Дипломатичний етап радянсько-фінської боротьби

Радянсько-фінський кордон було визначено мирним договором від 14 жовтня 1920р. У 1932 р. між СРСР і Фінляндією було підписано договір про ненапад, через два роки продовжений ще на 10 років. Однак радянський уряд турбувала близькість кордону до Ленінграда (32 км). Були побоювання, що Фінляндія може стати плацдармом для агресії проти СРСР, як це було в 1918-1920 рр.

У 1935 р. Фінляндія оголосила себе нейтральною державою. Однак керівництво країни активно шукало зближення з Німеччиною.

У другій половині 30-х рр. у Фінляндії різко зросли асигнування на військові потреби, склавши 25% річного бюджету. Активізувалася допомога західних держав. В 1935 - 1938 рр. з однієї тільки Великобританії у Фінляндії було направлено зброї, бойової техніки та боєприпасів на суму 221 млн. фінських марок (близько 36% всього англійського військового експорту). Швидкими темпами велося будівництво необхідної для розгортання військ дорожньої мережі, аеродромів, військово-морських баз. До 1939 р. за участю німецьких фахівців у Фінляндії були споруджені аеродроми, здатні прийняти в 10 разів більше літаків, ніж було у ВВС Фінляндії.

Враховуючи все це, вже навесні 1938 р. радянське керівництво змушене було вживати заходи щодо забезпечення безпеки північно-західних кордонів СРСР. Для вирішення цієї проблеми Радянський Союз запропонував Фінляндії кілька варіантів угод [34; 113-114].

У квітні 1938 р., беручи до уваги офіційний нейтралітет Фінляндії, Б.Н. Ярцев, другий секретар політичного представництва СРСР у Фінляндії, за дорученням радянського уряду запропонував Фінляндії укласти військову угоду лише на випадок нападу з боку Німеччини. Цей варіант в Гельсінкі був не прийнятий.

Наступною радянською ініціативою стала пропозиція письмового зобов'язання Фінляндії в тому, що вона чинитиме опір агресору, прийме радянську військово-технічну допомогу, дозволить дії військово-морського флоту СРСР біля своїх берегів, а також погодиться на створення військово-морської і військово-повітряної бази на о. Гогланд (Сур-Сарі). Але фінська сторона відхилила пропозицію, заявивши, що ухвалення цих зобов'язань не відповідає політиці нейтралітету і є порушенням права Фінляндії на самовизначення.

Вже у жовтні 1938 р., після Мюнхенської угоди, Радянський Союз виступив з новою пропозицією, сенс якої полягав у тому, що Фінляндія власними силами займеться обладнанням бази на о. Гогланд, а при можливій агресії Німеччини, яку Фінляндія навряд чи зможе відбитити самостійно, СРСР надасть їй військову допомогу. Цю пропозицію в Гельсінкі також не прийняли.

Другий тур почався в березні 1939 р., в обстановці, яка все більше загострювала політичну ситуацію в Європі. На цей раз СРСР підготував нові варіанти можливих угод.

У разі якщо Фінляндія все-таки піддасться агресії, Радянський Союз пропонував їй військову допомогу, гарантії недоторканності. У свою чергу, уряд Фінляндії повинен був взяти на себе зобов'язання чинити збройний опір будь-якій агресії і сприяти СРСР у зміцненні безпеки Ленінграда. Крім того, передбачалося, що Фінляндія в цілях забезпечення взаємної безпеки здасть в оренду СРСР на 30 років острови у Фінській затоці (Гогланд, Лавансаарі, Сейскаарі, Тютерсаарі) для обладнання тут спостережних постів. Передбачався також обмін цих островів на будь-яку радянську прикордонну територію в Карелії на північ від Ладозького озера. Але і ці пропозиції фінляндською стороною були відкинуті.

Незабаром для неофіційних переговорів за дорученням керівництва СРСР у Гельсінкі прибув колишній радянський уповноважений представник у Фінляндії Б.О. Штейн. Він привіз черговий пакет радянських пропозицій, які зводилися до наступного:

§ радянсько-фінський кордон переносилася на захід на відстань, визначену в ході переговорів;

§ замість зайнятих Радянським Союзом територій, згідно домовленості, до Фінляндії відходила б радянська територія, значно більша за площею;

§ при цьому СРСР брав на себе обов'язок компенсувати валютою витрати з переселення громадян країни, які проживають на території, якою поступаються Радянському Союзові [36; 154-158].

Ці пропозиції також не знайшли розуміння в Гельсінкі. Посилаючись на нейтралітет, фіни відповіли відмовою. Б.О. Штейн повернувся в Москву. Переговори були перервані.

Завзятість уряду Фінляндії стали викликати у радянського керівництва не лише нерозуміння, але і роздратування. В той же час і наполегливість з боку Радянського Союзу викликала підозру в уряду Фінляндії щодо його намірів і впливала на його реакцію.

Одночасно з переговорами в Гельсінкі йшли торгові переговори в Москві. В цей час керівник радянської делегації А.І. Мікоян запросив керівника фінляндської делегації і заявив йому, що договір не буде підписано, поки сторони не досягнуть угоди з політичних питань.

Щоб підкреслити велику зацікавленість радянського керівництва в забезпеченні безпеки Ленінграда, 12 жовтня 1939 р. у переговорах з фінською делегацією, очолюваною Ю. Паасіківі – посланником у Швеції, взяли участь Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.В. Сталін і Голова Ради Народних Комісарів, нарком закордонних справ В.М. Молотов. За надзвичайно важливу для оборони Ленінграда прикордонну смугу СРСР погоджувався віддати Фінляндії вдвічі більшу територію в Карелії [38].

Характерно, що переговори, хоч вони й мали суто конфіденційний характер, проходили в обстановці прямого втручання західних держав і прихованого – фашистської Німеччини. Міністр закордонних справ Фінляндії Е. Ерко регулярно інформував про їх хід німецького посла в Гельсінкі В. Блюхера. Таким чином, спрямованість застережних заходів, які СРСР висував проти можливого нападу фашистської Німеччини, одразу ставала відомою в Берліні: було очевидно, що фінське керівництво дивилося на Радянський Союз як на єдиного вірогідно вірогідного противника, в боротьбі з яким планувалося спиратися як на західні держави, так і на фашистський рейх. Тому не випадково у червні 1939 р. у Фіннляндію прибув головнокомандуючий англійської армії генерал У. Кірк, який здійснив інспекційну поїздку на Карельський перешийок і схвалив відмову фінських правлячих кіл від співробітництва з СРСР у питаннях безпеки.

Через два тижні Фінляндію відвідав начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини, генерал Ф. Гальдер, який також одразу побував на Карельському перешийку, де ознайомився з укріпленнями, що споруджувалися поблизу радянського кордону. Потім він поїхав у Лапландію – стратегічно важливий район Заполяр`я. Стало зрозумілим, що представника вермахту цікавили ленінградський і мурманський напрямки, які особливо непокоїли радянське командування.

Однак булло б спрощенням пояснювати негативне ставлення Гельсінкі до СРСР лише намаганням правлячих кіл Фнляндії до співробітництва з агресивними антирадянськими силами в тривожному 1939 р., коли ще не завершився процес розмежування сил перед основними подіями Другої світової війни, коли міждержавні відносини піддавалися докорінній ломці, а в колах світової громадськості панували невпевненість, взаємна підозрілість і недовіра. Цей дух взаємної недовіри незримо був присутній і за столом радянсько-фінських переговорів. Занепокоєність фінської сторони можливістю втрати суверенітету країни особливо посилалася після вступу радянських військ у вересні 1939 р. у Польщу та Естонію, а в жовтні – в Латвію і Литву. В Гельсінкі й на Заході вважали, що «Росія настільки далеко просунулася вглиб Балтики, що баланс сил тут виявився порушеним» [35; 22].

Значний вплив на атмосферу у взаємовідносинах сторін справляло внутрішньополітичне становище в Радянському союзі, де з другої половини 30-х рр. проводилися масові репресії. У зарубіжної громадськості, особливо у прикордонних з СРСР сторін, створювалося уявлення, ніби режим Сталіна похитнувся, міжнародне значення СРСР ослаблене. «Розстріл маршала М.М. Тухачевського та інших представників вищого радянського командування настільки ослабив російську армію, що їй загрожував повний розвал і деморалізація» [35; 24]. На основі цього найбільш екстремістські і впливові діячі в правлячій верхівці Фінляндії дійшли висновку, що, спираючись на допомогу і підтримку інших імпералістичних держав, Фінляндія зможе успішно воювати проти СРСР [6; 18].

28 жовтня 1939 р. фінські розвідувальні органи передали керівництву країни документ з оцінкою стану і перспектив радянсько-фінських відносин. Вони вважали, що вірогідність війни дуже велика, однак здатність вищого радянського командування виконувати свої обов`язки в умовах сучасної війни викликає сумнів. Тому на даний час Червона Армія не готова до дій. В зв’язку з цим фінський уряд у ході переговорів вирішив зайняти більш жорстку позицію щодо Радянського Союзу. В записці В. Таннеру, включеному до складу фінської делегації, Еркко 31 жовтня писав: «Усі великі держави без винятку застерігають нас. Нам треба стояти непохитно. Я знаю, що ти зробиш так, але чи зможе П. (Паасіківі)» [6; 19]. Через тиждень Еркко без відома парламенту дав вказівку делегації припинити переговори.

Взаємна недовіра і підозрілість призвели до того, що, не воювати підмовляючись від політичних методів врегулювання проблеми в принципі, обидві сторони почали активізувати військові приготування.

ІІ розділ. Хід та основні події «Зимової війни»

2.1. Причини та привід до війни

Вина за розв'язання війни, на думку Міністерства оборони СРСР в рівній мірі лежала як на Фінляндії, так і на СРСР. «... З боку Фінляндії це обумовлювалось як її прозахідною позицією, так і боязню за суверенітет країни, особливо після вступу радянських військ у Польщу і Прибалтику. У Радянському Союзі вирішальну роль зіграли політичні амбіції Й.В. Сталіна, його сподівання на військову силу, явна перевага в силах» [19; 211]. Зазначалося, що була альтернатива війні. Для обох сторін війна не була об'єктивною необхідністю. Її коріння, криються в суб'єктивних причинах і обставинах: складній міжнародній обстановці, культі особи Сталіна і т.п. П. Ващенко, погоджуючись з цією інтерпретацією, писав про те, що резонно покладають «... провину за розв'язання війни не тільки на Радянський Союз, але і на уряд Фінляндії» [7]. Існувала мирна альтернатива [9; 143-144]. Але уряд СРСР схилялася до військового варіанту. Л. Івашов головною причиною радянсько-фінської війни назвав агресивну політику Заходу і Німеччини [15]. У своїй аргументації він спирався на аналіз архівних документів фашистської Німеччини і прийшов до висновку про те, що «територія Фінляндії розглядалася фашистською Німеччиною як зручний плацдарм для нападу на СРСР з Півночі» [26; 156]. М. Семиряга, на відміну від Л. Івашова, піддав сумніву факт зацікавленості Німеччини в конфлікті, оскільки Німеччина на той момент була зацікавлена в постачанні зі Скандинавії і СРСР стратегічної сировини [36; 205-207]. Ю. Горьков висловив думку про те, що головними призвідниками війни були Німеччина і Фінляндія, але їх підбурювали країни Заходу [8]. М. Семиряга припустив, що справжньою причиною «зимової війни» стала криза у відносинах між країнами. Але винен в розв'язуванні війни СРСР [36; 155]. Вчений засумнівався в тому, що головною метою СРСР була безпека північних кордонів, оскільки «...цілі майбутньої операції виходили за рамки забезпечення безпеки міста на Неві» [36; 171]. Ставилося політичне завдання звільнення «фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів»[36; 158]. До такого ж висновку у статтях «Народний фронт для Фінляндії?» і «Правителі без підданих» прийшов М. Мельтюхов. Проаналізувавши проект інструкції про діяльність комуністів на окупованій РСЧА фінської території, він прийшов до висновку, що готувалося створення перехідного «народного уряду», а потім пішла б «радянізація» Фінляндії [22]. Подібні плани історик оцінив як експансіоністські. В. Я. Сиполс зробив висновок про те, що «... позиція Англії, Франції, США, Швеції та деяких інших країн, по суті, штовхала Фінляндію до відхилення радянських пропозицій» [38] на переговорах, що почалися 12 жовтня 1939 р. Але у західного керівництва не було єдиної думки. Так у листопаді 1939 р. У. Черчілль стверджував: «В наших інтересах, щоб СРСР посилив свою міць на Балтиці, тим самим послабилася б небезпека німецького панування в цьому районі»» [36; 148]. Перераховані вище версії були провідними в історіографії «Зимової війни» першої пол. 1990-х рр.

Причиною війни, на думку А.В. Гусєва, стало зовсім не бажання Сталіна поширити свою владу на всю територію колишньої Російської імперії, хоча й такий сприятливий варіант розвитку подій в Кремлі не виключали. Справжньою ж причиною війни... було бажання англійців відрізати Німеччину від джерел сировини, насамперед залізних і нікелевих руд, які вона отримувала від нейтральних Швеції і Фінляндії. Про важливість цих поставок для німців свідчать такі цифри: лише в 1943 р. з добутих 10, 8 млн. т залізної Руди в Німеччину зі Швеції було відправлено 10, 3 млн. т.

Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. у зв’язку з наростанням агресивних дій фашистської Німеччини, яка розв’язала Другу світову війну, міжнародна обстановка, особливо в Європі, значно ускладнилася. За таких умов Фінляндія, яка займала важливе стратегічне становище в Прибалтійському регіоні, почала привертати пильну увагу керівництва фашистського рейху. В свою чергу, стало очевидним, що правлячі кола північного сусіда СРСР, виношуючи плани створення «Фінляндії до Уралу», взяли курс на зближення з Німеччиною. «Тінь Гітлера», за образним висловом У.К. Кекконена, поширювалася і на Фінляндію [17; 38].

Здобувши незалежність у 1918 р. Фінляндія прагнула мирних відносин з СРСР. У жовтні 1920 р. між обома країнами було укладено Тартуський мирний договір, а у 1932 р. – пакт про ненапад, який у 1934 р. був продовжений на 10 років.

Разом з тим Фінляндія налагоджувала економічне й політичне співробітництво із західними країнами, що сприяло зміцненню її економіки. Сталін, у свою чергу, був незадоволений західною орієнтацією Фінляндії, побоюючись, що її територія може бути використана в антирадянських цілях. Між двома державами існувала взаємна недовіра. Фінляндію обурювали репресії, що їх сталінський режим розпочав стосовно фінської меншини в Карелії та Ленінградській області. Особливе занепокоєння викликало розгорнуте СРСР у 1937 р. будівництво оборонних споруд на Карельському перешийку. У відповідь фінський уряд розпочав будівництво власної системи військових укріплень – «лінії Маннергейма», названої за ім`ям фінського маршала.

Сама по собі Фінляндія не становила значної небезпеки для Радянського Союзу. Однак історичний досвід свідчив про те, що її збройні сили, а особливо спільний кордон з СРСР, довжиною 1400 км., за певних умов могли бути використані в антирадянських цілях однією з великих держав або ворожою коаліцією. Особлива небезпека виникла для одного з найбільших політичних і військово-економічних центрів країни – Ленінграда: сухопутний кордон проходив від нього на відстані артилерійського пострілу, а підходи з боку моря були недостатньо захищені.

Таку невиправдану близькість до кордону визнавали й члени уряду Фінляндії, в тому числі маршал Г. Маннергейм. «Коли Виборзький округ ще в 1811 р. був приєднаний царським урядом до Фінляндії, – писав він у мемуарах, – то багато хто дотримувався тієї точки зору, що кордон пролягає дуже близько до міста на Неві. Цієї думки дотримувався державний секретар, граф Ребіндер, а також мій прадід, державний радник К.Є. Маннергейм» [20; 258-259].

Навесні 1938 р., коли Німеччина силою приєднала до себе Австрію, уряд СРСР звернувся до Фінляндії з пропозицією почати переговори про вжиття заходів, які б забезпечили безпеку північно-західних кордонів СРСР. Однак у Фінляндії не виявили інтересу до встановлення добросусідських відносин з Радянським Союзом. Навпаки, народний комісар закордонних справ СРСР М.М. Литвинов був змушений привернути увагу посла Фінляндії в Москві І`рє-Коскінена до того, що «в жодній країні преса не веде так систематично ворожої нам кампанії, як у Фінляндії. У жодній сусідній країні не ведеться така відкрита пропаганда за напад на СРСР і відторгнення його території, як у Фінляндії» [35; 196].

Тим часом загроза виникнення нової світової війни швидко наростала. Генеральний штаб РСЧА (Робітничо-Селянська Червона Армія) і командування ЛВО (Ленінградський військовий округ) і після підписання радянсько-німецького договору 1939 р. продовжували вважати фашистську Німеччину основним противником, особливо після виходу вермахту внаслідок завершення польської кампанії до західних кордонів СРСР. Спроби ж радянського керівництва знайти шляхи розв’язання проблеми забезпечення спільно із Фінляндією безпеки Ленінграда, як і раніше не зустрічали в Гельсінкі підтримки. Тому наприкінці червня 1939 р. генералу К.О. Мерецкову було доручено скласти доповідну записку про вжиття необхідних заходів на випадок нападу з території Фінляндії. З цією метою рекомендувалося «контрудар здійснити в максимально стислі строки» [24; 178].

26 листопада 1939 р. відбулась подія, яку стали кваліфікувати як провокаційний обстріл однієї з частин 86-го стрілецького полку поблизу с. Майніла зі сторони Фінляндії. На пропозицію фінської сторони створити комісію з метою розслідування інциденту СРСР категорично відмовився. Аналогічний випадок мав місце ще в 1936 р. В обох випадках результати розслідувань з фінського боку не були доведені до кінця або зникли.

Досі залишається невідомим, хто здійснив обстріл, який багато радянських і зарубіжних істориків вважають приводом до війни. Однак останні схиляються до думки, що він був спровокований Сталіним і Молотовим, тому вони й відмовилися від розслідування. Вивчення журналу бойових дій 68-го полку 70-ї стрілецької дивізії, проведене в 1992 р., показало: він заповнений одним почерком. Хоч начальники штабу за 105 днів бойових дій змінювалися тричі. Даних про те, що при обстрілі 26 листопада вбито 4 і поранено 4 бійців, в журналі немає. Враховуючи факти, що наказ про перехід кордону з Фінляндією з'єднання 9-ї армії отримали 21 листопада, 7-ї армії – 22 листопада, ніякого обстрілу скоріше за все не було [3].

Можливо свідомо фальсифікував події і М.С. Хрущов, стверджуючи, що на організацію провокації біля Майніли Сталін послав майбутнього маршала Г. Кулика. Війна планувалася, і кращим підтвердженням її неминучості був обмін радянським наркоматом фінансів до 24 листопада 1939 р. 22 млн. фінських марок на долари США.

Можливо, майнільські постріли – це не детонатор, а сигнал тривоги, що закликав до негайного виходу з тупика. Таке припущення підтверджує доповідна записка повпреда СРСР у Гельсінкі В.К. Деревянського В.М. Молотову від 17 листопада. В ній у дусі молотівських методів дипломатії міститься рекомендація вжити заходів до того, щоб здійснити тиск на Фінляндію, щоб змусити її зробити певні поступки: створити вкрай напружене становище на кордоні, розпочати відповідну кампанію в радянській пресі, організувати мітинги і демонстрації трудящих СРСР під антифашистськими гаслами. Його пропозиції негайно почали втілюватися в життя.

Все це свідчило про те, що в Москві становище вважали критичним: фашистський вермахт уже зайняв позиції поблизу кордонів СРСР у центрі Європи, а на одному з найважливіших напрямків – Балтійському регіоні і в цілому на північноєвропейському театрі воєнних дій продовжував залишатися незахищеним стратегічно важливий приморський флот, який неодноразово використовувався в антирадянських цілях.

Однак Гельсінкі не усвідомили небувалої напруженості в радянсько-фінських відносинах і продовжували ігнорувати життєво важливі національні інтереси свого східного сусіда. В той час міністр закордонних справ Фінляндії Еркко заявив на засіданні кабінету міністрів: «Я вважаю, що навіть у такій обстановці Росія не піде на нас війною». А Ю. Паасі­ківі, який їхав у Москву на переговори, він рекомендував: «Забудь, що Росія – велика держава» [4; 186].

Про загострення радянсько-фінських відносин в останніх числах листопада свідчив щоденниковий запис заступника наркома іноземних справ В.П. Потьомкіна. 29 листопада фінський посол у Москві Ір'є-Коскінен був викликаний у Народний комісаріат закордонних справ для вручення йому ноти про розрив дипломатичних відносин. Прочитавши текст ноти, він запитав: «Це розрив?» Після позитивної відповіді В.П. Потьомкіна посол заявив, що 29 листопада близько 16-ї години він одержав з Гельсінкі ноту, що містила повідомлення про згоду фінського уряду на пропозицію СРСР щодо відведення фінських військ від лінії кордону. На запитання В.П. Потьомкіна, чому нота не була передана НКЗС, Ір'є-Коскінен відповів, що «одночасно з нотою ним було одержано з Гельсінкі вказівку – почекати додаткових інструкцій, які мають бути сьогодні надіслані у вигляді зашифрованої телеграми… В цей момент, – писав Потьомкін, – зателефонували з фінляндської місії; після розмови фінський посол повідомив, що обіцяна шифротелеграма вже прибула, і він дав вказівку негайно її розшифрувати. Посол запитав мене, чи можемо ми сьогодні одержати від нього ноту фінського уряду. Я відповів, що на мою думку, вручена послу нота В.М. Молотова вичерпує всі питання, які стояли між Радянським урядом і теперішнім урядом Фінляндії» [5; 319].

У ноті, яку Ір'є-Коскінен все ж передав у НКЗС, вказувалося, що, враховуючи занепокоєність радянської сторони безпекою Ленінграда, фінський уряд готовий домовитися про відведення своїх військ на таку відстань від Ленінграда, при якій не можна було б говорити, що вони загрожують безпеці цього міста [9; 183].

Безперечно, Москва не була впевнена в тому, що в тодішній критичній обстановці поблизу радянських кордонів у Гельсінкі знову не застосують тактику зволікань. І все ж шанс врегулювання конфлікту політичними засобами був утрачений, на цей раз Москвою, яка зробила ставку на збройну силу.