Вибух Першої світової війни і ставлення до неї української громадськості.

Дотепер дослідження з історії першої світової війни викликали подвійний інтерес. По-перше, вони фокусувались на найгострішій липневій кризі 1914 р., пройшовши через яку європейські держави (за винятком Італії - її можна назвати могутньою державою тільки з певним застереженням) виявилися в стані війни один з одним. По-друге, вони фокусувались на попередньому періоді - причинах, що йдуть коріннями в минуле, або " факторах", майже із самого початку, які й привели до війни.

Чи криються передумови виникнення війни в кризі липня 1914 р., у тім неймовірному клубку ситуацій, подій, рішень, що не міг бути розплутаний інакше як за допомогою збройного конфлікту? Або політичні, економічні, військові, соціальні й культурні причини війни визрівали протягом тривалого періоду; і чи був липень 1914 р. божевільним, але цілком передбачуваним кінцем хвороби, у той момент уже невиліковної, котра стала очевидної після повільного, оманного, навіть схованого інкубаційного періоду? Саме це питання продовжує хвилювати дослідників. Більше того, при розгляді робіт з даної проблематики виявляється формування двох " моделей" - " короткого" та " тривалого" періоду. Незважаючи ні на що, ці дві моделі існують дотепер і заслуговують більше уважного аналізу. В даній роботі автором основну увагу звернено на «тривалий» період, оскільки він краще відображає причини війни, тоді як липнева криза була лише приводом.

Часто, говорячи про " короткий" й " тривалому" періоди, особливо коли це стосується причин війни 1914-1918 р., ми розуміємо під цими двома категоріями кількість явищ і подій, часом досить різних і другорядних. В кінцевому рахунку це розходження двох різновидів історичного опису, і коли одні говорять про " короткий" період, то мають на увазі дипломатів, канцлерів - головних діючих осіб. Коли ж інші говорять про " тривалий" періоді, то предметом їхнього розгляду стає ще економічна й соціальна історія. Таке співвідношення двох підходів не є обов'язковим, але іноді воно виникає саме собою.

Якщо ми знову звернемося до уроків липня 1914 р., коли Європа дійсно перебувала на грані війни й миру й випробовувала на собі всю вагу цього вибору, що лякає його невідомістю й сумнівними спокусами, ми зможемо краще зрозуміти історію великого конфлікту і його місце в подіях нашої епохи. Сподіваюся, ця робота внесе свою лепту в обговорення даної проблеми.

1. Боротьба за новий переділ світу

Боротьба за новий переділ світу -- за перерозподіл чужих земель, колоній, за захоплення ринків збуту товарів, сировини й ринків, накопичення капіталів -- було основною причиною і війни, що спалахнула в 1914 р.

Грабіжницька, загарбницька війна 1914 р. зачіпала інтереси всіх європейських країн. Проте протиріччя між Англією й Німеччиною зіграли основну роль у виникненні й розвитку війни. З початку XX в. суперництво й боротьба між цими державами стали головними протиріччями у світі.

Англо-німецький конфлікт розвивався з неймовірною силою в багатьох напрямках. Насамперед протиріччя між Англією й Німеччиною виникли в області промислової конкуренції. Німецька буржуазія за допомогою військових контрибуцій і найжорстокішої експлуатації робітничого класу створила до початку XX в. передову промисловість. За рівнем промислового виробництва Німеччина перегнала Англію й посіла перше місце в Європі. На європейському ринку німецькі товари усе більше витісняли англійські. У той час як на ринках Європи Німеччина реалізувала 76% свого експорту, Англія -- тільки 38%. До того ж у самій Англії німецькі капіталісти реалізували 11% усього свого експорту. Подібне положення не могло довго тривати. Власники бірмінгемської металургійної індустрії й манчестерської текстильної промисловості не мирилися з успіхами своїх німецьких конкурентів. Англійські промисловці наполегливо жадали від свого уряду, щоб він швидше поклав кінець німецькому промисловому просуванню, і в першу чергу заборонило б ввіз в Англію німецьких металургійних і текстильних товарів.

Не менш серйозним був конфлікт між Німеччиною й Англією питанню про колонії. Площа англійських колоніальних володінь перевершувала площу самої метрополії майже в 100 разів, у Франції -- майже в 25 разів, у той час як колоніальне володіння Німеччини були більше площі метрополії тільки в 5 разів, і до того ж вони перебували в пустельних місцевостях Африки з дуже рідким населенням.

Німеччина, перетворившись у могутнього промислового суперника Англії, завзято почала домагатися розширення й своєї колоніальної могутності. Зміцнившись в 80--90-х роках X ст. у Центральній Африці, Німеччина неухильно намагалась приєднати до своїх володінь лежачі поруч із ними італійські колонії. На початку XX в. Німеччина, побудувавши залізницю Берлін -- Багдад, наблизилася до Індійського океану.

Не менш напруженим був і франко-німецький конфлікт. Німеччина цілком розуміла, що пятиміліардна контрибуція, стягнена нею із Франції по закінченні війни 1870-1871 р., і відірвані від її найбагатші провінції - Ельзас і Лотарингія створюють постійну напругу у франко-германських відносинах. Політика реваншу за 1871 р. була майже для всіх французьких урядів незмінним (хоча й схованим) пунктом їхньої зовнішньополітичної програми.

У суперництві між Німеччиною й Францією додалися нові фактори. Конкуренція металургійних концернів, очолюваних у Німеччині Круппом і у Франції Шнейдером, зросла в XX в. до небачених розмірів. Ця боротьба загострювалася ще й тим, що Франція, володіючи 25% (у той час відомих у світі) покладів залізної руди, мала мізерно малу кількість кам'яного вугілля. Її багаті запаси вугілля після війни 1871 р. виявилися в руках Німеччини. У силу такого положення німецькі металургійні королі на чолі із Круппом рвалися відняти у Франції її запаси залізної руди, а їхні конкуренти - французькі промисловці з не меншою силою направляли свої зусилля на те, щоб повернути собі эльзасський кам'яновугільний район.

Боротьба між Німеччиною й Францією розпалювалася й навколо колоній. Німеччина додавала чимало сил до того, щоб відняти у Франції її деякі колонії. Між Францією й Німеччиною йшла суперечка, через Марокко. Німецькі політичні й військові діячі, а також фінансисти й промисловці зробили багато для того, щоб витиснути Францію з Марокко.

Таким чином, десятиліттями франко-німецьке зіткнення, що зріло, так як і німецько-англійські протиріччя, сприяли виникненню війни в 1914 р.

421. Утворення СРСР й остаточна ліквідація суверенітету України.

10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.
Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.

422. Боротьба УНР протии агресії більшовицького Раднаркому наприкінці 1917 – початку 1918 рр.
Делегати-більшовики чисельністю 124 чол. не підкорилися рішенням більшості з'їзду і покинули його, переїхавши до Харкова, де саме тоді працював III з'їзд Рад Донецько-Криворізького басейну. 77 делегатів на нього послали всього 46 із 140 рад регіону. Об'єднавшись, ці дві групи вирішили конституюватися як І Всеукраїнський з'їзд Рад. На другий день своєї роботи, 25 грудня 1917р., він проголосив встановлення в Україні радянської влади. Цей з'їзд не відображав волю українського народу. Він спирався на 10 % виборців — в основному російськомовне населення, яке працювало па підприємствах не національного, а всеросійського значення. Таким чином, радянська влада в Україні прагнула стати владою меншості над більшістю.
На противагу Українській Народній Республіці в Харкові було проголошено утворення Української Радянської Республіки (певний час вона також називалася Українською Народною Республікою) та її уряду — Народного секретаріату, до складу якого увійшли Артем (Ф.Сергєєв), Є.Бош, В.Затонський, М.Скрипник та ін. Новоутворений більшовицький уряд негайно визнав У країну федеративною частиною Росії, поширив на її території чинність декреті в російського Рад наркому (Ради народних комісарів — уряду Радянської Росії) і скасував усі закони й розпорядження Центральної Ради, звинувативши її в антинародній, дрібнобуржуазній політиці. Народний секретаріат дозволив також вивозити хліб з України до Росії. Більшовицькі організації в Україні розгорнули серед широких мас українства величезну агітацію, спрямовану проти Центральної Ради. Сприятливий ґрунт для цього створили помилки в діяльності Генерального секретаріату.
Український уряд виявляв нерішучість у розв'язанні основних соціально-економічних завдань. Землі конфіскувалися та передавалися до рук селян повільно. Страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала в недоторканності стару банківську систему. Не було встановлено належного контролю над виробництвом. Збереглися старий судовий апарат, старі законодавство, система освіти і навчання.
Не дивно, що з Росії в Україну почали втікати (і знаходили тут підтримку) залишки панівних верств. Більшовикам це, звичайно, не могло сподобатись. Україна мимоволі ставала оплотом усіх антибільшовицьких сил. Назрівав конфлікт між нею і більшовицькою Росією.
Знайшовся й привід. У Києві дислокувалися деякі більшовицькі військові частини, діяли більшовицькі організації. Спочатку вони були лояльні до української влади, але з часом почали агітувати проти Центральної Ради. Тоді, після кількох спроб примусити їх розійтися по домівках, було прийнято рішення роззброїти більшовицькі частини і вислати їх за межі України.
Другим приводом для Радянської Росії послужило ставлення українського уряду до донських козаків, які виступили проти більшовиків і почали збирати на Дону свої військові сили. Донські козаки, які перебували на фронті, для повернення додому мали найближчий шлях — через Україну. Уряд УНР зайняв нейтральну позицію. Тоді більшовицька Рада народних комісарів (РНК) 17 грудня 1917 р. пред'явила ультиматум українському урядові за підписом своїх лідерів В.Леніна та Л.Троцького, що, на словах " визнаючи" УНР, був втручанням у її внутрішні справи. Він містив 4 вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йшлося про утворення Українського фронту); не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. У разі неприйняття даних вимог протягом 48 год. РНК оголошував Центральну Раду " в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Виходячи з того" що Україна є суверенною республікою і ніхто не має права втручатися в її внутрішні справи, Центральна Рада 18 грудня 1917р. відхилила ультиматум. Це призвело в кін. грудня 1917 р. до українсько-більшовицької війни. Війна Радянської Росії проти України
На боротьбу проти УНР були перекинуті більшовицькі російські війська з фронту. 8 Москви, Петрограда та інших міст Росії прибули загони червоногвардійців — переважно робітників і матросів, які ненавиділи " буржуазну" Центральну Раду. Всього проти УНР виступили три більшовицькі російські армії. А Україну, фактично, не було кому захищати.
Понад мільйон солдатів українізованих частин колишньої царської російської армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано; свідомо обмежувалося зростання Вільного козацтва, яке формувалося з селянської молоді для захисту від бандитів і об'єднувало в регіонах десятки тисяч боєздатних козаків. На зміну їм Центральна Рада створювала значно слабші у військовому розумінні міліційні формування. Чимало її лідерів, особливо В. Винниченко, перебуваючи в полоні популярних на той час соціалістичних гасел і вірячи у " шляхетність російської демократії, котра нарешті сама зніме налигач з української шиї", сприймали регулярну армію як віджилий суспільний організм, притаманний тільки " експлуататорському суспільству". Голосів таких тверезих українських політиків, як М. Міхновський, П. Скоропадський, С. Петлюра, які намагалися переконати опонентів у доцільності творення власної регулярної армії, почуто не було. Тому, крім окремих частин добровольців, Україна в кін. грудня 1917 р. майже не мала війська. Практично всі полки, утому числі з гучними назвами (Шевченківський, Дорошенківський, ім. Грушевського та ін.), під дією більшовицької пропаганди, яка деморалізовувала їх, у найкращому разі оголошували нейтралітет, а то й переходили на бік інтервентів.
Тим часом більшовики, формально не оголошуючи війни УНР, згідно з планом, заздалегідь розробленим В. Антоновим-Овсієнком, 26 грудня 1917 р. захопили Харків, де перебував більшовицький уряд України. Звідси 18 січня 1918 р. було сплановано похід на Київ. Протягом січня більшовицькі війська під керівництвом колишнього царського полковника М.Муравйова з допомогою підрозділів Єгорова, Березіна на та Знаменського зайняли майже все Лівобережжя. Серйозна загроза нависла над Києвом, де діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч. Невеликі загони українських патріотів під тиском переважаючих сил противника поспішно відступали.
У той грізний час у Києві сформувався Студентський курінь Українських січових стрільців, що нараховував 300осіб. Вій складався зі студентів Київського університету святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету, а також учнів старших класів Другої Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Без будь-якої серйозної військової підготовки, погано озброєні юнаки під керівництвом сотника В.Омельченка (також студента) 27 січня 1918р. вирушили на фронт, щоб допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі надійшла інформація, що в Бахмачі ворог. Тому наступного дня о 4 год ранку студентський курінь зупинився відразу за Ніжином, на залізничній станції Крути — за 120 км від Києва. З ними було 250 учнів старшинської школи та бл. 40 гайдамаків.
Командування вирішило боронити цей важливий залізничний вузол, що був ключем до столиці України. Перемога під Кругами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка ж відкривала ворогові шлях на столицю, втрата якої позбавляла Центральну Раду можливості взяти участь на переговорах у Бресті з державами центрального блоку на правах повноважного представника українського народу. Укладення мирного договору, в свою чергу, давало Україні надії на союзників у боротьбі проти російської агресії. Тому за всяку ціну потрібно було утримувати Київ до підписання українською делегацією договору з центральними державами. Частина куреня загинула разом зі своїм командиром, а ті стрільці, які потрапили в полон, були замордовані — спочатку їх розстрілювали, а потім добивали багнетами і ножами. Незважаючи на це, юнаки безстрашно дивилися в очі смерті і гідно її прийняли. Так, перед стратою учень VII класу гімназії Пипський, до речі, галичанин, почав співати гімн " Ще не вмерла Україна", який підхопили інші приречені на смерть. їхній спів обірвали кулі. Після жорстокої розправи більшовики заборонили місцевим селянам похоронити спотворені тіла юних героїв, найстаршому з яких ледь минуло 22 роки, наймолодшому — 16. Кільком бійцям усе-таки вдалося врятуватись, уночі розібрати залізничну колію і таким чином на кілька днів затримати наступ ворога. Це допомогло Центральній Раді, яка, втримавшись ще певний час у Києві, уклала Брестський мир із державами центрального блоку. Очевидці стверджують, що тіла останніх були спотворені настільки, що матері впізнавали своїх дітей лише за вишиванками. Всього впало до 300 юних українських патріотів. Бій під Крутами закінчився перемогою більшовицьких військ, які отримали вільний доступ до Києва.
Українські війська змушені були відступити з Лівобережжя і у зв'язку з більшовицьким повстанням, що вибухнуло у Києві 25 січня 1918 р. Треба було захистити українську владу в столиці УНР. Бої з більшовицькими повстанцями в Києві тривали 10 днів. Більшовики захопили найважливіші об'єкти столиці, зокрема " Арсенал" на Печерську, Поділ, Старе Місто й вузьким ланцюгом оточили будинок Центральної Ради. Та Січові стрільці, сформовані з галичан і буковинців, що свого часу потрапили до російського полону, прорвались крізь більшовицькі війська й відбили Старе Місто, Поділ. Слобідський кіш і Вільне козацтво з 3 на 4 лютого здобули " Арсенал ", захопивши 300 більшовиків у полон. Стільки ж більшовиків було вбито. Однак українські війська не змогли втриматися в місті. Перевага була на боці збройних сил більшовицької Росії, що під керівництвом полковника Муравйова наступали зі Сходу. 4 лютого вони зайняли Дарницю й мости на Дніпрі, навівши на місто гармати, які залишили деморалізовані українські вояки, й п'ять днів бомбардували Київ. Вночі з 8 на 9 лютого 1918 р. 3-тисячне українське військо залишило Київ разом із більшістю членів Центральної Ради, спочатку відступило до Житомира, потім укріпилося в Сарнах. 9 лютого 1918 р. червоноармійці зайняли Київ і вчинили там криваву розправу (загинуло бл. 5 тис. чол.), якої столиця не бачила від часів Андрія Боголюбського.
" Ми йдемо з вогнем і мечем, установлюємо радянську владу... — цинічно згадував полковник М. Муравйов. — Я зайняв Київ, бив по палацах і церквах, по попах, по ченцях, нікому не давав пощади! 28-госічня (за старим стилем. — Авт.) оборонська дума запросила перемир'я. У відповідь я наказав бити хімічними задушливими газами. Сотні генералів, може, й тисячі — були вбиті немилосердно. Так ми мстилися. Ми були в стані стримати вибух помсти, але не треба було цього, бо наше гасло — бути безпощадними..."
Місто було залите кров'ю. Газети публікували списки страчених людей. Все, що було підведене під категорію " контрреволюція ", немилосердно знищувалося. Розстрілювали за буржуйський вигляд, за косий погляд, за кожне українське слово або й просто так, як писав очевидець тих подій поет Володимир Сосюра. Було заборонено пресу, українські друкарні конфісковано, книгарні і школи зачинено. Найтемніші більшовицькі елементи зривали зі стін портрети Т.Шевченка, вистежували по селах українських шкільних учителів і розстрілювали тільки за те, що вони свідомі українці. Під час бомбардування в Києві згорів будинок М. Гру шевського з Його унікальною особистою бібліотекою та колекціями. Від снарядів і пожеж постраждала майже половина будинків міста над Дніпром. Протягом трьох тижнів більшовицькі війська окупували й Правобережжя.
В умовах більшовицького наступу життєво важливим для УНР було укладення миру з центральними державами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.