Історичний розвиток російсько-фінських відносин

Вступ

30 листопада 1939 р. вранці, о 8 годині 30 хвилин, кількасоттисячна Червона Армія перейшла радянсько-фінський кордон по всій його довжині. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ ст. Війна, яка в радянській і пострадянській історіографії дістала назву Радянсько-фінської.

Після 1940 р. і аж до розпаду СРСР в офіційній радянській історіографії воліли взагалі не згадувати про цю «незнамениту» війну. А якщо й згадували, то робили це «скоромовкою», не вдаючись до подробиць.

Сьогодні вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 р. Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа - Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним, а також дозволив останньому «обміняти» належні СРСР відповідно до серпневих домовленостей Люблінське та частину Варшавського воєводств Польщі на Литву. Сучасна російська історіографія воліє розглядати Радянсько-фінську війну як «окремий епізод», не пов’язаний безпосередньо з подіями Другої світової. Проте саме на виконання союзницьких зобов’язань перед Гітлером радянські війська вдарили 17 вересня 1939 р. в спину Польщі, яка ще чинила опір нацистській Німеччині. Одночасно Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти «договори про дружбу та взаємну допомогу». Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести «обмежені» контингенти радянських військ, аби покласти край «антирадянській політиці», а фактично — перетворити ці держави на радянських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії Радянським Союзом. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 р. Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. Лідери цих країн заспокоювали себе: «все одно іншого виходу немає», протистояти радянській військовій машині немає жодної можливості. Вони були жорстоко покарані за свою слабкість і бажання «якось домовитися» — практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула в сибірських таборах. Уже влітку 1940 р. країни Балтики були позбавлені державності і анексовані Радянським Союзом.

І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір. Це сталося 5 жовтня 1939 р. — в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не очікував такої непоступливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася Радянському Союзу за кількістю населення.

Якщо розглядати розвиток історіографії Радянсько-фінської війни, то відразу після її закінчення виділяються дві тенденції розвитку. Одна з них була розрахована на широке коло радянської громадськості та вгадувала прагнення показати цю війну як прояв «виключного подвигу», який здійснила Червона Армія. Виклад же іншого роду призначався для вузького кола осіб і являв собою зважений, а також переважно критичний аналіз подій, що відбулися, в ході яких проявилося прагнення зрозуміти причину, чому початковий план ведення війни не вдався і які слід винести уроки на майбутнє.

Що стосується першого підходу, то згідно з ним було випущено велику кількість літератури. У ній відбивалися складності проведення бойових дій у Фінляндії, а також описувався прояв мужності радянськими воїнами. Проте матеріал викладався в більшості випадків неконкретно і носив чисто пропагандистський характер. Тому такого роду видання, де описувалися успіхи в тих чи інших боях, вимагали дуже критичного підходу і необхідних уточнень. Об'єктивно це була література переважно «виховного» призначення. До неї можна віднести роботи Гусєва «Зачем Финляндия напала на СССР» та Бакаєва «Как мы розрушали доты».

Що стосується другого напрямку, він носив протилежний характер і його літературу в повній мірі можна відносити до військово-наукових досліджень. До них належать «Не представляли себе… всех трудностей, связанных с этой войной» Івашова, «Тайны сталинской дипломатии 1939–1941 гг.» Семиряги.

Відразу ж після закінчення війни, 11 липня 1940 р., нарком оборони С.К. Тимошенко віддав розпорядження про підготовку серйозного військово-історичного видання, присвяченого Радянсько-фінській війні. Для цього була створена спеціальна комісія, і військові історики повинні були у вельми стислі терміни – до весни 1942 р., тобто за півтора року, підготувати фундаментальну працю, в якій вимагалося детально проаналізувати і викласти всі події Радянсько-фінської війни. У жовтні 1940 р. був складений докладний проект такого видання. Він вражав своїм охопленням розглянутої проблеми. Там повинно було бути розглянуто і передвоєнне планування операції, а також хід військових дій у стратегічних напрямах з охопленням всіх родів військ. Передбачалося написати сім томів, а всього це твір повинен був складатися з дев'яти книг.

Що ж до реалізації самої ідеї настільки великого задуму, то справу цю зі зрозумілих причин у повному обсязі так і не вдалося здійснити. Єдино реально виконаним виявився лише військово-морський розділ цього багатотомного видання, оскільки у визначені терміни було підготовлено ​ ​ тільки один рукопис «Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. на морі».

Збереглася велика кількість мемуарних джерел з даної теми, зокрема, спогади маршала Маннергейма, генерал-майора Сиповича, редактора армійської газети Погарського, міністра іноземних справ Фінляндії Кекконена.

Вивченням «Зимової війни» займалося багато вітчизняних та іноземних дослідників. Серед українських вчених цю тему розкривали: Носков А., Філіпчук Н., Івченко Л. Особливу зацікавленість викликають праці фінських істориків, зокрема: Елоїзи Енгл та Хенріка Мейнандера.

Найбільше робіт з даного питання було написано в радянський час, найвідомішими з них є: «Финляндия во второй мировой войне» Баришнікова, «Если бы Финляндия и СССР…» Ващенка, «История международных отношений и внешней политики СССР» Трухановського.

Актуальність курсової роботи полягає в тому, що, незважаючи на багатоаспектність висвітлення «Зимової війни» поза увагою залишається значне коло проблем, зокрема об’єктивна оцінка наслідків цієї війни та встановлення втрат, як матеріальних, так і людських, кожної із сторін.

Метою роботи є дослідження Радянсько-фінської війни вцілому, та з’ясування її впливу на хід Другої світової війни.

Заавдання курсової війни:

· з’ясувати суть радянсько-фінських стосунків напередодні «Зимової війни»;

· висвітлити особливості дипломатичних відносин напередодні війни;

· визначити причини та передумови, що призвели до конфлікту;

· дослідити перші місяці війни та встановити причини невдач радянської армії;

· розглянути діяльність уряду Куусінена та функціонування Фінської народної армії;

· встановити розмір іноземної допомоги фінській стороні у радянсько-фінському протистоянні;

· показати яким чином Червоній Армії вдалося прорвати фінську смугу укріплень – «лінію Маннергейма»;

· висвітлити наступ військ СРСР у лютому 1940 р.;

· розкрити суть Московського мирного договору 1940 р. та пояснити наслідки війни як для Фінляндії та Радянського Союзу, так і для всього світу загалом.

О’бєкт роботи: Друга світова війна.

Предмет роботи: Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр.

Структура курсової роботи: складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. У вступі визначається тема, мета, предмет та об’єкт роботи, вказуються завдання та актуальність.

У першому розділі «От прохладного мира к зимней войне» висвітлюються російсько-фінські відносини, починаючи від Північної війни 1700-1721 рр. Також цей розділ охоплює етап передвоєнних дипломатичних відносин.

Другий розділ «Хід та основні події «Зимової війни» розкриває причини конфлікту, та привід, який спровокував розгортання бойових дій. Досліджуються перші місяці війни, діяльність «Терійокського уряду» та підконтрольної йому Фінської народної армії, Висвітлюється рівень іноземної допомоги фінам. Описуються укріплення Фінляндії на Карельському перешийку – так звана «лінія Маннергейма», прорив її частинами Червоної Армії, а також завершальний етап війни.

Розділ третій «Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р.» розповідає про наслідки радянсько-фінського протистояння та значення його для світової історії.

Розділ І. «От прохладного мира к зимней войне»

Історичний розвиток російсько-фінських відносин

Під час Північної війни (1700-1721 рр.) Фінляндія перетворилася на арену бойових дій між Швецією і Росією за панування у Балтиці. Війна супроводжувалася голодом та епідеміями, від яких загинула майже половина населення країни. У 1721р. на території Фінляндії залишилося всього 250 тис. чоловік. Після перемоги в Північній війні Росія при Петрові I повернула за Ніштадтським мирним договором (1721 p.) південний захід Карелії з узбережжям Фінської затоки.

Прагнучи захопити у Росії землі, завойовані Петром I, Швеція оголосила їй в 1741p. війну, але вже через рік вся Фінляндія опинилася в руках росіян. За Абоським мирним договором 1743 p. до Росії відійшла територія до р. Кюмійокі з укріпленими містами Вільманстранд (нині Лаппенранта) і Фрідріхсгамн (Хаміна) [21; 35].

На долю Фінляндії вплинуло також вороже ставлення Швеції до Наполеона. На зустрічі в Тільзіті (1807 р.) Олександр I і Наполеон домовилися про те, що, якщо Швеція не приєднається до Континентальної блокади, Росія оголосить їй війну. Коли шведський король Густав IV Адольф відкинув цю вимогу, російські війська вторглися до південної Фінляндії в 1808р., і почали просуватися на північ. На початку 1807 р. російські війська зосереджуються вздовж кордону з Фінляндією. Чутки про це невдовзі дійшли до Густава ІІІ, однак він вагався із введенням військового стану, адже війна не оголошена, і він сподівається врегулювати все мирним шляхом. В результаті, коли 9 лютого росіяни перейшли кордон, шведи готовими до війни не були, і фінське військо могло розраховувати лише на власні сили. Командуючими фінських корпусів стали генерали: Адлеркрейц, Сандельс, фон Дьоббельн. Фіни хоробро захищалися. Але змушені були поступитися натиску російських сил, які чисельно їх переважали.

26 квітня було взято фортецю Свеаборг. До рук росіянам потрапило 7500 полонених більше 2000 одиниць військової техніки і 110 кораблів. Однак російські війська зазнали поразки на півночі Фінляндії; на допомогу Швеції приходить союзний англійський флот. В цей час у всій Фінляндії підіймається народне повстання, через небажання опинитися у кабальних відносинах з Росією. За пів року до закінчення війни, у червні 1808 р., Олександр І збирає у Фінляндії сейм, у місті Борго (Порвоо) і оголошує про скликання депутатів від дворянства, духовенства, міщан і селян, щоб дізнатися думки про потреби краю. Олександр І виголосив промову французькою, в якій заявив: «Я обіцяю зберегти вашу конституцію, ваші споконвічні закони; ваше зібрання тут запевняє виконання моїх зобов`язань». Наступного дня було підписано «Велику хартію», і усі учасники сейму прийняли присягу про те, що «визнають своїм государем Олександра І Імператора і Самодержавця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати вікові закони і конституції краю в тому вигляді, в якому вони існують нині» [32]. Сейму запропонували чотири питання: про військо, податок, монетy, і про заснування урядової ради; після обговорення цих питань депутати були розпущені.

17 вересня 1807 р. Швеція підписує з Росією мирний договір, за яким Фінляндія повністю відходить до Російської імперії. Це була остання війна Росії із Швецією. Більше на Фінляндію вона не претендувала.

Прийняття Олександром І умов сейму формує на території Росії безпрецедентне до того часу явище «держави в державі» або «Фінську автономію». Колишня Виборгська губернія – частина Карельського перешийку, відійшовша Росії після Північної війни, була приєднана у 1811 р. до «Фінської автономії», що безперечно покращило умови фінських селян, хоча і не дало повної свободи. Наділення фінів нечуваними для царської Росії правами, зрозуміло, не подобалося російській знаті. Вона починає тиснути на правителя. З метою урівняти права Фінляндії із рештою країни. Це стало можливим після смерті у 1825 р. Олександра І.

З приходом до влади менш ліберального і більш жорсткого Миколи І, всі національні землі оголошуються власністю російських вельмож, однак фінський сейм це передбачав. 1812 р. сеймом була запропонована ідея викупу селянських земель у російських поміщиків, з метою передачі їх в кредит для фінських селян. Держава надала можливість фінляндцям викупляти землю у приватну власність на протязі 39 років. У 1863 р. сейм бере позичку у розмірі 1млн. марок на викуп землі. Це дозволило повернути більшу частину фінських земель у власність фінських селян, але сильно вдарило по фінській економіці [4; 38].

Оскільки сільське господарство занепадало, близькість російської столиці – Санкт-Петербурга, дозволила почати фінам успішну торгівлю сільськогосподарськими продуктами. Багато фінів йшло на заробітки до Санкт-Петербурга і часто залишалися там на постійне проживання.

1855 р. до влади приходить Олександр ІІ. Ліберальний політик почав своє правління із серії прозахідних реформ (ліквідація військових поселень, амністії декабристів, скорочення у армії), із яких найбільш доленосною для Фінляндії була відміна кріпосного права. 1858 р. Олександр дозоляє селянам викуповувати власні землі. Його політика по відношенню до Фінляндії, зробила правителя справжнім кумиром у цій країні. У вересні 1863 р. цар особисто відкрив фінський сейм промовою французькою мовою, в якій було сказано: «Вам, представники великого князівства, достоїнством, спокоєм і помірністю ваших прагнень, варто довести, що в руках народу мудрого…ліберальні установи, які і близько не були небезпечними, стають гарантією порядку і безпеки» [32].

Олександр ІІ розумів усю небезпеку шведського впливу, проте боротися з ним можна було різними способами. Цар робить свій вибір на користь фіноманів, як найменш небезпечних. На той момент шведська мова була визнана державною у Фінляндії, і її верховенство було зручним для сепаратистів. Олександр підтримує фіноманів і ідею відродження фінської мови. До пошуків втраченого фінського коріння фіномани підключають істориків, лінгвістів, літературознавців. Які створили не мало робіт, спрямованих на підвищення самозначимості фінської нації. В них говорилося, наприклад, про те, що фіно-угри, дійсно корінне населення Європи, що розселення фіно-угорських племен проходило не з Уралу на Захід, а навпаки. Із Заходу на Схід. Лінгвісти-фіномани знаходять коріння багатьох європейських мов у фіно-угорських мовах, з чого роблять сміливі висновки про те, що індоєвропейські мови є нащадками фінських.

Олександр ІІІ і, особливо, Микола ІІ проводили політику обмеження фінської самостійності, підтримувану шовіністично налаштованими колами в Росії. У результаті, в 1899р. був виданий «Лютневий маніфест», який фактично припинив фінську автономію. У відповідь почалася компанія пасивного опору, в рамках якої царю було направлено лист, підписаний 500 тис. людей. Єдиним його результатом стало скасування російської мови, як офіційної. [21; 82].

Період з 1899 по 1905 рр. відомий в Фінляндії як «Перший період утисків», який провадився в життя Бобриковим Миколою Івановичем, генерал-губернатором. В 1904 р. він був убитий на сходах Сенату, за цим слідував загальний страйк, який не мав належного впливу на царський уряд, поглинений турботами з приводу поразки в російсько-японській війні і розпочатою революцією. Російська революція 1905 р. збіглася з підйомом національно-визвольного руху фінів, і вся Фінляндія приєдналася до Всеросійського страйку. Політичні партії, особливо соціал-демократи, взяли участь у цьому русі і висунули свою програму реформ. Микола II був змушений скасувати укази, що обмежують фінляндську автономію. В 1906 p. був прийнятий новий демократичний виборний закон, який давав право голосу жінкам. Фінляндія стала першою країною в Європі, де жінки отримали право голосу. При встановленні загального виборчого права кількість виборців в країні виросло в 10 разів, старий чотириверстний сейм був замінений однопалатним парламентом [21; 115].

В 1908 – 1914рр. у міру зміцнення російської державної влади почався «Другий період утисків», коли царськими вето була блокована діяльність фінського парламенту. Одночасно в країні піднялася хвиля патріотичного протесту. В роки війни посилилися симпатії до Німеччини настільки, що в Німеччині пройшли навчання загону фінських добровольців [23].

Безпосередньо перед Жовтневою революцією – 23 жовтня (6 листопада) 1917 р. – фінський сейм проголосив Фінляндію незалежною державою. 18(31) грудня 1917 р. незалежність Фінляндії була визнана радянським урядом. Радянська Росія в цей період ні ідеологічно, ні фізично не могла перешкодити встановленню незалежності Фінляндії, хоча спроби направити Фінляндію соціалістичним шляхом робилися: у Хельсінкі місцевим пролетаріатом на початку 1918 р. була проголошена і протягом декількох тижнів існувала, паралельно буржуазному уряду, Фінляндська Соціалістична Робітнича Республіка.

Відстояти капіталістичний уклад Фінляндії допомогли регулярні німецькі війська і фінські єгері (елітні частини легкоозброєної піхоти) з числа фінських сепаратистів, які пройшли підготовку в Німеччині. Німеччина планувала перетворити Фінляндію на протекторат. Королем Фінляндії повинен був стати німецький принц Фредерік Гессенський, брат кайзера Вільгельма II. Фрідріх Гессенський дійсно був обраний королем Королівства Фінляндії і Карелії 9 жовтня (за іншими даними – ще в березні) 1918 р. (в той час фінська соціал-демократична партія, яка прагнула до проголошення Фінляндії республікою, була виключена з парламенту), однак, у зв'язку з поразкою Німеччини в Першій світовій війні, вже 14 грудня 1918 р. він змушений був відректися від престолу. Фінляндія була проголошена республікою [41; 112].

Відносини між новоутвореною Радянської Росією і Фінляндією в перші роки після відділення відрізнялися нерівністю, подвійністю. Питання про офіційне визнання Фінляндією Радянської Росії довгий час залишався «підвішеним у повітрі». З одного боку, Фінляндія виявилася притулком для антирадянських сил, що вели боротьбу за повернення влади, і визнання нової Росії було б сприйнято цими силами як зрада. З іншого боку, Росія була єдиною державою, яка визнала незалежну Фінляндію; всі інші продовжували розглядати Фінляндію лише як частину Російської імперії, охоплену смутою.

Східна Карелія виявилася театром тривалих бойових дій. Ще в січні 1918 р. на з'їзді в селі Ухта (нині смт. Калевала в Карелії) було прийнято постанову про необхідність створення Карельської республіки, тоді ж озброєні загони фінських націоналістів перейшли старий кордон Великого князівства і зайняли ряд місцевостей східної Карелії. Навесні 1918 р., після поразки більшовиків у Фінляндії і слідуючими за цим масовими каральними акціями (тільки у форту Іно за прямим наказом Маннергейма було страчено до 10 тис. «ворогів режиму»), декілька тисяч осіб, які мали бойовий досвід і зброю, перебралися з Фінляндії до Росії, переважно в Карелію. Під приводом можливого нанесення ними удару по північній частині Фінляндії, фіни вважали за краще вдарити першими, і з березня 1918 p. кілька фінських загонів вторглися в Східну Карелію. Фінський уряд офіційно не визнавав вторгнуті війська своїми, вважалося, що в Карелії воюють лише добровольці, непідконтрольні центральному уряду.

5 травня 1918 р. без оголошення війни фінські регулярні частини під приводом переслідування відступаючих «червоних фінів» здійснили наступ на Петроград, від Сестрорецька і вздовж Фінляндської залізниці, але до 7 травня вони були зупинені частинами Червоної гвардії і вибиті назад за кордон Виборзької губернії. Після цієї невдачі 15 травня уряд Фінляндії офіційно оголосив війну CPCP і сформував маріонетковий Олонецький уряд. 22 травня на засіданні фінського сейму депутат Рафаель Вольдемар Еріх (майбутній прем'єр-міністр) заявив: «Фінляндією буде пред'явлений позов Росії за збитки, заподіяні війною. Розмір цих збитків може бути покритий тільки приєднанням до Фінляндії Східної Карелії і Мурманського узбережжя» [12; 45].

Наступного дня після цього виступу Німеччина офіційно запропонувала свої послуги в якості посередника з врегулювання ситуації між більшовиками і фінським урядом Маннергейма, 25 травня нарком іноземних справ Чичерін повідомив про згоду радянської сторони.

До середини 1919 р. Фінляндія використовувалася для формування антибільшовицьких військ. У січні 1919 р. в Гельсінгфорсі був створений «Російський політичний комітет» під головуванням кадета Карташова. Нафтопромисловець Степан Георгійович Ліанозов, який взяв на себе фінансові справи комітету, отримав у фінських банках близько 2 мільйонів марок на потреби майбутньої північно-західної влади. Організатором військової діяльності був Юденич, що планував створення єдиного Північно-західного фронту проти більшовиків, що базувався б на території прибалтійських самопроголошених держав і Фінляндії, при фінансовому і військовому сприянні англійців. Підтримку Юденичу надавав Маннергейм. Однак після зміни уряду в 1919 р. Фінляндія взяла курс на нормалізацію відносин з Росією, нехай і дуже невпевнено. Президент Стольберг заборонив формування військових підрозділів російського білого руху на території Фінляндії, тоді ж був остаточно похований план спільного наступу «білих» і фінської армії на Петроград. Ці події йшли в загальному руслі взаємного визнання та врегулювання відносин Радянської Росії з новими незалежними державами – аналогічні процеси вже пройшли в Прибалтиці. Спробувавши провести наступ власними силами, спираючись на Естонію, Юденич зазнав поразки.

Нарешті, 14 жовтня 1920 р. в Естонії був підписаний Тартуський мирний договір між Радянською Росією і Фінляндією. Договір встановив державний кордон між країнами, причому на півночі Фінляндії був переданий Печенгський край і частина півострова Рибачий (так званий Печенгський коридор), при цьому за Росією збереглося право транзиту через цю територію, а за фінськими суднами – право проходу по Неві. Частину прикордонних територій, прилеглих до Баренцевого моря, Ладозького озера і Фінської затоки, були оголошені демілітаризованою зоною. Фінські війська покинули Карелію.