Прагнення

Усвідомлюваним мотивом є також прагнення особистості, тобто мотиви поведінки, в яких виявлена потреба в чомусь, що може бути досягнуто вольовими зусиллями. Оскільки прагнення не задовольняють інакше, ніж через спеціально організовану діяльність, вони здатні підтримувати активність особистості протягом тривалого часу.

Формою прагнень є також ідеал як потреба наслідувати приклад, взятий особистістю за зразок поведінки. Ідеалом може бути конкретна особа, збірний образ чи суспільні цінності. Ідеали завжди відбивають життя: не можна уявити щось, елементів чого не було б у реальності.

Водночас ідеал передбачає майбутнє, виділяючи прекрасне й досконале. Є два типи ставлення до ідеалу: споглядально-захоплене, пасивне і пристрасно-діяльне, коли ідеал є планом життя, породжує бажання самовиховуватися.

Мрії, пристрасті, ідеали, наміри можуть бути високими й низькими і, залежно від цього, відігравати різну роль у діяльності людей та в житті суспільства.

24. Самосвідомість особистості.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об´ єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб´ єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена – самосвідомості.
САМОСВІДОМІСТЬ – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.
На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об´ єктивний світ, то об´ єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб´ єкт, і як об´ єкт пізнання.
Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´ язані з усіма аспектами її психічної діяльності:
- ПІЗНАВАЛЬНОЇ – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;
- ЕМОЦІЙНОЇ – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;
- ВОЛЬОВОЇ – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.
Самооцінка особистості – це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе – відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності – частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Шибутані).
Самопізнання пов´ язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному

25. Самооцінка і рівень домагань.

Поняття про самооцiнку

Самооцінка - це моральна оцінка своїх власних учинків, моральних якостей, мотивів; одне із проявів моральної самосвідомості й совісті особистості. Здатність до самооцінки формується в людині в процесі його соціалізації, у міру свідомого засвоєння їм тих моральних принципів, які виробляються суспільством, і виявлення свого особистого відношення до власних учинків на основі оцінок, що даються цим учинкам навколишніми.

Самооцінка може бути заниженою, завищеною й адекватною. В однаковій ситуації люди з різною самооцінкою будуть поводитися зовсім по-різному, почнуть різні дії, тим самим по-різному будуть впливати на розвиток подій. На основі завищеної самооцінки в людини виникає ідеалізована вистава про свою особистість, своєї цінність для навколишніх, Він не бажає визнавати власних помилок, ліні, недоліку знань, неправильної поведінки, часто стає твердим, агресивним, неуживчивым.

Явно занижена самооцінка веде до непевності в собі, боязкості, сором'язливості, неможливості реалізовувати свої задатки й здатності. Такі люди звичайно ставлять перед собою більш низькі цілі, ніж ті, яких могли б досягтися, перебільшують значення невдач, мають гостру потребу в підтримці навколишніх, занадто критичні до себе. Люди з низькою самооцінкою дуже ранимі. Усе це приводить до виникнення комплексу неповноцінності, відбивається на його зовнішньому вигляді - ока відводить убік, хмурий, неусмішливий.

Поняття про рівень домагань

Рівень домагань особистості - поняття, уведене К. Левином - для позначення прагнення індивіда до мети такої складності, яка, на його думку, відповідає його здатностям. Цей утвір, тісно пов’язане із самооцінкою – особистості.

Рівень домагань може бути заниженим або завищеним, тобто він не завжди відповідає об'єктивній оцінці здатностей індивіда. Приватний рівень домагань ставиться до досягнень в окремих областях діяльності (у спорті, музиці й т.п.) або людських відносин (прагнення зайняти певне місце в колективі, у дружніх, сімейних або виробничих відносинах і т.п.). В основі такого рівня домагань лежить самооцінка у відповідній області. Рівень домагань може носити більш загальний характер, тобто ставитися до багатьом областям життя й діяльності людину й, насамперед, до тем, у яких проявляються його інтелектуальні й моральні якості. Люди, що володіють реалістичним рівнем домагань, відрізняються впевненістю у своїх силах, наполегливістю в досягненні мети, більшою продуктивністю, критичністю оцінці досягнутого. У поведінці це проявляється у виборі занадто важких або занадто легких цілей, у підвищеній тривожності, непевності у своїх силах, тенденції уникати ситуації змагання, некритичності в оцінці досягнутого, помилковості прогнозу й т.п.

Рівень домагань -- характеризує:

1) рівень труднощів, досягнення якого є загальною метою серії майбутніх дій (ідеальна мета);

2) вибір суб'єктом мети чергової дії, що формується в результаті переживання успіху або неуспіху ряду минулих дій(рівень домагань в даний момент);

3) бажаний рівень самооцінки особистості.

Отже, можемо сказати, що самооцінка - це моральна оцінка своїх власних учинків, моральних якостей, мотивів; одне із проявів моральної самосвідомості й совісті особистості.

Самооцінка може бути заниженою, завищеною й адекватною.

Рівень домагань особистості - прагнення індивіда до мети такої складності, яка, на його думку, відповідає його здатностям. Рівень домагань може бути заниженим або завищеним, тобто він не завжди відповідає об'єктивній оцінці здатностей індивіда.

26. ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАХИСТ ОСОБИСТОСТІ.

Особистість, як соціальна істота, постійно перебуває серед людей, під впливом соціальної діяльності й тих відносин, що склалися в суспільстві. Можна сказати, що вона перебуває під постійним тиском великого потенціалу зовнішнього психічного, яке чинить на неї і негативний, і позитивний вплив.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАХИСТ має допомогти суб´ єктові зберегти душевну рівновагу.В основі порушення психічної рівноваги – суперечність між тим, що людина усвідомлює, що в її житті відбулося щось ганебне, принизливе, і тим, що вона підсвідомо бажає «скасувати» те, що сталося, або хоча б витлумачити всі події в сприятливішому для себе ракурсі. Вважають, що найголовнішим у дії психологічного захисту є зниження суб´ єктивної значущості травмуючого факту. При цьому бажання захистити себе від чинників, які тривожать психіку, виявляються на свідомому та несвідомому рівнях.

Психологічний захист виявляється не лише в разі виникнення надзвичайних обставин, а й повсякденно. Тому психологічний захист – нормальний, постійний механізм людської психіки.

Основне завдання психологічного захисту – у «витісненні» негативної психоенергії. Це відбувається через перебудову установок, зміну складових свого переконання, утворення додаткових джерел позитивної психоенергії – вироблення нової стратегії, нових поглядів, нових цілей тощо.

Психологічні захисти

Психологічний захист - це природне протистояння людини навколишньому середовищу. Він несвідомо оберігає його від емоційно-негативного перевантаження. Всі уявні різноманітні техніки можна звести, в принципі, до єдиної функції: " Що б не робити, як би не робити, аби досягти комфортного стану, безпеки". Захист не є " вбудована" від народження особистісна структура. У процесі соціалізації захисні механізми виникають, змінюються, перебудовуються під впливом соціальних впливів. Наприклад, захист може перейти в альтруїзм чи накопичення цінностей та ін. У кінцевому підсумку психологічні захисти стають способом існування нездійсненних потягів, бажань, потреб.

Усі захисні механізми мають дві загальні характеристики: 1) вони діють на неусвідомлюваному рівні і тому є засобами самообману; 2) вони спотворюють, заперечують, трансформують або фальсифікують сприйняття реальності, щоб зробити тривогу менш загрозливою для індивіда.

Слід також зауважити, що люди рідко використовують якийсь один механізм захисту - зазвичай вони застосовують різні захисні механізми для вирішення конфлікту або ослаблення тривоги.

27. Формування особистості.

В психології поняття " особистість" розглядають в сукупності понять: " людина", " індивід", " індивідуальність".
Людина – представник людського роду " Homosapiens".
Індивід – це окремий представник людського роду, конкретна самість.
Особистість – суспільна людина, якій притаманні погляди на життя, переконання, а значить розвинутий світогляд, яка активно реалізує своє здібності.

Індивідуальність – сукупність неповторних рис в людини.

Людина стає особистістю за таких умов:

· коли народжується психічно-здоровою (народжена людина ще не є особистістю);

· коли формується у суспільства (серед людей).

Розвиток і формування особистості

Розвиток людини — це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль.

Напрямки розвитку: анатомо-фізіологічний, психічний, соціальний. До анатомо-фізіологічних змін відноситься ріст і розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни стосуються, передусім, розумового розвитку, формування всіх психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві, відносяться до соціального розвитку особистості.

Фактори розвитку: спадковість, середовище, виховання.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільна значущого та індивідуального — неповторного.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття розвитку особистості і формування особистості дуже близькі і нерідко їх вживають як синоніми. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, самоформування.

Функції виховання в розвитку і формуванні особистості людини:

а) організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

б) підбирає зміст для розвитку і формування особистості; в) усуває впливи, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості; г) ізолює особистість від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Виховання не тільки визначає розвиток, а й само залежить від розвитку, воно постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Його завдання полягає в тому, щоб створити " зону ближнього розвитку", яка б у подальшому перейшла у зону актуального розвитку. Значить, виховання формує особистість, веде за собою розвиток, орієнтує на процеси, які ще не дозріли, але перебувають у стадії становлення.

Спадковість — це відновлення у нащадків біологічної подібності.

У спадковість передаються: тип нервової системи, деякі безумовні рефлекси (оборонний, орієнтовний), конституція тіла, зовнішні ознаки та власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, ходіння у вер­тикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.).

Середовище — все те, що оточує дитину від народження до кінця жит­тя, починаючи з сім'ї, ближнього оточення і кінчаючії середовищем соціальним, в якому вона народжується і яке створює умови для. її роз­витку і виховання.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспі­льний індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили.

У середовищі людина соціалізується.

Рушійні сили розвитку.

Рушійними силами розвиткуособистості є такі внутрішні і зовнішні суперечності: а) асиміляція і дисиміляція; б) збудження і гальмування; в) емоційна сфера (задоволення і незадоволення, радість і горе); г) спадкові дані і потреби виховання; ґ) рівень розвитку особистості і її ідеал; д) потреби особистості і моральний обов'язок; е) домагання особистості і її можливості.

Діяльність — важлива форма прояву активного ставлення людини до оточуючої дійсності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є: а) суб'єкт з його потребами; [б) мета, відповідно до якої предмет перетворення на об'єкт, на який спрямовано діяльність; в) засіб реалізації мети; г) результат діяльності.

Спілкування — один з універсальних способів вияву групової форми буття людей. Залежно від характеристик партнерів спілкування може бути різних видів: особистість — особистість, особистість — група, особистість — колектив, група — група, група — колектив. За змістом воно може бути ділове.формальне) і особисте (неформальне).

28. Поняття пpo увагу. Види i форми уваги.

Увага - це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на значимих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях

Увага - це аспект будь-якої психічної діяльності. Деякі дослідники відносять увагу до вибіркової активності особистості, яка є необхідною умовою успішного здобуття знань.

Можна виокремити критерії уваги, які торкаються практично всіх аспектів психічної діяльності, від зовнішніх реакцій до суб'єктивних вражень:

Рис. 2.7.1. Критерії уваги

Згідно Рис. 2.7.1. увага людини проявляється в моторних, вегетативних зовнішніх реакціях, які забезпечують умови кращого сприйняття сигналу. До них належать поворот голови, фіксація очей, міміка, затримка подиху тощо.

Ефективність перцептивної, мнемічної, розумової, моторної дії підвищується у разі " уважної" дії.

Увага - це психічний стан, який характеризує інтенсивність пізнавальної діяльності що виражається в її зосередженості на вузькому участку.

Залежно від змісту діяльності увагу спрямовано або на зовнішні, безпосередньо дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є обґєктом наших відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність.

У звґязку з цим виокремлюють зовнішню (сенсорну й рухову) увагу і внутрішню (інтелектуальну) увагу.

Поділ уваги на зовнішню та внутрішню, звичайно, умовний, але ці форми вияву уваги мають свої особливості, на які потрібно зважати, організовуючи й керуючи навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини

Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їхньому відображенні нашою свідомістю. Вона виявляється в активній установці, у спрямуванні органів чуття на обґєкт сприйняття і спостереження, в зосередженні на рухомих органах тіла - руках, ногах, на їхньому напруженні.

Внутрішню (інтелектуальну) увагу спрямовано на аналіз діяльності психічних процесів (сприйняття, памґяті, уяви, мислення), психічних механізмів і переживань. Вона яскраво виявляється, наприклад, під час розвґязування завдань подумки, у пригадуванні, у розмірковуванні подумки.