Психологія особи підсудного

Підсудний — важливий учасник судового розгляду; особа, яку судять. Вчинення підсудним злочину — це версія обвинувачення. Тут доцільно нагадати про презумпцію не­винуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні зло­чину і не може бути піддана кримінальному покаранню, до­ки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле­но обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції Ук­раїни). Під час судового розгляду не можна ставити знак рівності між підсудним і злочинцем. У суді може і повинна перевірятися версія невинуватості підсудного.

Поведінка підсудного у суді обумовлена його індивіду­ально-психологічними особливостями, ставленням до пред'явленого обвинувачення, оцінкою власних дій (про­типравних, аморальних, правомірних). Важливе значення у плані поведінки має минулий соціальний досвід, перебу­вання у слідчому ізоляторі, наявність судимостей тощо. Поведінка підсудного на суді пов'язана з позицією, що обирається ним. Обрання позиції обумовлене безліччю чинників, серед яких важливе значення мають: 1) правосвідомість підсудного; 2) вплив умов життя і виховання; 3) ступінь доведеності вини; 4) реальність покарання за вчинене діяння. Психічна діяльність підсудного перебу­ває в залежності від його процесуальної ролі у суді, заінтересованості у результатах справи. Тому поведінка підсудного й обрання ним відповідних позицій обумов­лені пануванням оборонної (захисної) домінанти (осере­док збудження, що надає поведінці тієї чи іншої спрямо­ваності). Поведінка підсудного у суді є мінливою. З боку підсудного може виявлятися як активність, так і па­сивність. У процесі судового слідства типовими по­зиціями підсудного є:

1) відмова від спілкувань (відмова від давання пока­зань);

2) зміна позиції, яку підсудний мав раніше на досудо-вому слідстві (заяви про те, що до нього застосовувалися методи недозволеного впливу, показання отримані під примусом);

3) стабільне заперечення вини;

Приклад:

Цікавий випадок описаний у статті «Убив дружину двічі і вийшов на волю»: «У застійні часи на околиці одного дале­косхідного міста жили чоловік і жінка. Нічим особливим вони від своїх сусідів не відрізнялися, за винятком одного: дружина мала звичку зраджувати, за що чоловік регулярно її бив. Сусіди спокійно вичікували, чим це все закінчиться. І ось одно­го дня пролунав дзвінок у міліції. Сусід «солодкої парочки» пе­реляканим голосом повідомив, що, здається, чоловік таки «за­мочив» свою дружину, щось давно її не видно. Сам же хазяїн копався сьогодні на городі, хоча надворі вже сніг. Міліція діяла швидко. Група оперативників негайно виїхала на місце і «пере­копала» город, де були знайдені закривавлений ніж і закривав­лена жіноча комбінація. Чоловіка забрали у відділок і почали допит:

— Ніж твій?

----Мій.

— Комбінація дружини?

— Так.

— А кров?

— Не знаю, я тут ні при чому.

Опери швидко, за медичною карткою зниклої, звірили групу крові — вона! За чоловіка взялися серйозно, а він на од­не і те ж запитання:

— Мужик, куди труп подів?

— Не знаю, я не вбивав.

Обурені настійною «несознанкою» при таких доказах опе­ративники довго намагалися переконати підозрюваного і домогтися від нього показань. Але той повністю замкнувся у собі і на всіх допитах мовчав як партизан. Тоді вирішили бу­дувати обвинувачення на показаннях сусідів. Ті підтвердили, що були лайки і погрози вбивства... Зрештою нещасний чо­ловік одержав 7 років суворого режиму, які добросовісно відбував від дзвінка до дзвінка.

Повернувшись після ув'язнення, колишній зек продає бу­динок і виїздить до сусіднього міста, де знаходить житло, ро­боту, жінку і намагається почати нове життя. Але одного ра­зу, проходячи повз місцеву ресторацію, він бачить, як вихо­дить звідти парочка напідпитку — його колишня дружина і колишній сусід. Як з'ясувалося пізніше, саме цей сусід і при­думав комбінацію з комбінацією, він же дав і «потрібні» пока­зання. Помилилися коханці лише в одному: вони за волею ви­падку приїхали в те саме місто, куди переїхав і колишній чо­ловік. Відчуття людини, яка побачила живою ту жінку, за вбивство якої він відсидів 7 років, зрозуміти можна. З кри­ком: «Раз я вже своє отримав, так отримуй і ти!» — чоловік схопив водопровідну трубу, що валялася поруч, і двома удара­ми по голові убив екс-дружину вже насправді.

Далекосхідна Феміда обвинувачує його вже у другому вбивстві і виносить вирок — вища міра! Проте щось у цій справі адвокату здалося підозрілим. Він не полінувався з'їздити на місце першого вбивства, після чого написав до Верховного Суду СРСР проникливого листа. Суть його зводи­лася до такого: громадяни судді, якщо ми вже розстрілюємо людину за друге вбивство однієї і тієї ж дружини, то давайте заради справедливості реабілітуємо хоча б за перше. І колегія Верховного Суду винесла рішення: підсудному зарахували 7 років за перше вбивство у рахунок другого і розпорядилися звільнити його з-під варти» (Сеславинский И. Убил жену дважды и вышел на свободу // Аргументы и факты. — 1998. — М 48).

4) визнання вини і каяття у вчиненому злочині (ви­знання вини може характеризуватися і самообмовою з різних мотивів).

Інтереси підсудного диктують необхідність активно здійснювати своє право на захист. У випадку відмови підсудного від спілкування (повідомлення будь-якої ін­формації) суду необхідно з'ясувати причину такої відмо­ви (психологічний стан особи, змова зі співучасниками, усвідомлення доведеності вини).

Суду необхідно враховувати те, що підсудний перебу­ває у певному психічному стані. Найчастіше йдеться про такі стани:

1) фрустрація, коли підсудний не бачить виходу із си­туації, що склалася, у нього наявні труднощі, перешкоди, що виникли на шляху до досягнення мети (об'єктивні чи такі, що сприймаються суб'єктивно). У психології роз­різняють: фрустратор-причину, яка викликає такий стан; фрустраційну ситуацію, фрустраційну реакцію. Стан фрус­трації може зовнішньо проявлятися у відмові від спілку­вання, розпачі, демонстрації безвихідності. Невід'ємне право підсудного — останнє слово. Суд не має права обме­жувати тривалість останнього слова підсудного певним часом (ст. 319 КПК України). Водночас у ряді випадків підсудний не може вимовити своєї промови. Це пов'язано з його психічним станом;

2) страх як емоція, що виникає у підсудного при загро­зі його існуванню, зміні життєдіяльності, покаранню (джерело небезпеки може бути дійсним чи уявним). У підсудного можуть виявлятися різні види страху (тривога, страх, переляк, фобії, жах тощо);

3) стрес у підсудного виникає у відповідь на різні екс­тремальні впливи. Стрес охоплює широке коло психоло­гічних станів людини. У психології розрізняють фізіо­логічний та психологічний (останній поділяється на інформаційний і емоційний) стрес. Виникненню стану стресу у підсудного можуть сприяти різні причини: повідомлення нової інформації на судовому засіданні ти­ми або іншими учасниками; неадекватна поведінка інших учасників, реакція присутніх у залі, звертання до підсудного й ін.

Виникнення у підсудного психологічних станів пов'я­зане зі ступенем впливу на нього у суді, з рівнем його толе­рантності (стійкістю до реагування на який-небудь не­сприятливий чинник). Психологічний вплив на підсудно­го справляє сама процедура судового засідання, реагуван­ня присутніх на його слова, відповіді, дії, поведінку. Ви­датний юрист А. Ф. Коні писав, що підсудний майже ніко­ли не перебуває у спокійному стані. Природне хвилювання після довгих, важких тижнів і місяців чекання... Страх перед вироком, сором за себе і близьких і дратівливе по­чуття виставлення «напоказ» перед холодно-цікавими по­глядами публіки — все це діє гнітючим чи болісно збуджу­ючим чином на того, хто сидить на лаві підсудних.