Йоган Гейзинга

Другою характерною рисою сучасного клієнт-центрованого підходу є терапевтичний еклектизм. Це абсолютно нормальне явище для психотерапевтів, але воно створює низку проблем для самої психотерапії. Поєднуються абсолютно протилежні, несумісні підходи. Так, відомий голландський клієнт-центрований терапевт Йоган Гейзинга поєднує PCT-терапію з біхевіоральною.^[13]

Ще однією характерною рисою є байдужість до патогенезу та структури розладів. PCT-терапія не має списку свідчень, тобто переліку тих видів розладів, при яких вона ефективна. З'ясовується, що її використовують при вирішенні сімейних проблем, лікуванні сексуальних розладів, межових станів і вираженої психопатології. Хоча насправді такі явища як сесуальні розлади, девіації, парафілії, неврози не піддаються лікуванню цим видом психотерапії.

Нарешті, в концепції Роджерса практично відсутній вертикальний (духовний) вимір: «Бог помер, релігія більше не говорить з людиною в сучасному світі» (Тіллі, Роджерс). Духовність редукується до системи якісних міжособистісних відносин; Бог зникає у міжособистісному просторі. «Я» прагне знайти свою істинність в міжлюдських відносин, «Я-Ти» зв'язках. Сердешність і повага, безумовно, важливі, але можуть стати штучним середовищем сурогатного спілкування, яке не знає і не бажає знати реальність. На такому конвенціональному рівні РСТ-психотерапія може бути навіть небезпечною для культури. Клієнт-центрована терапія в основному розрахована на на тривалий відрізок часу, в основному, вона довготривала (в США це вважається нормою). В наш час актуальнішими є короткотривалі сеанси, бо знача частина громадян країн України та й загалом СНД не є психологізованими клієнтами, адже психотерапією в Радянському Союзі займались лише лікарі-психіатри, а отже психотерапія мала лише медичне спрямування. Більшість психологів вважає, що клієнт-центрована психотерапія в наш час переживає кризу і її теорія потребує соціо-культурних змін.

2. Суггестивная терапія (від лат. Suggestio - навіювання) - форма психотерапії, в якій усунення тілесних і психічних порушень досягається за рахунок застосування навіювання. При цьому виявляється цілеспрямований вплив на функціональні порушення, вегетативні порушення, стану напруги, а також тілесні недуги (наприклад, біль). Суть терапії полягає в тому, що пацієнтові передають у формі усного повідомлення правильні установки. Сугестивні формулювання описують стан, який має бути досягнуто, при цьому вони повинні даватися тільки в позитивній формі - не допускається використання негативних мовних конструкцій (Кондрашенко та ін, 2001).
До суггестивной терапії відносяться гіпноз, навіювання і аутотренінг.
Гіпноз - це особливий стан свідомості, що виникає під впливом спрямованого психологічного впливу, що відрізняється як від сну, так і від неспання і супроводжується значним підвищенням сприйнятливості до специфічно спрямованим психологічним факторам при різкому пониженні чутливості до дії всіх інших факторів зовнішнього середовища.
Єдиної теорії, що пояснює природу гіпнозу, в даний час немає. Існують окремі концепції, в тій чи іншій мірі обгрунтовані системи поглядів на механізм цього явища.
За І. П. Павлову, гіпноз - це частковий сон. Він являє собою проміжне, перехідний стан між неспання і сном, при якому на тлі загальмованих з різним ступенем інтенсивності ділянок головного мозку присутній бодрствующий, «сторожовий» пункт в корі великих півкуль, що забезпечує можливість «раппорта» між гіпнотізіруемим і гіпнотизером.
За Фрейдом, гіпноз - це перенесення в сфері несвідомого на особистість гіпнотизера вроджених спогадів про племінну вождя, витіснених відносин дітей до батьків (наприклад, сина до батька). Цей феномен перенесення і створює, на думку Фрейда, нездоланну владу гіпнотизера стосовно гіпнотізіруемий. Гіпнотичні взаємини, по Фрейду, мають еротичну основу.

ПЕРЕКОНАННЯ ЯК МЕТОД ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ
Переконання – це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого – спонукання до певної дії.
В науці, практиці й побуті термін «переконання» (російський аналог – убеждение) використовується у його двох значеннях, а саме, як:
система поглядів, уявлень, яких я дотримуюсь, з якими я погоджуюсь, які я ототожнюю із собою, оскільки вважаю їх продуктом власної діяльності, які мають під собою певну аргументацію і можуть бути логічно доведені;
певний спосіб впливу, який передбачає аргументоване і логічно витримане доведення істинності того чи іншого положення, думки, оцінки.
Проте, в українській мові, на відміну від російської, коли йдеться саме про вплив, а не систему поглядів, є можливість застосувати термін «переконування». Доцільність такого термінологічного уточнення цілком зрозуміла й доречна, оскільки дозволяє кожного разу не пояснювати зазначену двозначність. Цікаво також звернути увагу на етимологію слова «переконування», зокрема, на префікс «пере-», який указує не на будь-яку «зміну», а саме на необхідність якісного «перетворення» того, що є. Слово «конати» в українській мові означає умирати. Отже, «переконати» може означати також – подолати змертвіле і відстояти життєдайне.
Коли йдеться про переконування, то це означає, що суб’єкт впливу пропонує об’єктові впливу «…аргументи, факти, докази і висновки, покликані показати позитивні наслідки рекомендованого спрямування дій», – стверджують Ф. Зімбардо і М. Ляйппе. Ці ж автори виділяють окремо раціональне переконування (persuasion), зазначаючи, що існують впливи, які мають на меті змінити поведінку об’єкту впливу не безпосередньо, а через зміну переконань людини, які перетворюються на певні особисті настановлення, а вже останні, за певних умов, призведуть до бажаної чи очікуваної поведінки.
Чи існують люди без переконань? Коли у людини з’являються переконання? Звичайно, досить складно уявити новонародженого з переконаннями. Проте, з іншого боку, ніщо не виникає з нічого. Дитина з’являється на світ не без «переконання» чи «диспозиції» щодо необхідності жити і боротися за життя, не без переконання у тому, що їй слід стати людиною і людиною справжньою. Інша річ, що ці свої «переконання» дитина не усвідомлює. Але це і не потрібно, оскільки самоочевидне. Прохання переконати в тому, чому людина повинна жити чи творити, чому повинна бути вільною, може викликати у неї лише подив. Але крім таких онтичних «переконань» – тобто апріорних, аподиктичних уявлень, суджень, які не потребують доведення через їх очевидність, існують інші, наприклад, ідейні переконання, з якими людина не народжується, які в ній не запотенційовані від самого початку. Вони формуються людиною в процесі її активної взаємодії зі світом, іншими людьми і в діалозі із самим собою. І, власне, як «мої» – мною сформовані, мною вистраждані переконання мають для мене сенс. Історія знає чимало випадків, коли світоглядні чи ідейні переконання виявлялися сутнісне вагомішими і сильнішими навіть за бажання жити. Тому, щоб переконати людину, суб’єкт переконуючого впливу повинен прагнути змінити або зміцнити саме переконання об’єкта свого впливу, а не примушувати його діяти чи поводитись певним чином. Аргументи, що пропонуються реципієнту, повинні бути значущими для останнього. Крім того, об’єкт переконуючого впливу повинен виявляти зацікавленість і готовність до обговорення тих питань, які йому пропонують, повинен бути психологічно захопленим цим процесом, бути уважним, не відчувати упередженості проти суб’єкта впливу.
Для того, щоб об’єкт переконуючого впливу повівся так, як того прагне його суб’єкт, слід, насамперед, добре вивчити і врахувати інтереси і рівень готовності адресата до сприйняття інформації, яка пропонується у процесі переконування. Важливо також забезпечити можливість адекватної передачі повідомлення адресату, зробити так, щоб останній зосередив на цьому повідомленні свою увагу, зрозумів його суть, прийняв його для себе, сформував і закріпив прийнятий зміст у вигляді нової настанови і на її основі почав діяти. Додамо, що переконуючий вплив можна вважати ефективним, якщо людина, на яку він був спрямований, привласнює і може протягом відносно тривалого часу утримувати його зміст, якщо прагне того і в такій мірі, що і в якій мірі їй пропонує суб’єкт впливу, виявляє здатність самостійно відтворювати логіку аргументування, внутрішню готовність та спроможність відстоювати і активно поширювати серед інших привласнений зміст.
Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обґрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого – свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму – змінити (перетворити чи зміцнити) переконання реципієнта, викликати у нього відчуття і розуміння неможливості жити за іншими змістовими сценаріями. Механізм переконування ґрунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого – на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти.
Переконування, як правило, застосовується у випадках, коли виникає необхідність змінити або зміцнити існуюче у людини переконання. Наприклад, всім відомі кампанії, мета яких полягає в тому, щоб переконати населення у шкідливості паління, небезпеці прилучення до наркотиків, зловживання алкоголем, у необхідності застережних дій проти СНІДу. Звичайно, ці кампанії мали певний ефект. Проте, як відомо, кожне нове покоління так чи інакше прилучається до паління, наркотиків, нехтує застереженнями проти СНІДу. Отже, слід визнати, що такі кампанії виявляються малоефективними, і однією з основних причин цього є, на наш погляд, те, що в основу їх не покладено соціально-психологічного механізму переконування.
Що ж визначає ефективність переконуючого впливу? Цікаві узагальнення з цього приводу пропонує Т. Кабаченко. На його думку, ефективність переконуючого впливу залежить від: ступеня адекватності комунікативного наміру реципієнта («переконати можна лише того, хто хоче переконатися»); можливості усвідомлення реципієнтом аргументації, яку використовує комунікатор; наявності у реципієнта і комунікатора спільної інформаційної бази; наявності передумов для реактивного опору (такий опір провокує більшу виразність процесу переконування); характеру соціальних орієнтирів (ставлення реципієнта до аргументів комунікатора залежить від того, як до цих аргументів ставиться оточення). Однак, як свідчить практика, реципієнт може не мати «адекватного комунікативного наміру», а «реактивний опір» може бути настільки сильним, що комунікація як така стане просто неможливою. Тому, напевно, слід говорити про необхідність створення умов, за яких переконуючий вплив може набути бажаної ефективності.
Отже, ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:
власної справжньої переконаності суб’єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;
наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого (наприклад, досягти мети у будь-який спосіб);
внутрішньої психологічної готовності суб’єкта до застосування переконуючого впливу;
зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);
визнання суб’єктом впливу права об’єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;
врахування суб’єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об’єкта до сприйняття переконуючого впливу;
прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об’єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;
здатності об’єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні – в готовність до відповідної поведінкової активності.
Чи існують якісь обмеження для застосування переконування? Так, звичайно. Адже далеко не все можна довести, не усіх і не завжди можна переконати. На кожний аргумент може з’явитися відповідний контраргумент. Об’єкт впливу може бути неготовим сприймати запропоновану систему доведень через їх складність для нього, через небажання напружуватися, через те, що він має свою чітку позицію і не збирається її міняти тощо. Людина чи група, на яку передбачається спрямувати переконуючий вплив, може бути просто негативно налаштована по відношенню до джерела інформації, її носія, умов і самої теми розмови. В окремих випадках застосування переконування потребує не тільки спеціальної підготовки, але й чимало часу. Так, напевно не варто сподіватися, що протягом однієї, нехай тривалої, бесіди чи одного виступу можна переконати невіруючу людину в існуванні Бога, чи довести нейтральному співрозмовникові правильність чи помилковість національної ідеї. У випадках, коли бракує можливостей для застосування переконування, нерідко вдаються до навіювання.
Основними прийомами переконання є інформування (розповідь), роз’яснення, доказ, спростування і бесіда.
Переконання формують у процесі засвоєння естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, особистість повинна сама глибоко вірити у те, про що повідомляє.
Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання здійснюють лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо.
Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).
Гіпотеза — наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення.
Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось — означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.
Доказ (аргумент) — думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.
Демонстрація — логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії. За формою обґрунтування доказ може бути прямим (ґрунтується на безсумнівному факті, який переконує в істинності гіпотези) та опосередкованим (істинність гіпотези доводять запереченням істинності суперечливого положення).
Ефективність переконуючого впливу залежить від сили впливу (визначається аргументами та авторитетом переконуючого), знання психологічних рис особи, яку переконують (потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення), відповідності інтелектуально-емоційного стану переконуючого і переконуваного в момент взаємовідносин.
Ефективним засобом переконання є сугестія (від лат. suggestio — навіювання). Сугестивний метод — психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.
Засобами сугестивного впливу є слова, жести, міміка. Від інших способів впливу він відрізняється зниженою аргументацією. Сугестатор (той, хто впливає) відповідно до своїх намірів, використовуючи прийоми навіювання, «вводить» у психіку сугеренда (той, на кого впливають) установки, спрямовані на зміну психічної діяльності. Навіювання застосовують при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулюючи і стимулюючи психічну і фізичну активність.
Здійснюючи виховний вплив, особистість повинна володіти різноманітними способами впливу на особистість, в тому числі й методами, пов'язаними з психікою, тому що елементи навіювання задіяні у кожному акті навчально-виховного процесу.
Переконання - вплив на особистість з використанням логічних доводів і психологічних прийомів. Вміння переконувати - важлива якість особистості. Методи переконання служать доповненнями інших методів.
Основні форми переконання:
У формі бесіди - викликати довіру, викласти свою точку зору.
Роз'яснення - інформування.
Вплинути на переконання особистості або групи можна тільки двома методами: навіюванням і переконанням (переконуванням).
Є чотири види переконуючих впливів: інформування; роз'яснення; доказ; спростування.
Інформування. Розповідь - це живий і образний виклад суті справи. Вибудується двома шляхами: індуктивним (від загальних положень до подробиць) і дедуктивним (від окремих фактів до узагальнень).
Роз'яснення. Види: інструктивно; розповідаючи; міркуючи.
До роз'яснення, яке інструктує, вдаються тоді, коли від слухача вимагається запам'ятати, щo і як потрібно робити. Апелює не до мислення, a до пам'яті. Вдале для тих, хто звик до строгих алгоритмічних правил і вказівок, але творчі натури відчувають до нього спротив.
Роз'яснення, яке розповідає, схоже на розповідь, націлене на виклад фактів у вигляді живого оповідання.
Роз'яснення, яке розмірковує, будується таким чином, щоб, поставити запитання й самому на нього відповісти.
Проблемне роз'яснення на відміну від розмірковування, відповідь дає слухач. Перед співрозмовником ставляться запитання «за» і «прoти», які змушують його самостійно мислити. Використовується на противагу спонуканню слухача до відповіді, коли весь хід міркувань породжує бажання відповісти й провокує перехід слухача до захисту.
Доказ будується на законах логіки: законі тотожності; законі протиріччя; законі не існуючого третього; законі достатньої підстави.
Закон тотожності. Висловлена думка тотожна сама собі, якщо в момент її висловлювання обсяг її залишається незмінним.
Закон протиріччя. Два судження, з яких в одному стверджується щось («A є Б»), a в іншому те ж саме заперечується («A не є Б»), не можуть обидва бути щирими.
Закон не існуючого третього. З двох взаємозаперечливих суджень одне нeодмінно істинне, а інше - помилкове, a третього - не існує.
Закон достатньої підстави. Будь-яке положення вважається достовірним, тільки якщо воно доведене.
Спростування. У логічному плані природа доказу й спростування однакова. Але в психологічному плані різниця колосальна - у спростуванні ми завжди зіштовхуємося з чиїмось «Я».

Навіювання і раппорт

Навіювання - це подача інформації, яка сприймається без критичної оцінки і що впливає на перебіг нервово-психічних і соматичних процесів. Навіювання міститься в будь-якому спілкуванні людей. Будь-яка мова - це навіювання, дієве чи ні залежно від таланту й уміння мовця і готовності слухача повірити, від активності та достатності розуму. Навіюванням можна назвати всяке інформаційний вплив на особистість крім свідомого контролю розуму.

Супутнє навіюванню поняття - сугестивність. Людина має вродженим механізмом податливості до навіювання, який знаходиться в певному зв'язку з властивими людям здібностями до навчання й розвитку. При проведенні гіпнозу важливий облік сугестивності пацієнта. Її можна визначити за допомогою ряду спеціальних прийомів. Їх принцип полягає в тому, що якщо пацієнт показує в цих випробуваннях погані результати, то він, швидше за все, буде опиратися занурення в гіпнотичний стан. До них відносяться: тест рівноваги тіла (прийоми з падінням назад або вперед), навіювання зчеплених пальців рук або століття очей, визначених навіяна запахів, навіювання неможливості зігнути руку / ногу або встати зі стільця, навіювання забути своє прізвище та ряд інших.

Термін " раппорт" (від франц. Rapport - зв'язок, ставлення) - у широкому сенсі вживається в зарубіжній літературі для позначення:

· близьких міжособистісних відносин, заснованих на високому ступені єдності думок, інтересів, почуттів;

· доброзичливою, дружньої атмосфери, що складається в ситуації психологічного експерименту між дослідником і досліджуваним.

У вузькому сенсі термін " раппорт" позначає зв'язок, який встановлюється між гіпнотизером і гіпнотізіруемим під час сеансу гіпнозу. Раппорт характеризується високим ступенем вибірковості як наслідком звуженого гіпнозом свідомості, сверхвоспріімчівостью до навіюванням гіпнотизера (переважно вербальним, словесним) і нечутливістю до впливів з інших джерел. Раппорт як специфічний вид внутрішньої залежності, що полягає в готовності виконувати навіювання гіпнотизера, розвивається і стабілізується в міру поглиблення гіпнотичного стану.

Раппорт існує завдяки тому, що в стані гіпнозу залишаються незачеплені, бадьорі, сторожові, чергові пункти в корі великих півкуль, зокрема є зв'язок через незагальмований слуховий аналізатор. Саме ці сторожові, чергові пункти є фізіологічною основою раппорта.

Ось що говорив про раппорте І. П. Павлов: " Так само я розумію гіпноз і раппорт. Великі півкулі захоплені гальмуванням не на всьому протязі, в них можуть утворитися і порушені пункти. З такого порушеної пункту ви дієте на себе і вселяє. І гіпнотізіруемий потім фатальним чином виконує наше наказ тому, що коли ви робите наказ, то у вас все надзвичайно обмежена. Отже, всі вплив інших частин півкуль спрямоване на те, що ви даєте в ваших словах, у ваших роздратуваннях, зовсім ховається від усіх інших. І коли людина приходить у бадьорий стан після цього навіювання, він нічого не може зробити з цим ізольованим роздратуванням, тому що воно роз'єднане з усіма іншими. Отже, при гіпнозі мова йде не про повну сні, а про парціальному сні. Цим відрізняється гіпнотичний сон від природного ".

При гіпнотізаціі у людини окремі ділянки кори мозку не сплять, перебувають у розторможена стані. Ці безсонні ділянки складають зону раппорта. Тільки через цю зону раппорта гипнотик вибірково сприймає лише слова гіпнотизера. Говорячи фізіологічним мовою, гіпнотизуючий лікар через цю зону знаходиться у своєрідній зв'язку з іншими ділянками кори мозку гипнотика, які були до цього загальмовані. Завдяки цьому лікар словесним впливом може впливати на другу і першу сигнальні системи, на підкірку, на багато функцій організму. Значить, раппорт може виникати як у першій, так і в другій сигнальній системі.

Розрізняють два види раппорта: ізольований і генералізований. При ізольованому раппорте гипнотик тонко диференціює слова гіпнотизера, інтонацію його мови, тембр його голосу, і тому реагує тільки на слова приспати, а при генералізованому раппорте будь-який присутній на сеансі може вступити в контакт з гипнотиком. Тут можливо передати раппорт іншій особі.

Явище " сторожового пункту", що спостерігається в стані нормального сну, лише зовні схоже на раппорт. Вже Б. Н. Бірман (1925 р.) довів, що " сторожовий пункт" лише пробуджує сплячого, а при раппорте порушення сну не спостерігається і приспаний реагує на всі слова гіпнотизера.Зона раппорта - явище, що відноситься виключно до другої сигнальної системи. Вона не застигає на місці, рухається. Крім того, зона раппорта входить у зв'язку з іншими ділянками кори головного мозку, а звідси і з першою сигнальною системою. К. І. Платонов з цього приводу пише: " Це залучення в сферу діяльності зони раппорта нових кіркових ділянок, очевидно, здійснюється шляхом спрямованого иррадиировать дратівливого процесу, внаслідок чого ці ділянки, растормажівая, тимчасово приходять в діяльну стан".

3.Психоана́ лиз (нем. Psychoanalyse) — психологическая теория, разработанная в конце XIX — начале XX века австрийским неврологом Зигмундом Фрейдом, а также чрезвычайно влиятельный метод лечения психических расстройств, основанный на этой теории^[1]. Психоанализ расширялся, критиковался и развивался в различных направлениях, преимущественно бывшими коллегами Фрейда, такими как Альфред Адлер и К. Г. Юнг, а позднее неофрейдистами, такими как Эрих Фромм, Карен Хорни, Гарри Стек Салливан и Жак Лакан.

Основные положения психоанализа заключаются в следующем:

· человеческое поведение, опыт и познание во многом определены внутренними и иррациональными влечениями;

· эти влечения преимущественно бессознательны;

· попытки осознания этих влечений приводят к психологическому сопротивлению в форме защитных механизмов;

· помимо структуры личности, индивидуальное развитие определяется событиями раннего детства;

· конфликты между осознанным восприятием реальности и бессознательным (вытесненным) материалом могут приводить к ментальным нарушениям, таким какневроз, невротические черты характера, страх, депрессия, и так далее;

· освобождение от влияния бессознательного материала может быть достигнуто через его осознание (например, при соответствующей профессиональной поддержке^[2]).

Современный психоанализ в широком смысле — это более 20 концепций психического развития человека. Подходы к психоаналитическому терапевтическому лечению различаются столь же сильно, как и сами теории. Термин также обозначает метод исследования детского развития.

Классический психоанализ Фрейда обозначает специфический тип терапии, при котором «анализант» (аналитический пациент) вербализует мысли, включая свободные ассоциации, фантазии и сны, на основании чего аналитик пытается сделать заключение о бессознательных конфликтах, являющихся причинами симптомов и проблем характера пациента, и интерпретирует их для пациента, для нахождения пути разрешения проблем. Специфика психоаналитических интервенций как правило включает конфронтацию и разъяснение патологических защит и желаний пациента.

Теория критиковалась и критикуется с различных точек зрения^[3][4][5], вплоть до утверждения, что психоанализ является псевдонаукой^{[6][7][8][9][10][11]}, однако он довольно часто практикуется в настоящее время. Психоанализ также получил распространение в философии, гуманитарных науках, литературной и художественной критике какдискурс, метод интерпретации и философская концепция^[12][13]. Он оказал существенное влияние и на формирование идей сексуальной революции.

Роком народження психоаналізу прийнято вважати 1880, коли Йозеф Броєр, колега й товариш Фрейда, повідомив йому про свої спостереження щодо пацієнтки Анни О. (Берта Паппенгейм), яка, розповідаючи про себе, схоже, вилікувалася від симптомів істерії. Під час терапії була використана техніка гіпнозу. Фрейд почав використовувати ту ж саму техніку зі своїми пацієнтами і підтвердив результати Броєра. Ці спостереження були опубліковані в спільній праці «Дослідження істерії», де було висунуто припущення, що симптоми цього захворювання виявляються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події. Причину забування цих подій Фрейд вбачав у конфлікті між певними імпульсами, що пов'язані з даними подіями, та моральними засадами.

Захисні механізми психіки

Докладніше: Захисні механізми психіки

Постійне протистояння трьох сфер особистості в значній мірі пом'якшується спеціальними «захисними механізмами», які створилися в результаті еволюції людини. Найважливішими з неусвідомлених механізмів захисту, що покликані забезпечити цілісність і стабільність особистості в умовах конфлікту суперечливих імпульсів та прагнень, Фрейд вважав такі:

· сублімація — процес перетворення і переадресування сексуальної енергії в різноманітні форми діяльності, прийнятні для індивіда та суспільства; різновидом сублімації є творчість

· витіснення — несвідоме усунення індивідом мотивів своїх дій зі сфери свідомого

· регресія — перехід на більш примітивний рівень мислення і поведінки

· проекція — неусвідомлене перенесення, приписування своїх власних відчуттів, уявлень, бажань, думок, потягів, а також часто «ганебних» несвідомих прагнень іншим людям

· раціоналізація — несвідоме прагнення індивіда до раціонального обґрунтування своїх ідей і поведінки навіть в тих випадках, коли вони ірраціональні

· реактивна формація — зміна неприємної для свідомості тенденції на більш прийнятну або ж протилежну

· фіксація поведінки — тенденція Я до збереження апробованих, ефективних стереотипів поведінки, зміна яких може призвести до патологічного нав'язливого прагнення до повторень.

· Інтелектуалізація — Це спроба вийти з емоційно загрозливої ситуації шляхом обговорення її змісту в абстрактних, інтелектуалізованих термінах.

· Заміщення — Воно виражається в частковому, другорядному задоволенні неприємного імпульсу якимось іншим методом.

4. Індивідуальна психологія (нім. Individualpsychologie) — напрям глибинної психології, заснований і розроблений А. Адлером після його розриву з фрейдизмом.

Назва «Індивідуальна психологія» походить від лат. individuum (неділимий) і виражає ідею цілісності психічного життя особи, зокрема відсутність кордонів і антагонізмівміж свідомістю і несвідомим. Через всі прояви будь-якої особи червоною ниткою проходить її життєва лінія, направлена на реалізацію життєвої мети (у пізніших роботах — сенсу життя). Метою і сенсом життя структурується єдиний властивий особі життєвий стиль. Мета, сенс і стиль життя особи складаються у дитини в перші 3-5 років і обумовлені умовами родинного виховання. Як рушійні сили розвитку особи індивідуальна психологія спочатку розглядала бажання компенсувати почуття неповноцінності, що виникає в ранньому дитинстві, та набуває форми прагнення до влади, могутності. Пізнє прагнення до подолання зовнішніх обставин, до успіхуперестало трактуватися як наслідок первинної неповноцінності. Другою рушійною силою розвитку в індивідуальній психології виступає соціальний інтерес (або відчуття спільності) — прагнення співпрацювати з іншими людьми для досягнення загальних цілей. Соціальний інтерес має природжені завдатки, але остаточно формується лише в ході виховання. Недорозвинення соціального інтересу стає причиною злочинності, наркоманії, неврозів, психозів та інших соціальних іпсихопатологічних відхилень.

Свою першу задачу індивідуальна психологія бачила в правильнішому освітленні проблеми душі і тіла. Адлеріанська психологія заснована на певних припущеннях іпостулатах, які значно відрізняються від того, що було закладене відкриттями Фрейда. При цьому протягом всього свого життя Адлер визнавав за Фрейдом першість в розробці динамічної психології. Постійно згадувалося, що саме Фрейду він зобов'язаний поясненням того, що симптоми мають свій певний сенс і за досягнення розуміння важливої ролі сновидінь. Ще один пункт послідовності розвитку теорії Фрейда — вираховування впливу раннього дитинства на розвиток особистості. Проте Фрейд робив акцент на ролі психосексуального розвитку і едипова комплексу, тоді як Адлер в центрі уваги ставив наслідки сприйняття дітьми своєї сімейної групи і їх боротьбу за значуще місце в ній.

Основні припущення Адлера заключаються в наступному:

1. Будь-яка поведінка відбувається в соціальному контексті. Людина народжується в деякому оточенні і вступає в обопільні відносини з ним. Тому людину не можна вивчати ізольовано (1929).
2. Природним наслідком цієї першої аксіоми є те, що індивідуальна психологія — це міжособистісна психологія.
3. Психологія Адлера відмовляється від редукционізму і віддає перевагу холізму. У своїх дослідженнях адлеріанці основну увагу надають вивченню особистості в цілому, образу її дій протягом життя, і набагато менше значення надають частковим функціям. 4. І свідоме і несвідоме служать індивіду, що використовує їх для здійснення особистої мети.
5. Щоб зрозуміти індивіда необхідне розуміння його когнітивної організації і стилю життя.
6. Поведінка може мінятися протягом всього життя людини відповідно до безпосередніх вимог ситуації чи з довгостроковою метою, властивою його стилю життя. Стиль життя залишається відносно постійним протягом життя, переконання ж під впливом психотерапії можуть змінитися.
7. Згідно з концепцією Адлера, не причини примушують людину. Тобто, людину визначають не спадковість і оточення. «І то і інше дають тільки каркас і той вплив, на який реагує індивід згідно з його творчою здатністю». Люди йдуть до мети, яку вони самі обрали. Мети, яка дасть їм місце в цьому світі, забезпечить їм безпеку і збереже самоповагу. Життя є динамічним прагненням.
8. Центральне прагнення людського існування описувалося різним чином: як завершеність (Adler, 1958), досконалість (Adler, 1964а), перевага (Adler, 1926), самореалізація (Horney, 1951), самоактуалізація (Goldstein, 1939), компетентність (White, 1957) і влада (mastery) (Adler, 1926). Важливе значення при цьому має той напрям, який приймають дані прагнення. Якщо прагнення направлені на збільшення торжества особистості, то Адлер розглядав їх як соціально даремні і, в крайніх випадках, як прояви психічних проблем. З другого боку, якщо прагнення направлені на подолання життєвих проблем, то індивід прагне до самореалізації, до зміцнення дружності і перетворення світу в краще місце для життя.
9. Протягом життя індивід стикається з альтернативами. Оскільки послідовники Адлера не були детерміністами, або ж були слабкими детерміністами, то вони вважали, що людина здатна ухвалювати творчі, виборчі і самостійні рішення, а також вибирати ту мету, якої вона хоче добитися. Вона може вибрати мету корисну, яка несе внесок в суспільство, а може присвятити себе даремній стороні життя. Вона може вибрати цілеспрямованість або може, як це роблять невротики, піклуватися про себе і про свою перевагу, оберігаючи своє відчуття особистої значущості від загроз.
10. Свобода вибору вводить в психологію поняття цінності і значення. Почуття невротика виникають з переконання, що життя і люди ворожі, а він неповноцінний, в результаті він відсторонюється від прямого рішення проблем і намагається досягти особистої переваги за допомогою засобів, що захищають його самооцінку: зверхкомпенсації, надівши маску, шляхом відмови, прагненням братися тільки за ті задачі, де результат обіцяє бути успішним. Адлер сказав, що невротик своїми діями демонструє «коливаюче відношення”, до життя (1964а). Хоча невротик був описаний як особа «так, але.» (Adler, 1934), проте, в інших випадках він описується як особа «якщо тільки.» (Adler, 1964а). «Якщо тільки у мене не було б цих симптомів, то я б.» Останнє дало логічне обґрунтовування для «Питання», — засобу, який Адлер використовував для диференціального діагнозу, а так само для розуміння уникнення індивідом мети.
11. Оскільки послідовників Адлера цікавить швидше процес, діагностичній термінології надається мало уваги. Часто існує проблема диференціального діагнозу між функціональним і органічним порушенням. Оскільки будь-яка поведінка цілеспрямована, то психогенний симптом матиме психологічну мету, а органічний симптом матиме соматичну мету.
12. Життя кидає нам виклик у вигляді життєвих задач. Адлер явно назвав три з них. Первинними трьома задачами були задачі, пов'язані з суспільством, роботою і ста́ ттю.
13. Оскільки життя постійно створює проблеми, щоб його прожити вимагається мужність. Мужність відноситься до готовності піддатися ризикованим діям, коли наслідки або невідомі, або можуть виявитися несприятливими. Будь-хто здібний до мужньої поведінки за умови, що людина бажає цього.
14. Життя не має спочатку власне сенсу. Ми додаємо значення життю, кожний з нас на свій власний зразок.

Індивідуальна психологія внесла великий вклад в психологію родинних стосунків, педагогічну і клінічну психологію. Послідовники індивідуальної психології в Західній Європі і в США об'єднані в асоціації індивідуальної психології, існують інститути індивідуальної психології і журнали індивідуальної психології на німецькій і англійській мовах.

5. Аналіз і психотерапія. Аналітична психологія Карла Густава Юнга
Карл Густав Юнг був одним із засновників психоаналізу, учнем і близьким другом Фрейда. Теоретичні розбіжності і обставини особистого характерупризвели до того, що Юнг створив свою власну школу, названу ним аналітичною психологією. У підході Юнга залишається визнання головної ідеї Фрейда, що сучасна людина придушує свої інстинктивні потяги, часто не усвідомлює своїх життєво важливих потреб та мотиви своїх вчинків. Якщо допомогти йому краще розібратися в ситуації, досліджуючи прояви його несвідомого життя - фантазії, сновидіння, обмовки і т.п. - То він навчиться краще справлятися зі своїми психологічними проблемами і його симптоми ослабнуть. Така в найзагальніших рисах ідея аналітичної терапії. Юнга завжди більше цікавили безпосередні переживання людей - їхні почуття, мрії, духовні пошуки, значущі події життя. Він розробляв психологію близьку до самої стихії людських емоцій. Тому він прагнув описувати різні психологічні явища такими, якими вони є. Оскільки емоційне життя в природі універсальна - всі живі істоти відчувають страх, збудження, задоволення і т.п. - То це дозволило йому припустити колективні підстави людських переживань. У людині поєднуються індивідуальне і колективне. На нього в тій же мірі вплинули, наприклад, традиції, мова і культура суспільства, якому він належить, не кажучи вже про генетичні фактори. Цього не можна заперечувати і не можна спрощувати картину психічного життя, виділяючи в ній лише пару логічних ліній. Логічна стрункість важлива для наукових дискусій, але для лікування людей потрібно мати гнучкість і широту бачення ситуацій, що виникають. Крім того, цілющу силу психоаналізу Юнг бачив не в точності пояснень аналітика, а в унікальності нового досвіду, одержуваного клієнтом на сесіях, досвіду самопізнання і трансформації своєї особистості.
Звертаючись до універсальних загальнолюдських тенденціям, можна виділити в будь-якій проблемі теми, добре відомі з міфології, літератури і релігії. Юнг називав такі теми архетипами. Якщо функціонування всієї психічної енергії даної людини обумовлено цією темою, то можна говорити про наявність психологічного комплексу. Цей термін також запропонував Юнг. Але мало просто назвати комплекс, щоб розібратися у своїй ситуації, людині дуже корисно обговорити з іншим свої переживання і знайти описують їх образи, символи та метафори. У них не міститься конкретних рецептів або рад. Але символічнамова володіє достатньою смислової ємністю, щоб відобразити всі нюанси, не спотворивши картини реальної ситуації. Саме через образи передаються і виражаються емоційні стани у всій їх глибині. Тому щоб змінити свою емоційну ситуацію, необхідно спочатку хоча б бачити її такою, яка вона є у всій своїй багатогранності і суперечливості.
Ми не можемо жити, не придумавши собі якоїсь версії реальності, що надає сенс і структуру нашим переживанням. Хоча нам здається, що наша картина світураціонально обгрунтована, насправді за нею стоять давні і добре знайомі з історії та міфології людські фантазії. Юнг називав цю несвідому тенденцію до впорядкування свого космосу прагненням до реалізації Самості. Слова Самість, Істинне Я, Вища Я, таємнича сутність, Бог, природа Будди і т.п. створюють подібні образи джерела, кінцевої мети або полюса, керуючого всіма процесами. Це завжди щось більше, значне, заряджене глуздом. І більшість людей погодяться, що відкриття цієї нової перспективи в житті абсолютно необхідно для душевної гармонії. Знайти себе, знайти сенс життя, досягти самореалізації - свідомо чи несвідомо - таке завдання будь-яких людських пошуків, що б кожен під цими поняттями не мав на увазі. Людина наближається до цієї мети складним спіральним шляхом проб і помилок. Не можна сказати, що він обов'язково, в кінці кінців, переконується в якихось певних істинах або приймає релігійну віру, що дають йому духовну силу. Швидше, щось кристалізується в ньому само собою в міру накопичення життєвого досвіду, пізнання світу і самого себе. У будь-якому випадку ми говоримо про таку людину як про сильної особистості, як про що має більш широке свідомість і розкрити свій творчий потенціал. Юнг вірив, що для руху до цього стану абсолютно необхідний розвиток символічного відносини, і що аналіз по суті є однією з практик, розвиваючих таке ставлення.
Юнгіанські аналітики особливо відрізняються тим, що розглядають будь-якої людини, якій би важкий період він не переживав в даний час, як потенційно здорового, талановитого і здатного до позитивних змін. Атмосфера юнгіанского аналізу вільна і аналітики виходять з того, що вірно лише те, що вірно для самого клієнта. Вони будуть намагатися обговорити проблему з усіх можливих точок зору, в м'якій манері роблячи припущення, а не затвердження, надаючи клієнтові право вибирати самому те, що важливо для нього на даний момент. Бачачи в аналізі більше ніж просто клінічну процедуру - спосіб інтенсифікаціїособистісного і духовного розвитку - юнгіанци підтримують будь-які творчі починання у клієнтів, які можуть проявитися в любові до малювання, ліплення з глини, у творі розповідей, ведення щоденника і т.п. Не випадково, пройшовши юнгіанскій аналіз, багато клієнтів знаходять себе у мистецтві. Типовим прикладом є доля Германа Гессе - лауреата Нобелівської премії в літературі. Не тільки його книги, але й твори Густава Майнріка, Борхеса та багатьох інших знаменитих письменників були створені під сильним впливом ідей Юнга.
Особливість сучасного читача така, що йому подобаються не тільки художні твори, а й захоплююче написані книги з психології, присвячені таємниць людської душі. Багато юнгіанські книги зараз доступні російською мовою. Але може бути для знайомства з ідеями Юнга навіть краще читати, наприклад, фантастичні романи Хогарта, Толкієна або Стівена Кінга або ж найцікавіші книги з міфології Джозефа Кемпбелла та Мірча Іліаді, колишніх близькими друзями Юнга.
З Росією була пов'язана доля дуже відомої в ранній період психоаналізу фігури - Сабіни Шпільрайн - психолога з Ростова-на-Дону, учениці Фрейда і Юнга одночасно. У 20-ті роки в Росії був великий інтерес до психоаналізу, і були переведені деякі роботи Юнга. Однак, потім була довга період гонінь нафрейдизм, що торкнулася також і аналітичну психологію. Тільки типологія, розроблена Юнгом, була прийнята беззастережно, увійшовши в багато вітчизняніпсиходіагностичні дослідження. Лише з настанням так званої «перебудови», коли всі потягнулися до нормальних світових цінностей і стандартів, інтерес до Юнгом став зростати як снігова куля. Не останню роль у популяризації Юнга мабуть зіграли переклади академіка Аверінцева, які він супроводжував чудовими, воістину не поступаються Юнгом по ерудиції коментарями. Так, завдяки ентузіастам філософам і психологам, багато з яких намагалися, перш за все, заповнити свій власний духовний вакуум, ми отримали переклади найважливіших робіт Юнга і його найближчих учнів.
Становлення аналітичної психології в Росії було б неможливо без підтримки закордонних юнгианских психологів. Особливу роль тут відіграли спеціальні програми розвитку аналітичної психології в країнах посткомуністичного простору, які зробили можливими регулярні приїзди юнгианских аналітиків до Москви і Санкт-Петербург, семінари, лекції та безпосереднє спілкування з російською аудиторією. З самого початку це були не місіонерські або пропагандистські поїздки, а суто професійні контакти, продуктивний обмін досвідом. Слід відзначити допомогу юнгианцем російського походження (з родин емігрантів) Володимира Одайника з США і Наталії Баратова, що живе в Цюріху. В даний час психоаналіз та аналітична психологія отримали офіційне визнання.
1.1 Психологічні типи особистості
Четверту частину свого життя Юнг присвятив створенню книги «Психологічні типи». За цією працею стоїть колосальна безцінний досвід спостережень і узагальнень одного з найяскравіших мислителів 20 століття. Серед великого корпусу ідей Юнга, кожна з яких вимагає глибокого осмислення і непересічних інтелектуальних зусиль, його типологія являє собою найбільш повний і закінчений працю, але його стрункість та переконливість залишається як і ранішелабіринтом, в якому можна легко заблукати, незважаючи на те, що перед нами методологічно вивірена наукова концепція.
Чи так важливо в розумінні людини визначення його типу? Адже саме Юнг завжди підкреслював індивідуальну неповторність кожної окремо взятої людини. Але йому ж належить і інша іронічна фраза: «Всі люди схожі один на одного, в іншому випадку вони не впадали б в один і той же безумство». [1] За Юнгом, подібність - це одна сторона людських проявів, індивідуальне відмінність - інша. У своїй типології Юнг бачив завдання внести якусь підставу в пізнаннямайже нескінченних варіацій і відтінків індивідуальної психології: «Щоб вловити однорідність людських психик, доводитися опуститися до фундаментів свідомості. Там я знаходжу те, в чому ми всі один на одного схожі». [2]
Сам Юнг про свою типології говорив: «Мені ні за що не хочеться обходитися в своїй психологічній дослідної експедиції без цього компаса, і не по напрошується загальнолюдської причини, що кожен закоханий у свої власні ідеї, а через те об'єктивного факту, що тим самим з'являється система вимірювання та орієнтації, а це, у свою чергу, робить можливим поява критичної психології, яка так довго у нас відсутня». [3]
Розуміння екстраверсії та інтроверсії як різних свідомих установок, як правило, труднощів не викликає. Набагато складніше йде справа, коли Юнг кожен з типів поділяє ще на чотири підтипи, в залежності від провідної функції. Труднощі ця закономірна, тому що кожна людина в своєму пристосуванні до світу використовує всі названі функції - мислення, почуття, інтуїцію і відчуття, і визначити, яка з них провідна, диференційована, а які перебувають у несвідомомув їх архаїчному стані, далеко не завжди просто.
З усього юнгівські спадщини теорія типів знаходить найменше послідовників у сучасному юнгіанства. Навряд чи це обгрунтовано. Присвятивши стільки років життя створенню своєї типології, Юнг не дивився на неї, як на мертву схему або як на умоглядне теоретизування. Він часто повторював, що з недовірою ставиться до теорії як такої в психології, але не менше його хвилювало і те, що запропоновані їм терміни залишаться поза практичного застосування.
Об'ємність таких понять Юнга, як архетип, Тінь, индивидуация, Самість, приваблюють дослідників в психології закономірно: в них закладено глибоке осмислення феномену людини, цілей його психічної самореалізації, а в кінцевому підсумку - цілей його життєвого шляху. Ці поняття мають високий ступінь узагальнення, піднімаються до рівня символу, який здатний встановити зв'язок між свідомістю та несвідомим, між іманентним і трансцендентним. Як будь-який символ, вони мають здатність до самозростання сенсу.
Ці наріжні поняття Юнга не можна редукувати до утилітарного застосування, але в рівній мірі не слід зводити їх до рівня абстрактного образу, який наповнюється вселенським змістом і далеко відводить від первісного змісту. Розмірковуючи про юнгівських поняттях, дослідник часто знаходиться у площині метафізичного осмислення. «Метафізика» означає «над фізикою», «над природою». Юнг завжди попереджав, що його філософія - робоча гіпотеза, вона не повинна перебувати «над» людиною. Вона якраз «о» людину, про її психічному пристосуванні. У зв'язку з цим він писав: «Завжди існує небезпека занадто піти від життя і дуже розглядати речі в їх символічному аспекті... Небезпека цього процесу в тому, що хід думок віддаляється від будь-якої практичної застосовності, внаслідок чого пропорційно знижується його життєва цінність... Людина створює собі абстракцію, абстрактний образ, який має для нього магічне значення. Він занурюється в цей образ і настільки втрачає себе в ньому, що ставить свою абстрактну істину вище реального життя і тим самим взагалі пригнічує життя. Він ототожнює самого себе зі значимістю свого образу і застигає в ньому. Таким образам він відчужується від самого себе». [4] Цядумка Юнга перегукується з філософськими прозріннями Хайдеггера: «У сенсу є спрямованість. Усвідомлення повинно ставати тягне силою вчинку». [5]

По відношенню до юнгівських поняттям таке «практичне» осмислення представляється особливо важливим, це не просто терміни, а важливі і необхідні психічні процеси. Невипадково Юнг каже: «Самість - досконале вираз того, як складається доля». [6] Говорячи про Самості, він підкреслював, що це «психодинамічний поняття». Відчути в собі захопливу силу Самості - це перш за все складний психічний процес, усвідомлення якого призводить до відчуття автентичності шляху і неповторності особистої присутності в бутті. У розумінні таких найважливіших понять Юнга як Самість, Тінь, Аніма, Анімус, людина повинна побачити не абстрактний образи, а вектори психічного розвитку. Тільки відчуте розуміння цих образів має цінність в пристосуванні до дійсності, тому що, як говорив Юнг, «звільняє наше ставлення до навколишнього реального світу від фантастичної домішки». Краса абстрактного образу, застигла у своїй досконалості, не рятує людину, а веде його з реального справжнього світу. І тоді він просто приречений на драму розбіжності. Символ - це завжди спроба нашої істоти стикнутися з вічністю. Але жити нам треба на землі. Тому символ не повинен ставати самодостатнім, самоцінним. Він не повинен нас гіпнотизувати, тому що тоді він деформує нашу психіку: «абстрактний образ стає вище самої реальності», а проживати нам треба цю земну реальне життя і не в її символічному аспекті. Щоб не було подібного розколу, Самість як символ повинна бути прожите душею як одкровення вищого сенсу і призначення, вона повинна стати не тотожністю з Его, а провідником між горней і дольней життям. Усвідомлення Тіні і передчуття Самості - це болісний і складний шлях людини до самої себе, справжнього і неповторному. На цьому шляху дуже багато перешкод, багато з яких людина так і не долає: його шлях петляє, відводить убік, відкидає назад. Допомогти людині усвідомити, де його психічна енергія наштовхується на перепони, може Юнгівська теорія типів, вона має статус «практичної застосовності», дає ключ до розв'язання внутрішніх протиріч і розчищення заторів скопилася психічної енергії, яка не знаходить продуктивного виходу.
Типи Юнга - це не ярлики, а опис складних психічних передумов людини. Крім характерологічних ознак, в них міститься вказівка ​ ​ на те, де людину підстерігають підводні течії його несвідомого, які можуть до крайності ускладнити його життя.
Причину серйозних розбіжностей між людьми, скандального нерозуміння, неможливість взяти іншу точку зору, Юнг бачив в нездатності людини побачитипринципово різні психічні передумови, які й оформляють різні психологічні типи. Він писав: «Протилежність поглядів повинна бути пересунуто упсихологічну сферу, де вона спочатку і виникає. Це показало б нам, що є різні психологічні установки, з яких кожна має право на існування і веде до встановлення непримиренних теорій. Справжнього угоди можна досягти тільки тоді, коли буде визнано відмінність психологічних передумов». [7]
Не менш важлива Юнгівська типологія для звичайної людини. У своїй книзі Юнг зачіпає і цю проблему, проблему відносин між представниками різних типів. Він говорить про необхідність раппорта: «У моїй практиці я постійно зустрічаюся з разючим фактом, що людина майже не здатен зрозуміти яку-небудь іншу точку зору, крім своєї власної, і визнати за нею право на існування... Якщо зустрічаються протилежні типи, взаємне розуміння стає неможливим. Звичайно, суперечки та чвари завжди будуть необхідним приладдям людської трагікомедії. І все-таки основою для розуміння повинно служити визнання різних типів установки, у полоні якої знаходиться той чи інший тип».
Увага до юнгівські типології не є тільки пізнавальним інтересом, не має практичного застосування, а є нагальною потребою дослідника в спробі розуміння людських глибин в їх нескінченних варіаціях і відтінках індивідуальної психології.

Методи аналітичної психології К.Г. Юнга
Треба зауважити, що сам Юнг заперечував проти перетворення лікування в суто технічну чи наукову процедуру, стверджуючи, що практична медицина є і завжди була мистецтвом, це відноситься і до аналізу. Тому не можна говорити про методи аналітичної психології в строгому сенсі. Юнг наполягав на необхідності залишати всі теорії на порозі консультаційної кімнати і працювати з кожним новим клієнтом спонтанно, не маючи будь-яких установок або планів. Єдиною теорією для аналітика є його щира, що йде від серця жертовна любов - агапе в біблійному розумінні - і активне дійове співчуття людям. А його єдиним інструментом є вся його особистість, тому що будь-яка терапія здійснюється не методами, а всієї особистістю терапевта. Юнг вважав, щопсихотерапевт в кожному конкретному випадку має вирішувати, чи хоче він вступати на ризикований шлях, озброївшись порадою і допомогою. Хоча в абсолютному значенні найкраща теорія - не мати теорій, а кращий метод - не мати методів, цю установку не слід використовувати захисним чином для виправдання власного непрофесіоналізму.
Юнгіанскій аналіз. Аналіз був і залишається основним методом практики аналітичної психології. Вихідною методологічною моделлю для юнгіанского аналізу послужив психоаналіз 3. Фрейда. Проте в аналітичній психології цей метод отримав дещо інше теоретичне обгрунтування і практичне вираження, так що можна говорити про юнгианской аналізі як про абсолютно іншому типі роботи.
Очевидно, що більшість людей, що звертаються за психологічною допомогою, шукають в аналізі насамперед полегшення своїх страждань. Повинно бути, вони розуміють, що якщо їм не вдається впоратися зі своїми проблемами вольовими свідомими зусиллями, то існують глибинні несвідомі чинники, що перешкоджають цьому. Зазвичай вони також усвідомлюють, що якщо їхня проблема існує вже кілька років і має довгу історію формування, то не так-то легко вирішити її за декілька сеансів і потрібна довга копітка робота з досвідченим фахівцем. Можна припустити, що типовий «аналітичний клієнт» з самого початку має установку на довгострокове співробітництво. У нього є достатньо самоповаги і самостійності, щоб не покладатися на диво або магічну силу ззовні, але вірити, що за допомогою аналітика йому вдасться самому поступово розібратися у своїх проблемах і рано чи пізно змінити своє життя.
Дуже часто клієнти юнгианских аналітиків - це люди, що мають за плечима невдалий досвід психотерапії. Такі люди вже вміють ставитися до себепсихологічно, володіють психологічним мовою і здатні до рефлексії. Багатьох приваблює в аналізі можливість вільно виражати себе. Аналіз починається як звичайні людські відносини і більше нагадує теплу дружню бесіду. По суті, клієнтові не потрібно якось спеціально «підлаштовуватися» під аналітика, в значній мірі він сам диригує процесом. Аналітик - це не та людина, яка навчить жити, врятує або вилікує. Перш за все, це близький друг, з яким у клієнта є особисті відносини, в участі, уваги та доброті якого він стовідсотково впевнений. У той же час умови угоди з аналітиком дозволяють клієнту в цих відносинах не залежати від нього так, щоб це могло принести якусь шкоду або заподіяти незручність. Таким чином, аналіз стає досвідом нетравматичних та цілющих близьких взаємин. Можна припустити, що аналітичну терапію шукають люди, які відчувають в житті дефіцит таких відносин.
Аналіз є свідоме і добровільне залучення до символічної гру. Його завданням є створення нового інтерсуб'ектівного простору - свого роду віртуальної реальності - в результаті змішування суб'єктивностей учасників. Воно виникає на межі між «я» і «ти», зовнішнім і внутрішнім, і служить ареною експериментування по синтезуванню свідомості та несвідомого, уявного і реального та й усіх мислимих полярностей. По суті, цей простір є простором творчого життя. Аналіз допомагає жити творчо не лише стосовно якогось конкретного захоплення, але і по відношенню до будь-яких своїх переживань, особливо до людських стосунків.

Тому в аналізі клієнт делегує аналітику ті частини своєї особистості, які відповідають за порівняння, оцінювання, контроль, організацію. Наприклад, клієнт може ставитися до аналітика як хорошого фахівця в психології, можливо, як до того самого людині, що тільки йому потрібен, розуміючи в той же час, що він не Бог і не гуру, а проста людина, такий же, як всі, зі своїми недоліками і проблемами. Але він приходить до нього на сеанси як до фахівця, а не як до випадковій людині з вулиці. Тільки тоді аналіз буде працювати.
Таким чином, успіх аналізу залежить від того, наскільки пацієнт вміє бути пацієнтом. Тільки тоді він дозволить і аналітику бути аналітиком. У цьому полягає найважливіша умова аналізу. Аналітик використовує правила і встановлює рамки, щоб створити найбільш сприятливу ситуацію для лікування. Але останнєслово все-таки за самим клієнтом, за його доброю волею і бажанням співпрацювати. Тому очевидно, що аналіз як метод психотерапії призначений не для всіх. Потрібна певна готовність з боку пацієнта і збереження функцій його Его. Задача аналітичної психології - розкрити творчий потенціал будь-якого переживання, допомогти клієнту асимілювати його корисним для себе чином, індівідуіровать його.
Введення правил для зовнішніх елементів аналізу, що стосуються обстановки приймальні, частоти зустрічей, оплати, пов'язано не тільки з раціональними причинами. Аналітична приймальня повинна стати для клієнта тим місцем, де відбудеться зустріч з глибинами власної душі і психічна трансформація.
* Тривалість сеансів. Зазвичай вибирається довжина сеансів від сорока до шістдесяти хвилин. Тому часто сеанс називають годиною. Особливих раціональних причин для такого вибору, ймовірно, немає. Швидше, це данина традиції, так як сучасним людям властиво все відміряти годинами. Головний критерій при виборі тривалості сеансу - має встигнути відбутися щось реальне. Треба пам'ятати, що будь-який ритуал повинен займати строго певний час, що час для сакрального і час для буденної завжди повинно мати чіткі межі.
* Кушетка або крісло? Одне з важливих змін у техніці аналізу, введене Юнгом, відносилося до відмови від використання традиційної психоаналітичної кушетки. Він вважав за краще ситуацію «обличчям до обличчя», підкреслюючи тим самим рівність позицій клієнта і аналітика. Коли обидва учасники процесу сидять один проти одного, вони відкриті один одному, бачать реакції партнера. Це природна і, в якомусь сенсі, більш поважна ситуація, наближена до реального життя. У ситуації «обличчям до обличчя» добре помітні невербальні сигнали, і простір комунікацій стає щільнішим і багаторівневим.
Метод вільних асоціацій. Загальною інструкцією на початку аналізу є пропозиція розслабитися, ввійти в напівсонний стан з вільно плаваючим увагою і говорити абсолютно все, що приходить в голову. При цьому акцент робиться на тому, щоб промовляти всі виникаючі думки і почуття, навіть якщо вони здаються несуттєвими, неприємними або безглуздими, в тому числі пов'язані з аналізу та особистості аналітика. Саме так в ідеалі застосовується основний метод - метод вільних асоціацій.

Метод заснований на ідеї, що по-справжньому вільні асоціації людини, яка зуміла залишити раціональне мислення, зовсім не є випадковими і підпорядковані чіткої логіки - логіці афекту. У юнгианской практиці важливо кружляти біля образу, весь час повертатися до нього і пропонувати нові асоціації, поки не стане ясний його психологічний сенс. Завдання цього методу - не в тому, щоб «вивести клієнта на чисту воду», а в організації вільного доступу до несвідомого змісту. Такий підхід вимагає від аналітика відмови від власних моноїд, які можуть вести процес асоціювання і в результаті збіднювати образ. Існує спокуса привести клієнта до тих же асоціаціям, які виникли в аналітика.
Частота сеансів. Історично для аналізу потрібні як можна більш часті регулярні зустрічі. Однак Юнг відступив від цього принципу, вирішивши, що на просунутих етапах, коли найбільш важкі невротичні моменти вже опрацьовані і клієнт більшою мірою орієнтується безпосередньо на завдання індивідуації, кількість сеансів можна скоротити. Тим самим зменшується залежність клієнта від терапевта, і йому надається більше самостійності. Юнг і більшість його перших соратників воліли один-два сеанси на тиждень. Роблячи зустрічі більш рідкісними, ми надаємо їм більше символічного ваги. Свята, ритуали та церемонії не повинні відбуватися часто. Значущі події не трапляються щодня. Тому питання частоти сеансів виходить за рамки дилеми: аналіз або підтримуюча терапія. Швидше, важливо те місце, яке аналіз займає в емоційному житті клієнта. Однак, сучасним людям непросто виділити багато часу, а часом і значні грошові кошти для власного психологічного та духовного розвитку.
Інтерпретація. Будь-який психологічний аналіз передбачає вміння робити висновки, інтерпретувати. Це завжди вербальний і свідомий акт, спрямований на усвідомлення раніше несвідомого матеріалу. Можна припустити, що аналітику потрібно бути дуже спостережливим, мати розвинену мову і достатні інтелектуальні здібності. Однак інтерпретація не є чисто інтелектуальної процедурою. Навіть блискуче сформульована і точна інтерпретація, якщо вона висловлена ​ ​ несвоєчасно і не прийнята клієнтом, є абсолютно даремною. Тому юнгіанські аналітики в цілому рідко зверталися до методології інтерпретації, роблячи акцент на спонтанності і більше покладаючись на інтуїцію.
Етапи аналізу. Юнг пропонував лінійну модель психотерапевтичного процесу. У якості першої стадії він виділяв сповідання, визнання, або катарсис. Ця процедура більш-менш аналогічна відомим релігійним практикам. Будь-яке душевний рух починається зі спроби позбутися хибного і відкритися істинного. Другу стадію - прояснення причин - він пов'язував з фрейдівським психоаналізом. На цьому етапі людина повинна звільнитися від «неадекватних дитячих домагань», «інфантильного потурання собі» і «ретрогрессівной туги за раєм». Третя стадія - навчання і виховання - близька до адлеріанской терапії. Вона спрямована на кращу адаптацію до повсякденної реальності. Нарешті, четвертий етап - психічну трансформацію, об'єкт свого головного інтересу - Юнг протиставляв трьом попереднім. Однак очевидно, що зовсім неможливо уявити реальну терапію як послідовну зміну стадій. Тому багато аналітиків пропонували свої структурні метафори для кращого розуміння динаміки аналітичних від Активна уява. Термін «активне уяву» був введений Юнгом, щоб відрізнити його від звичайних мрій і фантазій, які є прикладами пасивного уяви, в якому образи переживаються нами без участі Его і тому не запам'ятовуються і нічого не змінюють у реальній життєвій ситуації. Юнг запропонував кілька особливих причин для введення активного уяви в терапію:
1) несвідоме переповнене фантазіями, і є необхідність внести до них якийсь порядок, їх структурувати;
2) дуже багато снів, і є небезпека в них потонути;
3) занадто мало снів або вони не запам'ятовуються;
4) людина відчуває на собі незрозуміле вплив ззовні (щось на кшталт «пристріту» чи року);
5) людина " зациклюється", потрапляє в одну й ту ж ситуацію знову і знову;
6) порушена адаптація до життя, і уява для нього може стати допоміжним простором для підготовки до тих труднощів, з якими він поки не справляється.
Юнг говорив про активний уяві як про занурення, проведеному на самоті і вимагає концентрації всієї душевної енергії на внутрішньому житті. Тому цей метод він пропонував пацієнтам як «домашнє завдання». Деякі юнгіанські аналітики вводять елементи цієї техніки в свою роботу з дітьми або з групами. Застосування ж їх в індивідуальному аналізі не так поширене. Однак іноді активна уява виходить як би само собою, коли пацієнт спонтанно розвиває свої фантазії. І якщо вони несуть важливе смислове навантаження для нього і не є виразом захистів або опорів, то є всі підстави їх підтримати і допомогти йому бути в контакті зі спливаючим несвідомим матеріалом. Але в будь-якому випадку аналітик не пропонує вихідного образу і не спрямовує процес за своїм розсудом. Адже активна уява те саме художньої творчості, а справжня творчість - справа дуже індивідуальне і самоцінне і не може здійснюватися «на замовлення» чи під примусом.