Тематика поезії Лесі Українки

Вже у першій ліричній збірці “На крилах пісень” простежуються мотиви не відомі до того часу українській ліриці. Такі вірші, як “Сафо”, “Остання пісня Марії Стюарт” становлять початок тим мотивам. Цикл з тринадцяти поезій “Кримські спогади”, як вже побіжно вказував М. Драй-Хмара, походить від “Кримських сонетів” Міцкевича і для української лірики це цілком нова, незвична ор тема. [21, c. 51]. Дуже рано починає з’являтися тема поетового самоусвідомлення. Тема поетового самоусвідомлення простежується у таких поезіях, як “Чого-то часами, як сяду за діло”, “Завітання”, “Співець”, “Contra spem spero”, “Мій шлях”, “До тебе, Україно, наша бездольная мати…”, “Реве гуде негодонька”, “Соловейковий спів навесні…”, “Сім струн я торкаю…”, Перша ж з них поезій – “Чого-то часами…”, свідчить про внутрішні вагання й сумніви поетеси:

Все ж може ся пісня якую людину

Розважить успіє хоч би на хвилину, –

І щиро промовленим словом моїм

Збуджу огонь я у серці чиїм! [9, c. 197].

У поезії “Contra spem spero”, хоч ще й виступають традиційні “барвисті квітки”, та “сльози гіркі”, але перемагає настрій бадьорого оптимізму:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! – Геть думи сумні! [9, c. 279].

Значення цієї теми поетового самоусвідомлення полягає поки ще тільки в тім, що її поставлено. Розв’язання теми прийшло значно пізніше, в роки зрілої творчості. Доки що – “тільки і чуються вільні пісні – у сні…”, Навіть висловлюються надії, що, може, десь інша “кобза найдеться, що гучно на струни озветься”. Значно пізніше Леся Українка усвідомила нарешті остаточно собі поетову роль і спромоглася дати їй яскраве, міцне й свіже окреслення.

Так само в цій першій ліричній збірці Леся Українка в новому й свіжому ліричному освітленні ставить громадську тему. Сюди відносяться такі поезії, як “Досвітні огні ”, “Скрізь плач, і стогін, і ридання”, “Безсонна ніч”; тут уже вперше бринять інші мотиви, більш активні. Вона, поетеса, вже свідома того, що “кайдани сами ніколи не спадуть”, і кличе –

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя! [9, c. 205].

Перша лірична книжка й зразки нової інтимної лірики були в поезіях: “Зоряне небо”, “У путь”, “Якщо прийде журба”, “До мого фортеп’яно”, “Сосна”. Не можна говорити ще про силу цієї інтимної лірики, про її глибину. Але характеризує цю молоду інтимну лірику Лесі Українки якась диференціація ліричних мотивів. Лірика далі дробиться, бере невеличкі, настройові мотиви, разом з тим деталізуючи їх, витончуючи, ускладняючи до найдрібніших рухів свідомості та підсвідомості. [21, c. 57].Нарешті, тематика ліричного твору ніколи не може бути цілком відірвана, при розгляді її, від її оформлення. І з цього погляду навіть рання інтимна лірика Лесі Українки знає в порівнянні з такою ж лірикою старшою низку ритмічних, мелодійних засобів, що за їх допомогою мотиви цієї лірики бринять особливо виразно й захоплююче:

Ой, не зеленого шума співала

Вічно смутная сосна…

Ні, не зеленого шума! [9, c. 207].

Чи такі несподівані звукові повтори:

Краще йди в темний гай, у зелений розмай…

Або пісню утни голосну, не смутну…[9, c. 209]

Але, певна річ, не перша збірка “На крилах пісень” може вважатися за кращий доказ еволюції тематичної лірики Лесі Українки.

Лірика книжки “Думи і мрії” починається циклом з семи поезій за назвою “Мелодії”. Лесі Українці тут вже відомі найскладніші формальні засоби європейської лірики для зміцнення ліричної емоції поезії, як от кільцева композиція строфічна першої поезії циклу (“Нічка тиха і темна була”), як засіб емоційно-зміцнюючих тем повторів: “Душа моя плаче, душа моя рветься”, “Знов весна і знов надії”, “Ви, зорі, байдужії зорі”, “Вона мені співала про любов – Вона мені переспівала знов” і т. і. [14, c. 57].

Тематика збірки “Думи і мрії” поширює та поглиблює ті основні ліричні теми, що їх відразу, з самого початкового поетичного шляху, обрала собі Леся Українка. Тільки тут ці теми вже набувають цілком виразних, суворо й точно окреслених характеру й плану. Перший розділ лірики збірки – тема поетового самоусвідомлювання. Це, по-перше, вже згадуваний цикл “Мелодії”, з якого ми взнаємо, що поетеса:

Хотіла б… піснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати,

Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі,

Буяти над морем хибким [9, c. 212].

Другий ліричний розділ збірки “Думи і мрії” – за назвою “Невільничі пісні” є дальшим розвитком тих громадських тем, що їх було накреслено в першій збірці. Леся Українка виявляє готовий, викінчений громадський світогляд і в гострих та гірких рядках своїх поезій дає йому повний, міцний та художньо виправданий ліричний вираз. [22, c. 78].

Тут – гіркий біль, що не можна ще сподіватися, щоб хоч діти наші побачили звільнення поневоленого людства, тут славетне “і все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю”, тут – “руки, не учені до зброї – зводяться від судороги злості”, тут поетеса самовідданно рветься туди, де –

без упину лютує страшна, невсипуща війна

і люди гинуть у тяжкому, лютому бою [9, c. 217].

Виразно ставиться гостра громадська проблема покоління: чи – “докажім, що ми бойці самі”, чи ж хай матимемо “сумну одвагу сказать старим бойцям: “не ждіть, не прийдем ми”!

В цю пору поетеса приходить до висновку:

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив [9, c. 218].

У Лесі Українки знайшлася цілком нова для української лірики бадьора, войовнича лексика – “ми – паралітики з блискучими очима”, “ми – раби, невільники продажні, без сорому, без честі”…, вона ганьбить пекучими словами своє кволе, пасивне покоління і героїчно протиставляє його млявому терпінню –

Ніхто не має більшої любові,

Як той, хто душу поклада за друзів [9, c. 213].

За всіма цими героїчними ліричними вигуками стоїть трагічна постать слабенької, хворої поетеси, яка з мукою почуває, що може тільки на словах закликати до зброї, а сама безсила, має в руках єдину зброю – художнє слово.

Останній розділ книжки – за назвою «Відгуки» є, справді, тільки відгуки здебільшого на ту європейську тематику, що її старанно засвоювала все життя Леся Українка. Тут, між іншим, знову знаходимо цикл творів за назвою “Кримські відгуки”; це з одного боку – безпосередні враження Криму, як “Імпровізація” чи “Уривки з листа”, а з другого боку – низка складних культурних та літературних асоціацій. Але ж тільки життєві обставини повертають Лесю з кримського лікування до рідного краю, як зараз же кудись на задній план відходять “весни зимові” і “Еолові арфи” – і настирливо бринять все ж ті самі палкі мотиви поетеси-громадянки:

Коли б кайданів брязкіт міг ударить

Перуном в тії заспані серця,

Спокійні чола соромом захмарить

І нагадать усім, що зброя жде борця [9, c. 216].

В третій ліричній збірці Лесі Українки – “Відгуки” тематика ще значно ускладнюється; по-перше, маємо більшу різноманітність тем, по-друге, деякі з тем попередніх ще ускладнено та поглиблено (тему поетового самоусвідомлення в циклі “Ритми”). Разом з цим у цій збірці збільшується потяг її автора до широких, світових тем, – той потяг, що пізніше призвів її до світових тем її драматичної творчості. Тематично збірку “Відгуки”, можна було б уявити собі в такому вигляді. Основні теми – дві: умовно зазначимо їх термінами екзотична та інтимна [12, c. 86].

До екзотичної теми належать дві поезії за спільною назвою “Єврейські мелодії”. Перша з них (“Як Ізраїль діставсь ворогам у полон”), очевидно, є алегорією становища України, що в ній, пригніченій, можна робити, на користь переможцям, всяку роботу, крім роботи поетичної: поезія ніколи не може служити гніту. Дальші екзотичні тематично поезії то: – “Сфінкс”, “Легенди”, “Саул”, “Ра-Менеїс”, “Трагедія” (проте, в цій останній сюжетна екзотика, певна річ, алегорична; це алегорія тематики занадто інтимної).

Інтимні теми – це перш за все цикл з чотирьох поезій “Хвилини”, причому найміцнішою з цього циклу є остання поезія – “Талого снігу платочки сивенькії”, в якій лірична сила, поєднана з ліричною ніжністю, досягає досконалості тонкої ліричної емоції разом з не меншою досконалістю мелодії вірша; поезія “Ох, як-то тяжко тим шляхом ходити” [9, c. 214] є сумне передчування власної загибелі, що виходить з почуття неможливості залишатися на “широкому, битому, курявою вкритому” шляху.

Леся Українка добре знала про свою нездатність до боротьби – і ця свідомість була другим началом в її духовній організації. Поруч з палкими закликами йде не менш довга низка поезій з щирим визнанням своєї кволості, свого безсилля і свого суму з приводу цього безсилля. Одна з поезій книжки “Відгуки” – “Завжди терновий вінець буде кращий, ніж пишна корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний” [6, c. 157] якось несподівано розкриває перед нами органічну ваду інтелігентської психології її доби, цю страшну спадковість вікових гніту та насилля, що дозволяє естетику страждання та поразки ставити вище естетики сили, перемоги, тріумфу…

Збірка лірики Лесі Українки “На крилах пісень” не була новою книжкою, а тільки була “збірником творів”, як на її заголовному листі й зазначено, підсумування того, що вона, як лірик, до того часу зробила. Але ж цим підсумуванням не закінчилася лірична діяльність поетеси. Вона писала ліричні вірші до смерті, та лірика останнього десятиліття (1902-1913 роки) має своє значення й грає свою роль в творчому шляхові Лесі Українки, як українського лірика [6, c. 158].

Одиноко стоїть поезія “Де тії струни, де голос потужний”, що в ньому поетеса ще в останній раз шукає те “слово крилате”, яким можна було б перекласти на людську мову “пісню, що звонять кайдани”.

Її неослабно турбує доля рідного пригніченого краю і вона питає:

Чом же свого Єремії не має

Наша зруйнована воля? [9, c. 235].