Перші місяці війни та причини невдач СРСР

30 листопада о 8 годині ранку після артилерійської підготовки радянські війська перейшли кордон з Фінляндією. Розпочалася війна.

Почалася евакуація мирного населення. Дороги заповнили біженці і підводи, навантажені домашнім скарбом. Коли все населення покинуло свої будинки, за ним пройшлися солдати із запаленими смолоскипами, підпалюючи кожен будинок, виконуючи наказ командування про знищення всіх житлових будівель, щоб позбавити наступаючу Червону армію місць тимчасової дислокації.

«День 30 листопада 1939 року був ясним і сонячним. Люди, які виїхали зі столиці, здебільшого повернулися з місць свого тимчасового перебування, і зранку вулиці були заповнені дітьми, які прямували до школи, і дорослими, які поспішали на роботу. Раптово на центр міста посипалися бомби, несучи смерть і руйнування. Під прикриттям туманних хмар піднімаються ескадрильї російських літаків, вдалося непомітно підійти до Гельсінкі з Естонії, виринути з хмар і з малої висоти обрушити свій вантаж, цілячись насамперед у порт Хієталахті і Центральний вокзал. Тільки після вибухів народ почув виття сирен і стрілянину наших незначних зенітних батарей.

В цей же час піддалися бомбардуванню і кулеметному обстрілу аеропорт Малми і північні райони міста, заселені робочим людом. Всюди підіймалися стовпи диму, що свідчать про численні пожежі» [12; 218-220].

Червона Армія орієнтувалася на швидкий прорив і розраховувала вести безупинну й маневрену блискавичну війну. Вище радянське військове керівництво було впевнене у такому ході кампанії проти Фінляндії. І на це у нього були всі підстави.

На початок війни фінська армія налічувала близько 265 тис. чоловік. Польових гармат нараховувалось 422, протитанкових гармат – 112, справних танків – 26, бойових літаків 270.

Радянський Союз же зосередив на кордоні з Фінляндією близько 400 тис. військових, 1915 гармат, 1500 танків і до 1000 бойових літаків [26; 294].

Не дивно, що при такій значній перевазі у людських ресурсах й техніці СРСР орієнтувався на ведення блискавичної війни.

Радянські війська були поділені на 4 армії: 14-а Армія, що дислокувалась у районі Петсамо (Лапландія), складалась з 3 дивізій; 9-а Армія (Kандалакшський, Ухтинський, Рибальський напрямки) - 4 дивізії; 8-а Армія (Петрозаводський напрямок) - 6 дивізій й одна танкова бригада; 7-а Армія (Карельський перешийок) - 9 дивізій, 1 танковий корпус й 3 танкових бригади [26; 296].

6-8 грудня 1939 р. Червона Армія зайняла район Перк`ярві. Тепер сюди стягувалися війська для подальшого прориву фінської оборони. Солдатів і офіцерів розміщували в небагатьох уцілілих будівлях селища. Проте радість перемоги була не довгою.

В середині грудня фінам вдалося перехопити ініціативу й завдати болючих контрударів по радянських військах. Саме тоді сталися відомі події розгрому 44-тої дивізії, що їх охрестили «Драмою при Суомусалмі».

План радянського військового командування полягав у тому, щоб швидким кидком вийти в район міста Оулу, розрізавши таким чином Фінлянді. в її найбільш вузькій частині.

30 листопада 1939 р. 163-я радянська стрілецька дивізія, що виступала з-під Ухти, під проводом командира бригади А. В. Зеленцова перетнула радянсько-фінський кордон і заглибилася на територію суміжної держави в напрямку на південний захід, у бік селища Суомусалмі. Протистояв їй 15-й батальйон охорони корпусу прикордонних військ Фінляндії під натиском переважаючих сил був змушений відступати. Однак фінським прикордонникам все ж вдалося кілька разів збити темп наступу противника. При абсолютній невідповідності у розстановці сил фінське командування могло покликати на допомогу тільки вишкіл власних бійців. До другої половині дня 7 грудня передовими частинами Червоної Армії було зайнято селище Суомусалмі, повністю спалене відступаючими фінами [6; 163].

Дізнавшись про події, командуючим фінською армією генералом Карлом Густавом Маннергеймом був відданий наказ декільком тисячам своїх солдатів, очолюваних полковником Ялмаром Сииласвуо, оточити і знищити противника. Як не дивно, але слабо озброєним фінським військам вдалося це зробити. 163-я радянська дивізія потрапила в оточення.

До них на допомогу радянське командування відправило 44-ту стрілецьку дивізію під командуванням комбрига А. В. Виноградова, дислоковану в Житомирі.

20 грудня її головні частини, посилені перед цим кількома десятками танків, почали просуватися в бік Суомуссалмі по Раатенской дорозі. Дивізія, до складу якої входило понад 40 танків, близько 120 польових гармат, кілька сотень вантажівок, 4500 коней і 15 000 солдатів розтягнулася по всій довжині дороги більш ніж на 20 км. Почекавши, поки вона вишикується, фіни, блокуючи відступ, перекрили її поблизу радянського кордону. Після цього вони фланговими ударами розсікли дивізію на шість приблизно рівних частин і приступили до безжалісного і планомірного знищення [1; 157].

А в цей час командувач 163 дивізією А. В. Зеленцов прийняв рішення зробити самостійний вихід з оточення, не очікуючи підходу підкріплень. Рухаючись на північний схід по озеру Кіантарві, частини його дивізії змогли вийти до радянського кордону, втративши, правда, при цьому майже все озброєння, бойову техніку і більш ніж 30 відсотків особового складу.

Битва біля селища Суомуссалмі закінчилася нищівною поразкою Червоної армії. Обидві дивізії були розгромлені і знищені, а просування на Оулу зупинено. Фінляндськими військами в якості трофеїв були захоплені 43 танки, 70 польових гармат, 260 вантажівок, 29 протитанкових гармат і близько 1000 коней.

Долину поблизу Суомусалмі фіни назвали «долиною мерців». Тут протяжністю 5 км., до 8 січня 1940 р. Місцевість була всіяна трупами бійців 9-ї, 163-ї, і 44-ї радянських дивізій. 27500 червоноармійців і молодших командирів (кількість поранених не відома) у в`язаних шоломах і касках, але без рукавиць (не додумалися інтенданти робити їх із вказівним пальцем, як це було у фінів, щоб натискати не спусковий гачок – ось і доводилося їх знімати у лютий мороз) зібрало місцеве населення у братські могили. Втрати фінів в боях за цей населений пункт станвили 900 вбитими і 1100 пораненими. Не випадково радянський генерал, який побажав залишитися невідомим, сказав: «Ми зайняли якраз достатньо землі, щоб поховати трупи павших» [29; 38]. Звісно, публічний розстріл 11 січня 1940 р. командира, начальника штабу і начальника політвідділу 44-ї дивізії перед вижившими 700 бійцями на льоду озера Васо-Ярві ситуацію змінити не міг.

Карельський перешийок і різко пересічна лісисто-болотиста місцевість на північ від Ладозького озера завжди розглядалися Генеральним штабом РСЧА як плацдарм для оборони, щоб на головних театрах вести наступальні дії. Про особливий характер планів радянського командування свідчили дислокація військ, будівництво укріпленого району, розвиток шляхів сполучення і засобів зв`язку. Загалом північноєвропейський театр воєнних дій виявився непідготовленим до наступу, особливо значних угрупувань військ, оснащених важкою технікою, на яку покладалися великі надії.

Навпаки, в Гельсінкі «протягом перших двадцяти років незалежності країни» вважали, що «Радянський Союз являє собою головну, якщо не єдину, загрозу Фінляндії» [42]. Саме з врахуванням цього проводилася бойова підготовка військ, працювала розвідка, яка «досить точно оцінила конфлікт, що назрів», і визначила основні напрями можливих ударів Червоної Армії. Все це було враховано при зміцненні обороноздатності країни.

Створений на Карельському перешийку укріплений район, що складався із залізобетонних і гранітно-дерев`яно-земляних споруд, був добре замаскований на місцевості. Її особливості і природно-кліматичні умови також були використані для розміщення вогневих точок. Разом з тим тактика фінської армії була спеціально пристосована до збройної боротьби в умовах диких лісів і бездоріжжя проти великих з`єднань Червоної Армії, обтяжених бойовою технікою і обозами. Високій моторизації військ протистояла висока одинична тактична і стрілецька підготовка фінських рядових та офіцерів. Планувалося блокувати нечисленні шляхи, до яких неминуче тяжіли з`єднання наступаючих, і атакувати їїх з флангу і тилу. Для дій у типових для Фінляндії глухих лісових районах було створено численні рухливі лижні загони, оснащені полегшеним обмундируванням і взуттям, а також спеціально пристосованими санями і волокушами. Загалом, підготовлена оборона фінів зустріла непідготовлений наступ Червоної Армії [37; 132].

У перші дні грудня радянські війська все ж досягли певних успіхів. Однак, у міру їх просування вглиб країни опір фінів зростав. Водночас активізувалася диверсійно-партизанська діяльність у тилу Червоної Армії, а на флангах наступаючих було створено гарнізонні вузли опору.

В ході безперервних боїв, що відбувалися вдень і вночі, в складній обстановці, викликаній численними лісовими масивами, глибокими снігами і сильними морозами, радянські війська, значна частина яких в літньому обмундируванні була терміново передислокована з України, Білорусії, зазнавали великих втрат, у тому числі внаслідок обморожень. постачання частин і з’єднань було порушене: на шляхах виникали кілометрові затори з транспортних засобів і бойової техніки. Танки загрузали в снігу і зупинялися перед численними перешкодами. Деякі з`єднання потрапляли в оточення, і їх особовий склад, втративши значну частину бойової техніки, прагнув дрібними групами пробитися до кордону.

Радянські частини не були оснащені такими ефективними засобами масового бою, як пістолет-кулемет і міномет, особовий склад не мав лиж і тому не міг швидко пересуватися в умовах бездоріжжя. Відчувалося незнання противника та його тактики. Червоноармійські частини були змушені вчитися в процесі боїв, а їх переважно молоді недосвідчені командири, мобілізовані із запасу, нагромаджувати досвід. Спроби командування одразу прорвати головну смугу лінії Маннергейма на Карельському перешийку виявилися безуспішними. Стало очевидним, що для успішного завершення кампанії необхідні спеціальна підготовка, нова тактика, дооснащення військ автоматичною зброєю, формування лижних підрозділів, удосконалення управління військами і налагодження чіткої взаємодії між різними видами і родами збройних сил [40; 225].