Но не имея права на тебя

Запретный плод».

Что в этом ты находишь?

Любви отчет

Лишь только помнишь.

Но как любить

Отчаянно сражаясь?

Лишь страдать

В поисках взгляда маясь.

Миг прикосновения,

А после все в забвении.

Сердце любить не перестанет

Нету мощи, сказать: «Нет!»

Уста сомкнулись

И ты проснулась:

Люблю! Люблю! Люблю!

Тебя лишь я люблю!

Но не имея права на тебя

Я уйду любя!!!»

Як часто так буває: побачив, покохав і відразу втратив? Хто може на це відповісти?

Своє «істинне» кохання ми зустрічаємо найчастіше через наших друзів або колишніх коханих. Але хто сказав, що це та чи той самий? Чи не та кохана людина яку кохаєш до кінця? Дуже шкода, що істинне кохання приходить тільки до одного з мільярда. А кількість то треба подвоїти бо кохають двоє.

- Це просто жахливо. Тобі треба йти додому через кладовище.

- Можливо… для тебе. Я так ходжу кожен день. До сих пір жива як бачиш.

- Ти жахлива.

- Я? Можливо. Але погодься, що живих, навіть ти, боїшся більше ніж мертвих.

- Так. В цьому з тобою не по спориш. Та все ж я надіюсь ти не образишся, якщо я все-таки піду в обхід.

- Мда-а-а, нам з тобою зовсім по путі.

- Згодна, та все ж ти можеш на мене образитись, що я тебе не проведу.

- Годі дурниці говорити. Давай бувай. Вже й так 11 година вечора. Добре хоч видно, не спіткнуся.

- Гаразд, бувай.

Попрощавшись, дівчата порозходились кожна своєю дорогою. Discord пішла через кладовище.

Бували часи, коли Д подобалось ходити по цьому дивовижному місці. Дехто вважав, що в неї не все гаразд з психікою. Але чому? Вона ж приходить сюди по щось рідне, адже, тут похована майже вся її рідня. Чому, коли людині гірко і вона приходить поплакатись – це нормально, а коли просто хочеш заспокоїти нерви і приходиш до усопших рідних – це божевілля? Проте зараз їй було трішки страшно. По землі розповзався туман. Було таке враження наче вона находиться в якомусь фільмі жахів, а туман намагається її з’їсти. А тут ще до всього їй треба йти через зарослі кущів. Зібравшись з духом вона направилась було, та почула як там щось двигається. Д, мабуть зі зляку, побігла. Пробігши всю ділянку з заростями, вона тільки тоді зупинилась. Оглянувшись, Д побачила, що з кущів вилізло, скоріш за все, біле кошеня… а поряд темний здоровий собака.

Це чудне видовище не йшло у неї з голови аж до самого будинку. Таке рідко коли побачиш…

- …а ще рідше світло в вікнах о такій годині. – закінчила думку в голос Д.

Зазвичай, навіть о такій ранній годині враховуючи літо, її батьки вже спали.

Доходячи до будинку вона зазирнула в вікно, з надією щось побачити. І побачила. Якийсь чоловік сидів до неї спиною і розмовляв з її батьками. Д зайшла в будинок і відразу направилась в кімнату де горіло світло.

- Хто ви? – з ходу випалила, забувши про манери, Д.

Чоловік, все ще сидівший до неї спиною встав, повернувся до неї і поклонився. Подив Д неможливо було описати. Такого в наших краях років з двісті вже не було. Це був чоловік тридцяти років вищий від неї десь на голову. Блідий, світловолосий з чудною стрижкою(спереду стрижка «під горшок», позаду хвостик з досить хорошою довжиною), очі якісь прозорі, наче й скляні, але життя в них більше аніж у самого життєрадісного, на обличчі застиглий байдужий образ. Одяг взагалі описати не можливо. Такого ніде не зустрінеш. Брюки широкі висячі з темного шовку, пояс починається в зоні талії і закінчується в зоні грудей, рубаха простора на козацький мотив також з чорного шовку. А зверху піджак до самого полу і, добре видно, ручної вишивки. В цілому ввесь при пантах.

- Мені ще раз повторити запитання? – з відкритим роздратуванням запитала Д.

- Цей чоловік говорить, що ти його дружина. – з подивом відповів їй батько.

- Сьогодні не перше квітня щоб так жартувати. – з незрозумілою огидою для себе випалила вона. – Я його вперше бачу. Та й ніколи в житті не повірю щоб хтось ось так безвідповідально взяв в дружини незнайомку. Особливо з моїм характером.

В скляних очах з’явився інтерес. Він подав їй якийсь старинній документ. Своїм поглядом він дав їй зрозуміти, що на нього не дивитися треба, а читати.

- Цьому документу сотні років. Невже ви гадаєте, що він і зараз в силі?

- А він кожне століття оновлявся моїми предками і нарешті мною.

Його голос заворожував. Досить дивно, що його голос і очі вводили її в якийсь транс.

- Ну і навіщо це вам?

Цим запитанням вона, мабуть, його завела в глухий кут. Стало видно, що він намагається знайти швидке пояснення, яке не стосується суті.

- Я жду відповіді.

- Це умова домовленості. Повірте, мені дружина без надобності.

- Я бачу ви намагаєтесь уникнути відповіді. Проте свого я все одно доб’юся. Ви мені скажете правду навіть якщо ви цього не хочете. Тим паче ви прийшли до нас о такій годині, наче це обов’язково сьогодні об’явити мені, що я ваша дружина.

Він при підняв брову. Чомусь Д здалося, що це плохий знак.

- По-перше, по сьогоденним документам, вам треба розписатись. – його тон став грубим. – По-друге, досить багато часу треба витратити, щоб усе вам пояснити. Не все так просто. Але в одному ви праві. Все це зробити треба сьогодні.

- Чому?

- Сказати коротко?

- Якщо окажете честь.

- Ви б не могли вийти на пару хвилин? – звернувся він до батьків Д, про яких вона вже й забула. Вони, наче загіпнотизовані вийшли з кімнати. – Через дві години закривається брама воріт, які відкриються лише через тисячу років. Ще одне тисячоліття я не витримаю на цій триклятій землі!!!

Вибух емоцій, не передати якої сили, спочатку її злякав, а потім привів в змішане відчуття.

- Що ти мелиш?

Нічого не відповівши він схватив її за руку і силою повів на двір.

- Як це фатально не звучало б, але ти єдина можеш зняти з мене прокляття.

- Яке прокляття?.. З якої психлікарні тебе випустили?

Бачачи, що Д йому не вірить, він показав їй яким він являється насправді. Маг. Вуха стали гострими, зіниці – люмінісцирують, ікла трішки загострилися.

- Зрозумій же ти, тисячу років назад я сильно провинився. Єдина умова за якою я можу повернутися в свої землі одружитися з останньою твого роду. Ти остання.

- Чому мій рід? Що в ньому особливого?

- Твій рід називається «Хранителі пам’яті». Великий дар і велике прокляття все пам’ятати. Згадуй. Ти повинна мене знати.

- Чому я?

Тут він запнувся. Знову невдача. Не вийшло шляхом обману заставити відкрити ворота, не виходить і шляхом недомовки. «Невже все треба розповідати?»- страшною думкою крутилося в нього в голові.

- Невже я тебе так сильно тоді образив, що ти так заблокувала усе пов’язане зі мною?

Позад нього гавкнув чорний пес. В якусь частку секунди пес став людиною.

- Не муч її. Вона не згада. Ти ж практично вирізав їй серце своїм вчинком. – сказав йому пес-людина.

- Мені боляче дивитись, як її душа згасає. Вона то згодиться стати дружиною, я повернуся додому. Я вона?

А вона просто стояла і мовчала. А що їй казати?

- Я згодна. Я стану твоєю дружиною. Тільки забирайся туди куди ти хотів. Облиш мене. Не треба жаліти того хто тебе не знає. Я не та кого ти пам’ятаєш. Я інша людина… Нехай буде так. Кажи, що мені треба зробити?

Здалося наче в його очах на мить з’явилися сльози. Він зняв зі своєї руки перстень і надів на її.

- Саме цей перстень ти мені тоді повернула. Просто повтори, що ти згодна.

- Згодна.

Ворота кладовища, яке неподалік знаходилося, відкрилися.

- А де ж спец ефекти? Де ярке світло? – з іронією в голосі запитала Д.

Нічого не відповідаючи він пройшов крізь ворота. Пес-людина підійшов до Д.

- Прости його.

- За що?

- Я ж по очах бачу, що ти його пам’ятаєш.

- Можливо. Проте прощати вже нема за що. Час справді лікує рани. Шрам залишився, але болю вже не чути. Ти краще також іди. Бо ворота зараз закриються.

- А ти не хочеш повернутися?

- Куди? Я з цих земель.

- Я не знав. Але як ти дізналася про наші землі?

- Молода була. Тут щастя не було. Подалася в ті землі де знайду… Прощай. Не буди минулого. Відкриєш таке про, що ніхто б не хотів знати.

- Пробач. Бувай. Можливо ти найдеш свій спокій.

Пес-людина пішов не озираючись. І зник не озирнувшись.

- Хто ж знав, що дитяча фантазія не видумки? Хто міг подумати, що ти будеш першим кого я там побачу?

Нахлинули спогади. На очах з’явились сльози, з криком вона рухнула на землю.

Він зовсім не змінився. Але яка ще може бути розплата за те що він зробив? Маг… Одне лиш слово, а ранило так глибоко. Його світ розколений. Мабуть, судьбі було угодно приподати їй урок життя, що кинув їх по різні сторони барикад. В одному бою він кинувся на неї розлючений зі словами: «Відьма!!! Твоє місце на вогнищі!»

Звідки йому знати, що його кохання до неї взаємне і навіть перевищує в силі?

Звідки їй знати, що перед боєм його отруїли злом?

А зараз вже пізно. Занадто пізно. Помилки не виправиш, час назад не повернеш.

Простила і відпустила. Досить.

- Тут наші дороги розходяться. Просто пам’ятай мене.

Наче перегорнувши сторінку вона пішла назад у будинок з назавжди залишеним осадом у душі…

А хто цю казочку не зрозумів,

Тому скажу я так: