідно мати її план, основні і додаткові запитання. Необхідною умовою результативності бесіди є створення сприятливої атмосфери для відвертого обміну думками; врахування індивідуальних особливостей співрозмовника; виявлення педагогічного такту; уміння запротоколювати бесіду. Отримані результати бесіди доцільно порівняти з інформацією про особистість, отриманою за допомогою інших методів.

Різновид бесіди – інтерв'ю. На відміну від бесіди, яку проводять у природній, невимушеній обстановці, під час інтерв'ю дослідник ставить наперед визначені запитання у певній послідовності й записує відповіді співрозмовця. Цей метод найдоцільніший за умови, якщо дослідник упевнений в об'єктивності відповідей респондентів, адже інтерв'ю не передбачає уточнювальних запитань. Використовуючи його, слід враховувати можливі типи респондентів – несміливий, балакучий, жартівник, сперечальник, самовпевнений. Слід пам'ятати, що результати інтерв'ю залежать від продуманості запитань.

4. Метод анкетування дає змогу підвищувати об'єктивність інформації про педагогічні факти, явища, процеси, їх типовість, оскільки передбачає отримання інформації від великої кількості респондентів.

Анкети поділяються на відкриті – передбачають довільну відповідь на поставлене запитання; закриті – до поставлених запитань пропонуються варіанти готових відповідей на вибір опитуваного; напіввідкриті – крім вибраної з готових відповідей, можна висловити й власну думку; полярні – потребують вибору однієї відповіді з полярних типу «так» чи «ні», «добре» чи «погано» та ін.

Проводячи анкетування, слід дотримуватися таких вимог: запитання повинні бути підібрані так, щоб відповіді на них найточніше характеризували досліджуване явище і давали про нього надійну інформацію; використовувати прямі запитання; у формулюванні запитань слід уникати підказок; використовувати відкриті й закриті анкети; попередньо перевірити ступінь розуміння запитань на невеликій кількості учнів і вносити корективи до змісту анкети.

5. Метод педагогічного експерименту – це науково поставлений дослід організації педагогічного процесу в точно врахованих умовах. Забезпечує найдостовірніші результати у педагогічних дослідженнях.

Педагогічний експеримент дає змогу штучно відокремити досліджу­ване явище від інших, цілеспрямовано змінювати умови педагогічного впли­ву на вихованців, повторювати педагогічні явища в приблизно таких самих умовах, поставити досліджуване явище в умови, які піддаються контролю.

Педагогічний експеримент може охоплювати групу учнів, клас, школу. Дослідження можуть бути довготривалими або короткотривалими в залежності від теми і мети.

Педагогічний експеримент потребує визначення мети, методів дослідження, складання плану проведення експерименту, дотримання плану, точної фіксації результатів, ретельного аналізу отриманих даних, формулювання кінцевих висновків.

Педагогічні експерименти класифікують за різними ознаками: спрямованістю, об'єктами дослідження, місцем і часом проведення та ін.

Педагогічний експеримент, як правило, включає 3 основні етапи (іноді їх називають окремими експериментами): констатувальний, формувальний, контрольний.

Констатувальний проводиться на початку дослідження і своїм зав­данням має з’ясування стану справ у шкільній практиці з тієї чи іншої проблеми;

Формувальний полягає в розробці теоретичних основ, здійсненні конкретних практичних заходів щодо розв’язання досліджуваної проблеми.

Контрольний – порівняння результатів діагностики констатуючого і контрольного експериментів, а також підтвердження ефективності та дієвості програми формуючого експерименту.

Педагогічний експеримент є комплексним, оскільки передбачає поєднання методів спостереження, бесіди, анкетування, створення спеціальних ситуацій тощо на всіх етапах кожного з видів експерименту.

Педагогічний експеримент проводиться одночасно в двох класах (або в більшій кількості класів, один з яких є експериментальний, інший – контрольний).

6. Метод вивчення шкільної документації та учнівських робіт. Особові справи учнів, класні журнали, контрольні роботи, зошити з окремих дисциплін, роботи, виготовлені в навчальних майстернях, дають дослідникові об'єктивні дані, що характеризують індивідуальні особливості учнів, їх ставлення до навчання, рівень засвоєння знань, сформованості вмінь та навичок. Шкільна документація (загальношкіль­ний план роботи, плани роботи предметних комісій, класних керівників, протоколи засідань педагогічної ради та ін.) дає змогу скласти уявлення про стан навчально-виховної роботи в школі загалом та на окремих її ділянках зокрема.

7. Метод узагальнення незалежних характеристик – узагальнення відомостей про учнів, отриманих за допомогою інших методів зіставлення цих відомостей, їх осмислення. Тобто сутність цього методу зводиться до обробки дослідником інформації про учня, що надійшла з різних джерел – від учителя, батьків, однокласників та ін.

При зіставленні незалежних характеристик деякі риси можуть не збігатися через необ’єктивність того, хто характеризує, поспішність, помилковість висновків. У такому разі з’ясовують причини розбіжностей, аналізують чинники, що зумовили їх. Розбіжності можливі й тоді, коли характеристики складалися в різний час, упродовж якого поведінка вихованця змінилася. Різновидом цього методу є метод «педагогічного консиліуму», який передбачає колективне обговорення результатів вивчення вихованості учнів за конкретною оптимальною за своїм обсягом програмою і за єдиними ознаками, колективне оцінювання, тих чи інших якостей особистості, виявлення причин можливих відхилень у сформованості тих чи інших рис особистості, колективну розробку засобів подолання виявлених недоліків.

8. Метод соціометрії.

Сутність методу – вивчення структури і стилю взаємин у колективі (запозичений із соціології). Учневі пропонують відповісти на запитання типу: «З ким би ти хотів...» (сидіти за однією партою, працювати поруч у майстерні, грати в одній команді та ін.). На кожне запитання він має дати три або більше «виборів». За числом виборів можна визначити місце, роль, статус кожного члена колективу, наявність внутрішньо-колективних угрупувань, їх лідерів. Отримані дані дають змогу змоделювати внутрішньо-колективні стосунки: рівень згуртованості колективу, способи його впливу на важковиховуваного учня та ін.

Метод соціометрії використовують спільно з іншими методами, оскільки він не розкриває мотивів взаємин у колективі, а лише відображає загальну їх картину.

9. Метод моделювання – створення й дослідження моделей.

Наукова модель – змістовно представлена і матеріально реалізована система, яка адекватно відображає предмет дослідження. Головна перевага моделювання – цілісність представленої інформації, оскільки моделювання спирається на синтетичний підхід, виділяється цілісна система і досліджується її функціонування.

Моделювання в дидактиці застосовується для розв'язання наступних завдань:

- оптимізація структури навчального матеріалу;

- покращення планування навчального процесу;

- управління пізнавальним процесом та ін.

10. Теоретичні методи (аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, висновки) становлять особливу групу методів педагогічного дослідження.

У процесі педагогічного дослідження нерідко виникає потреба у порівнянні, зіставленні педагогічних фактів, явищ і процесів за певними параметрами. Для цього рівні якісних характеристик цих параметрів позначають певними числовими показниками.

11. Тестування – метод випробувань. Застосовується для визначення відповідності предмета дослідження визначеним параметрам. У завдання тестування не входить визначення причин невідповідності заданим вимогам. Якість тестування і достовірність його результатів значною мірою залежить від методів тестування та складу тестів. У педагогічній діагностиці отримали поширення методи тестування, що не погіршують якість отриманих об'єктом тестування (учнем) знань. Ця специфіка пов'язана визначається тим, що процес тестування є частиною навчального процесу і в результаті участі в тестуванні учень може отримати або закріпити хибні знання. Ця проблема є досить гострою в автоматизованих системах перевірки знань.

12. Психологічне тестування – вимірю­вання індивідуально-психологічних відмінностей. Психологічний тест – стан­дар­тизоване, часто обмежене у часі випробування, призначене для встановлення кількісних і якісних індивідуально-психологічних особливостей. Основна задача тесту – передбачення на його основі майбутньої поведінки досліджуваного. За спрямованістю виокремлюють тести здібностей та досягнень, особистісні тести та тести окремих психічних функцій. За формою процедури дослідження тест може бути груповим та індивідуальним. За особливостями тестових завдань – вербальним та практичним (невербальним). Залежно від наявності чи відсутності часових обмежень тести поділяють на тести швидкості та тести результативності.

1.4. Обов’язки студента-дослідника

Успішність наукової діяльності дослідника значною мірою зумовлена наявністю у нього сукупності особистісних та ділових якостей.

Досягнення високих успіхів у науково-дослідній діяльності студента є можливим за умови виконання ним низки обов’язків.

РОЗДІЛ 2

ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

ДО НАПИСАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ

2.1. Вибір теми дослідження та вимоги до неї

Першочерговим завданням студента є вибір теми курсової роботи.

Тема дослідження – визначення явища, яке вивчається і яке охоплює певну галузь наукового знання.

Тематика курсових робіт повинна відповідати завданням навчальної дисципліни і тісно пов’язуватися з практичними потребами конкретного фаху.

2.2. Визначення наукового апарату дослідницької роботи

Невід’ємною частиною вступу у дослідницькій роботі є науковий апарат: мета, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, структура роботи.

Мета дослідження – це ідеальне, мислене передбачення кінцевого результату науково-дослідної роботи.

Завдання дослідження – це те, що необхідно виконати для того, щоб досягнути мети (завдання конкретизують мету). Найчастіше виділяють 3-4 завдання дослідження.

Об’єкт дослідження – це процес або явище педагогічної та психічної дійсності, які обрані для вивчення.

Предмет дослідження – це частина об’єкта, що безпосередньо та ґрунтовно вивчається з певною метою.

Методи наукового дослідження – це способи розв’язання завдань наукового дослідження.

Структура роботи – це перелік основних структурних елементів роботи із зазначенням загальної кількості сторінок, кількості сторінок основної частини тексту, кількості найменувань у списку використаних джерел та додатків.

Приклади формулювання наукового апарату курсової роботи наведені у додатках А, Б, В, Д.

2.3. Вимоги до структури та написання курсової роботи

Основні структурні елементи курсової роботи:

1. Титульна сторінка.

2. Зміст.

3. Вступ.

4. Основна частина (розділи та підрозділи).

5. Висновки.

6. Список використаних джерел.

7. Додатки.

Титульна сторінка

Перша сторінка курсової роботи – титульна сторінка, яка є основним джерелом бібліографічної інформації, необхідної для оброблення та пошуку документа (додаток Е).

Зміст

На другому аркуші курсової роботи подають зміст, який містить в собі вступ, заголовки розділів і підрозділів (якщо вони є), висновки, список використаних джерел, додатки (додаток Ж).

Назви розділів і підрозділів курсової роботи повинні бути:

- стислими;

- чіткими;

- сформульованими переважно простими поширеними реченнями;

- послідовно і точно відображати зміст роботи тощо.

Обов'язково вказуються сторінки, з яких починаються вступ, розділи, підрозділи, загальні висновки, список використаних джерел, додатки.