Типологія особи злочинця

З'ясування ролі особистості у детермінації злочину виступає основою для вирішення двох практичних питань: Чим відрізняється особистість, як суб'єкт злочину, від нормослухняної особистості? Що поєднує і відрізняє особистостей як суб'єктів злочину?

Всі намагання дослідників — психологів, соціологів, психіатрів — відшукати у особистості «злочинне першоджерело», рису чи якість, притаманну лише тим, хто скоїв злочин, закінчувалися провалом. Тому доцільно прийняти за аксіому, що скоювати злочини може цілком нормальна людина.

Поряд із цим, численними кримінально-психологічними дослідженнями встановлено, що особистість злочинця має особливий психічний склад.

Формально-юридично і навіть семантично поняття особи, яка вчинила злочин, та особи злочинця є тотожними. Але якщо розглядати їх у психологічному, тобто особистісному, вимірі, буде доцільним у загальному родовому понятті «особистість як суб'єкт злочину» вирізнити видові (спеціальні) поняття «особистість, яка вчинила злочин» і «злочинна особистість» (особистість злочинця).

При такому поділі до першої категорії можна віднести осіб, які скоїли злочини з необережності, в умовах невиправданого ризику, зі службової недбалості, із перевищенням меж необхідної оборони, за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання. Для такої категорії злочин — це трагічна випадковість, несприятливий збіг обставин, раптове зниження усвідомлюваності та керованості власними діями. Особистість, яка вчинила злочин, найчастіше визнає вину повністю і щиро кається у вчиненому, їй не характерні повторність чи сукупність злочинів.

До другої категорії, тобто злочинних особистостей, можна віднести осіб, які скоїли злочин з умислом, за попередньою змовою, у складі організованої групи чи злочинної організації (особливо у ролі організатора чи підбурювача), за наявності кількох обставин, що обтяжують покарання. Для такої категорії злочин — це складова способу життя, своєрідна професія, закономірний наслідок криміногенної спрямованості особистості. Злочинна особистість вини у скоєному злочині не визнає або робить це вимушено і не кається у скоєному, для неї характерна повторність і сукупність злочинів.

Найбільш важливі поєднуючі та відрізняючі ознаки злочинних особистостей можна з'ясувати за допомоги методу типологізації. Застосування типологізації дозволяє порівняти різні типології чи розробити узагальнену або нову типологію.

Типологізація, як і класифікація, являє собою упорядкування вихідного наукового матеріалу за певними ознаками. Власне упорядкування здійснюється способом розчленування сукупності явиш, характеристик тощо і подальшого їх поєднання у групи чи підмножини. У формально-математичному плані такі групи повинні доповнювати одна одну і в той же час взаємно не перетинатися.

Типологія є складнішим, вищим рівнем пізнання та узагальнення, за якого злочинні особистості якісно відрізняються одна від одної за істотними ознаками. У побудові типології злочинних особистостей можливі два основні напрямки. Перший — закрита типологія, яка спирається на певний набір наперед визначених ознак і остаточну кількість вирізнених типів. За таким принципом, зокрема, побудовано типологію типів нервової системи І. П. Павлова і пов'язану з нею типологію темпераментів. Другий — відкрита або прогресивна типологія, в якій відсутній остаточний набір наперед визначених ознак, що вичерпно характеризують окремі типи.

Тип особистості — це певна сукупність якостей і рис, що перебувають у стійких взаємозв'язках і суттєво відрізняють конкретну особистість від особистості іншого типу чи типів.

Злочинна особистість (особистість злочинця) характеризується комплексом соціально значущих криміногенних якостей і рис, які утворюють суб'єктивно-психологічну основу злочину.

Тип злочинної особистості (особистості злочинця) характеризується наявністю певної (притаманної конкретній особистості), стійко взаємозв'язаної сукупності соціально значущих криміногенних якостей і рис.

У сучасній кримінології широкого визнання набула типологія, яка розмежовує типи за характером взаємодії ситуації та особистості. В означеній типології вирізняють послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний, ситуативний типи.

Послідовно-криміногенний тип формується в аморальному, протиправному мікросередовищі, він характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, а злочин виступає елементом способу життя і звичної поведінки. Названий тип активно підшуковує та створює сприятливі умови для вчинення злочину і готовий до нього навіть усупереч ситуації.

Ситуативно-криміногенний тип формується в суперечливому середовищі з неналежним, але не обов'язково протиправним виконанням соціальних ролей; злочин виступає переважно похідною несприятливої ситуації (міжгрупові конфлікти, вплив криміногенної групи тощо), яка посилюється антисуспільним способом життя такого типу.

Ситуативний тип формується в середовищі переважно аморальної спрямованості з проявами брутальності, цинізму, неповаги і т. ін. Злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації (провокуючої, конфліктної, невизначеної) та незнання правомірних способів її вирішення. Але, на відміну від особистості, що вчинила злочин, ситуативний тип своєї вини не визнає, перекладає її на ситуацію чи інших людей.

В основу ще однієї кримінально-психологічної типології покладено індивідуальні особливості формування й підтримання готовності до злочину та систематичність злочинної діяльності. На цій підставі вирізняють шість типів криміногенності особистості.

Перший тип характеризується стійким кримінальним потягом, спрямованим не тільки на результат, а й на процес злочину.

Другий тип характеризується первісною схильністю до злочинного способу задоволення потреби, що не обов'язково є протиправною, чи вирішення проблемної ситуації.

Третій тип характеризується прийняттям злочинних мети і способу її досягнення за вкрай сприятливих зовнішніх умов і максимальної особистої безпеки. У випадку невизначеності ситуації, наявності елементів ризику цей тип уникає вчинення злочину.

Четвертий тип характеризується внутрішнім, небезсумнівним прийняттям злочинного способу дій з огляду на обставини, які змушують діяти саме так, суб'єктивною оцінкою ситуації як безвихідної, переживанням власної потреби у чомусь як непереборної. Цей тип розглядає злочин у вигляді ризикованого, але допустимого діяння.

П'ятий тип характеризується схильністю до імпульсивних, реактивних злочинних дій, які вчиняються на тлі як нормального, так і зміненого (збудження, стрес) психічного стану, а також у стані сп'яніння й одурманення.

Шостий тип характеризується конформністю, легкою навіюваністю, прийняттям злочинних мети чи способу під вирішальним впливом референтних осіб чи групи.

Існування різних типологій особистості злочинця (злочинної особистості) є цілком закономірним явищем. Спираючись на неоднакові вихідні ознаки, вони сприяють всебічному розкриттю сутності особистості злочинця. Глибина розкриття забезпечується тим, що вирізнені типи одночасно виступають одиницями подальшого вивчення і пояснення. Враховуючи це, можна запропонувати типологію злочинної особистості, що базується:

— по-перше, на відкритій типології за дихотомічним принципом;

— по-друге: на визначенні базової психологічної риси, яка обумовлює загальну спрямованість особистості й відповідні злочинні мотиви.

Відповідно до цих положень можна вирізнити два загальні типи злочинної особистості: насильницький, базовою рисою якого є агресивність, і корисливий, загальною рисою якого є корисливість (користолюбство).