Психологічні особливості судового процесу

Основна і виняткова функція суду — вирішення спра­ви по суті. Суд здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та деяких інших категорій справ у вста­новленому законом процесуальному порядку.

Психологічні особливості процесуальної діяльності суду пов'язані з такими обставинами: 1) чітким поряд­ком розгляду справ у суді (точна правова регламентація процедури); 2) стадійністю здійснення діяльності (процес проходить декілька точно визначених етапів); 3) ак­тивністю різних учасників процесу (прокурора, захисни­ка, цивільного позивача, цивільного відповідача та ін.); 4) зовнішніми умовами, в яких здійснюється правосуддя (зал судового засідання, технічне оснащення процесу, на­явність атрибутики тощо).

В юридичній літературі під правосуддям розуміється особливий вид державної діяльності, який полягає у роз­гляді і вирішенні певних категорій справ (різних соціаль­них конфліктів). Функція суду полягає в тому, щоб вирі­шити конфлікт, відновити справедливість. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Підкорення закону означає дотримання законо­давчих розпоряджень, здійснення діяльності відповідно до процедури, передбаченої чинним законодавством. Су­довий процес передбачає виникнення процесуальних правовідносин.

Діяльність учасників судочинства детально регла­ментується законом, що встановлює певну процесуальну форму (структуру судового процесу, його стадій, порядку проведення процесуальних дій). Процесуальна форма є гарантією захисту прав і законних інтересів особи.

Судова діяльність характеризується певною послі­довністю, стадійністю. Судовий процес складається зі стадій, що змінюють одна одну. На кожній стадії вино­сяться процесуальні рішення. Стадійність процесу пере­буває у повній відповідності з науковою організацією праці (НОП). Стадії процесу обмежені часовими інтерва­лами, розташовуються у логічній послідовності, дають змогу успішно здійснювати судову діяльність.

Так, центральною стадією кримінального процесу є стадія судового розгляду. У плані психології важливе значення має така частина судового розгляду, як судове слідство, у якій суд за участю підсудного, захисника, по­терпілого й обвинувача безпосередньо досліджує докази, зібрані на стадії досудового слідства і пред'явлені суду учасниками судового розгляду або повідомлені самим су­дом. Під час судового слідства головуючий, обвинувач, захисник, суддя допитують підсудних, свідків, заслуховують висновок експерта, оглядають речові докази, ого­лошують протоколи та інші документи[2].

Виникає запитання: чи повинен суд збирати докази або тільки перевіряти наявні? За існуючою в Україні про­цедурою суд не лише «зважує» наявні докази і виносить відповідне рішення, але й виконує деякі функції збиран­ня доказів. Так, ст. 315¹ КПК України передбачено, що з метою перевірки й уточнення фактичних даних, одержа­них під час судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя — постановою мають право доручити органу, який проводив розслідування, виконати певні слідчі дії. В ухвалі (постанові) зазначається, для з'ясування яких обставин і які саме слідчі дії необхідно провести, та вста­новлюється строк виконання доручення. Таке становище вимагає істотних змін.

Кримінально-процесуальна процедура впливає на тактику судового слідства, тактико-психологічні прийо­ми судових дій. Тактична доцільність не повинна супере­чити закону.

Психологія взаємин учасників судового розгляду пе­редбачає поділ процесуальних функцій, змагальність сторін. Змагальний процес будується на засадах процесу­альної рівності сторін. При цьому обвинувач несе «тягар доказування» винності обвинуваченого. Активна діяль­ність суду полягає у забезпеченні рівних прав сторін (об­винувачення і захисту). У змагальному процесі можна го­ворити про психологічні особливості діяльності обвину­вача, захисту, суду.

Функція підтримання державного обвинувачення у суді покладається на органи прокуратури. Прокурор, підтримуючи перед судом державне обвинувачення, по­дає докази, бере участь в їхньому дослідженні (ст. 264 КПК України). Прокурор повинен сприяти встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі.

У змагальному процесі важливе значення має обви­нувальна промова прокурора¹. Кожна промова скла­дається з трьох частин: вступу, головної частини і ви­сновку, для вироблення яких існують особливі правила, встановлені багаторічним досвідом. Необхідно, щоб його доводи були не лише цікаві, а й втілені в красиву форму і передавалися б слухачам у певній послідовності, інакше промова справить враження окремих уривків, що загоро­джують і затемнюють один одного. Щоб усунути ці не­доліки, оратор зобов'язаний попрацювати над планом, тому що все вчення про красу і чіткість мови зводиться до вміння побудувати план, розподіливши в ньому вигідним чином усі докази й усі свої висновки¹.

Промова обвинувача повинна мати наступальний ха­рактер, справляти психологічний вплив і відповідати соціальним очікуванням. Прокурор має переконати суд у правильності пропонованої ним моделі події злочину й особах, які його вчинили. Промова повинна містити раціональне й емоційне.

Існують різні підходи до структури промови прокуро­ра. Найбільш типова форма промови прокурора скла­дається з таких частин (за М. І. Єнікєєвим):

1) вступ;

2) виклад фактичних обставин і фабули справи;

3) аналіз і оцінка зібраних у справі доказів;

4) обґрунтування ква­ліфікації злочину;

5) характеристика особи підсудного і потерпілого;

6) пропозиції про міру покарання;

7) питан­ня відшкодування заподіяного злочином збитку;

8) ана­ліз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, пропо­зиції з їхнього усунення;

9) висновок.

Судова трибуна — засіб виховання громадян. Вихов­ний вплив адресується не лише підсудному, а й іншим особам (має загальну і часткову превенцію).

Природа захисної діяльності є належним чином до­слідженою. Певні спроби у вивченні тактики захисту у кримінальному судочинстві були зроблені Т. В. Варфоломєєвою. Тактика захисту передбачає обрання оптималь­ної позиції (лінії поведінки) захисника, доцільних прийо­мів її реалізації під час судових та інших дій. І. Я. Фой-ницький вказує, що захист — є відповідь на обвинувачен­ня і становить сукупність прав і заходів, спрямованих на захист невинуватості підсудного та його прав і інтересів перед кримінальним судом. За образним висловлюван­ням Р. С Бєлкіна, захисники — «санітари» кримінально­го судочинства. їхню роль неможливо переоцінити. Саме від них законодавець чекає своєчасного запобігання судо­вим помилкам, коли до відповідальності притягається не­винуватий, коли покарання не відповідає ступеню сус­пільної небезпеки вчиненого, коли слідчий і суд ігнору­ють обставини, які виключають можливість криміналь­ного переслідування чи пом'якшують покарання.

Захисник повинен організувати захист так, як вважає за доцільне, використовуючи різні тактико-психологічні прийоми. При цьому він повинен діяти у межах закону, не допускати порушень норм адвокатської етики. Захисник може використовувати «слабкі місця» обвинувачення. Од­нак неприпустимим є «свавілля захисту» недобросовісних адвокатів, які використовують протиправні й аморальні засоби. «Захистити клієнта будь-якими засобами» не мож­на підносити до рангу принципів діяльності адвоката.

Л. Є. Владимиров писав, що кримінальний захисник повинен бути vir bonus et aequus, озброєний знанням і глибокою чесністю, поміркований у висновках, безко­рисливий у матеріальному відношенні, незалежний у су­дженнях, стійкий у своїй солідарності з товаришами. Він повинен бути лише правозаступником обвинуваченого, а не його повіреним.... Запропоновані Л. Є. Владимировим прийоми захисту є актуальними і сьогодні: 1) демон­страція доказів (демонстраційний спосіб надання і роз­робки доказів повинен незмінно додаватися захистом, що має докази; захисту ж, що не має зовсім доказів, зали­шається шукати порятунку поза сферою доказів, у сфері моральності чи права взагалі); 2) вагомий доказ (не напа­дайте на супротивника, якщо у вас немає у руці сильного знаряддя; неспроможні витівки проти обвинувачення підривають довіру до захисту; краще мовчати, ніж вияв­ляти сердите безсилля); 3) найбільш зручний порядок на­дання доказів захистом¹.

Важливе значення має промова адвоката у суді. Ци­церон говорив: «Erit eloquens, qui in foro causisque civilibus ita dicet, ut probat, ut delectet, ut flectat. Probare necessitatis est, delectare suavitutis, flectere victoriae». 3a рецептом риторики древніх промова адвоката поділялася на шість частин:

1) вступ (exordium);

2) розповідь (narratio);

3) визначення предмета промови (propositio et divisio);

4) доведення (confirmatio);

5) спростування (refuta-tio);

6) висновок (conclusio sive peroratio).

Щось подібне ми знаходимо й у сучасних джерелах:

1) вступ;

2) аналіз фактичних обставин справи;

3) аналіз особистісних якос­тей;

4) аналіз мотивів вчинення діяння підзахисним; 5) ви­сновок (М. І. Єнікєєв). Ще Л. Є. Владимиров справедливо зазначав, що поділ промови на частини, як він викла­дається у древніх, на сьогодні втратив своє значення, то­му що промови виголошуються після судового слідства, на якому все злочинне діяння проходить перед судом у живій, драматичній формі¹. Виокремлення певних час­тин у промові є надто умовним, ситуаційно обумовленим, залежним від конкретних обставин справи.

У психологічному аспекті важливе значення мають зовнішні умови, у яких здійснюється правосуддя. До та­ких умов може належати приміщення, у якому відправ­ляється правосуддя, зал судового засідання, меблі, що знаходяться в залі, тощо. Винесення рішень суддею від імені держави передбачає наявність у залі засідання дер­жавної символіки (герба, прапора), а сам суддя повинен бути одягнений у мантію. Ці зовнішні умови сприяють виробленню поваги до суду, впливають позитивно на психіку осіб, які потрапили в сферу судочинства.