Поясніть причини єдності та багатоманітності історико-філософського процесу.

За Ніцше, розвитку від нижчого до вищого не існує, все повертається, світ нескінченну кіль-кість разів проходить все ж скінченну кількість своїх станів.

Циклічна модель історичного розвитку закріпачує людину, про-понує їй життя не як проблему з вибором, свободою і відповідаль-ністю, а як даність. Життя треба просто прожити. Змінити, шукати, бунтувати, сподіватися марно.

Середньовічна християнська філософія вибудовує історію лі-нійно. Історія у Августина — шлях до есхатоло-гічного «царства божого». Лінійна історіософська модель середньовіччя представлена трьома періодами: початок світу (акт креаціонізму) — земна історія (життя людини у світі, боротьба добра зі злом) — кінець світу (Апока-ліпсис). Людині залишається шанс порятунку безсмертної душі і ві-чне життя у царстві небесному.

Починаючи з доби Відродження і Просвітництва, світська філо-софія історії розвивала раціоналістичне пояснення історії як реаліза-цію розуму, «здійснення природних законів».

У поглядах Гердера історія постає послідовним процесом зрос-тання і розквіту сил людини, людство націлене на кінцеву мету — гу-манність і щастя.

Основи наукової типізації історії було закладено Гегелем. Він на-голошував на тому, що історію роблять люди, але разом з тим в ній здійснюється об’єктивна логіка. Етапи історії — це етапи самопізнан-ня світового духу, прогрес в усвідомленні свободи. Гегель виділяв три історичні етапи:

1) східний світ (Стародавній Китай, Індія, Персія);

2) античний світ (Стародавня Греція);

3) германський світ (Західна Європа). Народи, за Гегелем, змінюють одне одного в історичному процесі

по мірі виконання своєї місії, прогрес духу здійснюється через «дух» окремих народів. Ідея об’єктивної закономірності, що торує собі шлях незалежно від окремих осіб має місце у вченні про «хитрість світового розуму», який користується індивідуальними інтересами і пристрастями людей для досягнення своїх цілей.

У філософській концепції Маркса розвиток людства представ-ляє собою процес функціонування і зміни якісно-визначених типів суспільства на основі дії об’єктивних законів. Історія — закономірний процес руху суспільства від примітивних до складних і досконалих форм організації, що супроводжується зміною типів взаємозв’язків індивіда і суспільства:

1) етап нерозривної єдності з природою і родом (докласове сус-пільство);

2) етап особистої і речової залежності (класове суспільство);

3) етап вільного розвитку вільної особистості (безкласове сус-пільство).

Першому етапу відповідає природний стан людства, другому — суспільний, третьому — розумний або ідеальний.

Маркс, для підтвердження ідеї єдності історичного процесу, фор-мулює категорію «суспільно-економічна формація». Суспільно-еконо-мічна формація — це історичний тип суспільства, ступінь суспільного розвитку. Теоретичною моделлю історичного процесу є лінійна схема, що включає такі формації:

— первісно-общинна;

— рабовласницька;

— феодальна;

— капіталістична;

— комуністична. Є в марксистській теорії згадка і про азійську формацію. Змістом

історичного розвитку людства, класики марксизму бачили послідовний

перехід суспільства від первісного стану до комунізму, на основі роз-витку виробництва і розширення сфери людської свободи.

Зміна соціально-економічних і політичних реалій ХХ століття обумовила інше пояснення лінійності історичного розвитку.

Філософи, соціологи і футурологи другої половини ХХ століття (Белл, Бжезинський, Тоффлер, Фурастьє) запропонували нове ба-чення стадіальності всесвітньої історії:

1) доіндустріальне суспільство (аграрне);

2) індустріальне суспільство (капіталістичне);

3) постіндустріальне суспільство (інформаційне).

Основою постіндустріального суспільства виступає високий рі-

вень організації виробництва, домінуючою стає сфера освіти і науки,

формується технократична еліта, власність перестає відігравати ви-рішальну роль, її місце займають знання і володіння інформацією, місце має боротьба і напруга не між багатими і бідними, не між тру-дом і капіталом, а між компетентними і некомпетентними. Сферою, в якій зайнята більша частина населення стає сфера послуг і розваг. Зворотною стороною такого соціального буття може бути холодна безособистісність, реабілітація окультизму, націоналізму. Шалене прис корення темпу життя спричиняє байдужість, депресію, страх перед майбутнім. Американський філософ Фукуяма взагалі із сумом говорить про можливий «кінець історії», тому що людство вичерпало себе, розгубивши ідеї романтизму, створивши проблеми, існування яких в минулому було просто неможливим (екологічні, технологічні, психологічні).

За теорією Данилевського, не існує всесвітньої історії, а є лише іс-торія культурно-історичних типів, що мають індивідуальний замкнутий характер. Всесвітня історія не утворює реальне смислове ціле, а люд-ство — лише порожнє поняття, облишене значення. Данилевський ви-ділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, асиро-вавілоно-фінікійський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Основна реальна одиниця істо-рії — відособлений культурно-історичний тип (цивілізація), утворений на основі мовної спорідненості етносів, єдності традицій, вірувань.

Розуміння історичного процесу Шпенглером обумовлене прина-лежністю його поглядів до філософії життя. Шпенглер вважав, що історія не має єдиної лінії розвитку. Філософія історії Шпенглера будується на основі специфічного витлумачення культури, яка не є чимось єдиним, а поділена на 8 культур: єгипет-ську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, культуру майя, західноєвропейську і російсько-сибірську. Культура, в його розумінні, — це організм, підпорядкований строгому біологічному ритму основних фаз її існування: народження і дитин-ство, молодість і зрілість, старість і сутінки. Цивілізація є ознакою смерті культури, заключною стадією будь-якої культури, що супро-воджується розвитком індустрії і техніки, деградацією мистецтва, перетворенням народів у «маси», високою концентрацією міського населення. Зниклі культури, наголошував Шпенглер, пізнати немож-ливо, можна описати лише їхній портрет. В шпенглерівській концеп-ції історії широко використовуються біологічні аналогії, їхнє перене-сення на історичну реальність є біологізацією соціального, формою редукціонізму (зведення складного до простого).

Досліджуючи всесвітню історію англійський філософ Тойнбі представляє її у формі культурно-історичної монадології, пере-осмислюючи суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії локальних цивілізацій. За Тойнбі, всесвітня історія є сукупністю іс-торій окремих своєрідних і відносно замкнутих монад — цивілізацій (він нараховує в різних варіантах різну їхню кулькість — 21, 13, не рахуючи другорядні, недорозвинені, побічні). Етапами існування цивілізацій є виникнення, зростання, розквіт, занепад, руйнування. Рушійною силою розвитку цивілізацій він бачив «творчу меншість», носія містичного «життєвого пориву», енергії і наснаги. Відповідаючи на історичні «виклики» «творча меншість» веде впе-ред «інертну більшість», відчужену масу населення, забезпечуючи розвиток цивілізації. Природні катастрофи та воєнні експансії дають імпульси руйнівному процесу. Ситуація «Виклик — Відповідь» обу-мовлює розвиток цивілізації, який припиняється неможливістю її вирішити. Цивілізація зникає, залишаючи тільки археологічні факти.

Філософська концепція Ясперса не відповідає традиційно витлу-маченому лінійному або культурологічному (цивілізаційному) розу-мінню історії. Ясперс переконаний, що спільною для людства може бути тільки філософська віра, вона давніша світових релігій. Час народження філософської віри «вісь світової історії», «осьова епоха». Це час — між 800 та 200 р. до н.е., коли виникають в Китаї, Індії, Давній Греції духовні рухи, які сформували той тип людини, який, за Ясперсом, існує донині. Змістом «осьової епохи» є прорив міфологічного світосприйняття «до осьових» культур, виникнення філософії і релігії. Пробудження духу було початком загальної спіль-ної історії людства, розділеного до того на локальні культури. Ідея Ясперса така: істинна єдність народів — духовна, а не родова, природ-на, не економічна чи технологічна. Паралельне виникнення центрів філософствування в різних віддалених культурах стало для Ясперса основою віри в духовну єдність людства, джерелом якої є таємни-че трансцендентне джерело. Осьовий час виявляє універсальний смисл історії, роблячи можливою загальнолюдську комунікацію над культурними бар’єрами. Осьовий час Ясперса — це священна епоха світової історії, це постулат віри і в той же час припущення розуму. Трансценденція — це таємниця. Ясперс визнає існування розуму і науки, але єднання людей, на його думку, найбільш гуманним і гли-бинним буває тоді, коли ґрунтується на незнанні, люди, об’єднані на-вколо трансцендентної таємниці, сповнені смиренності і подиву, а не фанатизму і самовпевненості.