Тема 16. 2 страница

КЛАСИКА МУЗИЧНА – музичні твори, які відповідають найвищим художнім вимогам, поєднуючи глибину, змістовність, досконалість форми, а також витримали „перевірку часом” та увійшли до скарбниці світового музичного мистецтва.

КЛАСИЦИЗМ (лат. classicus – „зразковий”) – стиль в мистецтві XVII – початку XIX ст., значення якого полягає в тому, що суть буття глибоко розумна й гармонійна і утверджує єдність та порядок в світі. В музиці класицизм пов’язаний з творчістю К. Глюка, Й. Гайдна, В. Моцарта, Л. Бетховена, М. Березовського, Д. Бортнянського, Л. Керубіні та ін.

КОНЦЕРТ (італ. concerto – „змагаюсь”) – 1. Прилюдне виконання музичних творів. 2. Жанр великого, віртуозного за характером музичного твору для соліста (інколи двох-трьох) з оркестром у формі тричастинного сонатного циклу.

КРЕШЕНДО (італ. сrescendo – „збільшую”, „зростаю”) – знак, який означає поступове збільшення сили звуку.

КУЛЬМІНАЦІЯ (лат. culmen – „вершина”) – вершина музичного розвитку та емоційного напруження музичного твору або його завершеної частини. Положення про кульмінацію ґрунтується на закономірностях європейського музичного мислення і є дійсним відповідно для всіх музичних форм.

КУЛЬТУРА (лат. cultura – „освіта”, „розвиток”, „догляд”) – сукупність духовних, матеріальних і практичних здобутків людства, у яких віддзеркалюється рівень розвитку, досягнений суспільством. Музична культура охоплює систему досягнень в сфері музичної творчості, виконавства та освіти, а також рівень освіченості та вихованості особистості людині в галузі музичного мистецтва.

КРИТИКА МУЗИЧНА – галузь музикознавства, яка займається аналізом і оцінкою явищ музичної практики минулого і сучасності з певних естетичних позицій, виступаючи посередником між автором, виконавцем і слухачем. Форма реалізації завдань музичної критики переважно літературна: статті, рецензії, огляди, нариси, ессе тощо, а також це виступи по радіо і телебаченню. На терені музичної критики виступали Арістоксен, Піфагор, К. Монтеверді, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Маттезон, Г. Берліоз, Г. Гейне, Р. Вагнер, Р. Шуман, Е. Гріг, Ф. Ліст, Ф. Ніцше, Е. Ганслік, В. Стасов, М. Лисенко, М. Римський-Корсаков, Р. Роллан, І. Франко, М. Балакірев, І. Соллертинський, А. Сохор, І. Ляшенко, І. Котляревський та ін., які сприяли становленню і розвитку музичної критики як засобу пропаганди музичного мистецтва та вихователя музичних смаків слухачів.

КУПЛЕТ (фран. couplet) – 1. Розділ куплетної форми, який повторюється декілька разів з різними текстами (строфами).

ЛАБІЛЬНІСТЬ (лат. labilis – „нестійкість”, „рухливість”) – гнучкість нервової системи та психіки, здатність до швидких змін у відповідь на подразнення; має значення для перебігу процесів музичного навчання та виконавства.

ЛАД (лат. modus, грец. harmonia, слов’янське – „злагода”, „лад”, „порядок”, „стройність”) – 1. Естетично прийнятна узгодженість звуків висотної системи, основа для виникнення і закріплення в свідомості людини системних відносин між звуками. 2. Доцільно впорядкована інтонаційна система зв’язків музичних звуків за висотою, їх закономірна послідовність.

ЛЄГАТО (італ. lеgato – „зв’язано”, „злито”) – таке виконання, коли перехід від одного звуку до іншого відбувається зв’язано, без перерви між ними. Графічно позначається дугоподібною рискою-лігою, яка з’єднує необхідні ноти.

ЛЕГКА МУЗИКА – досить умовне поняття, яке використовується для визначення нескладної за змістом, простої за формою музики, яку слухачі сприймають без спеціальної музичної підготовки. Найкращі зразки легкої музики створили батько і син Йоганн Штрауси, Ж. Оффенбах, Ф. Легар, I. Кальман, Д. Гершвін, Ф. Лоу, Ж. Косма, I. Дунаєвський, Р. Паулс, О. Білаш, І. Поклад, О. Градський, М. Богословський, А. Петров, О. Пахмутова, Є. Мартинов, І. Шамо, В. Бистряков, О. Рибников, Д. Тухманов, М. Блантер, О. Фельцман, М. Фрадкін, М. Тарівердієв та багато інших.

ЛЕЙТМОТИВ (нім. leitmotiw – „провідний мотив”) – музична тема, пов’язана з певним образом, ідеєю, явищем, яка неодноразово повторюється в опері, балеті, симфонії і т.д., характеризуючи певну дійову особу, явище, стан тощо. Лейтмотив широко використовували Л. Бетховен, Г. Берліоз, Дж. Верді, Р. Вагнер, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський, С. Прокоф’єв, Д. Шостакович, Г. Свиридов, Б. Лятошинський, Г. Майборода та інші.

ЛІБРЕТТО (італ. libretto – „книжечка”) – 1. Літературний текст опери, оперети, кантати, ораторії. 2. Сценарій балету, масового дійства. 3. Короткий виклад змісту опери, балету, драми, кінофільму тощо.

ЛІРИКА (грец. lyrikos – „ліричний”) – музика, зосереджена на розкритті внутрішнього емоційно-суб’єктивного світу людини. Основні жанри лірики: романс, пісня, інструментальна мініатюра тощо.

МАЖОР (лат. major – „великий”) – лад, основою якого є великий (мажорний) тризвук з великою терцією в основі (між І та V ступенями).

МАНУАЛЬНА ТЕХНІКА (лат. manualis – „ручний”) – система диригентських жестів, за допомогою яких здійснюється керування виконавським колективом (хором, оркестром).

МАРШ (фран. marche – „хода”, „рух”) – 1. Музичний жанр, призначений для супроводження пересування людей в чіткому, синхронному темпі (військ, демонстрацій, парадів тощо). Марш – один з провідних жанрів військової музики і за характером поділяється на стройовий, похідний, зустрічний, церемоніальний, ювілейний, фанфарний тощо, а також траурний. До найкращих зразків належать марши Л. Бетховена, Дж. Верді, Ш. Гуно, М. Глінки, П. Чайковського, С. Прокоф’єва, Ф. Шопена, Б. Лятошинського, К. Данькевича, А. Штогаренка та інших.

МЕЛІЗМИ (грец. melos – „пісня”, „мелодія”) – 1. Уривки мелодій або цілі мелодії, які виконують на один склад тексту, елемент орнаментики: колоратура, пасаж, рулада. 2. Невеликі мелодичні прикраси та їх умовні позначки.

МЕЛОДІЯ (грец. melodia – „спів”, „пісня”) – 1. Одноголосне вираження образно-поетичного змісту музичної думки. Мелодія – „найсуттєвіша сторона музики” (С. Прокоф’єв). Мелодія – найважливіший виражальний засіб народної та академічної музики. 2. Послідовний ряд звуків, об’єднаних певними співвідношеннями висоти, тривалості, сили на ґрунті ладу, метруу послідовності на відміну від гармонії, яка об’єднує звуки в одночассі.

МЕТОД (грец. methdos – „спосіб пізнання”, „шлях”, „дослідження”) – шлях і спосіб досягнення визначеної мети, сукупність прийомів та операцій освоєння дійсності, зумовлених закономірностями об’єкта і особливостями суб’єкта пізнання. Вибір методів має велике значення, як у музичному навчанні та виконавстві, так і у музикознавчій науці й музичній педагогіці.

МЕТОДИКА МУЗИЧНОГО НАВЧАННЯ – сукупність методів і прийомів навчання музики: сольного, ансамблевого і хорового співу, індивідуальної, ансамблевої та оркестрової гри, теорії й історії музики тощо, спрямованих на розвиток музичних здібностей учнів.

МЕТОДОЛОГІЯ (грец. methodos – „cпосіб пізнання” і l ogos – „наука”) – 1. Сукупність основних дослідницьких положень певної галузі науки. 2. Вчення про методи пізнання та перетворення дійсності – філософська методологія, яка визначає найзагальніші положення та підходи до наукового пізнання в будь-якій сфері діяльності, конкретизуючись в загальній для кожної галузі знань (психології, педагогіці, музикознавстві тощо) та окремій для кожної дисципліни (вокальна, хорова, фортепіанна, скрипкова та ін.).

МЕТР (грец. metron – „міра”, „розмір”) – система організації музичного ритму, що полягає у впорядкуванні послідовності чергування сильних і слабких долей. Метр є важливим засобом організації музичної мови і має виключно велике виражальне значення.

МИМОВІЛЬНЕ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – таке запам’ятовування, яке здійснюється без спеціальної мнемічної мети і є результатом пізнавальних, практичних та інших дій. Мимовільне запам’ятовування є актуальною формою музичного навчання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку.

МИСЛЕННЯ – найвищий рівень пізнання людиною світу, який зароджується у чуттєвому пізнанні, є функцією і вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності мозку, результатом якої має бути осягнення об’єктивної істини.

МІМІКА (грец. mimikos – „наслідування”) – виражальні рухи м’язів обличчя, форма виявлення почуттів і психічних станів людини, що посідає важливе місце в музично-виконавській діяльності митціві свідчить про рівень акторської майстерності співаків (І. Алчевський, М. Каллас, Є. Мірошниченко, О. Образцова, Т. Руффо, Ф. Шаляпін та ін.) та диригентів (Л. Бернстайн, Г. Ернесакс, Г. Караян, М. Колеса, Л. Стоковський, А. Тосканіні, С. Турчак та ін.), щодо розкриття душевного і психічного стану персонажа художнього твору.

МІНІАТЮРА (італ. miniatura – „маленька”) – невелика, досконала за формою музична п’єса для різного виконавського складу. За змістом мініатюра може бути ліричною, пейзажною, зображальною, жанровою тощо. Розквіт мініатюри пов’язаний з творчістю Ф. Шуберта, Ф. Мендельсона, Р. Шумана, Ф. Шопена, М. Лисенка, О. Скрябіна, С. Прокоф’єва, П. Чайковського та інших.

МІНОР (італ. minore – „менший”) – лад, основою якого є малий (мінорний) тризвук з малою терцією (між І та V ступенями). Різновиди мінору: а) натуральний; б) гармонічний; в) мелодичний.

МОВА – основний засіб спілкування і взаємопорозуміння людей, система звукових сигналів для визначення явищ дійсності, відображення їх у свідомості та вираженні думок. Мова існує у вигляді актів мовлення та співу. Для мистецтва співу важливе значення має фонетична будова мови, її вокалізм, за яким українській мові належить, поряд з італійською та іспанською, одна з провідних позицій.

МОДЕЛЬ (лат. modulus – міра, зразок) – 1. Умовний образ певного об’єкту, процесу, явища. який, зберігаючи схожість та пропорції частин оригіналу, дає можливість вивчати його. За функціональним призначенням провідними є структурні (моделює складники будови оригіналу), процесуальні (моделює перебіг процесів, які відбуваються) та евристичні (дозволяють досліджувати оригінал як основу його пізнання) 2. Загальна схема опису мовної або музичної системи або її частини.

МОТИВ (лат. moveo – „рухаю”) – 1. Найменша музична побудова, яка включає частину музичної теми і звичайно містить одну сильну метричну долю. 2. Частина теми, здатна набувати самостійного значення за допомогою розробки, а розвиток здійснюється шляхом повторів, секвенцій, варіювання, обернення, зменшення, збільшення тощо. 3. Наспів, мелодія, що має виразний музичний зміст. 4. В психології та педагогіці: спонукальна причина дій і вчинків людини, яка спирається на її потреби. У мотиві розкривається сенс дій та вчинків людини, спрямованих на досягнення мети, їх життєве значення. Мотиви мають велике значення у музичному навчанні та виконавстві, спрямовуючи та стимулюючи діяльність учня або майстра.

МОТИВАЦІЯ – використання системи мотивів, яка визначає конкретні види діяльності та поведінки людини. Особливе значення мотивація має для формування потреб, уявлень, почуттів, переживань дітей дошкільного і молодшого шкільного віку, що навчаються музиці. Виховання цілеспрямованої мотивації є одним з головних завдань педагога-музиканта.

МУЗИКА (грец. musike, muse – „богині науки та мистецтва”) – мистецтво інтонації, яке забезпечує віддзеркалення дійсності засобами звукових художніх образів. Музика спрямована, перш за все, на емоційну і чуттєву сферу людини і тому забезпечує їх формування і розвиток у людини творчого начала. Основою цього процесу є сприймання, з яким найтісніше пов’язані такі феномени, як композиція, інтерпретація, виконання, слухання, оцінювання тощо.

МУЗИКАЛЬНІСТЬ, музичність – комплекс природних задатків: музичного слуху, ладового і ритмічного почуттів, музичної пам’яті, які утворюють сприятливі передумови для виховання у особистості музичного смаку, здатності до цілісного сприйняття музики, підготовки до професійних занять музичним мистецтвом. Для вияву музикальності розроблені спеціальні тести, які дають підстави прогнозувати напрям майбутньої професійної музичної діяльності дитини.

МУЗИКОЗНАВСТВО – наука, яка вивчає музику як особливу форму художнього осягнення світу, її зв’язки з дійсністю та іншими галузями людської культури, а також закономірності та особливості музичного мистецтва, які визначають його специфічний характер. До музикознавства належить низка наукових і навчальних дисциплін історичного і теоретичного спрямування, а також музичні сфери етнології, фольклористики, естетики, педагогіки, психології, соціології, акустики, біофізики, біомеханіки, інформатики, кібернетики, електроніки, архівістики, бібліографії, палеографії, текстології, кібернетики, критики, нотографії, інструментознавства та інших галузей, які постійно збагачують музикознавство новими відомостями.

МУЗИЧНА ГРАМОТА – 1. Початкові відомості про елементи музичної мови. 2. Навчальний предмет в спеціальних початкових і середніх музичних закладах, який включає елементарні відомості з теорії музики та вправи з сольфеджіо, що закріплюють набуті знання.

МУЗИЧНА ГРАМОТНІСТЬ – за концепцією навчальної програми Д. Кабалевського для загальноосвітньої школи: здатність сприймати музику як живе й образне мистецтво, породжене життям і нерозривно з ним зв’язане, відчувати внутрішній зв’язок між характером музики і її виконання, тобто широкий загальномузичний тезаурус особистості школяра.

МУЗИЧНА ЛІТЕРАТУРА – 1. Література про музику: книжки, журнали, газети тощо. 2. Сукупність музичних творів – рукописи, нотні видання. 3. Навчальний предмет, який забезпечує ознайомлення учнів та засвоєння ними зразків музичного творчості різних епох, народів, стилів, жанрів, форм і т.д. та дає їм початкові відомості з історії музики.

МУЗИЧНА ОСВІТА – професійне навчання музичного мистецтва (композиції, творчості, виконавству, науці, критиці тощо), а також комплекс знань, умінь і навичок, набутих в процесі та внаслідок систематичних занять. В Україні набуття музичної освіти забезпечується спеціальними навчальними закладами: академією музики, інститутами, консерваторіями, ліцеями, коледжами, училищами, музичними школами та школами мистецтв, підпорядкованими державі, зокрема, Міністерству культури і мистецтв.

МУЗИЧНА ПАМ’ЯТЬ – здатність запам’ятовувати і пізнавати музику, виконувати її без допомоги нотного запису. Існує кількавидів музичної пам’яті – слухова, коли запам’ятовування музичного твору відбувається шляхом слухового закріплення усіх елементів музики; зорова, коли нотний текст запам’ятовується, „фотографуючись” зором; моторна, яка спирається на автоматизацію рухів, фіксацію м’язових, вібраційних та інших відчуттів.

МУЗИЧНА ПСИХОЛОГІЯ – наука, що вивчає психологічні закономірності, механізми та умови музичної діяльності людини, їх вплив на сприймання музичного мовлення, формування, функціонування і еволюцію музичних засобів. Музична психологія тісно пов’язана з загальною психологією, психофізіологією, психолінгвістикою, акустикою, педагогікою та іншими науками. В становлення і розвиток вітчизняної музичної психології певний внесок зробили Л. Бочкарьов, М. Блінова, Г. Бриль, Н. Ветлугіна, М. Гарбузов, А. Готсдінер, Г. Кечхуашвілі, О. Костюк, В. Медушевський, В. Морозов, Є. Назайкінський, В. Остроменський, А. Пілічяускас, К. Платонов, О. Ростовський, О. Рудницька, Г. Тарасов, Б. Теплов, Л. Хлебнікова, Є. Юцевич, В. Яконюк та інші.

МУЗИЧНА ТЕРАПІЯ – використання музики з метою нормалізації психічних станів та лікування хвороб нервової та серцево-судинної систем, гіпертонії та гіпотонії, депресії, поліпшення координації рухів, функціональних розладів тощо.

МУЗИЧНА ФОРМА – 1. Цілісно організована система виражальних засобів музики (мелодія, ритм, гармонія, тембр тощо), яка сприяє втіленню в звучанні емоційно-образного змісту. 2. Побудова й структура музичного твору, співвідношення його частин. Основними елементами музичної форми є мотив, фраза, речення, період. Різні способи співставлення і розвитку елементів музичної форми зумовлюють появу різноманітних утворень: двочастинної, тричастинної, сонатної, варіаційної, куплетної, циклічної, вільної та ін.

МУЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ – галузь естетичного виховання, сфера залучення особистості до музичної культури суспільства, цілеспрямований системний розвиток музичних здібностей і музичної культури особистості, виховання у неї відгуку на музику, цілісного відчування, переживання і розуміння образного змісту музичних творів, процес засвоєння суспільно- історичного досвіду музичної діяльності новим поколінням. Включаючи елементи музичної освіти і навчання, музичне виховання здійснюється в загальноосвітніх і музичних школах, гімназіях, ліцеях і коледжах, дошкільних та позашкільних закладах шляхом залучення дітей і молоді до активного музикування, оволодіння основами теорії музики і музичної літератури, формування у них музичної культури як важливої і невід’ємної частини духовної культури. Теорію і методику різних напрямів музичного виховання створювали Е. Жак-Далькроз, З. Кодай, К. Орф, Б. Асаф’єв, О. Апраксіна, Т. Беркман, Н. Ветлугіна, Н. Гродзенська, Д. Кабалевський, М. Румер, В. Шацька та інші, а також українські музиканти-педагоги: Ф. Колесса, М. Леонтович, С. Людкевич, Л. Ревуцький, Я. Степовий, К. Стеценко, Б. Яворський, В. Верховинець, З. Жофак, Г. Падалка, О. Ростовський, Л. Хлебнікова та інші.

МУЗИЧНИЙ ТЕАТР – загальна назва виконавського колективу, де здійснюються вистави творів музично-сценічних жанрів (опер, оперет, музичних комедій, мюзиклів тощо).

МУЗИЧНО-ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ – виховний процес, спрямований на формування і розвиток засобами музичного мистецтва естетичних почуттів, ідеалів, інтересів, потреб, смаків, переживань, понять, суджень, оцінок, образного мислення. творчих здібностей, цілісного сприймання, гуманістичного ставлення до навколишнього життя і мистецтва, здатності до перетворення дійсності за законами краси, норм поведінки та міжособистісних стосунків тощо. Здійснення музично-естетичного виховання на основі української національної культури є генеральною метою педагогічної концепції навчальної програми для загальноосвітньої школи. Теоретичні та методичні проблеми музично-естетичного виховання успішно розробляють українські науковці Г. Ананченко, Н. Антонець, А. Болгарський, О. Дем’янчук, В. Зубарєв, А. Паламарчук, Б.Брилін, В. Шульгіна, В. Бутенко, Л. Коваль, Н. Вишнякова, В. Дряпіка, Т. Завадська, А. Зелінський, Ю. Юцевич, Л. Коваль, Т. Крижанівська, В. Рева, Л. Масол, В. Орлов, Г. Падалка, Ю. Соколовський, Л. Хлебнікова, Г. Шевченко та багато інших.

МУЗИЧНО-ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА – система професійної підготовки фахівців масового музичного виховання дітей та юнацтва, учителів музики загальноосвітніх шкіл, музичних вихователів дошкільних закладів, викладачів окремих музичних предметів, хореографії, світової художньої культури тощо, яке здійснюється в навчальних закладах, підпорядкованих системі народної освіти.

НАВИЧКА – психічне новоутворення, яке забезпечує індивіду спроможність автоматичного виконання дій. Залежно від характеру розрізнюють рухові, мисленневі, мовленнєві, інтелектуальні, сенсорні, перцептивні тощо. В музичній діяльності необхідні вокальні, диригентські, ігрові та інші навички, які формуються шляхом цілеспрямованих систематичних вправ.

НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА – офіційний нормативний документ, що визначає зміст і обсяг знань, умінь і навичок з кожного предмету, їх розподіл за розділами, темами та підтемами в часі, а також подаються пояснення щодо структури програми, організації та методики вивчення предмету, а також норм оцінювання засвоєння змісту предмету.

НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН – офіційний нормативний документ, основа організації навчального процесу. Навчальний план визначає графік, співвідношення усіх видів теоретичного і практичного навчання, перелік і послідовність вивчення навчальних предметів, а також час, який відводиться для вивчення дисциплін та форми перевірки знань (заліки, екзамени, курсові роботи, семінари тощо).

НАВЧАННЯ – цілеспрямований процес взаємодії учня і педагога щодо передачі та засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної та творчої діяльності людини в будь-якій сфері музичного мистецтва. Основними закладами, де відбувається процес музичного навчання, є школи мистецтв і музичні школи та навчальні заклади різних рівнів акредитації.

НАРОДНА МУЗИКА, музичний фольклор – вокальна, інструментальна, вокально-інструментальна і музично-танцювальна творчість народу, основний вид і підсумок художньої творчості багатьох поколінь, який ґрунтується на історичних традиціях розвитку творчості різних груп та шарів населення. Народна музика створюється і передається в усній формі від виконавця виконавцеві, від покоління до покоління, утворюючи т. з. традиційний фольклор. Народна музика відзначається різноманітністю жанрів і форм, в ній утворилось справжнє розмаїття мелосу, багатоголосся, ладотональних систем, ритміки тощо, властивих кожній культурі. Виконавцінародної музики: акини, ашуги, гуслярі, кобзарі, кюйші, леутари, менестрелі, скоморохи, шпільмани та інші, які змінюють і удосконалюють форму народної музики, наближуючи її до вимог сучасності, але зберігаючи національну автентичність і самобутність. Найпоширеніша галузь народної музики – народна пісня, де визначальною рисою є органічна єдність і взаємовплив наспіву, мелодії і поетичного слова.

НАРОДНІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ – поширені в народній практиці музичні інструменти: українські (бандура, бубон, бугай, денцівка, дримба, кобза, козобас, сурма та інші), грузинські (долі), іспанські (гітара, кастаньєти), італійські (мандоліна), казахські (домбра), карельсько-фінські (кантеле), китайські (нао), кубинські (гуїро), російські (балалайка, гуслі), французькі (мюзет), шотландські (волинка) тощо. Багато народних музичних інструментів поширилось в народній музиці інших країн, частина набула статусу професійних інструментів: скрипка, кларнет, труба тощо.

НАСПІВ – вокальна мелодія для виконання співаком. Інколи наспівом називається інструментальна мелодія.

НАСТРІЙ – психічний стан душевної зорієнтованості, основою якого є позитивна або негативна емоція, що забезпечує високий динамізм перебігу та зміни настрою. У навчальній та виконавській музичній діяльності настрій може відіграти вирішальну роль, хоча здатність контролювати свій настрій є важливою умовою творчого успіху.

НАТХНЕННЯ – особливий психічний стан піднесення творчих потенцій митця як активізації психофізіологічних процесів, зосереджених на певній меті, що відбувається внаслідок концентрації всіх почуттів, духовних і фізичних зусиль на об’єкті творчості. Натхнення значною мірою залежить від розвитку виконавської майстерності та таланту музиканта.

НЕОКЛАСИЦИЗМ – напрямок в музиці 20 – 30-х років ХХ ст., що звертався до принципів музичного мислення та жанрів, типових для бароко. Представниками неокласицизму в музиці були А. Казелла, О. Респігі, А. Онеггер, Ф. Пуленк, П. Хіндеміт, І. Стравінський та ін.

НЕОРОМАНТИЗМ – пізній період романтизму, пов’язаний з творчістю Й. Брамса, А. Брукнера, Р. Вагнера, Ф. Ліста, Г. Малера, які звертались до естетики романтизму на знак протесту проти надмірностей „другого авангарду”.

НЕОФОЛЬКЛОРИЗМ – оновлення засобів композиторської мови в європейській музиці першої третини ХХ ст. шляхом опори на фольклор (Б. Барток, З. Кодай, Б. Лятошинський, Д. Мійо, В. Гаврилін, Г. Свиридов та інші).

НЕСТІЙКІ СТУПЕНІ ЛАДУ – звуки ладу, які тяжіють до стійких ступенів ладу. В ладах мажоро-мінорної системи нестійкі ступені ладу є ІІ, IV, VI, VII ступені, які не входять до складу тонічного тризвуку. В мелодичних ладах нестійкими є всі ступені, крім тоніки.

НОКТЮРН (фран. nocture – „нічний”) – лірична наспівна мелодична п’єса, зміст якої пов’язаний з художніми образами ночі. Зразки ноктюрну – в творчості В. Моцарта, Й. Гайдна, Ф. Шопена, Р. Шумана, М. Лисенка, М. Глінки, К. Дебюссі, П. Чайковського та інших.

НОН ЛЄГАТО (італ. non legato – „не зв’язано”, „не злитно”) – 1. Спосіб виконання, коли перехід від одного звуку до іншого відбувається відокремлено, але не уривчасто. 2. Один з основних видів артикуляції та штрихів.

НОТАЦІЯ (лат. notatio – „запис”, „позначення”) – сукупність графічних знаків, призначених для запису музики. Пошуки способу знакової фіксації музики почались ще в Давньому Єгипті, але не завершились до нашого часу, оскільки сучасні композитори (С. Губайдуліна, Л. Грабовський, Е. Денисов, О. Мессіан, К. Пендерецький, А. Шнітке та інші) використовували, крім традиційної нотації, специфічні форми запису для відображення в тексті особливих ефектів звучання (звукових мас, вібрато, дестабілізації звуковисотності тощо).

НОТНИЙ ЗАПИС – європейська система нотації, яка існує з XVII ст. і включає такі основні елементи: нотний стан (нотоносець) з п’яти паралельних горизонтальних ліній для розміщення різноманітних знаків нотопису. Основний знак – нота (ціла, половинна, четвертна, восьма і т. д.). Перерви в звучанні позначаються паузами, еквівалентними тривалостям нот. Звуковисотне положення записаних звуків фіксується за допомогою ключів, а його зміни – знаками альтерації, які діють в межах всього твору або однієї ноти. Кількість часових долей в такті позначається знаками розміру, а тактові риски відокремлюють один такт від іншого.

НЮАНС (фран. nuance – „відтінок”) – відмінності в динаміці, темпі, способах звуковидобування, характері звучання, які посилюють емоційно-художнє враження від виконання музичного твору. Нюанси визначаються як автором твору, так і індивідуальністю виконавця.

ОБДАРОВАНІСТЬ – індивідуальна своєрідність потенційних задатків людини, які свідчать про те, що вона може досягти значних успіхів в певній галузі діяльності, зокрема, музичній. Обдарованість розвивається в процесі засвоєння під час засвоєння духовних і мистецьких надбань людства та досвіду творчої діяльності. Високий ступінь спеціальної обдарованості вважається талантом.

ОБРАЗ МУЗИЧНИЙ – узагальнене віддзеркалення в музиці явищ дійсності і духовного світу людини, де засобами музики через одиничне, конкретне типізується загальне, суттєве. Музичний образ є основним носієм художнього змісту твору; розкривається через виклад музичної теми, її розвиток, варіювання, доповнення тощо. У великих музичних творах музичний образ виступає як складна художньо-емоційна система, яка забезпечує втілення змісту твору.

ОБРОБКА – видозмінювання музичного твору шляхом гармонізації, аранжування або транскрипції. Найширше застосування має обробка щодо народних мелодій, хоча термін обробка використовується і стосовно класичних творів, змінюваних, зокрема, в сучасному естрадному стилі.

ОПЕРА (італ. opera – „твір”, „дія”, „праця”) – вид театрального мистецтва, музично-сценічний твір, заснований на синтезі музики, слова, дії. В опері сценічна дія органічно поєднується з вокальною (солісти, ансамблі, хор) та інструментальною (оркестр) музикою, досить часто з балетом і пантомімою, а також образотворчим мистецтвом: гримом, костюмами, декораціями, світловими ефектами, піротехнікою тощо. Опера виникла в Італії наприкінці XVI ст. як спроба групи вчених-гуманістів, літераторів і музикантів відродити давньогрецьку трагедію у вигляді dramma per musica (драма для музики), яка була реалізована в творчості К. Монтеверді („Орфей”, „Аріадна” та ін.) на початку XVII cт. У XVIII cт. опера набула рис класицизму, а композитори неаполітанської оперної школи (А. Скарлатті) започаткували класичну оперу-серіа, у Франції виникла лірична трагедія (Ж. Б. Люллі, Ж. Ф. Рамо). Прагнення наблизити оперу до ідей просвітителів викликало оперну реформу Х. В. Глюка, формування комічної опери, баладної опери (Англія), опери-буффо (Італія), опери-комік (Франція), зінгшпілю (Австрія, Німеччина) та ін. Вершиною розвитку опери у XVIIІ cт. стала творчість В. Моцарта. Розквіту та оновлення опера набула під впливом ідей романтизму в Італії (Л. Керубіні, Д. Россіні, В. Белліні, Г. Доніцетті, Дж. Верді), Франції (Д. Обер, Д. Мейербер), Німеччині (К. Вебер, Р. Вагнер), а в другій половині ХІХ ст. почалося посилення тенденцій реалізму у французький ліричній опері (Ш. Гуно, Ж. Массне), італійському веризмі (П. Масканьї, Р. Леонкавалло), в творчості російських композиторів М. Глінки, О. Даргомижського, О. Бородіна, А. Рубінштейна, М. Римського-Корсакова, М. Мусоргського, П. Чайковського, С. Рахманінова та ін., представників польської (С. Монюшко), української (С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко), чеської (А. Дворжак, Б. Сметана) та інших музичних культур.