Святкова культура українців

Дозвіллєва культура українців сягає своїми коренями в сиву давнину. Археологічні знахідки, свідчення чужоземних істориків, починаючи від Геродота (V ст. до н. е.) і закінчуючи готськими і арабськими дослідниками, доводять, що і в дохристиянську добу на території сучасної України кипіло життя. Слов’янські народи вже тоді мали історичні риси, притаманні українцям і нині – працьовитість, гостинність, чесність, добропорядність, співчутливість, єдність і святість родини, пошана до померлих. Візантійський історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.) так характеризує антів (давніх українців): “Вони визнають владикою всіх Єдиного Бога, що посилає блискавку. Жертвують йому корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної долі, яка мала б силу над людьми, вони не визнають… Шанують річки, німф та деякі інші божества, жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі…”. Своєрідність вірувань давніх слов’ян, максимальна наближеність їх життя до природи сформували ранню культуру українців, суттєве місце в якій займали родинні, громадські свята, звичаї, ритуальні дійства. Кожна дія, кожний народний твір, такий як колядки, щедрівки, побажання, гаївки, купальські пісні та звичаї, Андрія-Калити, зажинкові, обжинкові пісні – колись були молитовними, магічними діями і словами, що хоча б частково розкривають душу, почуття, вірування, бажання, прагнення та ідеали наших пращурів. Найбільшим, найголовнішим святом давніх українців було свято Корочуна, одне з циклу зимових свят – брумалій. Назва “Корочун” тлумачиться по-різному: як свято дня, що з цього моменту починає збільшуватись (відповідно – ніч скорочується), як назва сонячних променів, що входять з цього часу під земну кору… Але етимологія слова Корочун достеменно не відома. А самі свята могли прийти з Азії через Грецію та Рим в Європу. Тут вони змішалися з культурами європейських народів і стали цілком самостійними явищами цих культур. Українське свято Корочуна має анімістичне забарвлення, тобто базується на впевненості людей в тому, що вся природа, жива й нежива, має душу, і що людина своїми діями може впливати на природні та надприродні сили. Це свято – народження чудодійної енергії, що надає силу природі – рослинам, тваринам, людині, воді і землі. Хоч свято і зимове, воно орієнтується на хліборобську весну і стає в ті далекі часи імпульсом надихання людини, надією і вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, добробуту, здоров’я та радісного життя господаря. Саме тоді, під час цього свята почали співати колядки й щедрівки, посівати й посипати, використовуючи при цьому природний реквізит – зерно, “березу”, сіно (Дідуха). Ці ритуали, святкові дії носили яскраво виражене анімаційне забарвлення. Вони й одухотворювали, вони й розважали, залучаючи до цього процесу усіх присутніх. Пасивних споглядальників у цьому святі не було. Всі виконували свої ролі. Ці форми святкування Корочуна перейшли й у християнське Різдво, що прийшло на зміну Корочуну. Християнська церква ті звичаї – рештки первісної культури – хоч і не відразу, але прийняла, вклавши в них християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї щодо вдосконалення. Незважаючи на це, і дотепер у колядках можна почути після кожного рядка рефрен: “Ой Даждьбоже! ” (Даждьбог – це дохристиянський бог урожаю, сонця). З приходом на Русь християнства традиційні зимові святковості набувають інших рис, освячених новою релігією. Церква намагалася боротися з проявами язичницької культури, але марно. Те, що формувалося віками, що вийшло з глибини народної мудрості і віри, що стало частиною людської душі, не можна знищити або заборонити. Багато обрядів, ритуалів звичаїв з Корочуна перейшли в найбільше християнське свято – Різдво. З плином часу Різдво набуває нових рис. У ньому, поряд з народними, доісторичними дійствами з’являються і нові – суто християнські обряди, ритуали, видовища. Одним з таких видовищ став Вертеп – лялькова вистава, що розігрується у великому дерев’яному двоповерховому коробі. Вертеп прийшов в Україну з Європи, але тут набув нових оригінальних рис. Інколи вертепом називали живі костюмовані сценки, здебільшого побутової тематики, що розігрувалися селянами під час “ходіння зі звіздою”, “водіння кози”. Ці звичаї, а також середньовічні містерії породили вертеп у тому вигляді, в якому він дійшов дотепер. Кожен з двох поверхів (сцен) вертепу виконував свої функції. На верхньому “Віфлеємі” відбувалися вистави на біблійську тематику “про народження Христа”. Цей сюжет з віками майже не змінювався. Постійних змін сюжету зазнавали сцени, що розігрувалися на нижньому поверсі. Це був своєрідний театр гумору й сатири, що відтворював життя простого люду. І персонажі цих вистав могли змінюватись: дід, селянин, баба, циган, жид, лях, венгер, запорожець, купець, шинкар тощо. Поряд з живим театром “водіння кози”, ляльковий вертепний театр дає поштовх для розвитку народного українського театру, на базі якого пізніше з’являється професійний театр. Найбільшим весняним святом у давніх слов’ян був Великий день, пізніше Великдень. Ця назва залишилася і після прийняття християнства і перейшла до християнського свята – Воскресіння Христового. Але головне, що збереглися традиції, обряди, ритуали, започатковані під час Великодня. В уяві наших пращурів це свято, точніше, цикл весняних свят, розглядаються як повна перемога весни-літа над зимою (у ті часи розрізняли лише літо й зиму) або життя над смертю. Великий день вважався найбільшим днем у році (весняним рівноденням), “коли й сонце не заходило”. У цей день усе живе й неживе оживає. Живуть земля, вода, повітря, живуть покійники, живе небо-сонце. Таке світосприйняття за своєю сутністю – анімаційне. Воно спонукає до оживлення не лише сили природи, але й саму людину. Великий день – це день вселюдської любові, кохання, надії на врожай, день добра, здоров’я, повного радісного й щасливого життя. У зв’язку з тим, що давні українці мали анімістичний світогляд, глибоко вірили в сили природи, більшість святкових дійств були пов’язані саме з цими віруваннями. Вони проводилися в гаях, лісах, на луках, біля води. Основна роль відводилася молоді. Хлопці й дівчата проводили своєрідні комплексні ігри (хороводи, струмки, танці, співи, ритуальні рухи, поєднані в цілісне дійство). Під час цих святкувань проходив підбір пари. Такі ігри – веснянки (ігрища) мали магічне забарвлення. Це безмежна хвала сонцю-весні, своєрідна молитва прихилення до себе добрих сил і захист від злих. Під час весняних свят народилася унікальна поетична й музична культура наших пращурів. Найяскравішим проявом цієї культури стали веснянки-гаївки – анімаційні за сутністю, життєстверджуючі за настроєм обрядові пісні. Тематичне розмаїття цих пісень дуже широке – від філософських, магічно-символічних до жартівливо-еротичних. Веснянки-гаївки виконувалися в хороводі, під час ритуальних або ігрових дій. В умовах сучасної етнічної анімації веснянки-гаївки, виконані в первісному, автентичному стилі могли б привабити велику кількість туристів як з України, так і з-за кордону. У це дійство можна залучити людей, навчаючи їх простим діям і рухам, вводячи їх в ауру справжнього українського свята кохання, природи. Якщо в Іспанії туристів навчають народному танцю фламенко, у Греції – сиртакі, то в Україні поки що немає такого доступного і в той же час істинно народного танцю, за допомогою якого можна б було довести наші культурні надбання до розуму і душі кожного туриста. Такими танцями та піснями могли б стати саме веснянки-гаївки. Розпочинався циклі весняних свят Вербною неділею або Верницею. У давнину верба була тотемом східнослов’янських народів, тобто священним деревом, якому поклонялися і поклоняються дотепер. З дохристиянської пори зберігся звичай, коли люди при зустрічі били злегка один одного гілками верби, приказуючи: “Не я б’ю, верба б’є: За тиждень Великдень! Будь здоровий, як вода Будь багатий, як земля! ” Пізніше з приходом на Київську Русь християнства вербні гілки освячували у церквах, потім клали на ікони, щоб охороняли хату від негараздів. Тема верби стає основною в українських народних піснях. Після Вербної неділі йшов Чистий (або Білий) тиждень. Він присвячувався підготовці до Великодня. Серед його ритуалів був і ритуал очищення вогнем. Цей цілком анімаційний захід розпочинався з добування живого вогню за допомогою тертя сухої деревини об деревину. Потім робилися вогнища, які символічно очищували поля, ліси, води й луки – все, чого досягало світло від вогню. Те ж саме відбувалося і в ніч перед Великоднем – хлопці-парубки розкладали вогнище на високому горбку, в лісі або на лузі біля води (а з ХVІІ ст. християнська церква дозволила розкладати вогнище біля церкви). У давнину цими вогнями вітали прихід Великого дня, посилали запрошення весняному Сонцю. Крім того ці вогні світили усім душам дідів-прадідів… У всіх наших святкових звичаях-ритуалах та традиціях, починаючи з Святої Вечері (куті) і закінчуючи Великоднем, використовувалась символіка вогню – праведного сонця. Склався своєрідний культ сонця, символічним проявом якого стали запалені свічки і лампади. Цікавий анімаційний захід існував у гуцулів на другий день Великодня. Він мав назву Волочильний понеділок. У цей день хлопці та дівчата збиралися на вечорниці з танцями. Кожен парубок, що танцював з дівчиною мав отримати від неї писанку. З тими писанками парубки ходили-волочилися від хати до хати, обмінюючи їх між собою. Ці вечорниці були ще й оглядинами “дівки на сватанні”. Крім того Волочильний понеділок – це час відвідин найближчих родичів, знайомих, священика, кумів, обдарування їх “волочильним” калачем, писанками та крашанками. Все це відбувалося під сміх, пісню, скороморошеські забави. Під вечір створювалися своєрідні “клуби за інтересами”: хтось ішов до церкви поспівати веснянок-гаївок, хтось погойдатися на гойдалках. Старша молодь збиралася десь на лузі чи на майдані, чоловіки проводили частину часу в корчмі (у пізніші часи). На другий і третій день дівчата й хлопці обливали одне одного водою. З одного боку, це були своєрідні залицяння, з іншого – це чарування здоров’я, багатства та майбутнього одруження. Крім того, наші пращури вірили в надзвичайну силу води (як і вогню) і влаштовували різні водяні ритуали на пошану чистителю – воді. Під час святкувань весняних свят сформувався і яскраво проявлявся ще один важливий елемент української національної культури – гра. Ми вже знаємо, що гра була важливою складовою багатьох культур світу. Ігрова культура українців не поступається європейським за розмаїттям і глибиною ігор, а з точки зору внутрішньої і зовнішньої привабливості та оригінальності випереджає їх. Крім того, наші пращури на відміну від давньогрецьких чи давньоримських були більш гуманні, орієнтовані на життя, на кохання, на природу, а не на війну і смерть. Щоправда, і в нас були парубочі ігри у війну, але вони були скоріше тактичними, пов’язаними з орієнтуванням та маскуванням у лісі, аніж суто бойовими. Щоправда, в українських селах хлопці могли доводити свою перевагу у грі за допомогою фізичної сили. Але й у цьому випадку боротьба відбувалася голими руками, “на кулачках”. Видатний український етнограф Стефан Килимник дійшов висновку, що більшість ігор, побудованих на боротьбі, кулачних боях, моделюванні елементів військових дій, почали проводитись під час тризн-поминок над покійниками. Переважна більшість парубоцьких ігор була орієнтована на розвиток спритності, координації рухів, кмітливості, витривалості… Так, гра “У довгу верству”, або “довгу лозу” (у північних слов’ян “чехарда”) передбачала перескакування гуртом парубків один через одного. І цей “стрибаючий ланцюг” міг простягатися інколи до 2-3 км. Символізм цієї гри полягав у перемозі весни над зимою, де врешті перемагало “здорове літечко”. Ще одна відома гра, що в радянські часи отримала назву “Вожатий, вожатий”, була відома кілька сторіч і називалась вона “гра у короля”. Крім того, що вона розвивала спритність і фізичну силу, її основною функцією було відпрацювання колективних дій, керованих “королем”. Були й інші силові ігри: “Боротьба на лопатки”, “Боротьба без рук”, “Чий батько дужчий? ”, “Боротьба навколішки”, “Боротьба лежачи”. До рухливих ігор, що проводилися просто неба, належали такі: “Гра у великий дзвін”, “Просо”, “Береза” (наввипередки), “Стукалка” або ”Хованка”, “Журавлиний ключ” тощо. У дівчаток були свої ігри: “Подоляночка”, “Мак”, “Ластівка”. Вони здебільшого копіювали веснянки-гаївки. Хлопчики мали свої, серед яких були не лише рухливі, а й інтелектуальні, наприклад, “Вгадай”. У молоді були популярними парні ігри: “Струмок”, “Горюдуба”, “Гойдалки”. Майже на всіх святах ставили “стовп” – обструганий, гладенький стовбур дерева заввишки 6-8 м, який закопували в землю, а зверху чіплялися “добро” – вузол чи з горіхами, чи з цукерками, чи з писанками, чи з калачем-паскою… Пізніше почали чіпляти чоботи чи валянки, а інколи живого півня. Потім парубки визначали черговість спроб і по черзі намагалися дістати добро. Гра була частиною розважальної програми, що влаштовувалась молоддю на “Вулиці” – літній вечорниці з піснями, танцями, залицяннями… “Вулиця” брала свій початок саме під час Великодня і закінчувалася восени. Вона стала одним з найяскравіших анімаційних комплексних заходів української дозвіллєвої культури. Виглядало це приблизно так: на майдан чи на луг збиралися яскраво одягнені парубки й дівчата з соняшниковим або ж гарбузовим насінням у кишенях. Вони розсідалися чи то на спеціально зроблених лавах, чи на повалених стовбурах дерев. До них могли приєднатися музики: бандуристи, лірники, пізніше – троїсті музики у складі скрипки, бубну, цимбал. Досить часто до молоді приєднувалися одружені люди з малими дітьми, люди середнього віку, а інколи бабусі з дідусями, щоб помилуватися танцями та послухати, а може, й підтримати співи. Отже, потроху розмови переходили в танці, а танці в пісні. Інколи вони об’єднувались в одне ціле і виходили хороводи або вокально-хореографічні композиції. Все це могло вилитися в еротичні за змістом, але дуже цнотливі за формою ігри. Вважалося дуже нечемним хлопцеві торкатися дівчини, якщо це не передбачено грою або танцем. Танці на “Вулиці” були досить досконалі, переважно веселі, але були й витончені, ліричні. Серед відомих нам танців можна виділити козачок, шумку, метелицю, гопак, пізніше – польку, валець (вальс). Дуже важливим надбанням “Вулиці” стала пісенна творчість. Величезна кількість побутових пісень співалася під час цих вечорниць. Стихійно створювалися дівочі й парубочі ансамблі, хори. Між ними влаштовувалися співочі змагання, діалоги, які завершувалися, як правило, миром і загальними, змішаними піснями. Ці багатоголосні хори сільської молоді, хлопців і дівчат – являли собою справжні мистецькі народні “капелі”, що підняли українське народне піснярство на рівень високого мистецтва, цікавого і донині. Форма “Вулиці” як анімаційного заходу була б дуже доречна і в сучасному сільському або етнографічному туризмі. Цикл літніх святковостей за глибинною філософією особливо не відрізнявся від зимових і весняних свят – те ж анімістичне забарвлення, ті ж молитовні дії і слова, звернені до сил природи, той же вияв любові до людини, природи, те ж прагнення молоді підібрати відповідну пару. Під час літніх свят відчувається хіба-що більша орієнтація на очікування врожаю, на зростання молодняку-худоби, розмірковування з приводу життя та смерті. Але основною відмінністю літніх свят (особливо Івана Купала) було намагання пізнати себе, знайти свою життєву дорогу. Під час літніх свят сформувалась низка анімаційних форм дозвіллєвої діяльності. Вони мали визначальне значення у святковому житті наших пращурів. Усі свята літнього циклу були анімаційними і за формою, і за змістом. Серед них можна виділити: Зелені свята; Русальний (Зелений) Тиждень; Слов’янський Семик; Свято Ярили; Купало. В основі зелених свят лежать культ Сонця, культ покійників, культи Дерева і Квітів. У ті давні часи люди вірили в Сонце, Зиму, Весну, Літо, Осінь, Вітер, Грім, Дерево, Квіти – як у живі істоти, дружні до людини. Принаймні, ці сили можна прихилити до себе, здобути їх ласку – і навпаки, захиститись від зла і негараздів. Усі анімаційні заходи і дії тою чи іншою мірою відображали чи боротьбу добра і зала, чи торжество перемоги добра, чи сподівання на цю перемогу. Святкові дійства були проникнуті особливою анімістичною символікою. Кожна квіточка чи травинка уособлювала певні функції. Скажімо, полин оберігає від відьом і дідьків; м’ята – символ дитячого здоров’я; папороть – зілля щастя чи долі; любисток – символ любові й злагоди; ласкавці – символ дружби й зближення; калина – образ вірності, невинності, в розлуці – туги; лілея – то дівоча краса, а бузок – емблема втіхи молодого подружнього життя; чебрець – спокій родини та здоров’я дітей і т. ін. Збирання дівчатами трав і квітів – це ще дохристиянський ритуал, що уособлював надію на краще, красу і злагоду, а також своєрідний “знак долі” (особливо папороть). Зібрані трави й квіти використовували для прикрашання хати, двору, господарських приміщень. Потім промовлялися молитовні слова, які стали лейтмотивом усіх Зелених Свят: …“Сонце ясне, Сонце праведне, святі наші діди-лада, духи лісів, вод і полів, зустрічаємо вас, вітаємо з літом, шануємо вас і запрошуємо! ”. “Програма” Зелених свят складалася з Зеленої або Клечальної Суботи, Зеленої Неділі, Русального (Зеленого) Тижня, Зеленого Четверга (Русального Великодня). Під час Зеленої Неділі українці вшановували духів своїх померлих родичів. Крім інших ритуалів був і такий, що нагадує давньогрецькі поховальні обряди – це прихід на кладовище людей у масках, строкатому вбранні, з бубнами, сопілками. Вони грали, співали, танцювали, сміялися. До них приєднувалися й самі поминальники. Традиція поминальних веселощів зародилася в дохристиянську епоху, але зберігалася в похристиянську пору, про що свідчать давні документи (Києво-Печерський патерик, “Стоглав”). Св. Кирило Турівський писав: “Бесовския песни, плясанье, боубни, сочели, гусли, пискове, игральи неподобния роусалья”. Церква боролася з “бесовскими” проявами традиційної святкової культури українців. Багато дохристиянських обрядів і ритуалів загубилися у віках, але були й такі, що здолали всілякі перешкоди і дійшли дотепер. Нині ми вже не побачимо своєрідних реконструкцій боїв і боротьби “перебійців” під час “тризни”. Давно відсутні і перегони біля поховань пращурів. Натомість ми добре знаємо, як українці, переважно молодь, у Зелену Неділю “завивали” березу. З іграми, піснями, танцями, сміхом хлопці й дівчата проводили обряд завивання вінків з берези з метою визначення своєї пари. На Полтавщині замість “завивання берези” водили “тополю”. Це був дуже видовищний, яскравий обряд, якому передували хороводи, гадання, ігри. “Тополею” обиралася переможниця ігор – найжвавіша дівчина. Потім між хлопцями і дівчатами починалася боротьба за “тополю”. Перемагали дівчата, ставили “тополю” у центр кола, прикрашали її яскравими липовими гілками і, зав’язавши їй очі, з обрядовими піснями водили по селу. На Волині у цей же час молодь влаштовувала схожий обряд “Лялі”. Поетичні назви мало ще одне анімаційне свято “Мавський Великдень” (у північних слов’ян – “Семик”.) Вважалося, що в цей день русалки б’ються з покійниками. Тому люди “допомагали” своїм померлим пращурам березовими гілками відбивати атаки русалок. Анімаційне забарвлення мав язичницький ритуал, що припадав на Зелені Свята – Похорони Ярили (Ярило – дохристиянський бог зростання рослинності, сонячного тепла, пристрасті чи парування). Етнограф М. Макаров так описав це свято: “…Ярило – древнеруське свято вакханалій, буйств, п’янства, великої розпусти” (М. Макаров, “Преданія”, том І). Основним героєм свята був хлопець (іноді дід), який уособлював Ярила. У росіян Ярила робили з соломи у вигляді опудала. Поховання чи спалення Ярила ставало своєрідним сигналом до ігрищ. Дуже видовищним, театралізованим був “Русальний Тиждень”. Він пов’язаний з віруваннями у “Русалок” або “Мавок”. Всі його обряди й ритуали відбувалися на тижні, що йшов відразу після Зеленої Неділі. Сучасним етноаніматорам бажано вивчати всі ці свята, дійства і застосовувати їх у процесі організації анімаційної діяльності. Образи русалки (або мавки) дуже добре описали у своїх поетичних творах Т. Г. Шевченко та Леся Українка. Своєрідною кульмінацією літніх анімаційних святковостей давніх українців було свято Купала або Купайла, що з часом, після прийняття християнства, з’єдналося з святом церковним – народженням Іоанна Хрестителя. Саме тому і сьогодні це свято носить подвійну назву – “Івана Купала”. З самого свого зародження це свято сприймалося нашими пращурами як свято сонця, природи, молоді і кохання. Воно відбувалося в дні літнього сонцестояння, коли сонце найвище підіймалося над землею, давало найбільше тепла і світла, виявляло свою найвищу чудодійну силу для рослинного і тваринного світу, а також для людини. Саме в цей час (23 – 24 липня за старим стилем) досягає піку життя природи: наповнюються соком лісові ягоди, розповсюджуються найприємніші аромати, трави набувають лікувальних та цілющих властивостей. Вода в річках та озерах стає лагідною і теплою. У ній приємно купатися, очищуючи своє тіло і душу від усього злого й лихого. Культи води й вогню, як основні засоби очищення, найяскравіше проявилися саме під час купальських святковостей. Подібні свята мали й інші народи, але українські Купала були (та й залишаються) найпоетичнішими, найспівочішими анімаційними заходами в Європі. З приходом на Русь християнства церква почала боротися проти усіх проявів язичницької культури, найбільше – проти свята Купала. Стоглав так описує це свято: “…Проти свята, майже на саме свято, весь день і до ночі чоловіки, жінки й діти по домах і на вулиці, ходячи, обливаючись водою, забавляються всілякими іграми, скоморошеством, піснями й плясками сатанинськими, гуслями й іншими способами і паскудними образами; тут хлопці й дівчата безчестяться; коли минає ніч, ідуть по згіну з великим криком, як біснуваті; миються водою і, вернувшися додому, падають як мертві від великого клопотання”. Церква закликала знищити свято: “…Купала на Крестителя утопите й огненное скакание отсечите”. Але не зважаючи на заборони, Купала багато сторіч було одним з найулюбленіших свят не лише літнього, а й річного циклу українських святковостей. Поширене воно в Україні і нині. Причина багатовікової популярності свята закладена у його сутності. Саме купальські обряди й ритуали найбільше відповідають глибинному духу українського народу, його любові до природи, до життя і його шанобливому ставленню до померлих і живих, до сім’ї і продовження роду людського. Серед великої кількості купальських обрядів дотепер днів дійшли такі яскраві дійства як очищення вогнем і водою, пошук квітки щастя, вінкоплетіння біля води та пускання вінків на воду. Менш відомі обряди й ритуали з солом’яними ляльками у зріст людини – Мареною та Купалом. Більшість з цих обрядів була своєрідним намаганням заглянути в майбутнє, принаймні, задобрити сонячного бога кохання Купала (аналог давньогрецького бога Гіменея), щоб той послав молодій парі сонячне тепло щирого кохання, щасливого життя. Це спрямування у майбутнє породило животворне, безмежно веселе й велике свято молоді, що втілювало любов до життя, прагнення до мистецтва, до праці, до кохання, до початків святої родини – сімейного оберігу. Звертатися до Купала треба було з чистими помислами й чистою душею. Тому молодь на березі річки, на лузі чи на лісовій галявині влаштовувала обряд очищення вогнем. Спочатку хлопці розкладали вогнище. Поки вони це робили, дівчата оздоблювали польовими квітами гільця (вершечок черешні, вишні, яблуні чи клена), співаючи купальських пісень. Коли вогнище розгоралося, дівчата вже вставали й водили хоровод навколо гільця, продовжуючи співати. Текст цих пісень спонукав хлопців до діалогу і до початку ігрищ. Хлопці “правильно” розуміли дівочі пісні і “нападали” на дівчат, намагаючись відібрати гільце. Дівчата не віддавали… Врешті гільце спільно ламали на шматки, розкидали їх, а стовбур кидали у вогнище. Дівчата розбігалися, намагаючись знайти ті гілочки. Хлопці їх ловили і несли до вогню. Потім хлопці й дівчата гуртувалися так, що кожен хлопець брав за руку “свою” дівчину, утворюючи пару. Потім ті пари, утворивши коло навколо вогнища, починали “за сонцем” водити спільний хоровод. Купальські пісні, що співались, мали еротичний підтекст. Переспіви та ігри продовжувались до того моменту, коли полум’я спадало. Тоді переходили до іншого ритуалу – очищення вогнем. Спочатку стрибали через вогонь старші хлопці, потім – молодші. Від висоти і довжини стрибка залежало майбутнє хлопця. Потім стрибали хлопці й дівчата попарно. Перестрибнуть вдало – поєднають свої долі, зачеплять вогонь або спіткнуться – не зійдуться в майбутньому. Поки одні стрибають, інші співають пісні. Пізньої ночі, коли ігри закінчувались, залишки купальського вогнища розкидали по траві, ретельно затоптували їх, бо вони ставали чарівними. Якщо відьма чи упир знайдуть ще живий залишок того вогню, вони можуть заподіяти лиха. Інший яскравий анімаційний обряд купальських свят – пускання вінків на воду. Передував йому ритуал збирання квітів кожною дівчиною окремо, а після цього – колективний процес вінкоплетіння у колі над водою, поблизу купальських вогнів. Цей процес супроводжувався спеціальними піснями. Закінчивши плести вінки, дівчата йшли до вогнів, до хлопців, тричі обходили вогнище з піднятими до сонця вінками і підходили до річки. Тут після ритуальної промови однієї з дівчат – провідниці – кожна дівчина загадувала свою долю і пускала вінок. “…Віночка звивши на воду пущу: Хто вінка пійма, той мене візьме…” Усі уважно слідкували за своїми вінками, бо від того, як вони попливуть – чи затонуть, чи зійдуться з іншими, чи припливуть до берега, чи зникнуть з поля зору на плаву, – залежить майбутнє подружнє життя кожної дівчини. Уже в ті далекі часи формувалися ідеали родинного щастя. Усі хотіли знайти саме “свою”, Купалою створену половинку, бо лише союз з нею гарантує майбутнє сімейне щастя. І хлопці, і особливо дівчата боялися помилитися, тому крім ворожіння на вінках, були й інші обряди – ворожіння, що допомагали знайти вірний шлях до щастя. У ранішні язичницькі часи були у слов’янських племен ритуали, що відповідали культурі і філософії життя того часу. Це так звані “пташині шлюби”, що відбувалися прямо під час свята. Але вже в період родового побуту, за думкою професора Килимника, принаймні, у полян були культурні шлюби. Свято Купала породило велику кількість поетичних, співочих, музичних творів, багато з яких дійшло донині. Купальська обрядовість посіла важливе місце у святковій культурі українців. У свою чергу, святкова культура українського народу стала невід’ємного складовою світової культури.

2.5 Язичницька культура давніх слов’ян.

Релігійні вірування давніх слов’ян давно привертають пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов’янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує кілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. А, по-друге, кожне слов’янське плем’я, імовірно, визнавало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними – і релігійні вірування. Через це загальнослов’янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. До того ж припускається, що слов’яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення. Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов’ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Разом з іншими індоєвропейськими народами слов’яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Праслов`яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов’язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Містичний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній урожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимове сонцестояння – з народженням нового Сонця-божича. Уявлення праслов`ян про три рівні світу – небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світобудови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов’язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна назвали «Сварожичем»), і втіленням хаосу, пов’язаного з вітрами. Разом з небесною матір’ю – можливо, Колядою, - він відповідав за відтворення світового устрою. Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів. Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царства підземного – Велес – відігравав важливу роль у відтворенні природи, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі померлі (оскільки праслов`яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків). З подальшим розшаруванням всередині слов`янських племен, із виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному ґрунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособленням сили, влади й порядку, князів і його дружини, а Велес – як бог простого народу, покровитель звичайних справ: торгівлі, скотарства, мистецтва. Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов’яни пов’язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшановували під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства. У релігійних віруваннях стародавніх слов’ян існували дві течії: поклоніння природі та культ роду. Наука поки що не має однозначної відповіді на запитання, чи мали наші предки жерців. Деякі функції жерців могли виконувати найстаріші в роді особи. Нарешті, нашим предкам були відомі як професійні жерці волхви. Для збільшення сили впливу на природу і надприродні явища люди стали поєднувати пісню, музику, танці і рухові дії. Поступово формуються свята та обряди. Українці належать до тих народів у світі, чия обрядовість є однією з найдавніших і найбагатших. В обрядовості українців розрізняються два види – родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті людини чи родини. Іншого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів – зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. Календар язичницьких свят, на думку фахівців, складався з чотирьох сонячних фаз: зимове сонцестояння (святки від 24 грудня до 6 січня), весняне рівнодення (Масляна, у давнину близько 24-25 березня), літнє сонцестояння (Купала, зелені свята 23-29 червня). Осіннє рівнодення окремо святкувалося, приєднувалося до свят урожаю (8 вересня). Крім того, річний язичницький цикл складався із сезонних аграрних обрядів, частина яких пізніше стала християнськими святами. Передхристиянські свята наших предків поділялися на три частини. Зумовлені трьома дійствами хліборобського циклу, що мали на меті посіяти, зібрати і приготувати. Це конкретно виявлялося, наприклад, у торжествах Лади як свята весни, воскресіння чи повернення Сонця. Це свято також називають пролиттям. З ним асоціювалась смерть чи потоплення зими і початок панування весни або очищення. У літній частині свят релігійні та хліборобські аспекти переплітаються. Вінцем творіння вважалося поєднання Сонця з водою, що збігалося зі святом Купала. Наші предки вірили, що тоді Сонце на день зупиняється і вся природа радіє. Нарешті третя частина свят справлялася узимку. Тоді на честь Сонця, яке народжувалось, святкували Коляду. Це свято мало важливе хліборобське значення. Обов’язковими елементами календарних свят стародавніх слов’ян були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, ряження і маскування, драматичні сцени, розваги, змагання. Свята супроводжувалися виконанням календарних пісень та рухливих ігор. У наших предків гра розглядалася як дія, наділена сакральним змістом і значенням. Календарні ігри, які проводилися в певні пори року, літописці назвали грищами. Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної пам’яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сонця – з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни – з говінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної гірки – Великоднем, свято купала – з Івановим днем та ін. У часи зарубинецької та черняхівської археологічних культур виплавка заліза і ковальство, гончарство, ткацтво та інші традиційні ремесла були вже давно освоєні, найбільшого розвитку сягнувши у великих городищах цієї доби. Для черняхівської культури, тісно пов’язаної з античним світом, засвідчено початок формування писемності на основі поєднання грецького та латинського алфавітів. Але після занепаду черняхівської культури внаслідок втягнення її племен у гунський рух на Захід, ремесла і торгівля на українських землях розвивалася переважно у межах порівняно невеликих містечок і селищ. Середня кількість мешканців у сельських поселеннях складала близько 30 осіб. Слов’янські племена селилися біля річок, будували житла з дерева, які обмазували глиною. Населення займалося скотарством та землеробством. Для захисту від ворогів у такому поселенні будувався так званий город – укріплена огорожа з частоколу, рову та земляного валу. Однак саме на такому дещо спрощеному рівні розвитку слов’яни стають відомі в історії під своїм власним ім’ям, а не у складі інших варварських союзів племен, серед яких вони часто губилися для істориків. Слов’ян українських земель історики V – VI ст. виділяють як найбільш войовничих під назвою антів, відрізняючи їх від склавинів (південно-західних слов’ян). Назвою антів об’єднувалися кулька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобережжя (включаючи землі пізніших сіверців), що археологічно підкріплюється матеріалами пеньківської культури, одним з відгалужень якої й була київська археологічна культура. Культурним центром антів було Правобережне Подніпров’я, звідки вони розселювалися в різних напрямках, уже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного й Азовського морів. Розселенню антів сприяли їх союзницькі відносини з володарями степів IV – V ст. гунами. Можливо, у взаємодії гунів зі слов’янами відбилася пам'ять про скіфсько-сколотський симбіоз. Антський союз із гунами з IV ст., за свідченням готського історика з IV ст. Йордана, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів. Тому часто антам, як і іншим слов’янським племенам, доводилося воювати за розширення і збереження своїх територій. На час боротьби за територію невеликі, але численні родові або сусідські общини об’єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об’єднаннями і складав свої повноваження. Одним з художніх символів зайнятої землі у слов’янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Вочевидь, саме з ідеєю «украювання» землі, тобто оволодіння нею та її захисту, слід пов’язувати первісне значення слова «Україна» («вкраїна»), яке спочатку використовувалося у значенні соціального топоніму. Спільнослов’янський корінь -кра- у багатьох мовах (сербський, чеський та ін.) позначає не тільки зайняті території, але й дружини-загони, які займалися «укроюванням». За раннього Середньовіччя в західному ареалі слов’янських земель відомі цілі племена укрів, укранів, кроатів. Слов’янські народи завдячують соціальним явищем «украювання» передусім періоду розселення V – VI ст., хоча спеціальні назви «країна», «україна», «вкраїна», «крайна» тощо для ново зайнятих чи повернутих після втрати територій вживаються і в значно пізніші періоди. Попри значну войовничість, швидка асиміляція слов’янами інших народів проходила у мирний спосіб, що якраз забезпечувалося принципом територіальності (а не династичної спадкоємності). Значне розпорошення слов’ян на щойно зайнятих ними територіях не сприяло їх згуртованості перед загрозою все нових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розходження між різними племенами. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов’янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов’янськими і неслов’янськими народами. Процеси етнічного змішування (міксації) у період Великого переселення були характерні для всієї Європи, до якої головним чином через Північне Причорномор’я вдираються усе нові азійські орди. Одним із нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси. Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з’являються в кінці VIII (770 – 790-ти роки) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів істориків VI ст.: готського Йордана про народ «росомонів» і візантійського Псевдо-Захарії про народ «хрос», яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном. Крім того, існують численні загадки про русів (у різних, близьких до коренів «рус» і «Рос» формах) у Західній та Північній Європі. Оскільки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійснювалися в усіх цих напрямках, остаточне з’ясування питання про походження русів є поки що неможливим. Однозначно можна твердити лише те, що руси не були скандинавськими вікінгами. При цьому вони можуть бути напівслов`янськими варингами (варягами) прусського узбережжя Балтійського моря, частково слов’янізованими носіями салтівсько-маяцької культури Хозарії, прямими нащадками роксолан чи аорсів, «кельтських» об’єднань рутенів чи ругів, невідомих історії реліктів індо-арійської доби з Приазов’я тощо. Існують прихильники і автохтонної версії тривалого існування народу «орос» від Геродотових часів, зафіксованих «отцем історії» під назвою «скіфів-орачів», однак їх доказова база є найслабшою. Розвинена династично-ієрархічна система суспільної організації первісних русів, росів тощо змушує відділяти їх від власне східнослов’янських племен, але значний домішок етнічного слов’янства також вважається безсумнівним. Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, антропологами, етнографами, топографами різноманітних відомостей про русів-росів змушує усе більшу частину дослідників вести мову про принаймні два основні центри давніх русів – південно-східний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний (полабсько-новгородських русів-варягів). Певну роль в обох центрах могли відіграти об’єднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене контактами між змішуваними під час Великого переселення племенами, однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи швидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація ускладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії найчастіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки нерідко мають суперечливий характер. Проблема походження русів мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступній темі.