Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Історичні та культурні умови розвитку України на початку ХІХ ст. (самостійне опрацювання).






Тема. Літературний процес перших десятиліть XIX ст.

План

1. Поняття і періодизація нової української літератури.

2. Історичні та культурні умови розвитку України на початку ХІХ ст. (самостійне опрацювання).

3. Синкретизм методів і стилів: пізній класицизм, сентименталізм, романтизм, просвітительський реалізм. Розвиток жанрів.

4. Основні джерела і посібники.

Поняття і періодизація нової української літератури

Нова українська література – з 1798 р. по перші десятиліття ХІХ ст.

Періодизація:

§ І період – кінець VІІІ ст. до 30 р. ХІХ ст. – період становлення нової української літератури (передшевченківський);

§ ІІ період – початок 40 – 60 рр. ХІХ ст. – шевченківський період;

§ ІІІ період – 70 – 90 рр. ХІХ ст. – розквіт реалізму;

§ ІV період – кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. – період утворення нових напрямків і методів.

Історичні та культурні умови розвитку України на початку ХІХ ст. (самостійне опрацювання).

В умовах феодально-кріпосницьких су­спільних відносин, що набули на Україні в другій половині XVIII ст. особ­ливо тяжких форм і стали гальмом істо­ричного розвитку, невдоволення народних мас виливалося в численні стихійні по­встання (у 1763 р. повстання на Правобережній Україні, що мало назву Коліївщини; у 1789 р. повстання у с.Турбаї на Пол­тавщині, антикріпосницький рух 10 — 20-х рр. XIX ст. та ін.), які приводили до ослаблення самодержавного ладу і розхи­тування релігійної ідеології.

Прискорення темпів суспільного розвит­ку відрізняло цю частину України від західноукраїнських земель, що перебували у складі інших держав, фактично були ізо­льовані та стояли осторонь передових ідей часу. З характеристики, яку дав І.Франко у своїх працях «Критичні письма о галицькій інтелігенції» (1878) та «Нариси з історії української літератури в Гали­чині» (1888), видно, що місцева інтеліген­ція (вона була представлена нижчим ду­ховенством, яке вело нужденне і підне­вільне життя) не могла витворити літера­тури про народ і для народу, що весь «могутній розвиток європейської літерату­ри і літератури польської, що відбувався в той час, пройшов повз галицьких укра­їнців без сліду, не викресав у них ані жодної живої іскри. Церковщина вбивала живий дух серед нечисленної інтеліген­ції...».

Суспільний ідеал як логічно оформлена ідеологія в політичній свідомості того часу був ще відсутній і лишався здобутком соціально-моральних концепцій окремих освічених мислителів. Про це, зокрема, свідчить існування на Лівобереж­ній Україні в кінці XVIII – на початку XIX ст. осередків нової політичної, філо­софської й історичної думки, що нерідко поєднувалася з українською старшинсько-дворянською опозицією і була зв'язана з масонськими і декабристськими колами. Таким, зокрема, був у Глухові (на Черні­гівщині) гурток вихованця Київської ака­демії Я.Козельського, який як філо­соф і просвітитель у поглядах на природу був сенсуалістом, розвивав ідеї механі­стичного матеріалізму XVIII ст. і відділяв філософію від богослов'я. Відомим був гурток одного з перших дослідників «Сло­ва о полку Ігоревім» О.Паліцина у с. Попівка Сумського повіту Харківської губер­нії («Попівська академія»), де вивчали і перекладали твори Вольтера, Монтеск'є і Руссо (зокрема, його «Суспільну угоду»). Серед членів цього гуртка був відомий громадський і культурний діяч В.Каразін. У кременчуцькому гуртку В.Пассека, який за вільнодумство тричі висилався до Сибіру, поширювався список «Подорожі з Петербурга до Москви» О.Радищева. Одним із центрів опозиції, розсадником декабристських ідей був має­ток В.Капніста в с. Обухівка Миргородського повіту.

За свідченням сучасників, родина Кап­ніста була тісно пов'язана з українською культурою. В Обухівці, де бували май­бутні декабристи С.Муравйов-Апостол, П.Пестель, М.Бестужев-Рюмін, М.Лорер, М.Поджіо та ін., обговорювалися пи­тання суспільного устрою, необхід­ності скасування кріпосного права. Гурток Капніста мав зв'язок з Товариством об'єд­наних слов'ян, метою діяльності якого було створення вільної від царської деспо­тії братньої федерації слов'янських наро­дів (ця ідея пізніше знайшла відображен­ня в організації Кирило-Мефодіївського товариства). «Ода на рабство» В.Кап­ніста, написана на знак протесту проти введення у 1783 р. кріпацтва на Україні, ідейно-тематично споріднена з одою «Вольность» О.Радищева і віршем Г.Сковоро­ди «Де лібертате». Тісний зв'язок з нею виявляє «Малоросійський селянин» К.Пузини. Ідея «суспільної угоди», забезпечен­ня державою «спільного блага», захист природних прав людини, тираноборчі моти­ви у творчості В.Капніста засвідчують йо­го близькість до просвітительської ідеоло­гії.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. існував також гурток у с. Понурівка на Чернігівщині — в маєтку колишнього ро­сійського сенатора М.Миклашевського, молодший син якого Олександр і два зяті — М.Судієнко та О. фон Брігген були членами товариства декабристів, останній зустрічався з К.Рилєєвим під час відвідання ним України у 1817 — 1819 рр.

Характерною рисою просвітительської ідеології була безмежна віра у перетворю­вальну силу людського розуму й освіти. «Релігія, розуміння природи, суспільство, державний лад – все було піддане найнещаднішій критиці; все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Мис­лячий розсудок став єдиним мірилом всьо­го існуючого». Йшлося не просто про поширення освіти як такої, а про «просвіт­лення умів», про утвердження нового сві­тогляду, «істинних» уявлень про світ, су­спільство й людину на противагу хибним ідеям і уявленням старого часу. В цих умовах ідеологія Просвітництва сама ста­вала активним фактором, що допомагав розхитувати старий порядок, прискорював хід історичного розвитку.

Заклики до просвіти всіх верств су­спільства, в тому числі народу, що стали на Україні з кінця XVIII ст. загальноде­мократичними лозунгами, визрівання ідей дворянської революційності вже на само­му початку XIX ст. дали могутній поштовх розвитку суспільної свідомості. На кінець XVIII – початок XIX ст. процес секуляри­зації літератури на Україні в основному завершується переходом від релігійного світогляду (хоча рецидиви його будуть відчуватися аж до середини XIX ст.) на ідейні позиції Просвітництва, яке про­довжувало гуманістичні традиції Відро­дження. Утопічний ідеал загальної «при­родної» рівності переноситься у сферу со­ціального буття.

Одним з осередків формування нової громадянської і художньої думки стає Харківський університет (заснований у 1805 р), діяльність якого, зокрема, сприя­ла виникненню на Україні періодики: жур­налів “Харьковський Демокрит” (1816). “Украинский вестник” (1816 – 1819), серед видавців якого був Квітка-Основ'яненко, “Украинский журнал” (1824 – 1825), ді­яльну участь в якому брав Гулак-Артемовський.

Преса (від лат. – стискання, тиск) – періодичні видання, які є важливим засобом формування громадської думки й світоглядних переконань людей шляхом масової інформації про сучасні події в країні та світі, поширення наукових знань, опублікування художніх творів, пропаганди політичних ідей тощо. Преса (друга назва – періодика) основується на матеріалах журналістики.

Газета – періодичне видання, в якому публікуються статті про події та явища сучасного суспільного життя; менше – наукові праці та художні твори. Має вигляд великого аркуша паперу, друкованого з обох боків. Виходить щодня, двічі — тричі або й один раз на тиждень.

На терені України першою газетою був „Львівський кур'єр" (1749), що довгі роки виходив польською мовою. Однак започаткував періодику у нас російськомовний „Харківський еженедельник" (1812). Тут висвітлювалися різні події суспільного життя Наддніпрянщини, зокрема Харкова. Виходив тижневик усього три місяці (дванадцять номерів).3а демократичний напрям заборонений царською цензурою.

Наступницею стала газета „Харьковские известия" (1817 – 1825), але через надто поміркований характер та бідність змісту не мала успіху в читачів, тому припинила своє існування. 1827 року виходив „Одесский вестник". Від 1837 по 1917 рік у великих містах видавалися „Губернаторские новости", в яких часом друкувалися й українські художності твори та фольклорні матеріали. Л.Глібов у 1861 – 1863 роках видавав і редагував газету „Черниговский листок", в якій друкував і свої твори.

Першою українською газетою була львівська „Зоря Галицька", яка почала виходити в травні 1848 року і протрималася до 1857. Вона відстоювала права українців на розвиток національної культури, проголошувала єдність нашого народу, розділеного чужинськими кордонами, вимагала освіти для трудового люду, протестувала проти ополячення та онімечення корінного населення Галичини. Ці ж питання піднімав і „Дневник Руський" (Львів), який проіснував у 1848 році всього два місяці: після придушення революції за сміливий і невпокорений демократизм цензура його заборонила. Недовговічними були тижневики пізнішого часу.

У західних регіонах України в другій половині ХVШ – XIX ст. виходило багато газет (журналів) польською, угорською, румунською, французькою, німецькою мовами, які призначалися для панівної верхівки, тому місцеві події висвітлювалися дуже скупо і, як правило, оцінювалися вороже або глузливо.

Журнал (фр. – день) – періодичне видання, яке виходить щомісяця або три – шість разів на рік і має вигляд книжки.

Українська журналістика розпочинає свою історію від виходу в світ (4 травня 1812 р.) першого номера газети „Харьковский еженедельник", яка існувала до липня 1812 р. У 1816 р. у Харкові виникає одразу три періодичних видання: газета „Харьковские известия" і літературні журнали – „Харьковский демокрит" та „Украинский вестник". Саме на цей час припадає відчутне піднесення російської журналістики, посилення в ній прогресивних тенденцій. Одним із впливових періодичних органів у 1815-1825 рр. Стає „Сын отечества", заснований у 1812 р. У 1818 році почав видаватися журнал „Соревнователь просвещения й благотворения" - орган „Вільного товариства любителів російської словесності", навколо якого об'єднувались передові сили суспільства і літератури, зв'язані з декабристськими колами. Ідейно співзвучним із ним був журнал „Невський зритель" (виходив із січня 1820 до червня 1821 р.)

Видавалися також периферійні російські журнали - у 1813 р. їх було три, а в 1816 - сім. Найяскравішою пам'яткою журналістики епохи декабристів був альманах О.Бестужева і К.Рилєєва „Полярная звезда" (1823-1825).

Творчо використовуючи досвід передових російських видань, українські журналісти розробляли проблеми своєї національної культури, домагаючись глибокої ідейності і художньої досконалості. У першому номері ^Харьковского демократа" так визначено напрям видання: " Цей журнал буде наповнюватись творами нашого краю... щоб познайомити віддалених читачів цього журналу... з творами нашими щоб повністю зберегти назву „Харьковского демокрита". Співробітниками його були майже виключно харків'яни - В.Г.Маслович, Г.Ф.Квітка-Основ'яненко, Р.Т.Гонорський.

За рік до появи „Харьковского демокрита" в 1815 р. в Петербурзі виходив гумористичний журнал під назвою „Демокрит". „Харьковский демокрит" швидше заперечував, а не продовжував традиції свого попередника.

„Харьковский демокрит" був іншим продовжувачем таких російських періодичних видань ХУШ ст., як „Живописец" М.І.Новікова, „Почта духов" І.А.Крилова та деяких журналів першої чверті XIX ст.

Звичайно, елементи „зубоскальства" і навіть реакційні випади проникали і на його сторінки, але визначальною у журналі була критика окремих сторін суспільного життя того часу.

Уже в першому номері „Харьковского демокрита" в поемі самого В.Масловича „Основание Харкова" відображається характерна риса класового устрою - соціальна нерівність. В поемі розповідається про кохання дочки багатого господаря Харка, легендарного засновника міста Харкова і наймита.

Тема, піднята В.Москалевичем, буде розроблятися передовою українською літературою пізніших часів („Наталка Полтавка" І.Котляревського, „Сватання на Гончарівці") Г.Квітки-Основ'яненка тощо.

З часом у журналі все виразніше звучать сатирично-викривальні мотиви, порушуються соціальні питання, викривається головна суперечність суспільного життя того часу - конфлікти між експлуататорами та експлуатованими.

„Харьковский демокрит" відіграв політичну роль і в літературній боротьбі, яка точилася на той час і на Україні, і в Росії. В багатьох творах журналу виразно відчувається прагнення заперечити застарілі естетичні принципи класицизму.

Так у поемі „Утаида" спостерігається свідоме зниження класицистичного стилю і протиставлення йому народної творчості, зниженої мови, відображення деяких побутових рис.

Генетичне „Харьковский демокрит" певною мірою пов'язаний з російською сатиричною журналістикою ХУШ і перших десятиліть XIX ст., проте головною причиною, яка покликала журнал до життя, був розвиток національної культури, „процес складання української народності в буржуазну націю".

Журнал видавався російською мовою, але час від часу зустрічалось на його сторінках прагнення запровадити українську мову. Уже в першій книзі „Харьковского демокрита", в поемі Масловича „Основание Харькова", трапляються уривки, окремі сцени українською мовою, яка вживається в діалогах та монологах героїв із демократичних верств. Проте консервативне українське дворянство прагнуло загальмувати розвиток демократичних, реалістичних тенденцій, національної самобутності.

Крім уривків з поеми „Основание Харькова", в „Харьковском демокрите" українською мовою надруковано й ряд інших творів.

Журнал „Харьковский демокрит" є, насамперед, продовженням попередньої української сатиричної літератури й народної творчості. В зображення простого народу, у показі паразитичного життя панів „Харьковский демокрит" розвивав традицію Г.Сковороди. Запровадження бурлескно-травестійної манери письма, увага до побуту тощо теж пов'язані з традицією попередньої української літератури.

А те, що першим на Україні був сатиричне - гумористичний журнал, не випадковість - гумор і сатира в українській літературі і народній творчості є однією з важливих рис, обумовлених насамперед антинародністю суспільно-політичного ладу, національним характером українського народу.

„Харьковский демокрит" проіснував лише півроку - з січня до червня 1816 року і був припинений у зв'язку з переїздом його видавця В.Масловича до Петербурга. Але в розвитку української літератури він відігравав значну роль. Байки Я.Нахімова, В.Масловича, уміщені у журналі, готували грунт для появи байок Є.Гребінки. Тут вперше виступив із своїми віршами і молодий Г.Квітка-Основ'яненко.

Одночасно з „Харьковским демокритом" почав на Україні виходити і другий журнал - „ Украинский вестник". Хоча він, як і „Харківський демокрит", видавався російською мовою, в конкретно-історичних умовах свого часу журнал став національним органом, який пробуджував до життя українські культурні сили.

„Украинский вестник" ставив завдання знайомити читача з Україною, з усім її життям. Тут друкувалися не тільки харків'яни, а й кореспонденти з інших міст (Полтави, Чернігова), і не лише України, а й Росії. На його сторінках публікувалися матеріали, які наштовхували на думку про нерозумність, непридатність інституту рабства.

У багатьох художніх творах, надрукованих у журналі, викриваються вади держави, моралі, побуту, народжені кріпосницькими відносинами. В сатирі Я.Нахімова „Из зверинца" дошкульно висміюється безпідставність претензії дворянства на особливі привілеї.

Як і „Енеїда" І.Котляревського, „Украинский вестник" гостро таврує продажність суду, хабарництво чиновників. Так, талановитий сатирик Я.Нахімов у вірші „Восторг подьячих" вдало відтворює типові риси урядовців того часу, причому йдеться не про окремий вчинок того або іншого чиновника, а характеризується ціла система, яка зросла на певному соціально-політичному ґрунті.

Сатира журналу в цілому, а особливо байки Рахімова, багато в чому сприяла зародженню критичного погляду на дійсність. „Украинский вестник" піддавав критиці не лише дворянство, а й буржуазію.

Прогресивність журналу не обмежується сатиричним викриттям пануючих верств суспільства. Вона виявляється і в співчутливому ставленні до народу. Поет А.Тюльпін у вірші „Сельский вечер" оспівує простоту, щирість, справжню людяність народу.

На сторінках „Украинского весника" вміщувалися твори російських письменників, зокрема поета-декабриста В.Раєвського. У вірші „К моїм пенатам" затавровано суспільство, в якому на першому плані - „багатство", „титули". „Украинский вестник" закликав сучасників збирати скарби української народної творчості.

Проте „Украинский вестник" розвивається не лише в прогресивному напрямі. Реакційні, консервативні тенденції в журналі були досить відчутними навіть у тих творах, в яких сатиричне змальовувалося життя поміщиків, їх некультурність, вульгарність тощо.

Зустрічаємо в журналі статті та художні твори і релігійно-містичного характеру. Але місце „ Украинского вестника" в загальному літературному процесі визначали в першу чергу моменти прогресивні. „Украинский вестник" був закритий заходами російського самодержавного уряду у 1819 році.

Розглядалося питання про поновлення його видання у 1820 році. Але, все таки, знову перший номер за 1820 рік конфісковано, він уже не надійшов до читачів.

Внаслідок наполегливих і тривалих домагань з боку прогресивної частини харківської громадськості, зокрема університету, міністр освіти дозволив видавати „Украинский журнал". У січні 1824 року з'явився перший його номер.

Мету журналу так визначено в першому номері: „Главная цель «Украинского журнала» єсть: с распространением правильних й ясньїх понятий о благочестии й христианских добродетелях вместе способствовать й распространению всеобщего вкуса к отечественной словесности...». Це була данина реакційним правлячим колам, які пильно стежили, щоб на сторінках видання не друкувалося нічого, що кидало б тінь на самодержавно-кріпосницький лад. Внаслідок цього в „Украинском журнале", особливо в перших номерах, вміщувалися матеріали переважно релігійного, нерідко реакційного характеру. Однак друкувалися в ньому, хоча й не так часто, і статті прогресивного спрямування.

На сторінках „Украинского журнала" публікувалися статті про поезію декабристів, пропонувалися їх твори.

У художніх творах, надрукованих в „Украинском журнале", відчувається складність епохи, перехідний її характер. Поряд із творами революційного звучання тут містяться романтичні твори консервативного, а то й реакційного характеру.

Крім поезій, у журналі друкувалася й проза, в якій при всій суперечності, переплетенні різних стильових ознак не можна не відчувати реалістичних тенденцій. Зародження нового розуміння мистецтва, його суспільної ролі виявляється й у теоретичних статтях і трактатах, які вміщувались на сторінках „Украинского журнала". Цікавою щодо цього є стаття під назвою: „Про необхідність і щильний зв'язок наук красних з точними". В ній заперечується думка, що мета мистецтва — лише насолода, що його завдання — розважати читача. Мистецтво мусить розробляти важливі проблеми, поєднувати досягнення передової думки, науки з власними успіхами. Надзвичайно цікавим і цінним у цій статті є твердження про залежність письменників, художників від своєї доби, від умов, в яких митець живе і творить.

У деяких стаття ставиться питання про українську мову, народну творчість, про значення їх для розвитку національної української літератури.

У статті „Некоторые замечания относительно истории й характера малороссийской поезии", незважаючи на ряд помилкових тверджень, пропагується наближення літератури до народної творчості як джерела національної самобутності.

У другому номері за 1825 р., у продовженні статті, журнал писав, що українська мова багато, здатна поетично передати найскладніші почуття людини. Стаття полемічне спрямована проти всіляких скептиків, які прагнули довести нездатність української мови піднятися до багатої, висококультурної мови, яка б змогла стати знаряддям художньої літератури.

У третьому номері, автор говорить про те, що українська література вже існує і що її існування не є чимось випадковим.

Усі ці думки та ідеї свідчили про зростання українських національних сил, які, спираючись на досвід передової російської літератури, що також зверталася до народних джерел, спрямували свою енергію, свої зусилля на розробку народної мови, фольклорних мотивів.

Релігійно-моралізаторські, суто реакційні статті та художні твори в журналі були даниною всесильної реакції і, звичайно, не знецінюють того дійсно наукового, передового, що містилось в ньому. Журнал набув широкої популярності і тільки в кінці 1825 р. припинив своє існування внаслідок репресій уряду, викликаних повстанням декабристів.

Після розгрому декабристів у Росії, а ще в більшій мірі на Україні, де народ був пригнічений не лише соціально-політично, а також і національне, настала епоха миколаївської реакції. Будь який натяк на соціальне чи національне визволення жорстоко придушувався жандармами і реакційними елементами на чолі з Миколою І.

За таких умов існування періодичних видань було майже неможливе: могли з'являтися тільки окремі збірники, альманахи тощо. 1831 р. Харківська університетська друкарня видає невеличку книжечку під назвою «Украинский альманах». Видавцями цього першого на Україні альманаху були І.Росковшенко та І.Срезнєвський.

Перша стаття альманаху - „Про витончення в природі" - ніби розвиває прогресивні погляди на мистецтво попередніх видань. Роль і значення художників полягає в тім, щоб спираючись на творчу фантазію, сконцентрувати все витончене, розкидане в природі, відкинути все випадкове, що заважає виявитися витонченому. Отже, природа, реальна дійсність — основне і єдине джерело прекрасного. Закінчується стаття справжнім гімном природі.

З листа І.Срезнєвського до Ф.Євецького відомо, що в альманасі, який передбачалось назвати „Украинский памятник", повинні були взяти участь кращі українські письменники того часу, мали бути надруковані матеріали, майже виключно пов'язані з українським життям. Правда, наміри видавців не цілком здійснилися, 3 відомих літераторів взяли участь лише два -Л.Боровиковський і Є.Гребінка, а з 36 творів, уміщених в альманасі, українською мовою було надруковано дев'ять українських пісень і дві думи, оригінальний твір Л.Боровиковського „Козак", „Малоророссийскую баладу", О.Шпигоцького і його ж переклад уривка з поеми Пушкіна „Полтава". Але вже сам намір свідчить невпинно зростаючу тенденцію періодичних видань на Україні до національної самобутності.

Заслуговує на увагу і вміщений в альманасі прозовий уривок російською мовою „Гаркуша". Цікавий він і тим, що пов'язаний з визвольною боротьбою українського народу, і тим, що там трапляються окремі місця, написані українською мовою.

Не можна не згадати й твору під назвою „Американская баллада" (прозовий переклад російською мовою О.Шпигоцького).В ньому з щирим співчуттям говориться про героїчну боротьбу корінного населення проти білих колонізаторів. Факт цей свідчить про те, що альманахові не чужі були інтереси інших народів. „Украинский альманах" був помітним явищем не лише на Україні.

І.Срезнєвський та І.Росковшенко планували й другий номер альманаху. Видавці мали на меті посилити українські національні моменти. Для титульної сторінки номера за малюнком місцевого художника І.І.Альгенштедта було замовлено літографію - краєвид Харкова, щоб, як писав з цього приводу І.Срезнєвський, „надати вже і в зовнішньому вигляді більше національності альманахові".

Наміри випустити другий номер „Украинского альманаха" не здійснилися через брак коштів. Проте видання альманахів на Україні не припинилося, бо цього вимагало життя, розвиток української літератури. Фактичним продовжувачем „Украинского альманаха" була збірка „Утренняя звезда^ (2 книги), до якої увійшли призначені для альманаху матеріали і літографія.

Перша книга з'явилася друком у 1833 році. Видавцем і редактором її був І.М.Петров, активну участь у виданні брав Г.Ф. Квітка-0снов" яненко.

Книга вийшла російською мовою. Але вміщено чимало матеріалів, пов'язаних з життям українського народу.

Друга книга „Утренней звезды” (1833) складається з творів українською мовою. Починається вона статтею Г.Квітку-Основ'яненка „Супліка до пана іздателя", яка була своєрідною декларацією, що доводила право українського народу на свою національну літературу. Крім „Супліки", тут було надруковано твори відомих українських письменників і поетів, об'єднаних ідеєю народності і національної самобутності (П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, І.Котляревський).

В історії української літератури цій збірці належить особливе місце; у ній нова література виявилася уже як певний процес, а не як окремий талановитий твір. Письменники, які взяли участь у збірці, були переконані, що вона має відіграти особливу роль в розвитку української літератури.

Успіх альманаху надихнув видавців на подальшу роботу в цьому напрямку. І Петров почав збирати матеріал для нової збірки, яка мала називатися „Корзинка", але здійснити видання не пощастило.

Останньою збіркою, яка побачила світ у 30-х роках XIX ст., був виданий 1.1. Срезнєвським „Украинский сборник", де надруковано лише один твір „Наталка Полтавка" І.Котляревського. В „Послесловії збірки надаються деякі відомості про українську мову і невеличкий словничок.

В кінці 30-х років виникають періодичні видання в Києві. Так, 1839 р. М.Максимович розпочав підготовчу роботу до видання альманахів під загальною назвою „Киевлянин"; перша книжка вийшла на початку 1840 р.

У 10 — 30-ті рр. естетика як самостійна дисципліна в учбових курсах Харківського університету не фігурувала, а входила до складу поетики і риторики, що відзнача­лися засиллям «класичних» правил. Це, зокрема, дістало відображення у курсі поетики, яку за Буало, Баттьо, Ешенбургом і Блером читав перший ректор універ­ситету І. Рижський, в його «Опыте» рито­рики» (1802, 1805), «Науке стихотворства» (1811) та «Введений в круг словесности» (1816), а також в «Риторике» А. Могилевського (1817, 1824), в дисертації учня Рижського А. Гевлича «Об изящном» (1818). Класицистичні канони не були зжиті в навчальних курсах і на початку 40-х рр.— в «Опыте краткой риторики» (1823) І.Срезневського та ін. «Украинский вестник» і «Украинский журнал» крім оригінальних статей, витри­маних у дусі раціоналістичної естетики, нерідко друкували переклади статей за­рубіжних авторів, які здебільшого визна­вали авторитет тільки античних письмен­ників та теоретиків французького класи­цизму.

Органічним недоліком наслідувальної класицистичної естетики була відсутність в ній ідеї самобутнього літературного роз­витку. Будь-яке відхилення від «класич­них» правил автоматично ставило твори молодої української літератури, яка шука­ла власних шляхів національного розвит­ку, поза критичним розглядом, поза лі­тературою взагалі. Ця обстановка не мог­ла не враховуватися тогочасною літера­турно-естетичною думкою, яка на сторін­ках «Украинского журнала» виступала за самобутність літератури. Прикладом цього може служити стаття редактора журналу О. Склабовського «О пользе й цели поззии (из лекции, читанной студентам имп. Харьковского университета)», в якій, говорячи про освітню і виховну функцію мистецтва, про те, що воно повинно чинити суд над дійсністю, він висуває вимогу правильного зображення «нравственного бития народа», всього того, що належить до сфери громадянського життя.

Прагнення до наближення літературної теорії до «натуральності», а самої літера­тури до дійсності помітне у статті П. Гулака-Артемовського «О письмах» («Укра­инский журнал», 1824, № 4). В ній у дусі просвітительського реалізму на перше міс­це висувається вимога відповідності зобра­жуваного дійсності. У 20-ті рр. Гулак-Артемовський повністю відходить від класици­стичних норм і читає в університеті есте­тику за книгою О. Галича «Опыт науки изящного», в якій помітний вплив німець­кої класичної філософії і теорії роман­тизму. Важливий крок у прагненні зв'яза­ти загальнолітературний прогрес з історич­ними потребами національного літератур­ного розвитку був зроблений Р. Гонорським у статті «Нечто о нашей живописной прозе й о нынешнем состоянии русской словесности вообще» («Украинский вест­ник», 1818, кн. 12). Звернувши увагу на відсутність загальної естетичної теорії ху­дожньої творчості, він висловлює думку про те, що література перестає бути про­стою реалізацією «вічних» правил класи­цистичної естетики і виступає як самобут­ній процес із своїми, історично зумовлени­ми напрямами. І хоча в намаганні визна­чити напрями у вітчизняній літературі того часу в Гонорського ще відсутня де­фініція самого поняття літературного на­пряму як вираження цілісних і органічно пов'язаних між собою основних засад ху­дожньої творчості, що виявляються в ха­рактері добору явищ дійсності і засобів їх відображення, саме по собі запроваджен­ня поняття літературного напряму ставило питання про віднайдення певної провідної ідеї у розвитку мистецтва слова на основі аналізу живого літературного процесу та свідчило про народження самосвідомості літератури як явища, що виростає з внут­рішніх національно-історичних умов життя.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.