Події 1648 -1649 pp.

У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Мартин Калиновський та Миколай Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис, без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію. Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 pp. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії.

Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті. Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні і визвольного походу української армії на захід. Богдан Хмельницький збирав війська у Білій Церкві, формував нові, українські органи влади, а керувати визволенням Правобережної України від сил Речі Посполитої довірив полковнику Максимові Кривоносу. До кінця липня з-під польського ярма було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня -Брацлавське, Київське, Подільське (крім м. Кам'янця) воєводства на Правобережжі, а також східні і південні райони Волинського воєводства 11-13 вересня 1648 р. союзне козацько - татарське військо на чолі з Б.Хмельницьким зійшлося з польською армією під орудою гетьмана Миколая Потоцького неподалік містечка Пилявці поблизу Староконстянтинова (нині село Пилява Хмельницької області) Центральним пунктом битви була гребля через річку. У перший день вона двічі переходила з рук в руки, але з третьої спроби полякам удалося захопити її. 13 вересня вранці, українські, кримсько - татарські та ногайські загони вишикувалися бойовим порядком. Війська Хмельницького потужним ударом відібрали греблю. Незабаром козаки почали переслідувати ворога. Польське командування не спромоглося забезпечити організованого відступу. Покидавши зброю та залишивши боєприпаси, польське військо утекло. Пилявецька битва завершилася для польської армії ганебною поразкою. 26 вересня 1648 року розпочалася облога Львова. 5 жовтня загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок - фортецю на високому пагорбі. Львівська міська верхівка, зрозумівши безвихідь свого становища, почала переговори. Гетьман вимагав від поляків та міської влади капітулювати і видати козакам їхніх ворогів - Ярему Вишневецького, Олександра Конецпольського та ін. Проте, дізнавшись, що ті таємно втекли до Замостя, наказав припинити облогу і, дочекавшись викупу для сплати ординцям, рушив на Замостя та оточив фортецю. Незабаром Хмельницький отримав викуп і 14 листопада зняв облогу Замостя.

23 грудня 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва. Назустріч українським полкам вийшли єрусалимський патріарх Паїсій, який перебував тоді в Києві, і київський митрополит Сильвестр Косів. На початку 1649 р. Хмельницький оприлюднив свої наміри щодо війни проти Речі Посполитої. Це сталося в лютому, під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. У відповідь на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, гетьман сформулював остаточну мету війни. Промова Богдана Хмельницького тлумачиться дослідниками як програми розбудови Української держави: Гетьман обґрунтував право українців на створення незалежної від Речі Посполитої держави в етнічних межах їхнього проживання; Сформулював положення про соборність Української держави; Розглядав козацьку Україну як спадкоємицю Київської Русі [16, с. 120]. Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни. Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців. Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана. Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні. Іншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян.
Висновок: Допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хотіли, щоб той завдав остаточної поразки шляхти. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте загибель Тимоша у 1653 рр. під час оборони Сучави поклала кінець не вдалій і надто дорогій молдавській кампанії.
2.2. Події 1650 - 1654 pp.

Упродовж 1650 року Польща готувалася до нового етапу війни проти Богдана Хмельницького, воєнні дії розпочалися вночі 10 лютого 1651 р. Коронна армія на чолі з польним гетьманом М.Калиновським захопила містечко красне на Поділлі. З-під Красного частини Калиновського рушили на Вінницю, маючи намір зробити її опорним пунктом подальшого наступу, і наприкінці лютого вже розпочали облогу. Проте бої під Вінницею були невдалими для поляків і відчутно їх послабили. Вирішальні бої між основними силами польської та української армій сталися 18-30 червня 1651 р. поблизу м. Берестечка на Волині. Битва відбулася у межиріччі Стиру та Пляшівки. Зранку 18 червня спалахнули перші сутички. Вона була найбільшою битвою Національно-визвольної Війни за чисельністю вояків, які брали в ній участь. Як на ті часи кількість військ учасників була величезною польська армія нараховувала 150 тис. воїнів включаючи 20 тис. німецьких найманців, українці мобілізували близько 100 тис. свого війська і 30 тис. татарської кінноти. Крім того з українського боку брали участь чимало повсталих селян подекуди озброєних лише одними косами та вилами. За поляків воювали слуги шляхтичів, і навіть ксьондзи які взяли до рук шаблі щоб надихнути інших. Козацька армія вийшла в бій оточена 10 рядами возів. У тилу знаходилася заболочена р.Пляшівка тому українцям прийшлося зупинитися надто близько від поляків, таке розташування позбавило українське військо маневреності особливо на правому фланзі де зосередилася піхота І.Богуна, сюди було важко підійти татарській кінноті і тому вона позбавилася козацької мушкетно - артилерійської підтримки, бойовий стрій обох армій, розташовувалися одна навпроти одної, протягувалося на 7 - 8 км. 17-18 червня Татари спалюють село і намагаються розкачати супротивника застосовуючи традиційну тактику відому ще з часів хана Батия. Вони атакують, потім відступають і знову атакують. У відповідь Конецпольський з Любомирським атакують татарську кінноту. 19 червня Іслам Гірей займає основні висоти перед Берестечком і битва відновлюється, до кінця дня армії повертаються на свої позиції, а козаки захоплюють 28 польських прапорів, серед яких і прапор Потоцького. 20 червня Польський король вишиковує свою армію в такому порядку: Праве крило - гетьман Потоцький, ліве крило - гетьман Калиновський, у центрі сам король з польською та німецькою піхотою. Польські гусари віддають свої списи з червоними прапорами їх встановлюють, за позиціями щоб кожен воїн знав що тікати нікуди. Містки через річку Стир спалили.

Надзвичайне враження справляла важка польська кіннота, гусари з орлиними крилами за спинами, Кримський хан побачивши королівське військо, послав до поляків гінця з пропозицією миру, у випадку незгоди козаків він обіцяв доставити Хмеля до поляків, татари злякалися вступати у вирішальний бій, Вишневецький у війську котрого були реєстрові козаки з хоругвами атакував український табір, Хмельницький контратакував та його зупинила німецька піхота, козаки відійшли до табору і тоді поляки почали обстрілювати татар, які розташувалися на пагорбі. Татари почали втікати, так що залишали тіла своїх співівчизників. Хмельницький кинувся навздогін татарам. Козаки дізнавшись про відсутність Хмельницького вирішили призначити польового гетьмана, однак ніхто з полковників не хотів братися за командування. Оскільки всі знали що гетьман цього не любить і боялися його гніву, зрештою обрали полковника Філона Джерджалія, всупереч його волі. Хмельницький догнав хана, але вони взяли його в полон. Козаки залишившись без гетьмана застосували традиційну тактику, пересунули табір ближче до болота, огородили його возами, насипаючи земляний вал і навіть почали атакувати. То поляки щільно оточили козаків і відтіснили до болота. Іван Богун - якого вибрали новим наказним гетьманом вирішує не здаватися, він поширює у ворожому таборі чутку ніби хан і Хмельницький повернулися і вночі нападуть на поляків, того ж дня козаки дізналися що шляхетське командування має обійти козацький табір з тилу, збудувавши греблі на р.Пляшівка. Тоді Богун організовує відхід козаків єдиний шлях лежав через болото за одну ніч козаки загатили болото одягом, бочками, мішками, сідлами, возами. Цією переправою і вийшла більша частина козаків. То все ж втрати були величезні. 30 тис. козаків з облоги не вийшли. 300 козаків, закріпившись на острові на злитті річок Стир і Пляшівка, прикривали відступ своїх і затримували ворога. їм пропонували помилування якщо вони складуть зброю, та не здався жоден як і жоден не вижив у тому бою. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Цього разу, коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору, умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну.

Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати козацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на землях сучасної Харківщини. Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару. Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653 p., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи. В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, — українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, простісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії. Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених.
Протягом січня-березня 1654 р. московські посланці приводили до присяги населення козацької України. Не скрізь їх приймали з радістю. Відмовились присягнути козаки Уманського і Брацлавського полків. У деяких селах Полтавського і Кропивненського полків царських представників навіть побили. Відмовилися від присяги й київські православні ієрархи на чолі з митрополитом С.Косівим. Але більшість із 127 тисяч міщан і козаків, що присягнули, зробили це добровільно, із щирою вірою в те, що Москва допоможе зберегти українські завоювання, перемогти їх найбільшого ворога - Річ Посполиту [1, с. 90 - 120]