Основні напрями і форми зовнішньої політики Київської Русі та її наслідки

З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються нові лінії укріплень, а також міста та ін. І хоча Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, уникнути цієї небезпеки йому не вдалося. Поступово князь все більше зосереджується на внутрішніх проблемах: зміцнення держави, її єдності, консолідація земель, підвищення добробуту людей. Для укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх синів, а їх у нього було 12, — від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, з нею радився, з неї також призначав намісників та воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі змінюються на кияни, чернігівці, смоляни.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою залежав від успіхів та невдач у протистоянні з кочівницьким степом.

Київські князі підтримували зв'язки з Візантією, Арабським Сходом, Чорноморськими, Азовськими ринками і мали вихід на китайський ринок.

Для Київської Русі була характерна договірна торгівля, значне місце посідав звичайний обмін " товар на товар". Київські князі допускали работоргівлю (продаж в раби холопів [голів родини чи молодих], які не здатні були сплатити мито, податок і т.д.).

12. Політичний устрій Київської Русі (Х-ХІІ ст.)

Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов´ янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов´ янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все яс мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.