Похвала глупоті запозичується знов-таки зі святого письма.

Було б дуже нерозумно наводити все нові й нові приклади людської недоумкуватості. Адже їх так багато, що навіть у книгах Хрізіппа чи Дідима не вмістилися б вони. Тому лиш нагадаю, що коли таке дозволено вченим теологам, то тим більше дозволено припуститися у чомусь неточності мені, липовому теологові.

А тепер нарешті повертаюся знову до Павла. «Ви люди розумні, - каже він, - охоче терпите нерозумних»(1). Причому до цих останніх зараховує й себе. І далі; «Прийміть мене, хоч нерозумного, не кажу вже як бога, але немовби у безтямстві». Ще в іншому місці: «Ми, - каже, - божевільні Христа ради»(2). Ви чуєте, як прославляє глупоту цей незрівнянний авторитет! Він навіть відверто вчить, що глупота - річ особливо необхідна і вельми корисна: «Якщо хто думає бути мудрим серед вас, [97] хай стане дурнем, щоб бути мудрим». І в Луки двох учнів, яких зустрів на дорозі, Ісус називає «дурниками»(3).

(1) «Євангеліє від Павла» (Друге послання до корінфян), XI, 19.

(2) «Євангеліє від Павла» (Перше послання до корінфян), IV, 10.

(3) «Євангеліє від Луки», XXIV, 25.

Та ще, певно, дивнішим може здатися, коли святий Павло приписує дещицю глупоти самому господу богові. «Немудре богове, - каже він, - мудріше за людське»(1).

Далі. Згідно з Орігеновим тлумаченням, «немудре богове» не є таким лише на думку людей. Подібне знаходимо в нього і в іншому місці: «Слово про хрест для гинучих також є глупотою»(2).

Але чого я маю клопотатися, підшукуючи все нові свідчення, коли в містичних псалмах Христос відверто каже батькові: «Ти знаєш мою нерозумність»(3). Отож і не дивно, що дурні так дуже подобалися богові.

Мені здається, тут діє та сама причина, через яку найвищі державці ненавидять розсудливих. Ось приклад: Цезар боявся Брута й Кассія, але не мав і найменшого страху перед п'яницею Антонієм; Нерон ненавидів Сене-ку, а Діонісій - Платона.

I навпаки, державці завжди захоплювались невігласами й тупоголовими. З цієї самої причини Христос завжди цурався мудрих і засуджував їх за те, що хваляться своєю розсудливістю. Це засвідчує досить ясно Павло, коли говорить: «Бог вибрав немудре світу»(4), і далі: «Богові стало зрозуміло, що глупотою він врятував світ», чого не зміг досягнути мудрістю.

Те ж саме бог і сам підтвердив досить переконливо, проголосивши вустами пророка: «Я знищу мудрих і відрину розсудливих»(5).

(1) «Євангеліє від Павла» (Перше послання до корінфян), І, 25.

(2) «Євангеліє від Павла» (Перше послання до корінфян), І, 18.

(3) «Псалтир», XVIII, 6.

(4) «Євангеліє від Павла» (Перше послання до корінфян), І, 27.

(5) Там же, І, 19. Павло цитує «Книгу пророка Ісайї», XXIX, 14.

Ще далі Христос хвалить бога за те, що приховав таємницю спасіння від мудрих, а маленьким, тобто дурням, відкрив її. Я кажу так з певністю, бо в грецькому оригіналі нема слова «маленьким», а є «дурникам», які протиставляються «мудрим».

Подібне знаходимо і в євангелії, де Христос послідовно викриває фарисеїв, книжників та законників, а темний простолюд, навпаки, дуже захищає. Бо хіба можуть щось [98] інше значити слова «горе вам, книжники і фарисеї», окрім як «горе вам, мудрі»?

Але найбільш охоче він спілкувався з дітьми, жінками та рибалками. Та й з нерозумних тварин Христосові більше подобались ті, які найдалі стоять від лисячої хитрості. З цієї причини він радше сідав на спину осла, хоч, якби захотів, безпечно осідлав би й лева. Та й дух святий спустився до нього у вигляді голуба, а не орла чи шуліки. До того ж у святому письмі часто згадуються олені, коні, ягнята.

Навіть своїх віруючих, призначених до безсмертного життя, він називає «овечками». Але ж на світі нема нічого дурнішого за них. Це засвідчує навіть Арістотель. Зважаючи на нетямущість баранів, - каже він, - часом і людей, надто нетямких і тупоумних, називають баранами. Однак Христос оголосив себе чабаном цієї отари і навіть тішився, коли про нього сам Іоанн каже: «Ось ягня боже!»(1). Про це багато разів згадується і в Апокаліпсисі. Чи це не свідчить про те, що всі смертні дурні, навіть благочестиві?

(1) «Євангеліє від Іоанна», І, 29 і 36.

Христос, хоча в ньому втілилася мудрість отця, сприяє глупоті людей і, таким чином, навіть сам стає до певної міри дурнем: засвоївши природу людини, він у всьому уподібнився людині.

Христос і грішником став, щоб лікувати гріх. І лікував не чим іншим, як оглупленням з допомогою дрімучих неуків - апостолів. їм він дбайливо проповідував глупоту, застерігав од мудрості, закликав брати приклад з дітей, лілей, гірчиці й гороб'ят - отже, зі всього нетямкого й позбавленого глузду, яке живе, дослухаючись лише природи, і не відає ні турбот, ні хитромудростей.

Крім того, він забороняв апостолам обмірковувати промови, які вони збирались виголошувати перед можновладцями, не велів досліджувати часи і строки тому, очевидно, щоб не вдавалися вони до власної розсудливості, а цілком покладали надію лише на нього одного.

Так само слід розуміти й те, що бог, створивши світ, накріпко заборонив куштувати плоди з дерева пізнання, бо, мовляв, пізнання є отрутою для блаженства. Відверто [99] лає знання і Павло. Воно призводить, на його думку, лише до пихатості та згуби. За його, певно, прикладом і святий Бернард назвав гору, де засів Люцифер, горою Пізнання.

Не слід, мабуть, нехтувати й доказом, що глупота настільки приємна богам, що заради неї дурням відпускаються гріхи, в той час як мудрому не вибачаються. Ось чому всі, хто просить прощення, якщо навіть согрішили й свідомо, використовують глупоту як засіб виправдання. До цього вдається, наскільки пам'ятаю, Аарон в «книзі Чисел», коли просить помилувати сестру: «Господи, - каже він, - хіба ж не ти прописав нам гріх, який ми вчинили?»

Так і Саул виправдовується перед Давидом: «Виявляється, що я зробив це в божевіллі»(1). Та й сам Давид, влещуючись до бога, прикидається дурником: «Молю тебе, господи, вибач рабові твоєму грішному, бо нерозумно вчинив»(2). Говорячи це, він ніби переконаний, що дістане вибачення лише тоді, коли пошлеться на свою глупоту й незнання.

А ось іще переконливіше свідчення. Христос, вже будучи розіп'ятим на хресті, молився за своїх ворогів: «Отче, вибач їм!» Причому як виправдання ставив їхню нерозсудливість: «Бо не відають, що творять»(3). Подібне знаходимо і в листі Павла до Тимофія(4): «Тому я був помилуваний богом, що вчинив таке у незнанні й невірі». Але ж «вчинив у незнанні» - це й означає, що зробив через власну глупоту, а не через лукавість. Таким чином, він був «помилуваний» тільки тому, що вдався до захисту глупоти.

На мою користь свідчить і таємничий псалмописець(5), про якого я забула згадати в свій час: «Гріхів моєї молодості і незнання мого не згадуй!» Ви чуєте, він виставляє наперед перш за все дві причини: юність, товаришкою якої я завжди є, і невігластво. До того ж слово «гріх» він вживає у множині - це, щоб ви збагнули всю могутню силу Глупоти. [100]

(1) «Перша книга царства», XXVI, 21.

(2) «Друга книга царства», XXIV, 10.

(3) «Євангеліє від Луки», XXIII, 34.

(4) «Євангеліє від Павла» (Лист до Тимофія).

(5) «Псалтир», XXIV, 7.