Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю

Сфера використання наукового стилю мови – наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта, навчання. Призначення наукового стилю – систематизування, пізнання світу. Також цей

функціональний різновид літературної мови служить для повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизації знань, викладу матеріалу, представлення наукових даних суспільству.

До ознак наукового стилю належать інформативність, понятійність і предметність, об’єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки.
Мовними маркерами наукового стилю вважають абстрактну лексику, символи, терміни, схеми, таблиці, графіки, іншомовні слова, наукову фразеологію стійкі термінологічні словосполучення, цитати, посилання, однозначну загальновживану лексику, безсуб’єктність, безособовість синтаксису, відсутність усього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання емоційно-експресивні синоніми, суфікси, багатозначні слова,

художні тропи, індивідуальні неологізми.

Наукові тексти мають чітку структуру. Для текстів наукового стилю властиве послідовне членування на розділи, параграфи, пункти, підпункти. Науковий стиль має чітко організований синтаксис. У наукових текстах переважають речення складної, але «правильної» будови, часто ускладнені зворотами, нанизуванням іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм. З наявних дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені. Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези; науково-популярний виклад наукових даних для нефахівців – книги, статті у неспеціальних журналах; науково-навчальний підручники, лекції, бесіди тощо.

Зберігаючи основні ознаки стилю, для кожного з підстилів і жанрів властиві свої особливості використання мовних засобів. Власне науковий підстиль має інтернаціональну символіку, універсальні загальнонаукові

терміни. Науково-популярний підстиль використовує й елементи художнього мовлення епітети, порівняння, метафори, щоб зацікавити читача. Для науково-навчального характерна доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямована на активізацію мислення слухачів, поступове, послідовне уведення термінологічної лексики.

Слід зауважити, що призначення текстів власне наукового підстилю – об’єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синтетичної переробки інформації, основна функція – пояснювати наукову ідею.

Основними жанрами власне наукового стилю є монографія, стаття, наукова доповідь, аналітичний звіт. У межах власне наукового підстилю можна виділити науково-інформативний з жанрами: реферат, огляд, анотація, резюме – та науково-довідковий довідники, словники, каталоги.

Монографія – це одноосібно чи колективно написана книга, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено матеріал та результати вагомого наукового дослідження або об’єднано однією темою кілька досліджень. Монографію створюють, коли зібрано й опрацьовано значну кількість фактичного матеріалу, одержано переконливі висновки, а її автор чи автори має свою наукову гіпотезу чи концепцію вирішення актуальної наукової проблеми. У монографії обов’язково мають бути теоретичні розділи, висновки і наукова література. Стиль викладу — об’єктивований безсуб’єктивний, логічний, точний і чіткий.

Стаття – це надрукована в часописі або збірнику наукова робота невеликого розміру, присвячена певній проблемі, питанню і розрахована на фахівців, які розв’язують цю проблему. Статті бувають повідомлювальні про нові результати, оглядові, аналітичні підсумки, дискусійні про спірні питання.
Реферат – це короткий виклад результатів наукового пошуку наприклад, автореферат –

виклад основного змісту дисертації або кількох праць з якоїсь наукової проблеми. У рефераті повинно бути стисло, але точно відображено основний теоретичний зміст реферованої роботи та довідковий апарат власні публікації, список наукової літератури.

Дисертація – власне науково завершене дослідження, яким відкрито новий напрям у науці, започатковано досі невідомий підхід чи вирішено складну проблему, досліджено невідомі досі аспекти наукової проблеми або розв’язано низку завдань, що забезпечать поступ у цій проблемі зокрема чи галузі знань загалом. Дисертація має визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом цього дослідження. Наприклад: мовні формули – актуальність теми дослідження зумовлюється…; наукова новизна роботи полягає…; здійснений аналіз дає підстави зробити висновок, що… —продовжуються і підтверджуються мовними конструкціями, що містять конкретний зміст дослідження.

У вступі дисертації автор обґрунтовує вибір теми, розкриває актуальність дослідження, вказує його мету й завдання, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, апробацію і структуру роботи. Основна частина дисертації складається з розділів, перший з яких, як правило, є теоретичним або присвячений історії питання, інші репрезентують оригінальне авторське дослідження, його основні теоретичні положення. Жанр дисертації передбачає у композиційно-мовних формах виклад логічного механізму доказів: теза, доказ аргумент і спосіб доказу — ствердження або заперечення. Теза – це думка або положення в дисертації може бути гіпотеза, яку ще треба довести і підтвердити, проілюструвати. Докази аргументи – це також думки або положення, які або не потребують доведення аксіоми, або вже доведені, перевірені іншими дослідниками, тому дисертант може ними послуговуватися але обов’язково слід вказувати на першоджерело інформації. Спосіб

доведення – це пошук шляхів логічного звязку і його форм між тезою і доказом. Це, власне, і має бути основною частиною дослідження. Саме тут можуть бути одержані нові його результати. Спростування – це логічний прийом доказу неістинності тези. Факти можуть не підтвердити систему аргументів, суперечити висунутому положенню.

У процесі доведення істинності того чи іншого наукового положення дотримуються законів логіки тотожності, заперечення, виключення третього, достатньої підстави та методів наукового пошуку індуктивного, дедуктивного, аналогійного, концентричного, контрастного тощо.

Цінність роботи виявиться у висновках, котрі формуються під час підведення підсумків. Список джерел та наукової літератури засвідчить, з одного боку, обєктивність і достовірність дослідження, а з іншого – рівень наукової обізнаності автора у порушеній проблемі й галузі знань загалом. Науково-навчальний підстиль маєдва основні жанри види літератури: підручники і навчальні посібники.
У текстотворенні підручника та навчального посібника є спільне і відмінне. До спільних ознак слід віднести: науковість; обєктивність викладеного матеріалу; відповідність його навчальній програмі; наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу; доступність подачі матеріалу, спрямована на активізацію мислення учнів, студентів; поступове і послідовне введення термінологічної лексики; суворе дотримання норм української літературної мови; культура й естетика мовлення автора та ілюстрацій.

Розрізнення мовних жанрів підручника і навчального посібника стосується способів подачі матеріалу і мовного викладу.

Підручник подає весь обовязковий зміст навчального курсу. Навчальний посібник може розглядати не всі розділи, теми, проблеми, а ті, що, на думку автора, потребують особливої уваги, або подавати матеріал ширше. Посібник може давати, крім основних або й без них, додаткові відомості, тому що він може бути вільнішим, емоційнішим, субєктивно-авторським. Часто навчальний посібник є першою спробою підручника і в наступних виданнях переростає в нього.

Мовні засоби наукового стилю

Для текстів наукового стилю властива низка спільних рис, що виявляються незалежно від характеру тієї чи іншої науки природничих, точних, гуманітарних та відмінностей між жанрами висловлювання монографія, наукова стаття, доповідь, підручник і т. д., що дає можливість говорити про специфіку стилю в цілому. Разом з тим цілком природно, що, наприклад, тексти з фізики, хімії, математики помітно відрізняються за характером викладу від текстів з філології або історії.

Однією з характерних рис наукового стилю є логічна послідовність викладу, упорядкована система зв’язків між частинами висловлювання, прагнення авторів до точності, стислості, однозначності при збереженні насиченості змісту.

У процесі вивчення курсу ми згадували про комунікативні якості літературної мови. Про них необхідно пам’ятати під час створення наукового тексту. Так, логічність – це наявність смислових звязків міжпослідовними одиницями тексту.

Послідовність як комунікативна ознака властива тільки тому тексту, у якому висновки випливають зі змісту, вони несуперечливі, текст розбитий на окремі смислові відрізки, що відображають рух думки від часткового до загального або від загального до конкретного.

Ясність як якість наукової мови передбачає зрозумілість, доступність.

За ступенем доступності наукові, науково-навчальні та науково-популярні тексти розрізняються за матеріалом і за способом його мовного оформлення.

Точність наукової мови забезпечує однозначність розуміння, відсутність розбіжності між означуваним і його визначенням. Тому в наукових текстах, як правило, відсутні подібні, експресивні засоби; слова використовуються переважно в прямому значенні, частотність термінів також сприяє однозначності тексту.

Крім того вимоги точності, які властиві науковому тексту, роблять обмеження на використання образних засобів мови: метафор, епітетів, художніх порівнянь, прислів’їв і тощо. Проте іноді такі засоби можуть проникати в наукові твори, тому що науковий стиль прагне не тільки до точності, але і до переконливості, доказовості. Іноді подібні засоби необхідні для реалізації вимоги ясності, дохідливості викладу.

Характерною ознакою стилю наукових робіт є їх насиченість термінами зокрема, інтернаціональними. Не слід, однак, переоцінювати ступінь цієї насиченості: в середньому

термінологічна лексика зазвичай становить

15 – 25 відсотків загальної лексики, використаної в роботі. Також слід зауважити, що помітну роль у виробленні стилю наукових робіт відіграє використання абстрактної лексики.

Лексичний фонд наукової мови формують три основні групи: загальновживані слова, загальнонаукові слова і терміни. У будь-якому науковому тексті загальновживана лексика становить основу викладу.

Передусім відбираються слова з узагальненим і абстрактним значенням буття, свідомість, фіксує, температура. За допомогою загальнонаукових слів автори зазвичай описують явища і процеси в різнихгалузях науки і техніки система, питання, значення, позначити. Однією з особливостей вживання загальнонаукових слів є їх багаторазове повторення у вузькому контексті.

Термін – це слово чи словосполучення, яке точно і однозначно називає предмет, явище чи поняття науки і розкриває його зміст. Термін несе логічну інформацію великого обсягу. У тлумачних словниках терміни

супроводжуються позначкою спеціальне.

Морфологічні риси наукового стилю:

· переважання іменників;

· частотне вживання абстрактних іменників проблема, ідея, явище, стан;

· використання у множині іменників, що не мають у звичайному вживанні форм множини вартості, часи;

· вживання іменників однини для узагальнених понять береза, кислота;

· вживання майже виключно форм теперішнього часу в позачасовому значенні, що вказує на постійний характер процесу виділяється, наступають.
Абстрактність наукового стилю помітна і на граматичному рівні – у виборі форм слова і в побудові словосполучень і речень. Найбільше особливостей вживання в науковому стилі має дієслово.

Як вже було зазначено, типовим для текстів наукового стилю є вживання форм теперішнього часу дієслова, і ці форми, характеризуючи досліджуване явище, мають позачасове значення. Позачасове значення набувають і форми минулого часу. Чергування форм теперішнього і минулого часу в інших стилях робить мову образною, живописною, в науковому ж стилі чергування форм теперішнього і минулого часу вказують на закономірність явища, а також на причинно-наслідковий зв’язок, що підкреслено в контексті.

У науковому стилі частіше вживаються дієслова недоконаного виду близько 80% від усіх дієслів, оскільки від них утворюються форми теперішнього часу, які, як вже сказано вище, мають позачасове узагальнене

значення. Дієслова доконаного виду вживаються значно рідше 20% і використовуються часто в стійких виразах типу: розглянемо …; доведемо, що …; зробимо висновки; простежимо на прикладах і т. ін.

Частота вживання в наукових текстах пасивної форми дієслова пояснюється тим, що в процесі опису механізму, системи, явища, структури увага зосереджується на них самих, а не на виконавця дії. У науковому стилі викладу часто використовується дієслово у формі 3-ї особи множини теперішнього та минулого часу без вказівки на субєкт дії.

Великого поширення в науковому стилі мають короткі пасивні дієприкметники, які за функціями близькі до зворотних дієслів з пасивним значенням.

У науковій мові частіше, ніж в інших стилях мови, вживаються короткі прикметники.

Своєрідно виявляється категорія особи: значення особи зазвичай є ослабленим, невизначеним, більш узагальненим. Пояснюється це тим, що в науковій мові не прийнято вживати займенник 1 особи однини Я. Його замінюють займенником МИ. Прийнято вважати, що вживання займенника МИ створює атмосферу авторської скромності і обєктивності: Ми досліджували і прийшли до висновку … замість: Я досліджував і прийшов до висновку …. Проте слід мати на увазі, що вживання авторського МИ може, навпаки, створювати атмосферу авторського величі, особливо коли дослідження не представляє особливого наукового інтересу. У звязку з цим замість форми 1 особи однини і множини займенників Я або МИ в наукових текстах вживаються невизначено-особисті і безособові речення.

Зауважимо, що в науковому стилі кількісно домінують іменники та прикметники. Іменний характер наукового стилю – типова його наукового стилю риса, і пояснюється це наявністю в цьому стилі якісних характеристик предметів, процесів і явищ. Крім того, часте вживання в науковому стилі іменників у поєднанні з прикметниками сталі словосполучення-визначення пояснюється стислістю такого поєднання і високою інформативною вагою іменних форм, що надзвичайно важливо для наукового викладу, мета якого – повідомити читачеві великий обсяг інформації предметних значень в можливо більш компактній формі.

У звязку з цим необхідно охарактеризувати особливості вживання іменників у науковому стилі. Значно рідше, ніж в інших стилях, зокрема, в розмовному і художньому, вживаються одухотворені іменники. Серед іменників чоловічого і жіночого роду помітне місце також займає абстрактна лексика.

Своєрідно представлена в науковій мові категорія числа іменників. У науковій літературі поширеним є вживання форми однини замість множини. Ці форми служать для позначення узагальненого поняття чи неподільної сукупності і спільності. Їх вживання пояснюється тим, що форми множини мають більш конкретне значення, вказуючи на окремі обліковані предмети.

Навпаки, в науковій мові натрапляємо на форми множини іменників, які в інших типах мовлення не зустрічаються – множина від абстрактних і речовинних іменників.

Для наукової мови характерне вживання деяких прикметників і дієприкметників у значенні вказівних займенників цей, такий. Наприклад:

Наступні праці науковців, присвячені дослідженню… Прикметникнаступні у значенні займенника такі підкреслює послідовність перерахування особливостей, ознак і т. д. У науково-технічній літературі, як правило, не вживаються, в силу їхньої невизначеності, неконкретності, займенники щось, дещо, що-небудь.

У науковій мові помітне місце займають прийменники, прийменникові сполучення. Такі кількісні показники зумовлені іменним характером наукового стилю.

Науковий виклад розрахований на логічне, а не на емоційно-чуттєве сприйняття, тому емоційні мовні елементи не відіграють вирішальної ролі у науковій літературі. Однак, визнаючи специфічними рисами наукового стилю понятійну і підкреслену логічність, в ньому присутній і елемент образності, емоційності і в цілому експресивності.

Використання емоційних елементів у науковому тексті значною мірою визначається галуззю знання, до якої він відноситься. Оскільки, наприклад, у наукових роботах з математики, механіки результати наукових пошуків повинні бути викладені так, щоб їх можна було формалізувати, перевірити експериментально, отримати втілення у схемах, авторська стилістична індивідуальність тут майже зовсім не представлена. Не представлена і образність мови.

У науково-гуманітарній ж літературі, предметом якої є суспільство і духовна діяльність людини, емоційні елементи представлені досить широко.

Особливо широко представлені емоційні елементи в тих розділах, де міститься наукова полеміка. Тут емоційний елемент органічно входить в словесну тканину наукового твору, не порушуючи його стильової однорідності та структурної одноплановості.

У науковій літературі широко застосовуються різні види скорочень: графічно л-ра, літерні абревіатури ГОСТ, складноскорочені слова Держплан, скорочення без голосних млрд, скорочення змішаної форми.
Синтаксичний рівень

Синтаксичні особливості наукового стилю виявляються досить послідовно, незважаючи на те, що синтаксичні конструкції в більшості своїй загальновживані, нейтральні. Синтаксис побудова словосполучень і речень найбільше відображає зв’язок з мисленням.

Для сучасного наукового стилю характерне прагнення до синтаксичної компресії – до стиснення, збільшення обсягу інформації при скороченні обсягу тексту. Така тенденція проявляється в особливостях побудови словосполучень, в особливостях структури речень.

Так, для наукового стилю характерні іменникові словосполучення, в яких функцію визначення виконує родовий відмінок імені, часто з прийменником для мистецтво фотографії, репетиція ролі, підвищення кваліфікації для глядачів.

Прикметники також частотні у термінологічних словосполуках: голосні і приголосні звуки, кримінальний кодекс, умовні рефлекси і тощо.
Для наукового стилю типовим є вживання іменного присудка а не дієслівного, що сприяє створенню іменного характеру наукового стилю.

Найчастіше іменні присудки трапляються у визначеннях і міркуваннях, при цьому зв’язка нерідко відсутня. Широко вживаними в науковому стилі є іменні складові присудки з дієприкметниками, як-от: може бути використаний.

На рівні речення також виявляється специфіка наукового стилю. Оскільки логічність – одна з основних стильових рис наукового тексту, для його синтаксису характерні структури, котрі виражають суто понятійний зміст. Такою основною структурою в багатьох мовах є повнозмістовне розповідне речення з нейтральним у стильовому відношенні лексичним наповненням, з логічно правильним нормативним, прямим порядком слів і з сполучниковим зв’язком між частинами речень.

Питальні речення виконують у науковій мові специфічні функції, пов’язані з прагненням лише привернути увагу до розповіді. У такій же незвичайній ролі вживаються і спонукальні для вираження допущень і пропозицій речення.

Для наукового стилю характерне широке поширення безособових речень різних типів, тому що в сучасній науковій мові особиста манера викладу поступилася місцем безособової, що обумовлено прагненням до об’єктивної узагальненості і абстрагованості.

Широко споживані в науковому тексті пасивні конструкції, при цьому часто відсутня вказівка на виконавця дії.

Для наукової мови характерне з’ясування причинно-наслідкових зв’язків між явищами, тому в наукових текстах переважають складні речення зі сполучниковим зв’язком. Багато представлені складні сурядні й підрядні сполучники і сполучні слова, такі, як: незважаючи на те що, з огляду на те що, тому що, внаслідок того що, тоді як, між тим як, у той час як та ін. Найбільш продуктивні в наукових текстах складнопідрядні речення з підрядними причини, умови, часу, наслідку, з’ясувальні. Специфічною рисою наукового

стилю є вживання складнопідрядних речень, де відбувається зіставлення будь-яких явищ. Типовим для наукового стилю є вживання однорідних членів речення, які перераховують логічно однорідні поняття.

Використовується в науковій мові і група вставних слів і словосполучень, що містять вказівку на те, ким висловлена та або інша думка, кому належить те чи інше вираження, яке джерело повідомлення на нашу думку, на переконання, за відомостями, згідно з повідомленням, відповідно до гіпотези, визначення та ін.

Для наукових текстів характерна композиційна зв’язаність викладу. Взаємопов’язаність окремих частин наукового висловлювання досягається за допомогою певних сполучних слів чи груп слів, що відображають етапи логічного викладу і є засобом зв’язку думок у ході логічного міркування.

План, тези, конспект як засіб організації розумової праці.

План – це послідовне перерахування тих питань, що розглядаються в джерелі інформації. Він розкриває логіку джерела і може бути простим та розширеним, тобто більш детальним. Пункти плану найчастіше формулюються простими реченнями. План допомагає представити структуру тексту, назвати основні його теми. Складання плану вимагає від дослідника вміння стисло і послідовно викладати свої думки.

План може бути складеним у вигляді:

- авторських висловлювань із тексту цитат; формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.

Складання плану – вид роботи з текстом, засіб засвоєння і розуміння прочитаного, шлях до вивчення складання, підготовки композиції тексту.

План укладають під час ознайомлювального читання тексту. План залежить від змісту тексту, його основної ідеї. Виділяючи в науковому творі окремі частини і в кожній частині головну думку та називаючи її певним заголовком, важливо усвідомлювати сутність цієї назви для розкриття основного змісту твору.
Принципами складання плану готового наукового тексту є:

- поділ тексту на смислові блоки частини;

- визначення головної думки кожного смислового блоку частини;

- формулювання пунктів плану заголовків.

Складання плану сприяє кращому розумінню наукових текстів, які не мають детальної рубрикації поділу на розділи, параграфи, підрозділи, наприклад наукових статей. Однак план не передає фактичного змісту

наукового тексту, а лише пропонує певну схему.

Тези грец. thesis – положення, твердження – послідовно і коротко сформульовані основні ідеї, думки та положення доповіді, лекції, статті чи повідомлення, що вбирають суть висловленого.

Тези являють собою стисло сформульовані головні положення тексту, висновки автора та їх обґрунтування. Щоб скласти тези, треба уважно прочитати твір у цілому чи закінчений фрагмент. Далі треба продумати зміст,

визначити в ньому найважливіші думки, які слід відтворити в тезах. Після цього можна розпочати запис. Розрізняють два види тезування: вилучення авторських тез з тексту і формулювання основних положень твору своїми словами. У першому випадку читач знаходить у тексті основні положення і виписує їх у тій послідовності, яка відбиває розвиток авторської думки. Цей вид тезування дозволяє швидко і з найбільшою наближеністю до тексту відтворити його зміст, а в разі необхідності використати цитати. У другому випадку читач викладає основні положення твору своїми словами. Цей вид зручний тим, що дозволяє уникнути громіздких цитат, а крім того ще й активізує сприймання читачів.

У тези здебільшого не включають фактичний матеріал, цифрові показники тощо, головну увагу зосереджують на висновках автора. Тому тези виглядають як дещо уривчастий, фрагментарний виклад.

Тезування – це вилучення основної інформації з тексту-джерела у вигляді положень-тез. Скорочення відбувається з урахуванням проблематики текстів і авторської оцінки інформації. Рекомендований обсяг тез становить 2 – 3 сторінки машинописного тексту через 1, 5 – 2 інтервали. Укладають тези після поглибленого йаналітико-критичного читання тексту статті, доповіді, складання відповідного плану і виписок.

Для тез властива строга змістово-композиційна структура:

1 назва, що відображає головну ідею;

2 преамбула актуальність і ступінь розробленості проблеми;

3 основні тези-положення обґрунтування, докази на користь проблеми, яку досліджує автор тексту;

4 завершальні тези основні результати, перспективи.

Кожна теза висвітлює окрему мікротему частину загальної теми тексту, визначає зміст наступної або підсумовує попередні тези. Формування кожної тези починають з нового рядка. Кожна теза містить самостійну думку, яка висловлюється в одному або кількох реченнях. Виклад суті ідеї чи положення здійснюється без наведення конкретних прикладів.

Посилання на джерела, цитати в тезах використовують рідко, не бажаний і фактичний матеріал. Типовими помилками у тезах є підміна тез текстом повідомлення, резюме, рефератом, анотацією.

Пам’ятка
Як складати тези статті

1. Попередньо перегляньте статтю, продумайте мету, яку ви ставите перед собою, приступаючи до її опрацювання.

2. Уважно прочитайте статтю, визначте її основну думку.

3. Поділіть статтю на смислові частини, визначте всі мікротеми.

4. Сформулюйте пункти плану, логічно пов’яжіть їх між собою.

5. Сприймаючи текстову інформацію, намагайтеся чітко уявити, що є важливим для автора, а що для вас – як читача.

6. Вибирайте для тез основні ідеї та положення, відділивши важливі деталі від подробиць, запишіть їх словами автора або власними словами, розмістивши в певній послідовності.

7. Керуйтеся найголовнішим принципом нотування чужого тексту – не допускайте перекручень змісту.

Конспектування є універсальною формою запису первинного тексту, що допомагає відпрацювати вміння чітко викласти зміст власними словами, за потреби швидко його відновити, аргументувати, а також відшліфувати вміння точно мислити і говорити, вибирати лаконічну форму, обдумувати прочитаний матеріал.

Конспект лат. conspectus – огляд – короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. При конспектуванні спрацьовує зорова, механічна, а при слуханні лекції – і слухова пам’ять, що допомагає людині пізніше легко згадати відновити в пам’яті колись почуте чи прочитане і законспектоване.

Розрізняють конспект прочитаного і конспект почутого.

Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, виразити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини меншу і більшу, меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конспект лекції тощо. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень.
Скорочувати радять частовживані терміни, слова, але так, щоб пізніше можна було прочитати написане.

Конспект прочитаного складати легше, читач не обмежений у часі і може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. «Конспект включає тези, які визначають основу його змісту. На відміну від конспекту, тези не включають фактичного матеріалу книги. Конспект – це тези в дещо поширеному вигляді» Г. Деборин. Учені радять знайти таку форму запису, яка б дозволила не просто фіксувати прочитане, але й заповнювати прогалини і зберігати логічну послідовність викладу.

Читаючи працю, потрібно виділяти в ній головне, а також те, що варто процитувати. Розрізняють такі прийоми конспектування:

- вільні думки автора передаються своїми словами;

- текстуальні текст записують у вигляді цитат;

- змішані вільний виклад поєднано з цитуванням.
Іноді доводиться одним реченням передавати зміст прочитаного великого тексту чи фрагментів тексту. Конспект, на думку багатьох учених, має поєднувати стислість плану і досконалість тез. І це не механічне їх поєднання, а справді своєрідний, особливий спосіб, який і називають конспектуванням. Під словом «конспект» розуміють і спосіб запису прочитаного або почутого, і самі ці записи, тобто результат конспектування. Подаємо ряд рекомендацій щодо ведення конспекту:

- Конспект слід вести в окремому зошиті.

- У конспекті прочитаного з самого початку слід записати паспортні дані книги, над якою працюєте тобто дати бібліографічний опис книги: прізвище та ініціали автора, назва книги, назва міста, в якому вона видана, видавництво, рік видання кількість і сторінок. Це все потрібно записати з титульної сторінки книги, орієнтуючись на бібліографічний опис, який подається перед анотацією книги.

- Бажано скласти план конспекту.

- Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва сторінка служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше.

- Для стислого запису думок особливо це стосується лекцій варто користуватися: 1 скороченнями окремих слів частовживаних, термінів, наприклад: ін-т – інститут, вид-во – видавництво, зб. –

збірник, м-во – міністерство, ф-т – факультет, гол. чин. – головним чином, у т. ч. – у тому числі,?

– речення, С?

– складне речення;

2 умовними позначеннями, символами, математичними знаками.

- Записуючи цитату, потрібно указати сторінку, з якої її записано.

Цитуючи, не допускайте неточностей у передачі авторського тексту якщо є виділення, курсив – все це потрібно позначити відповідними підкресленнями: напівжирний шрифт – прямою лінією, курсив – хвилястою. Розрядку – пунктиром.
- Система конспектування ведення записів має відповідати одній з найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.

- Слід використовувати мовні засоби, що виражають хід думок автора та логіку викладу:

Книга присвячена темі проблемі, питанню…

У книзі розглядається аналізується, узагальнюється…

Книга складається з…

У розділі автор торкається висвітлює, ставить питання…

Сутність проблеми полягає…

Висунуте положення ілюструється підкріплюється, підтверджується такими прикладами фактами, цифрами…

Автор доходить висновку…

Із вказаного випливає…

На закінчення робиться висновок…

Оцінку з боку автора слухача можна записати за допомогою таких мовних формул: автор слушно зауважує, переконливо доводить, поділяє точку зору, критикує, заперечує; треба погодитися, слід відзначитисправедливість помилковість, суперечливість, проблематичність тощо.

Не варто конспектувати під час першого прочитання наукового тексту.

Потрібно спочатку одержати загальне уявлення про твір загалом. Після цього під час повторного читання слід конспектувати, звертаючи основну увагу на ключові слова, так звані інформаційно-смислові центри.

Для конспектування доцільні опис, розповідь, міркування. Опис використовують за необхідності відтворити певне явище або процес, викласти нову інформацію. Розповідь застосовують при хронологічному викладі фактів.

Міркування передбачає доповнення конспекту власними роздумами з питань, які розглядаються.

Особливу увагу слід приділяти структуруванню опрацьованого матеріалу, побудові логічних схем, які чітко відображають набуті дослідником знання. Такий конспект слугує основою для підготовки наукової доповіді, написання курсової та дипломної робіт, статей.