Радянський партизанський рух 1943 року

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 10Следующая ⇒

Початок славетних партизанських рейдів

У 1943 році антигітлерівська підпільна і партизанська боротьба досягли найвищої напруги. Незважаючи на значні втрати, кількість партизанських загонів зростала. На 1 січня 1944 року у радянському партизанському русі

беруть участь до 59 тисяч чоловік.

І. Рабічев «Від народної помсти ворогу не втекти» В.Касіян «Гнів Шевченка – зброя перемоги»

1943 рік став роком глибоких рейдів партизанських з’єднань в тил противника, на Правобережну Україну. Це були добре підготовлені операції, забезпечені надійним зв’язком, зброєю, вибухівкою, боєприпасами, харчуванням. Це постачання здійснювалося радянською владою з Великої землі. Цінні для партизан вантажі перевозили спеціальні літаки, що сідали на заздалегідь підготовлені партизанами площадки у лісі. З лютого по квітень 1943 року відбувся перший значний рейд кавалерійського партизанського з’єднання Михайла Наумова з Сумщини, через Полтавщину, Кіровоградщину, Одещину, Вінниччину, Київщину, Житомирщину і до Білорусії. За 65 днів було здійснено багато бойових операцій.

Актор О.Булдаков в ролі Олексія Федорова у серіалі «В лісах під Ковелем»

З березня по червень 1943 ро ку було здійснено рейд Чернігівського партизанського з’єднання під командуванням Олексія Федорова з Чернігівщини – на Правобережжя, до Волині.

Карпатський рейд партизанського з’єднання Сидора Ковпака

Але найбільших успіхів досягло партизанське з’єднання Сидора Артемовича Ковпака. З червня по жовтень 1943 року відбувся знаменитий героїчний Карпатський рейд партизанського з’єднання С. Ковпака по західним областям України.

За п’ять місяців партизани з боями пройшли Полісся, Рівненську, Львівську, Тернопільську, Станіславську області, форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут.

Партизани Ковпака дотримувалися наступних «залізних» правил: 1) вирушати в похід з настанням темноти, вдень – відпочивати в лісах чи глухих селах, здійснювали розвідку; 2) не йти довго в одному напрямку, надавати перевагу обхідним шляхам перед прямими; 3) натрапивши на великі гарнізони, застави, засідки німців – знищувати їх до останку; 4) нікому не виходити з колони, не порушувати стрій; 5) завжди бути готовими через 2 хвилини, після появи ворога, зайняти кругову оборону і відкривати вогонь з усіх видів зброї тощо.

К.Степанков (Ковпак) і В.Білохвостик(Руднєв) у фільмі «Карпати», «Карпати»(«Дума про Ковпака»)

Завдяки високій дисципліні, блискучій організації, професійності, що ґрунтується на часто гіркому досвіді, ковпаківці мали значний успіх. Вони розгромили німецькі гарнізони в Скалаті, Галичі, Росиліні, Солотвині, Рафалівці. Злітали в повітря ворожі нафтопромисли, залізниці, німецькі штаби, мости; горіли танки, автомобілі німців.

Герої – ковпаківці

Героєм-розвідником загону став Іван Архипов – винахідливий боєць – жартун, до того ж блискучий шахіст. Він переодягався в німецьку форму, сідав на мотоцикл, заїжджав до якогось села і був настільки серйозним і вимогливим, що місцеві поліцаї виструнчувались перед ним як перед начальством. Він суворо розпитував у них про пости, охорону, лаяв за недбалість і їхав до лісу. Якось він у цивільному одязі здійснював розвідку, але село виявилось зайняте німцями. Щоб пройти через село, Архипов зайшов до місцевого млина, обсипав одяг і обличчя мукою і спокійно пройшов селом, рахуючи німців та їх техніку – його приймали за місцевого жителя. Також героями героями були командири відділень у Ковпака – українець Федот Матюшенко, грузин Давид Бакрадзе (артилерист), начальник штабу український поет Платон Воронько і угорець Габор Туровці (який більш за все на світі ненавидів угорського диктатора Хорті). Життєрадісний, щиросердий Габор часто ходив у ризиковані і складні розвідки. Але з одного завдання він не повернувся. Як дізналися вже після війни, Габор Туровці, під час виконання завдання, попав в полон до ворога. Два тижні німці його катували, а потім стратили.

О.Шовкуненко Портрет С.Ковпака Ковпаківці під час походу (фото 1943 року)

4 серпня 1943 року ковпаківці розгромили німецький гарнізон в Делятин і, підірвали мости, залізниці, нафтові вишки.

Німці кинули проти Ковпака величезні сили вермахту, поліції, підпалили ліси. На жаль, виснажливими для партизан були й бої з загонами УПА на Галичині. 11 разів загін Ковпака проривався з оточень, зазнав великих втрат. Загинув прославлений комісар Семен Руднєв. Усе це змусило ковпаківців розділитися на невеликі групи і відходити. З великим труднощами партизани повернулися на Житомирщину, виконавши усі завдання рейду.

Рейди провели також загони О.Сабурова, Я.Мельника, П.Вершигори. Не менш хоробро діяли в тилу у німців загони П.Куманька, Ф.Рижикова, І.Бовкуна, І.Хитриченка, М.Попудренка.

Інші бойові справи партизан і розвідників

У серпні 1943 року, під час Курської битви, партизанські загони провели бойові операції «Рейкова війна», «Концерт», «Ковельський вузол» по виведенню з ладу шляхів сполучень (доріг, мостів, ешелонів ворога). Здобували цінну розвід - інформацію, захоплювали «язиків».

Важливу інформацію також здобув розвідник Микола Кузнєцов з загону Дмитра Медвєдєва (розташування, кількість ворога, знаходження штабів, аеродромів). Розвідники здобули цінну інформацію про ставку Гітлера у Вінниці, про спроби використання нової зброї на радянсько-німецькому фронті, про підготовку наступу під Курськом. Лише у 1943 році УШПР отримав 1260 донесень агентури.

Інколи підпільні групи, ще до приходу радянських військ, піднімали повстання проти фашистів. Так, у лютому 1943 року, спалахнуло повстання у Павлограді. 19 бойових груп (500 бійців) після доби боїв перемогли і захопили місто у свої руки. Їм допомагали окремі загони Червоної Армії, що прорвалися сюди. Але величезні сили німців 22 лютого змогли відтіснити повстанців і знову захопити Павлоград.

Радянський партизанський і підпільний рух, в який було залучено більш ніж 250 тисяч бійців, став важливим фактором перемог Радянської Армії у війні з німецьким фашизмом. 96 партизан і підпільників стали Героями Радянського Союзу, а С.А.Ковпак і О.Ф.Федоров – двічі Героями. 63, 5 тисяч партизан були нагородженні почесними орденами і медалями.

2. Активізація дій УПА

Початок антинімецьких дій УПА

Українська Повстанська Армія у 1943 році діє в основному на Галичині, Волині і Поліссі, поступово поповнюючи свої ряди за рахунок місцевого населення, що не витримувало жорстокого фашистського гніту. Також до УПА приєдналася частина «бульбівців». Через деякий час УПА вже нараховувала до 80 тисяч бійців, переважно з ОУН-Б. Керівником став Дмитро Клячківський. До формування УПА були причетні В.Івахів, С.Качинський, Р.Шухевич, В.Сидор.

Злочини німецької влади на Західній Україні (масові розстріли біля Луцька, спалення села Кортеліси на Ковельщині тощо) змусили ОУН-Б заключно розірвати співробітництво з гітлерівцями і розпочати воєнні дії проти них.

Фото УПА (1943) Бійці УПА М.Пелех, Г.Домнюк, Д.Білінчук

7 лютого 1943 року сотня Г.Перегийняка (на прізвисько«Коробка») напала на німецькі поліцейські бараки в містечку Володимирець на Рівненщині. З цього часу починається антинацистська боротьба українського націоналістичного руху. УПА дотримується партизанської тактики, схожої на дії радянських партизан. Але радянські партизани і УПА мали різне концептуальне походження, а звідси й різні завдання. Керівництво СРСР розглядав бойові дії радянських партизанів в тилу німецьких військ як форму допомоги Червоній Армії, цілком підпорядковану подіям на фронті. Головним завданням партизанів вважалися диверсії на комунікаціях і удари по воєнних об'єктах окупантів, які працювали на потреби фронту. Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист населення та підготовка збройного повстання в слушний час, тобто, після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі. Поза увагою українських повстанців, як правило, залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки.

Радянські партизани відносилися до УПА по різному. З загонами Тараса Бульби-Боровця (які теж називалися УПА) навіть об’єднувалися для спільних боїв з німцями, але ненадовго. Занадто різною бачили майбутню Україну ті, хто співчував соціалізму і ті, хто виступав за самостійну Україну з невідомим, невизначеним до кінця устроєм.

Радянські командири розцінювали дії УПА проти німців як малоефективні і поодинокі. 24 квітня 1943 року командир радянського партизанського з'єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: " Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення, і коли німці нападають на них".

Перші заходи УПА

Навесні 1943 року УПА з’являється на Черкащині, в районі Холодного Яру, де були сильними антибільшовицькі тенденції. До них приєднуються місцеві жителі. В квітні 1943 року УПА вже знищила близько 600 німців.

В період з червня по жовтень 1943 року УПА провела до сотні боїв з німцями, знищивши декілька тисяч окупантів, втративши приблизно 1 тисячу своїх людей.

Визволивши окремі села УПА Волині і Полісся пробувала здійснювати власну політику: встановлювали свою адміністрацію, службу зв’язку. У серпні 1943 року ОУН-Б видала «Розпорядження в земельній справі»: безземельні і малоземельні селяни наділялися землею, дозволялося утворення кооперативів. Але цей документ мав декларативний характер, бо влада ОУН-УПА в селах була нетривалою. Через деякий час їх вибивали німці, а потім ці території зайняла радянська армія.

Дії німців проти УПА

У німецьких документах території, підконтрольні УПА, фігурують як «заражені бандами райони».

Влітку 1943 року на Волині і Поділлі фашисти провели проти повстанців масштабні операції з використанням танків і літаків.

З радянськими партизанами німцям було справитися майже неможливо, але й так само німці не змогли ліквідувати діючу в їхньому тилу відносно невелику УПА, що не мала ні артилерії, ні військової техніки. Тоді німці розгорнули широку пропагандистську кампанію, звинувачуючи повстанців у сприянні більшовикам. В свою чергу, керівництво ОУН-Б заборонило командирам загонів УПА і провідникам ОУН вступати в контакт з окупантами.

Однак, протинімецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 року до середини 1944 року, не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом. Вони лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині і Полісся.

Агітаційні плакати ОУН-УПА

3. Політична еволюція ОУН

ІІІ Надзвичайний збір ОУН-Б

Щоб протистояти радянській і німецькій пропаганді і збільшити власний вплив серед українського населення діячі ОУН вирішили переглянути свої програмні положення в бік більшого демократизму.

21-25 серпня 1943 року відбувся ІІІ Надзвичайний збір ОУН-Б у селі Теребежі Тернопільської області. В новій програмі ОУН зазначалося:

· основна мета: боротьба за незалежну демократичну республіку «Україна»;

· наголошувалася боротьба з головними противниками – Німеччиною та СРСР;

· відмінялося гасло «Україна для українців»;

· давалися обіцянки в майбутній державі ввести рівність усіх громадян, незалежно від національності (в зв’язку з цим навіть було заборонено вживати слова «москаль», «кацап», звертаючи увагу на те, що українці і росіяни однаково зазнали від німецького лиха);

· проголошувалася свобода слова, думок, переконань;

· обіцяли відмінити колгоспи, безкоштовно передати усі землі селянам, ввести свободу форм господарювання;

· обіцяли ввести соціальні гарантії: 8-годинний робочий день, право на профспілки, пенсії тощо;

· усі заводи і фабрики перейдуть під робітничий контроль, пропагандувалося введення змішаної економіки (державна, приватна);

· зазначалося право на існування різних політичних партій і течій;

· обіцяли ввести обов’язкову середню освіту;

· було засуджено як фашистську, так і комуністичну ідеологію.

Основні гасла: «Смерть Гітлеру!», «Смерть Сталіну!», «Воля народам і воля людині!».

Зиновій Матла Дмитро Маївський Роман Шухевич

Наслідки

Змінилося одноособове керівництво Дмитра Лебідя на колективне. Було створено бюро Проводу на чолі з тріумвіратом у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та Романа Шухевича.

ОУН-Б провела роз’яснювальну роботу серед населення з допомогою листівок. Їх нова платформа привабила до них більше населення (вступали до УПА українці-східняки, росіяни, євреї, татари, вірмени, литовці).

З 1943 року в УПА вводяться військові звання від стрільця до генерала, вводяться нагороди за хоробрість. Були сформовані ударні групи: «УПА-Захід», «УПА-Схід», «УПА-Північ»,»УПА-Південь».

І все ж не усі діячі ОУН згодилися з даною новою програмою. Крім того, об’єднанню сил заважали конфлікти ОУН-Б і ОУН-М. Деякі з ОУН, в зв’язку з наближенням Радянської Армії не втрималися і знову вдалися до контактів з гітлерівцями, щоб боротися з радянською владою. Але, в цілому, політична еволюція ОУН була корисною.

4. Збройні дії ОУН-УПА у 1943 році

Зміна тактики ОУН-УПА

Вже взимку 1943 — 1944 років керівництво ОУН і УПА взяло курс на фактичне уникнення боїв з німцями. У боях з німцями УПА несли великі втрати. У той же час наближався визвольний наступ Радянської Армії і керівництво УПА вирішило не витрачати зусиль на боротьбу з німецькими фашистами, які й так терплять поразку від радянських військ.

Нові українсько-німецькі контакти

Що стосується німецького командування, то воно під кінець війни змінило свою точку зору на діяльність українських націоналістів, вирішило примиритися з ОУН і знову взяти її за союзника. Впродовж березня — липня 1944 р. у Тернополі і Львові відбувся ряд зустрічей уповноважених німецької поліції безпеки і СД дистрикту «Галичина» з довіреною особою проводу ОУН-Б — греко-католицьким священиком Іваном Гриньохом. Однак ці переговори мали характер виявлення намірів і закінчилися безрезультатно.

Боротьба УПА з радянськими партизанами та радянською владою

УПА активно боролася з радянськими партизанами. Спочатку були спроби примирення і переговорів: наприклад ковпаківці вели агітацію серед УПА, і деякі бійці приєдналися до партизанського загону С.А.Ковпака, а бійці УПА пропускали червоних партизан через свою територію. Комісар ковпаківців С.Руднєв говорив: «Можна жити окремо, але ворога бити спільно».

Але уряд СРСР категорично заборонив будь які альянси з бандерівцями, стверджуючи, що «Бандера прибув в Україну в німецькій тачанці». Почалися бої радянських партизан і УПА. Хоча УПА часто програвала, їй все ж вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях.

З наближенням радянського фронту УПА почала стикатися і з регулярними військами Червоної Армії. Часто УПА нападала на села, де була відновлена радянська влада, вбивала сільських активістів, тих, хто був за радянську владу. В Інструкці ї командиру УПА говорилося: «Жодне село не повинно визнати радянську владу. Усіх, хто її визнав – знищувати. Не треба боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай з 40 мільйонів населення України залишиться половина – нічого страшного».

Деякі дослідники вважають, що саме нечувана жорстокість окремих бойових груп УПА і змушувала західних українців визнавати радянську владу.

Антипольська боротьба ОУН-УПА

Значну частину своїх зусиль у 1942-1943 роках УПА витратила на боротьбу з польським національно-визвольним рухом, з Армією Крайовою, що підкорялася польському емігрантському уряду у Лондоні.

Пам’ятники жертвам Волинської трагедії

УПА вважала за необхідне ліквідувати другорядні фронти Опору на Україні. Ця боротьба перетворилася у справжню етнічну різанину, як з боку УПА (за деякими даними – за ініціативи Д.Клячківського), так і з боку Армії Крайової. Цей конфлікт майстерно підігрівали гітлерівці, яким була вигідна ворожнеча двох слов’янських народів. Від цього найбільше страждало мирне населення.

В основі українсько-польського конфлікту воєнного часу корінився один чинник — земля. І ця боротьба нерідко набувала кривавого характеру тому, що йшлося не про визначення державної приналежності регіону, а про користування конкретною ділянкою землі, яка годувала. Крім того польський еміграційний уряд неприкрито заявляв, що після поразки Гітлера, буде «Велика Польща у старих кордонах». Це викликало ненависть у ОУН.

В результаті, у 1943-1944 роках сталася Волинська трагедія, коли оунівці знищили польське населення Волині влаштувавши різанину в декількох селищах і містечках. У відповідь розпочалися винищувальні дії польського підпілля, спрямовані проти українців. Вони були ініційовані наказом головного коменданта Армії Крайової генерала Т. Коморовського (псевдонім - Бур) від 4 серпня 1943 року про початок загальної «відплатної акції» за участь українців у «антипольських акціях» разом з німцями у 1940-1943 роках. Армія Крайова тероризувала Холмщину. На території Хрубешувського і Томашівського повітів було спалено до червня 1944 року близько півтори сотні українських сіл, в яких мешкало до 15 тисяч осіб. По підрахункам істориків під час Волинської трагедії загинуло близько 37 тисяч поляків і 24 тисяч українців. У цій міжнаціональній боротьбі немає правих і винуватих. Це була спільна трагедія.

Лекція 7. Завершення розгрому німецько-фашистських загарбників в Україні

1. Наступ радянських військ у січні –лютому 1944 року

Початок наступальних операцій 1944 року

З початком 1944 року Радянський Союз вступив у завершальний етап війни. Перед військами ставилася задача остаточного витіснення ворога з території СРСР.

Почався рік з наступальної операції Ленінградського фронту, що призвела до ліквідації блокади Ленінграда у січні 1944 ро ку. В битві за Ленінград 68 українців отримали почесне звання Героя Радянського Союзу. Розпочинається наступ радянських фронтів у Білорусії та на Україні.

Радянські фронти, які визволяли Україну та їх перші операції

Визволення України здійснювали: І Український фронт (командуючий М.Ватутін), ІІ Український фронт (командуючий І.Конєв), ІІІ Український фронт (командуючий Р.Малиновський), ІV Український фронт (командуючий Ф.Толбухін). Їм допомагали І і ІІ Білоруські фронти. Усього Українські фронти налічували 2, 3 млн.солдат і офіцерів, 28800 гармат і мінометів, 2000 танків і САУ, 2370 літаків.

Їм протистояла німецька група армій «Південь» (командуючий Е.Манштейн, а з березня 1944 року – В.Модель). У німців було до 2 млн. солдат і офіцерів, 16800 гармат і мінометів, 2200 танків і штурмових гармат, 1490 літаків. Маючи деяку перевагу, радянське командування вирішило розчленити сили фашистів, розгромити їх по частинам.

Наступ радянських військ розпочався з Житомирсько-Бердичевської операції, що проводилася з 24 грудня 1943 року по 16 січня 1944 року.

Німці були вибиті з Житомира і Бердичева. 8 січня 1944 року ІІ Український фронт визволив Кіровоград.

Генерал М.Ватутін (В.Павлов) та фельдмаршал Е.Манштейн (А.Масюліс) у фільмі «Контрудар»

Корсунь-Шевченківська битва (24січня - 17лютого1944)

Противник надавав великого значення утриманню Правобережної України і розраховували на Корсунь-Шевченківський виступ на Дніпрі (80 км південніше Києва), щоб знову заволодіти Києвом і розбити радянські війська.

Початок Корсунь-Шевченківської битви був важким. 170 тисяч німецьких солдат і офіцерів укріпилися на виступі. Їм допомагали елітна танкова дивізія СС «Вікінг» й бригада СС «Валлонія», що й не думали здаватися. Німці здійснювали постійні атаки. Радянські бійці, трималися, відчували й своєрідну гордість, адже у ХVІІ столітті в цих місцях воював і бив польських феодалів славетний гетьман Б.Хмельницький (його орденом нагороджували кращих бійців Великої Вітчизняної війни).

За планом радянського командуючого генерала армії Миколи Ватутіна, війська І Українського фронту (командуючий М.Ватутін) і ІІ Українського фронту(командуючий І.Конєв) (255 тисяч чол.) повинні були наступати відповідно з півночі і з півдня й оточити ворога.

На підготовку наступу радянське командування відводило тиждень. Погана погода заважали передислокації військ. Німці билися люто.

Фрагменти битви: спроби прориву німців і знищення їх радянськими військами (кадри з фільму «Якщо ворог не здається»).

Але радянські війська все ж здійснили наступ з обох сторін і 28 січня з’єдналися біля міста Звенигородська. Таким чином, у оточенні («котлі») опинилися 10 гітлерівських дивізій, артилерійські, саперні, танкові частини (80 тисяч німецьких солдат і офіцерів).

Ультиматум про здачу було відхилено. На допомогу оточеним фашистам йшли 7 танкових частин вермахту, які послав Гітлер для розблокування військ Манштейна. Але не дійшовши якихось 10 км ці частини були зупинені.

Вирватися з «котла» вдалося небагатьом. Вночі 17 лютого, під час заметілі, німці пішли на останній прорив. Значна їх кількість була розгромлена радянськими військами, 55 тисяч потрапили в полон. Деякі німці втекли до лісу, замерзли там. Частину їх була полонена партизанами, а частина – Донським Кавалерійським корпусом (донські козаки).

Поранений Микола Ватутін та маршал Георгій Жуков у фільмі «Визволення»

На ранок 17 лютого1944 року стало ясно видно повну перемогу радянських військ. Цю битву називали «другим Сталінградом», а також «Каннами ХХ століття» (нагадувала цю легендарну битву). На честь перемоги Москва салютувала з 224 гармат.

Майже одночасно, в січні-лютому 1944 року, Червона Армія завдала сильних ударів по ворогу під Рівно і Луцьком, Нікополем і Кривим Рогом при значній допомозі партизанських загонів Федорова, Сабурова, Бегми, які діяли в складних умовах лісистих, заболочених місцевостей.

Але не обійшлося без гірких втрат. 29 грудня 1944 року, під час особистого обстеження місцевості, був важко поранений, а згодом помер відомий генерал Микола Ватутін. При в’їзді у село Милятин Рівненської області його автомашина була обстріляна загоном УПА. Офіцери відстрілювалися, але врятувати командуючого не змогли.

Зустріч визволителів на Сумщині Бій і парад переможців на вулицях Одеси

І Український фронт очолив маршал Георгій Жуков. Нацисти дуже сподівалися на весняне бездоріжжя. На нараді фюрер Німеччини заявив, що весна буде союзником німецького, а не російського солдата. Але ці надії не виправдалися.

Наступ радянських військ 1943-1944 року

Весняний наступ радянських військ

В березні - квітні 1944 року війська І Українського фронту провели Проскурівсько-Чернівецьку військову операцію, розколовши ворожі війська на дві частини. Танкові червоні частини ІІ Українського фронту з ходу форсували Південний Буг, Дністер, Прут, визволили Проскурів, Тернопіль, Чернівіці, Вінницю, перейшли державний кордон Румунії.

А І Український фронт дійшов до чеських земель, у передгір’я Карпат.

В цей час війська ІІІ Українського фронту 10 квітня 1944 року визволили Одесу.

2. Кримська наступальна операція і депортація татар

Визволення Криму радянськими військами

ІV Український фронт, за підтримки Приморської армії, та Чорноморського флоту у квітні-травні 1944 року розпочав Кримську наступальну операцію.

Локалізована німецька група військ в Криму була ще досить сильною: більш ніж 200 тисяч солдат вермахту, 3600 гармат і мінометів, 215 танків, 148 літаків. Були побудовані масивні укріплення.

Радянському командуванню вдалося сконцентрувати 470 тисяч бійців, 5 тисяч гармат, 559 танків і САУ, більше тисячі літаків. Це були значні сили, але ж потрібно було штурмувати неприступну фортецю. Наступ планувався з двох сторін: ІV Український фронт під командуванням генерала армії Федора Толбухіна – через Перекоп, а Приморська армія під командуванням генерала армії Андрія Єрьоменка, разом з Азовською флотилією – через Керченську протоку.

Після тривалої артилерійської підготовки і авіаційних атак, 8 квітня радянські війська розпочали штурм Перекопських укріплень і прорвали їх. 13 квітня було визволено Сімферополь, а Приморська армія, 11 квітня здобула Керч.

Вхід передових частин до Криму генерал А. Єрьоменко Тепла зустріч з ріднею

5-9 травня 1944 року радянськими військами здійснювався штурм Севастополя радянськими військами. Особливо жорстокі, кровопролитні бої відбувалися за Сапун-Гору. Дев’ять годин відбувався штурм і, нарешті, радянські воїни захопили висоту.

Після розгрому 17 німецької армії, залишки якої були скинуті в море, тривали невеликі локальні бої. Знищувати залишки гітлерівців допомагали підпільники і партизани.

12 травня 1944 року Крим було визволено повністю. Кримська перемога мала вражаючі наслідки. У 1941-1942 роках «непереможній» армії Гітлера потрібно було аж 250 днів, щоб оволодіти Севастополем. У 1944 році радянські війська завершили штурм Севастополя за 5 днів, визволивши його від фашистів. Багато дивізій ворога було знищено. Чорноморський флот повернувся на свою головну базу в Севастополі. Активізувалася антифашистська боротьба у Болгарії, Румунії, Угорщині.

Т.Мальцев Штурм Сапун-гори радянськими військами Радянський прапор над визволеною Керчю

Депортація кримських татар

Населення Криму вітало своїх визволителів. Але після радості прийшла й біда.

У травні 1944 року, відповідно Наказу Державного Комітету Оборони (й особисто Й.Сталіна), було прийнято рішення: усіх кримських татар за співробітництво з фашистськими окупантами виселити у Середню Азію.

Офіційна підстава для виселення татарського населення

Керувалися статтею Кримінального Кодексу: «Самовільне залишення поля бою…, здача у полон, що не була викликана бойовими обставинами…, перехід на бік ворога, викликають найвищу міру соціального захисту з конфіскацією майна». Дійсно, частина татар дезертували з Червоної Армії і співробітничали з окупантами. З 1942 року почалося формування 8 батальонів кримських татар, що допомагали німцям. Було сформовано Татарський Національний Комітет, який пізніше очолив Е.Киримал. Він фактично став маріонетковим урядом у зайнятому німцями Криму. Були також сформовані колабораційні «національні комітети» вірмен, греків і болгар, що проводили репресії, займалися боротьбою з радянськими партизанами. Але, водночас, багато татар воювали у Червоній Армії(були Герої й двічі Герої СРСР, більше ста татар були в партизанах), деякі татари просто жили на окупованій території, але з фашистами не співробітничали. Замість того, щоб провести справедливе розслідування і покарати дійсно винних, звинуватили весь народ.

Дійсно, факти співробітництва з окупантами були, але цей колабораціонізм не носив масового характеру. Водночас, татари воювали й у Червоній Армії (були Герої й двічі Герої СРСР, більше ста татар були в партизанах), Замість того, щоб провести справедливе розслідування і покарати дійсно винних, звинуватили весь народ.

Депортація кримських татар

Згідно Постанови ДКО СРСР татарам було дозволено «взяти з собою особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд і харчів у кількості до 500 кг на родину». Але ж їм мало часу відвели на збори, швидко заганяли у вагони і вивозили. На новому місці часто не було належних умов для проживання Видавалася допомога по 5 тисяч карбованців на родину, але цього не вистачало. На новому місці не було ліків. Багато людей, особливо літнього віку, померли від хвороб.

З часом татари почали працювати на заводах і в колгоспах. Всього з Криму в Узбецьку РСР і Марійську АРСР було вивезено 225 тисяч людей. Подібна доля спіткала грецьке, вірменське – пізніше болгарське населення. Над ними довгий час було тавро «зрадників». В Криму залишилося обмаль греків і татар, окремі райони обезлюдніли, занепало господарське життя.

3. Визволення Західної України і вигнання нацистів з нашої землі

Початок заключного етапу визволення

Влітку 1944 року розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників. В цей час становище Німеччини та її союзників значно погіршилось. 6 червня 1944 року англо-американські війська відкрили Другий фронт в Нормандії та на півдні Франції. Це дозволило відтягнути з радянсько-німецького фронту на Захід 60 дивізій ворога.

Радянське командування провело у Білорусії широкомасштабну військову операцію «Багратіон», що була блискуче завершена на кінець серпня 1944 року.

За героїзм в боях за Білорусію 200 українських воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу.

Влітку 1944 року І Український фронт під командуванням маршала Івана Конєва розпочав наступ на Рава-Руському та Львівському направленнях.

Фрагменти битви під Бродами у фільмі «Ми з майбутнього»

«Бродовський котел»

У липні 1944 року на підступах до Львова радянським військам в районі міста Броди вдалося оточити 8 німецьких дивізій. У «Бродовський котел» потрапила також українська дивізія «СС Галичина», наспіх сформована з колишніх поліцаїв і колабораціоністів (командир – Ф.Фрайтаг). Але воювати з регулярними частинами радянської армії, під залпами «катюш», виявилося значно важче, ніж з партизанами. Німці використали дивізію як «гарматне м'ясо», майже вся вона загинула. У «Бродовському котлі» було знищено 38 тисяч німецьких окупантів, 17 тисяч були захоплені у полон.

Останні бойові операції

З 13 липня по 29 серпня 1944 року тривала Львівсько-Сандомирська операція радянських військ. Її проводили силами трьох Українських фронтів. Було знищено групу німецьких армій «Північна Україна». 27 липня радянські війська звільнили Львів, а також Станіслав і Перемишль. Частина німецьких військ відступила до Карпат, а частина втекла за Віслу. На початку серпня радянські війська визволили Дрогобич, Самбор і Борислав.

Зустріч І Укр. фронту у передмісті Львова Жителі Львова прямують на святковий мітинг з нагоди звільнення

З 20-29 серпня 1944 року радянськими військами була здійснена Яссо-Кишинівська військова операція.

ІІ Український фронт (командуючий з травня 1944 року генерал армії Р.Малиновський) і ІІІ Український фронт (командуючий з травня 1944 року генерал армії Ф.Толбухін) розгромили німецьке угрупування «Південна Україна»(22 дивізії), визволили Ізмаїльську область і Молдавію. Румунія заявила про свій вихід з гітлерівської коаліції і оголосила війну Німеччині.

Окремо проводилася складна операція по визволенню Карпат.

Переправа загону через Південний Буг Жителі Чернівців вітають радянських воїнів

З 8 вересня по 28 жовтня 1944 року здійснювалася Карпатсько-Ужгородська військова операція. Війська ІV Українського фронту (з серпня 1944 року командуючий генерал – полковник Іван Петров) 8 жовтня 1944 року визволили останній населений пункт УРСР у довоєнних межах – село Лавочне Дрогобицької області.

14 жовтня 1944 року в Києві відбулося урочисте засідання з нагоди повного визволення України.

Але радянські війська, ввійшовши на територію фашистської Угорщини, продовжували визволення української території Закарпаття. Жителі радісно зустрічали прихід радянської армії, раділи визволенню від гніту фашистської диктатури Хорті. 26 листопада 1944 року І з’їзд Народних комітетів Закарпаття прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР.

Урочисте засідання у Києві з нагоди визволення України 1 секретар КП(б)У М.Хрущов на мітингу

27 жовтня 1944 року радянські війська здобули Дрогобич, а згодом визволили інші населені пункти Закарпаття.

Таким чином, 28 жовтня 1944 року уся Україна була звільнена від ворога. Битва за Радянську Україну тривала майже 2 роки. Але Україна була пограбована і зруйнована. Тільки прямі збитки коштували 300 мільярдів карбованців.

4. Боротьба радянських партизан, розвідників і підпільників 1944 року

Нові риси партизанського руху

Партизанський рух у 1944 році набуває нових рис:

· окремі партизанські загони були розформовані, а бійці влилися у регулярну діючу армію;

· інші великі загони були поділені на менші, але більш маневрені загони і розвідувально-диверсійні групи;

· в тил до фашистів засилалися нові групи, загони, які складалися з більш професійних, добре підготовлених бійців.

Нові рейди радянських партизан у тил ворога

Загалом в цей період на Україні діє 101 загін і 37 розвідувально-диверсійних груп, добре навчених, оснащених радіозв’язком, різноманітною зброєю тощо.

У 1944 р оці відбулися нові глибокі рейди партизанських з’єднань в тил противника (наприклад, рейди здійснили 19 партизанських з’єднань і 25 партизанських загонів).

Актор М.Волонтир у ролі П.Вершигори. Співдружність українських і польських партизан (кадри з фільму Т.Левчука «Від Бугу до Вісли»)

З 5 січня по 1 квітня 1944 року відбувався Львівсько-Варшавський рейд І Української дивізії С.А.Ковпака під командуванням Петра Вершигори.

Історична особа. Петро Вершигора

Герой Радянського Союзу ПетроПетрович Вершигора(1905-1963) народився в Молдавії в українській учительській сім’ї. У юності завідував хатою-читальнею, служив у Червоній Армії, дослужився до старшини. Дуже цікавився літературою і мистецтвом і у 1938 році закінчив Московську кіноакадемію. Працював на Київській кіностудії режисером-постановником документальних фільмів, писав п’єси, сценарії, повісті. З 1941 року йде добровольцем бити фашистів. У перший же день війни показав себе геройськи: вступив у вогньовий поєдинок з німецьким автоматником, переміг, замінив пораненого командира взводу. Пізніше став професійним розвідником. У 1942 році його і дівчину радистку закинули у тил ворога у районі Брянська з метою диверсії на залізничному вузлі та для виконання розвідоперацій. Невдовзі П.Вершигора був нагороджений орденом Червоного Прапора, отримав звання полковника. Згодом воював у партизанському загоні С.А.Ковпака, (там його прозвали «Борода»), а у 1944 році керував Львівсько-Варшавським рейдом. Усього П.Вершигора брав участь у 5 партизанських рейдах. За вміле командування, героїзм та мужність він отримав звання Героя Радянського Союзу, був удостоєний військового звання «генерал-майор».

Узявши старт з Житомирської області УРСР, І Українська дивізія ім. С.А.Ковпака під керівництвом Петра Вершигори пройшла по тилам ворога близько 2100 км до кордону Східної Пруссії (нацистської Німеччини) через окуповані області Рівненської, Волинської та Львівської областей УРСР, згодом – через Люблінське і Варшавське воєводства Польщі. Повернулася назад через Польщу до Білорусії.

У травні-липні 1944 року дивізія П.Вершигори здійснила Неманський рейд, завдавши сильного удару по стратегічно важливим об’єктам противника у Гродненській області Білоруської СРР.

У 1944 році радянські партизани продовжили операції «Концерт», «Рейкова війна». Було здійснено 1037 диверсій, знищено 11 тисяч залізничних вагонів з зброєю, снарядами ворога.

Євген Березняк – легендарний «майор Вихор»

Всесвітньовідомим розвідником став Герой України Євген Степанович Березняк (1914-2013), більше відомий як «майор Вихор». Він походив з Катеринослава (Дніпропетровська). До війни вчителював, а згодом одяг військову форму. У 1943 році Євген відмінно закінчив школу військової розвідки у Москві. Окрім української та російської мов добре знав німецьку і польську.

У серпні 1944 року, Євген Березняк («майор Вихор»), разом з розвідгрупою «Голос» (в її складі були також радистка і мінер) десантувався у лісі, поблизу окупованого фашистами польського міста Кракова.

Євген Березняк Актор Вадим Бероєв в головній ролі фільму «Майор Вихор»

Прибувши до Кракова, Євген Березняк, з-за зради зв’язкового, був схоплений агентами гестапо. Під час допитів відважний розвідник вдався до хитрої тактики. Зізнавшись гестапівцям, що він є радянським розвідником, Є.Березняк – «Вихор» сповістив, що з іншими розвідниками з групи «Голос» він повинен зустрітися у один з днів на міському ринку.

Але, проходячи по ринку з переодягненими під міщан гестапівцями, «Вихор», скориставшись натовпом, втік з під охорони.

Потім він знаходився на нелегальному становищі, увійшов у контакт з польським підпіллям. Євгена Березняка відрізняли холодний розум, винахідливість, відважність, що межувала зі схильністю до ризику.

Актор В.Бероєв у ролі Вихора-Березняка (фільм «Майор Вихор»). Фото м. Кракова (Польща)

Але група Є.Березняка-Вихора завдання виконала.Вона повністю розвідала Краківський укріпрайон, зібрала і передала у штаб І Українського фронту інформацію про дислокацію нацистських військ. Було отримано план мінування Кракова і перешкоджено знищенню цього унікального міста.

За врятування Кракова Євген Березняк після війни отримав від уряду Польщі Золоту Відзнаку Кракова, Срібний Хрест Польщі і звання «Почесного громадянина Кракова». Також розвідник був нагороджений орденами і медалями СРСР і України.

Президент України В.Ющенко повідомляє про присвоєння Є.Березняку звання «Герой України»

Діяльність розвідників-підпільників. М.Гефт і В.Авдєєв

Радянські розвідники-підпільники, з ризиком для життя, проникали у тил ворога, для здобуття важливої інформації, здійснення спецоперацій. Легендарний розвідник, Герой Радянського Союзу Микола Артурович Гефт(1911-1944) народився в Одесіу родині українських німців. До війни закінчив Інститут інженерів водного транспорту. У 1941 році, коли гриміла війна, Гефт з молодою дружиною й синами був евакуйований до безпечного Казахстану. Але потім прийшов до органів радянської розвідки, розповів свою біографію і запропонував свої послуги у розвідувальній діяльності. Йому повірили(він добре знав німецьку), направили до розвідшколи. У 1943 році Гефт з парашутом вистрибнув з літака у районі захопленої гітлерівцями Одеси. У німецькому штабі видав себе за червоноармійця - перебіжчика, що є противником радянської системи. Як німцю за національністю, йому повірили. Микола Гефт став працювати на Одеському судоремонтному заводі, показавши себе знаючим, досвідченим інженером - фахівцем. Ніхто з нацистів не підозрював про справжні погляди й наміри Гефта. Він створив підпільну групу радянських патріотів, здобував цінну інформацію, здійснював крупні диверсії на німецьких кораблях. Розвідник діяв настільки вміло і професійно, що його підпільна група не втратила жодної людини, виконала завдання й дожила до визволення Одеси радянськими військами. Потім, у складі розвідгрупи «Авангард», Гефт здійснював розвідку у Польщі, в районі Кракова. Під час цієї операції він загинув у бою з фашистами у 33-річному віці. М.Гефт удостоєний багатьох нагород. Ще один розвідник-чекіст Василь Дмитрович Авдєєв(1908-1944) організовував боротьбу донецького підпілля проти німців. Він розпочав свою кар’єру ще у період громадянської війни. У 30-х роках сміливо засудив сталінські репресії, за що отримав кілька років таборів. На початку війни його звільнили. У 1944 році, за завданням радянської розвідки організувати повстання, Авдєєв проник у захоплену фашистами Одесу. Він здійснив декілька терористичних актів проти німців і румун. З двома помічниками десантниками Д.Гавшином і Є.Баркаловим він розпочав підготовку анфашистського повстання у Одесі. Але румунські фашисти вислідили розвідника і після довгої погоні й переслідування поранили його. Авдєєва відправили до лікарні під охороною. Прийшов до тями у палаті. Знаючи, що його чекають нелюдські знущання і допити, під час яких він може не витримати і видати товаришів, Василь Авдєєв, дочекавшись, коли охоронник покинув палату, покінчив життя самогубством. Посмертно він був нагороджений Орденом Червоного Прапора.

5. УПА і ОУН на завершальному етапі війни

Утворення Української головної визвольної ради і нові задачі УПА

Ще у 1943 році у середовищі головного командування Української Повстанської армії (УПА) виникла ідея створення такого представницького органу, що мав об’єднати усі націоналістичні сили і керувати визвольною боротьбою в Україні.

Тому, у липні 1944 року, неподалік від Самбора, у селі Леснічивка, відбувся установчий Великий Збір ОУН-УПА, на якому проголошено утворення Української головної визвольної ради(УГВР). Головою президії УГВР став Кирило Осьмак, членами президії— І. Вовчук, І. Гриньох, В. Мудрий. Головою уряду — Генерального секретаріату УГВР став Роман Шухевич. УПА була формально підпорядкована УГВР.

Кирило Осьмак Іван Гриньох Будинок проведення Великого Збору УГВР (Лісничівка)

Але об’єднати усі сили не вдалося. Представники ОУН-М відмовилися увійти в УГВР, оскільки ОУН-Б зберігала фактичний контроль над Українською повстанською армією.

УГВР поставила перед УПА наступні задачі:

· боротися з окупантами України, перешкоджати радянській владі при відновленні УРСР, та протистояти Польській Армії Крайовій відновити контроль над окремими західними землями України;

· добитися щоб області України не визнавали радянську владу; передача усієї влади УГВР;

· щодо питання про боротьбу УПА з нацистською Німеччиною, було вирішено, що «політично зв’язуватися сьогодні з Німеччиною неможливо».

Тому, наказом від 22 серпня 1944 року по групі УПА «Захід—Карпати» війна ОУН і УПА з Німеччиною остаточно згорталася. В наказі зазначалося, що «німці з опущенням української території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом». Внаслідок цього наказувалося «оминати усякі удари як з німцями, так і з мадярами».

Взагалі, протинімецькі збройні акції УПА, що відбувалися до середини 1944 року не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом.

Загін УПА (фото липня 1944 року) Вхід до схрону УПА

Антирадянська і антипольська боротьба УПА

У той же час УПА продовжувала боротьбу з частинами Червоної Армії та Армії Крайової Польщі. Так, 24 квітня 1944 року відбувся великий бій поблизу селища Гурби на Рівненщиніміж УПА-Південь (командир М.Свистун-Ясин)та радянським військом ( командир генерал Д.Марченко). Не маючи достатнього озброєння УПА потерпіла поразку (загинуло 3588 повстанців, 1, 5 тис. здалися в полон). «Служба Безпеки» ОУН-УПА активізувала свої дії і проти Армії Крайової на Волині, під час яких обидві сторони мали чималі втрати. Були й випадки примирення українських і польських повстанців, їх планів сумісної боротьби з червоними, але це тривало недовго.

Сподіваючись укріпити український національно-визвольних рух у боротьбі з радянською владою, німці у вересні 1944 році випустили з концтабору лідерів націоналістичного руху Степана Бандеру, Ярослава Стецька і Андрія Мельника. Вони сподівалися на відновлення співпраці. Але С.Бандера виступив за самостійність дій ОУН-УПА (було вирішено лише використати допомогу німецьких саперів у будівництві схронів – спецсховищ під землею, де були розташовані склади зброї і окремих харчів, штаби і казарми, шпиталі, друкарні, радіостанції тощо). Для поповнення УПА і розгортання антирадянського фронту залучалися представники інших національностей, «ображених» радянською владою: татари, вірмени, греки (сотник В.Плетінь-Шум побував навіть на Кубані, щоб підняти тамтешніх українців).

За лютий 1944-грудень 1945 року вояки УПА здійснили близько 6600 нападів на гарнізони Радянської Армії, частини НКВС, та села, що визнали радянську владу, втративши при цьому у відкритих боях 150 тисяч бійців.

Володимир Кубійович Павло Шандрук Плакат, що закликав вступати у дивізію СС «Галичина»

29 лютого 1944 року група УПА П.Олійника смертельно поранила з засідки командувача І Українського фронту генерала армії Миколу Ватутіна. Після цього випадку розгорнулася повномасштабна війна радянських загонів НКВС і УПА. Обидві сторони вдавалися до жорстоких дій.

Жорстока боротьба обох сторін

Радянська влада захоплювала заручників, практикувала масове виселення людей з окремих західних сел до Сибіру за підтримку УПА. У той же час УПА діяли згідно наказу Р.Шухевича страчувати усіх, хто буде співпрацювати з радянськими органами влади, «не жаліючи ні їхніх дітей, ні батьків…Катування застосовувати в присутності населення». Руйнували колгоспну техніку, вбивали сільських активістів. Після визнання митрополитом А.Шептицьким радянської влади (написав листа до Й.Сталіна), та візиту групи уніатських священиків на чолі з Й.Сліпим до Москви, Служба Безпеки УПА стратила 60 священиків. (За документами з Інтернету)

Усього в операціях Червоної Армії та підрозділів НКВС проти УПА з лютого 1944 року по жовтень 1945 року було вбито до 90 тисяч повстанців, взято в полон 104990, здалися добровільно – 48880осіб. При цьому втрати радянських військ склали 13420 вбитими і пораненими.

Дивізія СС «Галичина»

Ще у 1943 році частина українського населення брала участь у стрілецької дивізії СС «Галичина» (14 гренадерська дивізія Ваффен СС Галичина), яка співробітничала з німцями. Одним з ініціаторів її утворення став В.Кубійович. Вояки набиралися з жителів дистрикту «Галичина». Незабаром дивізія нараховувала 11 тисяч чоловік. Агітатори запевняли, що дивізія служитиме «українській справі», хоча вона була, за словами історика С.Кульчицького, «типовим колабораціоністським утворенням». Бійці складали присягу:

Я присягаю перед Богом цією святою клятвою, що у боротьбі проти більшовизму буду безумовно підкорятися вищому керівництву німецьких військ, Адольфу Гітлеру, і хочу як відважний солдат присвятити своє життя виконанню цієї клятви

На фото: бійці дивізії СС «Галичина»(1943-1944 роки)

Незважаючи на німецьких інструкторів, дивізія була погано навчена і озброєна, найчастіше використовувалася для каральних функцій, та як «гарматне м’ясо» у боях. ЇЇ кидали проти українських та білоруських радянських партизан, вона брала участь у спаленні села Гута у Польщі (разом з загоном «Сіромахи»).

У липні 1944 року дивізія СС «Галичина» нарешті отримала честь брати участь у справжній битві проти Червоної Армії – під Бродами, де майже вся загинула (див. додаток).

Дивізія СС «Галичина»

Дивізія СС «Галичина» не має відношення до діяльності ОУН-Б і УПА, хоча окремі оунівці у ній брали участь. Одним з ініціаторів її утворення став діяч національного руху, географ Володимир Кубійович, який був прихильником співробітництва з німцями. «Ми не можемо перемогти, бо не маємо добре підготовленої армії», - твердив Кубійович. Він очолив створений ним Український центральний комітет у Кракові(1941-1944), діяльність якого координувалася німецькими окупаційними властями (у 1944 році він був підпорядкований т.з. Українському національному комітету під керівництвом бригадефюрера СС П.Шандрука). Кубійович і УЦК були наближені до ОУН-М, певний час їх підтримував митрополит УГКЦ А.Шептицький. Після перемоги радянських військ у Сталінградській битві, за ініціативою губернатора Галичини О.Вехтера і В.Кубійовича, при підтримці рейсфюрера СС Г.Гіммлера, 28 квітня 1943 року було оголошено про формування стрілецької дивізії СС «Галичина»(14 гренадерська дивізія Ваффен СС Галичина). Вояки набиралися з жителів дистрикта «Галичина». Незабаром дивізія нараховувала 11 тисяч чоловік. Агітатори запевняли, що дивізія служитиме «українській справі», хоча вона була, за словами історика С.Кульчицького, «типовим колабораціоністським утворенням». Бійці складали присягу на вірність Німеччині і А.Гітлеру. Незважаючи на німецьких інструкторів, дивізія була погано навчена і озброєна, найчастіше використовувалася для каральних функцій, та як «гарматне м’ясо» у боях. ЇЇ кидали проти українських та білоруських радянських

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒

© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.