Етика науковця. 3 страница

4) сукупність законів і положень, виведених із засновків даної теорії;

5) закон - ключовий елемент теорії. Закон — це внутрішній, об'єктивний, загальний та необхідний зв'язок (відношення) між явищами, процесами.

Основні функції наукової теорії:

• синтетична - поєднання окремих знань у єдину систему;

• пояснювальна - виявлення та пояснення різноманітних зв'язків досліджуваного явища чи предмета;

• методологічна - на основі теорії формується багатоманіття методів;

• прогрюстична - на основі наявного* знання відбувається прогнозування майбутніх станів досліджуваного явища;

• практична - кінцевою метою будь-якої теорії є прагнення бути реалізованою на практиці.

Основними методами теоретичного рівня пізнання є:

• аксіоматичний (виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв'язків цієї сфери;

• теоретичного моделювання (конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.)

• гіпотетико-дедуктивний (формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення);

•. сходження від абстрактного до конкретного (виділення елементарних характеристик
фактів та зведення їх в єдину систему тверджень);

• поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють, у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень.

• системно-структурний (вивчення об'єкта як в цілісності його структури, так і його складників).

Мова науки. Визначення та їх значення у формуванні наукової термінології. Мова науки — система понять, знаків, символів, що формується і використовувана в науці для одержання, обробки, зберігання й застосування знань. Основою мови конкретних наук є природна мова, доповнена спеціальними термінами, знаками й символами.

Мова науки характеризується точністю та однозначністю. Тут намагаються уникати багатозначності слів, розпливчастості й невизначеності їхнього змісту, двозначності визначень. У міру розвитку науки та відкриття нових наукових об'єктів вводяться нові терміни, які дуже часто проникають і в буденну мову.

Мова науки є замкнутою та недоступною для сприйняття без спеціальної підготовки.

Основними складовими наукової мови є:

• • термін — слово або словосполучення, що використовується для позначення
предметів у межах певної науки або наукової теорії. У цьому випадку термін відрізняються
однозначністю. Терміни встановлюються за допомогою визначень;

•. визначення — логічна операція, що розкриває зміст поняття.
Визначення вирішує два завдання:

1) відрізняє й відмежовує обумовлений предмет від всіх інших;

2) розкриває сутність обумовлених предметів, указує їхні необхідні ознаки. ' Визначення бувають:

• ' реальні - розкривають суттєві ознаки предмета і можуть бути істинними або
хибними; ^

• номінальні це такі визначення де замість опису предмета вводиться новий термін (ім'я) або пояснюється значення терміна;;,

• явні — визначення, що має форму рівності двох понять (Стіл - це вид меблів). У явному визначенні відбувається ототожнення двох понять. Одне з них - обумовлене, інше -визначальне поняття.

• неявне визначення — не має форми рівності двох понять. До неявних визначень відноситься визначення через посилання на відношення предмета до своєї протилежності, опис, характеристика, порівняння, розрізнення, контекстуальне, остенсивне (шляхом наглядної демонстрації предмета).

• генетичне визначення - це визначення в якому видова ознака вказує на спосіб походження.

Основним прийомом визначення поняття є визначення через найближчий рід і видову відмінність.

Змістовий модуль 2. Філософські проблеми сучасної науки.

Тема лекційного заняття 1. Філософія і наука на межі ХХ-ХХІ століть.

План

І.Передумови створення сучасної науки.

2.Постнекласичний період розвитку сучасної науки.

З.Ціннісні настанови сучасної науки.

4. Визначення поняття «глобальні проблеми».

Вивчення все більш складних структур вимагало більшої спеціалізації знання. Парадокс розвитку науки полягав в тому, що за підвищенням ступеню диференціації наук стала- очевидною тенденція інтеграції до єдиного наукового поля. Так спеціалізація хімії спричинює виникнення фізичної хімії, яка виявляє єдність хімії з фізикою. Поступово виникли передумови для створення єдиної наукової картини світу. Проте, на цьому етапі розвитку зберігалися умови для автономного існування окремих наук, але кожна з них вклала свій внесок до деталізації цілісної системи.

Динаміка розвитку наукових теорій і відносність істинності знання про об'єкти дослідження привносила до наукового дискурсу думку про пізнавальну активність суб'єкта. Це спричинило необхідність переосмислення таких понять, як «істина», «теорія», «об'єктивність», «факт». Рефлексія щодо трансформації ідеалів раціональності, яка була здійснена філософією, стає потужною допомогою для становлення категоріального апарату науки.

Підвищення виробничої значимості науки, *перетворення наукових відкриттів на особливий продукт, що має ринкову ціну і приносить прибуток, поступово знищило уявлення про вчених як окремих диваків, що на периферії соціуму задовольняють свій приватний інтерес. Наука все більше стає продуктивною силою людства в цілому. Завдання наукових досліджень і замовлень стають все більш складними і коштовними, тому вони не можуть здійснюватися приватними особами, навіть достатньо багатими. Діяльність окремих вчених ставала неможливою, лише цілі наукові інститути можуть рухати науку уперед. А тому держава в провідних галузях наукових досліджень стає головним організатором діяльності вчених.

Остання третина XX століття, що окреслила помітні соціальні зрушення, виникнення нових технологій обробки і збереження інформації, комп'ютеризацію всіх сфер життя, не могла не вплинути на розвиток науки, яка увійшла у свій постнекласичний період розвитку.

Змінюється характер досліджень, які мають не лише дисциплінарний, але і міждисциплінарний, і навіть проблемно-орієнтований, характер (наприклад, знаходження альтернативних джерел енергії). Не окремі фрагменти реальності, що тяжіють до заглиблення і звуження, стають головними предметами дослідження, а комплексні науково-дослідницькі програми, до яких залучені фахівці різних сфер. Такі проекти орієнтовані на вирішення економічних чи соціально-політичних проблем, що обумовлюють міру їх фінансування. Це змушує фундаментальні наукові дослідження конкурувати з прикладними.

Перевагою міждисциплінарних досліджень є вивчення складних об'єктів, які в межах окремих дисциплін можуть Вивчатися: лише фрагментарно, однобічно. Об'єкти: міждисциплінарних досліджень переважно характеризуються відкритістю та саморозвитком. Вони вивчаються не лише в стабільному, але і в нестабільному стані (у точках біфуркації), де відбувається ускладнення рівня організації структури. Такі об'єкти вимагають спеціальних методів дослідження і взаємодії з ними. Широко панує ідея коеволюції (взаємообумовленої зміни систем або частин всередині цілого). Людина,: що є включеною в таку взаємодію сама стає об'єктом дослідження.

Історизм стає визначним принципом наукового пізнання. Наприклад, змінюється уявлення про можливість відтворення експерименту в умовах системи, що розвивається.

Особливо це стосується таких людиновимірних систем як медицина, екологія, генна інженерія. їх результати корелюють з гуманістичними цінностями, впливають па історію людства в цілому. В таких сферах не можна свавіліїно експериментувати. Відповідно, традиційно
.природничі сфери знання зтикаються з проблематикою' гуманітарних дисциплін. Зникає ідеал ціннісно-нейтрального дослідження. Постає питання про ціннісні настанови самої науки і необхідність їх соціальної експертизи (наприклад, у XXI столітті широко обговорюється краса об'єкта дослідження, оскільки вона є наочнил? вираженням гармонії організації системи, як матеріальної, так і теоретичної). Ідеологія відкриття нових істин має бути узгоджена з етикою результатів діяльності вчених.

Наприкінці XX століття предметом уваги філософів, суспільствознавців і широкої громадськості став процес глобалізаіції й пов'язаний з ним питання про перспективи нового світоу строю.

Глобалізація — складний і суперечливий процес, його перспективи й можливі результати неочевидні. Обговорюється велика, безліч варіантів, моделей, сценаріїв глобалізації. Мабуть, основними в дискусіях є питання про політичне обладнання глобалізованого миру й про національну або культурну ідентифікації людей у ньому. '

Глобальні проблеми - це сукупність життєво важливих проблем людства, від розв'язання яких залезюітіь подальше існування людства, молсливість соціоеконол'іічного і культурного прогресу, («глобальні проблеми» походить від латинського (глобус - земна куля). Суть

таких проблем органічно поєднує в собі дві основні сторони, по-ерше, вони стосуються не окремих країн або континентів, а всієї планети; по-друге, ці проблеми взаємодетерміновані, а тому їх розв'язання має бути комплексним та з об'єднаними зусиллями всього світового співтовариства; оскільки можливості будь-якої окремої держави, навіть наймогутнішої, у цьому випадку недостатні.

До глобальних належать проблеми екології та виснаження природних ресурсів, проблема збереження миру на Землі, оптимізації демографічних процесів, подолання малорозвиненості багатьох країн та регіонів, гармонійного розвитку світової економіки

задля задоволення розумних потреб суспільства, проблема інформації тощо. Всі вони спричинені ДІЯЛЬНІСТЮ ЛЮДИНИ

техногенної цивілізації тобто діяльністю, що розгорталася на засадах класичного раціоналізму, відповідно до якого світ сприймався як об'єкт реалізації цілей і потреб людини. Загалом до глобальних можуть належати проблеми будь-якого змісту, якщо вони стосуються всієї нашої планети, людства як єдиного цілого.

Змістова багатоманітність глобальних проблем дає підставу для певної їх класифікації. За І.Т. Фроловим, наприклад, глобальні проблеми поділяються на три основні групи:

• інтерсоціальні (стосуються взаємодії різних соціальних спільнот у глобальному масштабі (проблеми миру та роззброєння, світового соціально-економічного розвитку, подолання розриву між найрозвиненішими та найвідсталішими країнами, взаємин між народами, расами, релігійними та етнокультурними спільнотами);

• антропосоціальні (характеризують відносини між людиною та суспільством (проблеми культури й освіти, науково-технічного поступу, демографії, охорони здоров'я, біосоціальної адаптації людини до умов довкілля тощо);

• природно-соціальні (стосуються взаємодії суспільства з природою, як-от проблеми ресурсів усіх видів, природного довкілля та ін.).

Варто зазначити, що фокусом усіх глобальних проблем є людина. Лише стосовно людини, її сьогодення та перспектив

розвитку людства проблеми ресурсів, екології, війни і миру, боротьби з міжнародним тероризмом, подолання малорозвиненості,

науково-технічного поступу, інформації тощо - можуть бути осмисмислені як глобальні. Загалом, «глобальні проблеми» можна назвати символом XX ст.: '

Актуалізація глобальних проблем у середині XX ст. тісно пов'язана з усвідомленням та дослідженням сучасної глобальної екологічної кризи, що виникла внаслідок постійно зростаючого та некерованого впливу людини на природу. Наслідки такого тиску можуть мати для людини незворотній характер, а їх вирішення потребує колективних зусиль людства, об'єднання держав і народів:

Усвідомлення небезпеки глобальних проблем розпочалося десь у середині XX ст., з одного боку, внаслідок активної діяльності представників Європейської неполітичної організації -Риіуїський клуб (1968р.), який об'єднав близько ста відомих вчених з понад тридцяти країн світу, з іншого - внаслідок виникненняглобалістики, як специфічної галузі наукових досліджень, яка інтегрує все, що стосується перспектив розвитку Землі як планети та суспільств, існуючих на ній.

/Незважаючи на змістовну багатоманітність глобальних проблем сучасності, всі вони постають як проблема виживання людства на Землі, тобто прямо або опосередковано співвідносяться з системою «людина-природа», дослідженням якої займається екологія. Остання протягом XX ст. не лише остаточно утвердилася у системі біологічних наук, але й внаслідок принципової новизни проблемного поля, а саме дослідження системних взаємодій, змогла вийти на принципово новий, міждисциплінарний рівень усвідомлення системи «людина-природа».

Тема лекційного заняття 2. Етика сучасної науки. Проблема відповідальності вченого.

Етика сучасної науки. Проблема відповідальності вченого

План

Етика науковця.

2.Наука як професійна діяльність, наукова комунікація

3.Норми та цінності наукового співтовариства.

3.Демаркація науки та не науки.

Етика — це філософська дисципліна; що вивчає явища моралі і моральності. Слід зазначити, що в етиці, історія якої налічує більше двох з половиною тисяч років, немає якоїсь єдиної, загальновизнаної теорії. Історія етики — це історія великої кількості теорій, що конкурують одна з одною, етику цікавлять лише такі ситуації, коли в людини є реальний і вільний вибір — коли вона сама може обирати яким чином їй діяти. Інтереси етики виявляються там, де не лише є ситуація: морального вибору, але і виникає проблема раціонального обгрунтування цього вибору.

Проблема соціальної відповідальності науки та вченого за свої відкриття вперше постала у світ на початку XX ст. у роботах В. Вернадського. Важливою етичною проблемою нинішньої науки є свобода наукових досліджень. Розмірковуючи про свободу думки і свободу наукового пошуку, він стверджував, що ^лада не мол< е (явно чи приховано) обмежувати наукову думку, а повинна всіляко сприяти її плідному і безперешкодному розвитку.Наука постає одним із важливих соціальних інститутів. Способи соціальноїорганізації та взаємовідносини вчених протягом історії науки змінювались у відповідності з особливостями ї'ї розвитку, статусу в житті суспільства та з розвитком самого суспільства в цілому. За час свого існування наука зазнала величезних змін: від діяльності десятків давньогрецьких учених, які збиралися у філософські школи, займалися дослідженням за своїм власним бажанням, аж до сучасної понад п'ятимільйонної міжнародної наукової спільноти, професійно об'єднаної, що організовує свою діяльність в дослідних групах, лабораторіях, інститутах як на національному, так і на міжнародному рівні. Сьогодні наука являє собою потужну галузь з вироблення знань з величезною матеріальною базою, з розвинутою системою комунікацій. Все це дозволяє вважати науку особливим соціальним інститутом.

Наприкінці XIX - початку XX ст. наука перетворюється на професійну діяльність. Учений-професіонал, який отримує гроші, стає переважаючою фігурою у науковій спільноті. Професіонал визнається компетентним в тій сфері, в якій оцінюються грошима його знання та кваліфікація.

Отже, професіоналізація пов'язана з визначенням соціальної рбііі вченого, коли він виступає своєрідним постачальником спеціалізованих знань і відповідальним за їх достовірність, обґрунтованість і перевіреність.

Наступниіі етап соціальної інституалізації науки розпочинається в середині 40-х років XX ст. після закінчення Другої світової війни (1939-1945 рр.) та триває зараз. На цьому етапі відбуваються нові зміни щодо розширення соціальних функцій науки, зміни нормативно-ціниісішх орієнтирів наукової діяльності.

Отже, характер і масштаби людської діяльності-, їі мета та завдання залежать від комплексу науково-технічних здобутків людства. Так, комп'ютери від самого початку створювалися як засіб прискорення та автоматизації громіздких розрахунків, але з ускладненням та удосконаленням методів роботи коло завдань безперервно розширюється (став можливим машинний переклад з однієї мови на іншу, доведення теорем, створення віршів або музики тощо). Наука стає джерелом нових засобів діяльності. Завдяки цьому вона суттєво впливає у визначенні та досягненні льодиною мети.

Наукова комунікація

Сьогодні наука- це спеціальна професійна діяльність, якій людина присвячує все своє життя. Наукова діяльність являє собою спільну працю творчих колективів. Це спеціалізація не лише за окремими галузями науки чи за окремими ії проблемами, але й розподіл різних функцій у науковій діяльності. Крім того, у наукових колективах відбувається також своя диференціація наукової діяльності: деякі науковці більш здатні до висунення ідей, інші - до їх обґрунтування, треті - до їх розробок, четверті - до їх практичного втілення (ці якості здебільшого визначають місце вченого в. дослідницькій роботі).

Наукова спільнота -це сукупність вчених, організація якої відображає специфіку наукової професії.

Сучасні соціологічні дослідження науки дозволили виділити чотири соціальні риси наукової професії:

1) володіння певною сукупністю спеціальних знань (наукові знання), за збереження, передавання та розповсюдження яких відповідальні вчені. Саме володіння науковими знаннями відрізняє науковця від аматора.

Наукове знання - це результат переробки первинної дослідницької інформації, її експертизи, теоретичного й методологічного аналізу, системної обробки тощо.

2) автономність наукової професії з залучення нових членів, їхпідготовки та контроля Ча їх професійною поведінкою. Про вчених-професіоналів судять не за манерами, місцем народження або політичними переконаннями, а за володінням відповідними знаннями та ступенем участі в їх примноженні.

3) наявність в середині самої професії різних форм винагороди, що єдостатнім стимулом для спеціалістів і забезпечує їх високу мотивацію відносно наукової кар'єри.

Йдеться про таку винагороду, яка є стимулом для вчених-професіоналів, та водночас підконтрольнасамій професії.

Наукове визнання:

заслуги члена наукової спільноти у накопиченні його професійного статусу (знаходить відображення у присудженні почесних нагород і звань, в обранні на громадські посади в професійних товариствах тощо);

активність ученого у визначальних процесах діяльності наукової спільноти, актуальна знаність професіонала (результатом визнання цієї діяльності постають: розширення можливості отримувати дослідницькі субсидії або гранти, збільшення аспірантів, запрошення до участі у престижних проектах тощо).

4) зацікавленість соціального оточення у продукті діяльності її членів, що гарантує існування та дієвість науки. Для самозбереження наукової професії необхідно встановити (між наукою та суспільством) такі відносини, які б забезпечували підтримку, а також охорону від непрофесійного втручання в і" ї головні інтереси.

Суспільна підтримка науки може здійснюватися в таких формах:

• фінансові ресурси, які суспільство (в особі держави, промислових корпорацій або приватних фондів) здатне виділити для наукових досліджень;

• матеріальні ресурси (земля, будівлі, устаткування, матеріали,; енергія), необхідні для здійснення наукової діяльності;

• інтелектуальні ресурси - наукова*діяльність може стійко відтворюватися лише в тому випадку, якщо суспільство здатне забезпечити приплив до наукової діяльності нового покоління молоді, рівень здібностей і підготовки якої суттєво вищий середнього.

• Існує ще один ресурс, який на відміну від вищезазначених не піддається чіткому визначенню та вимірюванню, але є ключовим. Це суспільний статус, престиж науки.

Суспільство повинно бачити цінність науки, ^як такої, а не просто сприймати ії -як джерело певних соціальних благ.

Суспільство одержує від науки:

• перш за все знання, які науково перевірені та обґрунтовані. Ці знання, в свою
чергу, можуть бути використані по-різному. Так знання про будову речовини, еволюцію
Всесвіту, виникнення та розвиток життя на Землі, про походження людини тоїцо, беруть
участь у формуванні культури та світогляду людей;

•, знання породжують нові промислові, сільськогосподарські, медичні технології,
нові джерела сировини та енергії, засоби зв'язку та транспорт, навіть нові сфери людської
діяльності. На них суспільство спирається при вирішенні багатьох соціальних проблем;

• особливим є вид знань про шляхи та методи ефективного використання результатів наукових досліджень з практичною метою. Сам по собі новий науковий результат, навіть найперспективніший у практичному відношенні, є не більш ніж напівфабрикат, опрацювання якого також потребує, як правило, кваліфікації наукових працівників;

• крім того, вчені-викладачі забезпечують процес відтворення науки, формують інтелектуальний потенціал суспільства в цілому, необхідний для різних сфер діяльності зокрема; ♦

• і, нарешті,, ще один важливий; вид наукового продукту для суспільства- це використання кваліфікації та досвіду вчених при підготовці та реалізації різних соціальних, економічних, культурних, політичних програм, при підготовці управлінських рішень взагалі.

У науковому пізнанні важливе значення має комунікація. Оскільки основною метою науки є одержання наукового знання, комунікацію вчених можна розуміти як одну з умов створення нового знання.

Наукова комунікація - г/е сукупність типів професійного спілкування в меснсах наукової спільноти; головний механізм розвитку науки, способу здійснення взаємодії дослідників і експертизи результатів, що отримані.

Наукова комунікація починається з комуніканта, який виробляє наукову ідею (це
можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів). Залежно від наукового статусу
установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової
роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на наукову
комунікацію. -

В середині системи наукової комунікації виявляють чотири типи зв'язків лшк ученими. Кожен тип фіксує соціальні відносини, що постійно, зустрічаються в науці. Ці відносини такі: комунікація - серйозне обговорення поточних досліджень;

• співавторствоо - тісніша форма асоціації, коли два або більша кількість учених

разом повідомляють про результати досліджень з тієї чи іншої тематики;

• наставництво - учень проходить підготовку під керівництвом свого вчителя;
• колегіальність - двоє вчених працюють у одній лабораторії.

Раціональна комунікація - специфічний тип комунікації (апелює перш за все до
розуму людини), який передбачає можливість і доцільність критики будь-яких наукових
концепцій; при цьому має враховуватись сила аргументів, а не особистість або соціальний
статус учасника.

Саме тому у філософії науки на сучасному етапі розробляється «теорія аргументації», яка вивчає структуру, сутність та умови аргументаційної діяльності, дискусійні прийоми.

Аргументація - це мовленнєва діяльність, що спирається на систему тверджень, спрямованих на обгрунтування або спростування якоїсь думки. Має такі характеристики:

• виражається мовними засобами, має форму висловлювань;

•має на меті посилення або послаблення чиїхось переконань;

•спрямована на інших людей, ^ передбачає діалог і активну реакцію іншої
сторони на висунуті докази (виступає як Спеціальна діяльність);

має передумовою розумність тих, хто її сприймає, їхню здатність раціонально
зважувати аргументи, приймати або заперечувати їх.

До наукової комунікації належать і широкі комунікаційні структури - дискусії, полеміки та професійні зустрічі.

Важливим аспектом наукової комунікації постає наукове зростання вченого {«наукова

кар'єра»). Доречно зазначити такий типовий шлях: студент, бакалавр, магістр,

аспірант, докторант. Норми та цінності наукового співтовариства.

Соціальний інститут науки- це особлива сфера упорядкованих відносин між ученими, усталеної організації їх діяльності. Дуже часто норми, а, тим більше, цінності науки не отримують письмового оформлення і закріплення. Та й саме їх виявлення є

непростою проблемою. Так, Т. Парсонс, один із класиків соціології XX ст., вважає, що неписані норми реально діють завдяки тому, що в культурі даного суспільства прийняті й -укорінені нормативні сподівання, які визначають, що саме^належить робити в тих чи інших обстав инах людям, що займають ті чи інші позиції.

Кожний соціальний інститут має у своєму розпорядженні механізми зовнішнього контролю за поведінкою і діями людей. Це- численний набір позитивних і негативних санкцій, якими заохочується очікувана і карається відхилена поведінка.

Головною позитивною санкцією соціального інституту науки є визнання колег -як сучасників, так і вчених наступних поколіні» Це визнання мол< е набувати різних форм: від цитування у науковій статті до нагородження престижною науковою премією- наприклад, Нобелівською, - і навіть до увічнення імені вченого у назві закону або теорії: закон механіки Ньютона, періодична система елементів Менделєєва, теорія відносності Ейнштейна тощо.

Того, хто дозволяє собі відхилення «ід прийнятих у науці норм (фальсифікація результатів експерименту, приписування собі чужих досягнень, плагіат) очікують негативні санкі/п-ігнорування усіма колегами.

Підготовка нових поколінь учених - це не лише передача новачкам певної суми знань і вмінь, але й засвоєння ними ідеалів і цінностей науки, того, що називають етосом науки.

Етоси науки (наукові етоси) - це ' сукупність внутрішніх цінностей наукової спільноти, що мають статус Аюральних норм. Імперативи наукового етосу - це певні мінімальні норми, що гарантують чесну конкуренцію в науці, основу професійної поведінки вчених.

Р. Мертон формулює такі 4 імперативи наукового етосу: універсалізм,

колективізм, організований скептицизм і безкорисливість.

1) Універсалізм підкреслює позаособистісний характер наукового знання. Наукові

висловлення ставляться до об'єктивно існуючих явищ і взаємозв'язків, і вони повинні бути універсальними, тобто справедливі скрізь, де є аналогічні умови, а істинність тверджень не залежить від того, ким вони висловлені. Універсалізм проявляє себе в проголошенні рівних прав на наукову діяльність й на наукову кар'єру для людей будь-якої національності й будь-якого суспільного стану. Він обумовлює інтернаціональний і демократичний характер науки. 2)Ко.пективізм пропонує вченому негайно передавати результати своїх досліджень у користування спільноти. Наукові відкриття є продуктом співпраці, утворюють загальне надбання, в якому частка індивідуального «виробника» досить обмежена, тому варто повідомляти про свої відкриття іншим ученим негайно відразу після перевірки та без переваг. «Право власності» у науці (мова |[де про фундаментальну науку) фактично існує лише у вигляді визнання пріоритету автора. 3)Безкорисливість пропонує вченому: будувати свою діяльність так, начебто крім осягнення істини в нього немає ніяких інщрх інтересів. Цей імператив є максимальним виразом «академічної волі», на яку приречений справжній учений. Р. Мертон викладає вимогу безкорисливості як застереження від учинків, здійснених заради досягнення швидкого або загального професійного визнання усередині науки.

4) Організований скептицизм Р. Мертон розглядає як особливість методу природничих наук, що вимагає стосовно будь-якого предмету детального об'єктивного

аналізу й некритичного прийняття. У науці:

не діє аналог презумпції невинності. Автор внеску повинен доводити критикам цінність 1 перспективність свого результату.

Р. Мертон формулює список, де кожна позиція вказує на те, що повинен робити вчений:

•. якнайшвидше передавати свої наукові результати колегам, але не квапитися з
публікаціями;

• бути сприйнятливим до нових ідей, але не піддаватися інтелектуальній «моді»;

• прагнути добувати таке знання, що одержить високу оцінку колег, але при.цьому працювати, не звертаючи уваги на оцінки інших;

• захищати нові ідеї, але не підтримувати необачні і висновки;
•докладати максимум зусиль для того, щоб знати роботи, які відносяться до

його галузі, але при цьому пам'ятати, що ерудиція іноді гальмує творчість;

• бути вкрай ретельним у формулюваннях і деталях, але не бути педантом, тому
що це йде на шкоду змісту;:

• завжди пам'ятати, що знання є універсальним, але не забувати, що всяке
наукове відкриття робить честь нації, представником якої воно зроблено;

• виховувати нове покоління вчених, але не віддавати викладанню занадто багато уваги й часу;