Галина Пагутяк

" Мабуть, я таки відьма у творчості"

Мені страшенно не подобаються ті автобіографії, які я писала раніше. Бо мене примушували їх писати, і все там мало бути побудовано на фактах, підтверджених цифрами. З часом я зрозуміла, що факти нічого не варті, коли йдеться про людське життя.А від цифр, взагалі, стає тепліше на душі тільки в тому випадку, коли вони означають наші з вами гроші.

Я вважаю, що кожен має право писати таку автобіографію, яку йому хочеться. І не змінювати комусь на догоду. Автор -найвища інстанція й після неї апеляції не приймають.

Хочу сказати, що майже все написане про мене - неправда. Окрім фактів, які підтверджені документально. Хоча жодної користі з них немає.

Тому й пропоную свою неофіційну версію.

Починати доведеться з моїх предків. Річ у тім, що всі вихідці з Галичини доволі легко можуть простежити власний родовід. Для цього потрібно мати трохи знань з історії й географії, і бажання знати, чому ти такий, а не інший.

Виявляється, риси обличчя і вдача зберігаються протягом тисячоліть і відтворюються в нащадках. Тому ця частина автобіографії дуже важлива.

Мої прізвище - це самоназва фракійських біженців, які ще в 5 столітті Р.Х. прийшли з Албанії в Карпати й осіли на теренах села Сторонна, і з тих пір живуть там. Неохоче покидають село, і тому їх дуже мало в інших місцевостях. У родині мого тата Василя було багато дітей, і всі вони теж мали багато дітей, і всі вони жили в Сторонній, чи неподалік. Моя бабця Настя прожила 95 років і була правдивою бойкинею. Ходила виключно в чоботях і розмовляла з сильним діалектом. Дівоче прізвище її було Сеник. Дідо Семен помер, коли мені було років 13. На похороні зі мною стався істеричний напад, бо я сприймала увесь ритуал як щось справжнє, і відчувала докори сумління, що зовсім не знала діда і не маю морального права взяти участь в обряді. Тоді я дуже боялася мертвих.

Про предків з маминої сторони я знаю набагато більше. Один прадід з бабусиної сторони був Петрущак і походив також зі Сторонни. Був із багатої родини. Як розповідала моя друга бабця Настя, вони намазували масло на сир і так їли. У Сторонній, що геть в горах, люди тримають багато худоби. З Урожа до моїх предків належать українські шляхтичі Страшівські. Цей рід належав до бояр князя Лева Даниловича і мав родове гніздо в селі Страшевичі (Самбірщина). Тому дехто з них називає себе Страшевські. У 17 столітті вони вже були в Урожі серед Винницьких та Ільницьких. Мали родинні зв'язки з родом Винницьких, з якого походили митрополити і єпископи. Непрямо пов'язані також з родом більш знаних Шептицьких.

Отак.

А щодо іншого прадіда, Басараба, а також мого діда Григорія Басараба, то вони походили з села Стара Сіль біля Добромиля. Як я собі гадаю, це ті Басараби, що їхня династія правила Молдовою ще з Х століття, і славнозвісний Дракула насправді писався Влад Басараб. Звичайно, в таке важко повірити, але, коли я писала " Слугу з Добромиля", сама про це дізналась випадково. Молдовські вигнанці відзначались або ангельським характером, або були скажені й лихі. Або ці дві риси в них боролись.

Зрештою, це ще не пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя...не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть, що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою пам'ять. Я не пам'ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею і навіть люди, яких я теж пам'ятаю.

А потім ми переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся. Натомість, наш близький родич, лікар Квятківський, наклав на себе руки після поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й одну золоту сережку.

Я пам'ятаю наш переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не не втратив волі до життя.

Мої батьки були вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію Урожа я пізнала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до демонології дуже серйозно.

Мене ніхто особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди, після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. Мене виховували книжки, я була просто ними одержимою. Причому, дорослі книжки. Я начиталась історичних романів по саму зав'язку, і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здається, що має бути самокритичність, інакше обов'язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх, що йде з глибини душі. У кожному разі не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху.

Я почала писати після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу повість, як спогади про 10 клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені хотілось висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала повість до Києва, в Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: " Ні".

А потім я повернулась до села і мені батьки сказали: " Будеш писати, якщо поступиш". Та в мене вже вселився демон і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи. У 18 років, узимку, я втекла з дому. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі вперше побачила потяг у 17 років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких як я, втікачів, розгублених дітей. За півроку я пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвейєрі, на Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість " Діти". Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не деградувати, бо славне місто Борислав - це жах із романів Стівена Кінга, найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.

Через рік я вступила до Львівського університету. Акції мої зросли, але душа моя вже була в андеграунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.

Навчання у Львівському, а далі в Київському університетах, дало мені соціальний статус і певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли. Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала.

Мене страшенно дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі мною. Своєрідна форма захисту.

Добре, йдемо далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля, ще перед тим, як трапилась аварія у Богом забутій маленькій школі вимираючого села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може, тому, що я ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу, писала " Господаря". На той час вийшла моя перша книжка " Діти".

Але я не знала, що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.

Я працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе " Беззахисність", потім " Жорстокість існування" і наостанок - " Рукави вологі від роси". Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип " освіченого серця" (Бруно Бнтельгайм). І свій власний принцип: " Так є, але так не повинно бути". Ті закони, що зійшли до нас з космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб'язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про них забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні.

Правду кажучи, мені нема діла до сучасної літератури і я не берусь когось критикувати чи хвалити публічно. Мої вимоги до неї так само високі, як і до себе.

Я видала дванадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй незавершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити.

Не дуже це схоже на автобіографію, правда? І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами.

___________________________________________________________

Украинская писательница и журналист. Родилась в селе Заколоть Дрогобычского района Львовской области. Родители были педагогами и воспитывали еще двух дочерей. После десятого класса средней школы не смогла поступить в ВУЗ и «с горя» начала писать. Работала в колхозе, затем на Бориславском фарфоровом заводе. Окончила филологический факультет Киевского государственного университета им. Т. Г. Шевченко. Работала учителем украинского языка и литературы, научным сотрудником Дрогобычского краеведческого музея, в Львовской картинной галерее. Живет и работает во Львове, печатается в местных газетах, работает в юридическом консультационном центре помощи беженцам м ведет довольно уединенный образ жизни. Лауреат областной комсомольской премии имени Александра Бойченко. Член Национального союза писателей Украины.

Литературный дебют – повесть «Дети» (Діти), написанная автором в семнадцать лет во время кратковременной работы на фарфоровом заводе и опубликованная в журнале «Дніпро» в 1981 году. Первая опубликованная книга – сборник «Дети» (Діти, 1982). Затем последовали сборники «Хозяин» (Господар, 1986), «Попасть в сад» (Потрапити в сад, 1989), «Горчичное зерно» (Гірчичне зерно, 1990) и др. Ее перу также принадлежат повести «Книга снов и пробуждений» (Книга снів і пробуджень), «Свалка Господа нашего» (Смітник Господа нашого), а также «Заход солнца в Уроже» (Захід сонця в Урожі), напечатанная в №3-4 журнала «Перевал», вызвавшая немалый интерес у литературоведов, которые начали называть Галину Пагутяк не иначе, как «наследницей Ольги Кобылянской».

Творчеству украинского прозаика характерна фантастическо-символическая манера письма, прорыв к «вымышленному миру», тяготение к мистике и тщетных поисков спасения человеческой души в жестоком мире. Очень трудно отделить в ее произведениях фантазию от реальности, авторские допущения от чистой фантастики – это может быть как научная фантастика (роман «Хозяин»), так и современная сказка (повесть «Куколка и Мацько»).

В 2003 году писательница выпускает роман «Писарь Восточных Ворот Приюта» (Писар Східних Воріт Притулку), в котором действие происходит в вымышленном месте, таком себе измерении под названием Приют, а сюжет переплетается жанрами фантастики и мистики. В 2005-м она издает фантастический роман для подростков «Королевство» (Королівство), а через год – еще один историко-фантастический роман «Слуга из Добромиля» (Слуга з Добромиля). В книге, охватывающей события 800-летнего периода, от времен княжения Данилы и Льва до 1949 года, вампиры представлены в совсем другом образе; чем-то вроде ясновидящих, наделенных от рождения необыкновенными талантами. Их миссия в этом мире – улучшать человеческий род посредством уничтожения «злых» особей.

Награды и звания:

2007 – премия «Форума издателей» (Львов) за роман «Слуга из Добромиля»

2008 – номинация на Национальную премию Украины им. Т. Г. Шевченко за роман «Слуга из Добромиля»

2008 – премия «Портал-2008» за роман «Книгоноші з Королівства»

2010 – Национальная премия Украины имени Тараса Шевченко за роман «Слуга из Добромиля»

2011 – премия «Портал-2011» в категории «книга на украинском языке» за роман «Зачаровані музиканти»

Отдельные издания:

Господар: Роман, повість / Худ. М. Б. Гутман. – К.: Радянський письменник, 1986. – 200 с. 90 коп. 65 000 пр. (п) – підписано до друку 04.08.86 р.

Господар: Фантастичний роман – с.3-160

Соловейко: Повість-балада – с.161-199

Королівство: Роман. – Тернопіль: Джура, 2005

Втеча звірів або Новий бестіарій: Казкова повість / Худ. Максим Паленко. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006. – 240 с. (п) ISBN 966-7047-57-1

Слуга з Добромиля: Роман. – К.: Дуліби, 2006. – 336 с. (о)

Публикации в периодике и сборниках

Лялечка і Мацько: Повість // Г. Пагутяк. Діти. – К.: Радянський письменник, 1982 – с.137-218

Видіння Орфея: [Оповідання] // Г. Пагутяк. Потрапити в сад. – К.: Молодь, 1989 – с.

Те саме: [Оповідання] // Сучасне фантастичне оповідання. – К.: Молодь, 1990 – с.71-78

Те саме: [Оповідання] // Г. Пагутяк. Захід сонця в Урожі. – Л.: ЛА «Піраміда», 2003 – с.

Урізька готика: Роман // Кур’єр Кривбасу, 2006, №8 – с., №9 – с., №10 – с.66-113

ЗАСАДИ МІФОПОЕТИКИ ХУДОЖНЬОЇ ВЕРСІЇ САМОТНОСТІ У ПРОЗІ ГАЛИНИ ПАГУТЯК

У статті досліджується художня версія проблеми самотності, презентована прозою Г. Пагутяк. Аналізуються особливості химерної комунікації, ідентифікується концепт чоловічої самотності на основі міфопоетики.

Для Галини Пагутяк характерне тяжіння до психологічного та феноменологічного повноцінного відтворення переживання самотності, адже ця категорія розглядається в її творчості як гуманістична характеристика людства, через яку воно спізнає глибини буття в парадигмах хаосу й упорядкованості. Проблема самотності вирішується Галиною Пагутяк у кількох провідних для неї філософсько-медитативних площинах художнього тексту.

Метою нашої статті є дослідження художнього відтворення самотності у прозі Г. Пагутяк на засадах міфопоетики.

Щодо аналізу творчості Г. Пагутяк: В. Агеєва рецензувала її збірку „Потрапити в сад” і відзначила глибокий психологізм, інтелектуалізм та типологічну спорідненість її прози з історико-фантастичним письмом В. Шевчука. Частково проблему поетики роману дослідила Н. Синицька. У своєму авторському проекті „Незнайома” В. Габор щодо Г. Пагутяк відзначає національну автентичність її прози, „фантастично-символічну” манеру її письма, прорив до „вигаданого світу”, потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі”. Її міфопоетичну прозу досліджували також К. Ламазова, Н. Мельник, О. Квасній, О. Поліщук та інші, але досліджень у річищі ідентифікації жіночого письма Г. Пагутяк у світлі концептуалізації феномена самотності немає.

Однак, перш ніж розглядати вказану проблематику, варто зазначити, що ми маємо справу з оригінальною психікою особистості, яка виступає першоджерелом такої текстотворчості. „Психологічний тип, – зазначає М. Моклиця, – який утворюється завдяки природній домінанті у внутрішньому світі розуму або емоцій, сенсорики або інтуїції, увиразнюється в процесі рефлексії і на якомусь етапі починає виражати стосунки людини зі світом”. Для оповідності Г. Пагутяк провідною стає опозиція духовне – тілесне, авторська інтровертна психологія творчості так чи інакше демонструється різного роду містифікаціями, мовою натяків, що дає нам змогу говорити про інтуїтивний психологічний тип. Інтуїція як психологічна домінанта веде її до пошуку утаємниченої мови.

Пагутяк вибудовує текст як утаємничену оповідь метафоричного плану, де читач має осягнути таємні глибини буття шар за шаром. Зображуючи на початку роману „Смітник Господа Нашого" світ чоловічої самотності, письменниця прагне викликати реакцію читача у формі запитань, на які відповіді не подаються відразу. Оповідь у цьому випадку схожа на діалог посвяченого у таємницю автора і непосвяченого читача. Текстова „запитальність" сприяє нагнітанню різнорідних невмотивованих (для нарататора) вчинків символічних персонажів Колоса, Діогена, Перевізника, Шептуна. Але винятковість даної оповідної манери полягає у тому, що Пагутяк не прагне пояснити читачеві всю химерність зображуваного світу чоловічої самотності. Алогізми, з якими читач зустрічається, нагнітаються та виструнчуються у хаотичній послідовності.

Це світ без усталених законів збереження гуманності, гідності тощо. Світ випадковостей природи від вгамування Вітру тощо і до появи інших людей у колі Діогена та його групи. Пагутяк прагне пронести ідею виродження засад раціонального бездуховного світу, кризу раціоцентричного світу внаслідок домінанти насильництва. Спостерігаючи за поведінкою цих персонажів, читач все більше усвідомлює беззмістовність та химерність їхнього життя, опановує викривленими поняттями про світ, з яких глузує навіть маленький п’ятирічний хлопчик. Читач стає в цьому романі першим спостерігачем світу чоловічої самотності, а разом із тим і судією. Отже, спочатку у романі самотність осмислюється лише нарататором, навіть змальовані персонажі не ладні осмислити всієї глибини й приреченості свого існування. Нарататор у цьому випадку стає провісником самотності, носієм ідеї, прихованої від персонажів, ними не усвідомлюваної. Перший коментар до викладу дивних подій у романі з’являється лише з появою каліки Гриця. Історія заснування нового раю на смітнику, оповідана ним як казка для божевільних, вона викриває й сам принцип інтерпретації матеріалу наратором. Він полягає у синтезі нової площини, псевдореальності, і нарататор вже втрачає актуальність законодавця текстової ідеології. Автор перебирає на себе функції ідеології тексту, щойно виголошується історія про п’ятьох божевільних, що мешкають на смітнику, думаючи, що се рай. Отже, у такий спосіб світ чоловічої самотності обмежується світом самотності чоловічої групи з п’яти осіб. Маніпулювання самим читацьким сприйняттям у даному випадку – важливий компонент ідеології тексту.

Ускладнення картини світу чоловічої самотності мотивом божевілля сприяє утворенню абсурдистської мотивації дій персонажів. Божевілля не стає межею розгортання маскулінного світу, уособлюючи втілення абсурду, воно все ж має внутрішню дивакувату логіку, найчастіше – аналогічну до первісного міфопоетичного відтворення світобудови. Межею стає смерть. Персонажі божевільної п’ятірки гинуть один за одним у дивних обставинах повної самотності, випадковість їхньої смерті лише доводить абсурд бездуховної культури. Божевілля як певний тип інтенціональності узгоджується з онтологічною картиною світу самітників. Незахищеність людини у світі – це умова людського існування у її спотвореному вигляді, у вигляді „сірої реальності”, ознаками якої й наділяється однобічний маскулінний світ.

Щодо художньої типологічної ідентифікації світу чоловічої самотності, то тут хотілось би звернути увагу на поширеність даного концепту в жіночій прозі не лише української літератури. Цікавим є обертання філософеми чоловіка-самітника у романі Тетяни Толстої „Кись” (також, до речі, 1999 року написання), де світ Бенедикта до одруження має таке ж химерне наповнення напівказковою, напівужитковою предметністю та такими ж невмотивованими судженнями про природу й світ (як легенди про „огньці" чи про „кис”). Людськість без духовної цілісності, принцип зреалізованого острова чоловічої влади представлений і у Галини Пагутяк, і у Тетяни Толстої. Єднає їх також утворення символу міфологічного тотема як предка, деміурга даного світоутворення: у Пагутяк це образ Короля, у Толстої – Федір Кузьмич. Цей предок-патріарх має виразні чоловічі ознаки, що й дає нам підстави говорити про маскулінну природу сотвореного світу. В обох випадках деміурга оточують численні табу. Звернення до поняття тотемічного предка та табу у даному випадку є характеристикою міфологічної логіки персонажів (і у Пагутяк, і у Толстої). „Тотем є міфологізована й персоніфікована воля до влади племені над собою, природою та іншими племенами. Тотем – це результат відчуття провини племені перед природою, гармонію якої воно полишає на довгі тисячоліття власної історії. Постать тотема у присмерку свідомості звіролюдини є щось трагічне й оргіастичне. Тому тотем завжди потребує крові і насолоди, смерті та народження. Все це уособлюється у жертві, яку приносять тотемові; досить часто жертвою стає сам тотем” Отже, у відповідності до міфологічного сприйняття тотема в романі Пагутяк згорає хата Короля, а у Толстої змальовано нищення „цивілізації" Федора Кузьмича та й його самого. Отже, чоловічий світ самотності у обох письменниць змальовано фактично на спільних засадах міфопоетики, обом властива ритуалізація здичавілої чоловічої групи. Н. Хамітов твердив про існування такого поняття, як „тотемічна самотність”.Знищення тотемічного предка-патріарха у даному художньому варіанті є також, по суті своїй, спробою вийти за межі цього страшного табуйованого світу, спробою позбутись самотності. Цивілізаційність виступає виявом чоловічого начала світу, у той час як жінка пов’язується з родовим началом, а таким чином, цивілізаційність потрактована обома письменницями як чинник самотності.

«Ранок без вечора»

(скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.

Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.

У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.

На небі — одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.

Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.

Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.

Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.

Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво, А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.

Озирнулася — ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!

Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.

Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.

За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)

У новелі Г. Пагутяк " Ранок без вечора" змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю — найвищій цінності, яка є в людини.

Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

«Потрапити в сад»

(скорочено)

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому — був. Тільки горобці могли вільно перелітати через огорожу й сідати на гілки з червоними яблучками. Та ще хіба що поети на крилах фантазії.

Грицькові уявлялося, що однієї теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого ж він вдався такий нещасний та волоцюга.

Міліція всієї залізниці знала Грицька й не чіпала, бо не мав чоловік ні хати, ні жінки, лише гармошку та чорну хворобу ще з війни. Лікарня — єдиний його притулок. А ще сестра Нуська, але не сидиться йому в неї. Не може він зі своєю хворобою в чотирьох стінах. А мандрівників у світі й без хвороби вистачає, от, наприклад, Григорій Сковорода. Не кожному тісно між стінами, не кожному...

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон, дренькнув гармошкою. Люди бачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанях. Грицько, дарма що волочився, дбав, щоб завжди все було чисто. Заграв " На сопках Маньчжурії", потім " Прощання слов'янки", і цього було досить, щоб у наставлений капелюх посилалися копійки. Чоловік кожному, навіть дитині, казав: " Цілую руку". Проходив ще два вагони, потім сідав, і ніяка сила не примусила 6 його заграти ще.

Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу [епілепсію] від переляку. Німець жартома вистрілив йому над вухом, хотів злякати. Після війни стали ходити з батьком по базарах. Тато грав на гармошці, а хлопець збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п'яний, повертаючись із міста.

Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою — його найулюбленішою їдою. Голови й шкірки забирав із собою — для котів чи собак.

Одного разу, весело тупцяючи по перону, зустрів Стьопу. Дав йому жменю дрібних монет, а той сказав, що Микольця дуже слабкий і просить Грицька зайти до нього. Пішли разом. Стьопі хотілося похмелитися. Грицько тільки пошкріб потилицю. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав...

Вулицю незабаром мали зносити, тому ніхто не дбав про порядок. Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики.

Грицько зайшов до хати. На нього війнуло теплом — добре таки змерз, мабуть.

Микольця зрадів товаришеві. Хоч і слабий був (серце прихопило), але в хаті чисто, натоплено. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже їх треба лагодити. Грицько сказав, що Миколі слід до лікарні, а той відмахнувся — краще хай заграє, ото й буде його лікування. Грицько заграв, а Микольця схлипнув і сказав, що добре йому з ним, хай залишається — віддасть хату й собаку. Грицько ж весело сказав, що його візьмуть до будинку престарілих, от тільки поки ще не вийшли. Або ожениться.

Микольця сказав, що немає кращого, як своя хата. І попросив, щоб не кидав собаку Боска, бо заберуть його на буцегарню.

Грицько, відчуваючи напад хвороби, хотів піти, але Микола сказав, щоб лишався, він йому допоможе. І попросив почитати " Кобзаря" — " Перебендю".

Вночі був вітер із дощем. Грицько довго не спав, слухаючи, як дихають Микольця і Боско.

Стіни аж двигтіли. Грицько подумав, чи не завалить їх. Але старі хати стоять міцно. Тоді Грицько подумав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває. От тільки 6 гілля не поламав. Та за муром не так дме.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)