Визначення та ознаки суб’єктів господарювання (господарської діяльності).

На сучасному етапі розвитку вітчизняної юриспруденції поняття суб’єкта господарювання визначено як на легальному рівні – у чинному національному законодавстві в Господарському кодексі України (далі – ГК України), ЗУ „Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності”, так і на теоретичному рівні – у численних наукових і навчальних роботах.

У ЗУ „Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності” суб’єкт господарювання – це зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності [12].

Легальне визначення поняття суб’єкта господарювання міститься також у ч. 1 ст. 55 ГК України „Поняття суб’єкта господарювання”: „Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством” [3].

Отже, як бачимо, більш розгорнутим та змістовним є визначення, що викладене у ГК України. В ньому поняття суб’єкта господарювання розкривається через характеристику „ учасників господарських відносин ”, наділених певними ознаками. Поняття ж „учасників господарських відносин” наведене у ст. 2 ГК України. При цьому, суб’єктами господарської діяльності визнаються не всі, а лише ті з учасників господарських відносин, яким притаманна сукупність імперативних ознак, що саме і зумовлюють їх особливий статус.

Серед ознак, які виокремлюють суб’єктів господарювання з проміж інших учасників господарських відносин, однією з перших у ч. 1 ст. 55 ГК України визначено вимогу здійснення господарської діяльності. Під „господарською діяльністю” у цьому кодексі розуміється „діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність” (ч. 1 ст. 3 ГК) [3].

Отже, за логікою законодавця, суб’єкт господарювання, як учасник відносин у сфері господарювання, має особливий правовий статус тому, що він безпосередньо здійснює господарську діяльність. Усім іншим учасникам така ознака не притаманна, хоча їх дії мають той чи інший конкретний зв’язок саме з цією діяльністю [53, с. 10 ].

Наступною ознакою, що нерозривно пов’язана з попередньою, є наявність і реалізація в процесі господарської діяльності господарської компетенції, що конкретизується у ч. 1 ст. 55 ГК як сукупність господарських прав і обов’язків [3].

Загалом, права та обов'язки суб'єкта господарювання можна поділити на дві категорії – загальні права та обов’язки, які притаманні усім суб'єктам господарської діяльності, і спеціальні – характерні лише для певних видів суб’єктів господарювання [29, с. 63].

А.І. Грицаєнко зазначає, що „господарська компетенція” – базова ознака будь-якого суб’єкта господарювання, через яку в правовому полі реалізується його призначення. Вона є сукупністю законодавчо закріплених за суб’єктом прав, обов'язків і конкретної правомочності, необхідних йому для здійснення передбачених статутом функцій господарювання [53, с. 92 ].

Цю ознаку суб’єкта господарського права в навчальній літературі ще називають господарською правосуб’єктністю. Зокрема, В.С. Щербина в цьому контексті вказує, що суб’єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати у судових органах. Внаслідок цього, він дійшов висновку, що правосуб’єктність суб’єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов’язків [73, с. 85].

Водночас, слід вказати, що І.В. Булгакова наявність господарської правосуб’єктності визначає через визнання державою за особою або об’єднанням осіб не тільки наявності господарських прав і несення обов’язків, а також несення юридичної відповідальності „за неналежне виконання суб’єктом прав і обов’язків”, але й можливості „захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень” [27, с.17 ].

О.М. Вінник з цього приводу зазначає, що обсяг правосуб’єктності суб’єктів господарювання залежить від низки чинників, в тому числі від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління), від основного виду діяльності та відповідно – можливості чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб’єктність і, відповідно, можливість здійснювати лише окремі види діяльності, характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових кампаній, фондових бірж) [29, с. 63].

Тому, враховуючи усе вищезазначене, слід вказати, що поняття „господарська компетенція” є вужчим, ніж „господарська правосуб’єктність”, до якої слід включити усі основні ознаки, притаманні суб’єкту господарювання.

Серед таких ознак – майнова відокремленість, тобто наявність відокремленого майна, необхідного для здійснення господарської діяльності. Ця ознака визначена у ч. 1. ст. 55 ГК України [3]. Форми майнової відокремленості можуть бути різними в залежності від того на якому речовому праві (праві власності, господарського відання чи оперативного управління) здійснюється володіння, користування і розпорядження майном, що зазначено у ч. 3. ст 55 ГК – „Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах” [3].

Таким чином, форми майнової відокремленості суб'єктів господарювання різних видів не однакові. Наприклад, для індивідуального підприємця, господарського товариства і кооперативу це – право власності; для державних і комунальних підприємств – право господарського відання; для установ і казенних підприємств – право оперативного управління. У кожному з вищеназваних варіантів майнового відокремлення суб’єктів господарювання, хай то буде право власності чи інше, похідне від нього, обмежене речове право, мають місце специфічні особливості закріплення приналежності майнових об'єктів господарюючим суб'єктам, які створюють організаційно-майнову базу для самостійного здійснення процесів господарювання, участі підприємницьких та інших господарюючих структур у господарських правовідносинах [53, с. 93 ].

Отже, наявність майнової відокремленості як ознаки суб'єкта господарювання законодавцем розглядається, коли в основі приналежності майна конкретному суб’єкту господарського права лежить речове право [35, с. 120]. Право власності суб'єкта господарювання, крім ст. 134 ГК України, регулюють Цивільний кодекс України [2] та Закон України „Про власність” від 7 лютого 1991 р. Визначення таких правових режимів, як право господарського відання та оперативного управління закріплене в ст. ст. 136, 137 ГК України [3].

Така ознака суб’єкта господарювання, як „майнова відокремленість”, дістає прояву в ч. 3 ст. 55 ГК України. Її не слід ототожнювати з будь-якою наявністю майна у суб'єкта господарювання без аналізу підстав його перебування в останнього. Майно в того чи іншого господарюючого суб’єкта може перебувати без достатніх на те підстав, або в тимчасовому користуванні, або на збереженні, у заставі і на інших подібних підставах, але жодна з них не може свідчити про майнове відокремлення суб'єкта в процесі господарювання. Про наявність майна як особливої ознаки суб'єкта господарського права можна говорити там і тоді, де і коли в основі приналежності майна конкретному суб'єкту лежить, як правило, не зобов'язальне, а речове право. Види речових прав наведені у частині 3 статті, що коментується [53, с. 92 ].

Це майно складає матеріальну базу діяльності суб’єкта, а отже повинно відповідати ряду вимог: за своїм складом та об’ємом воно повинно відповідати цілям, характеру і змісту діяльності господарюючого суб’єкту; майно повинно бути відокремлене від майна інших суб’єктів; майно повинно бути закріплене за суб’єктом господарювання на відповідній правовій підставі – титулі, який фіксується у правоустановчих документах [27, с.17 ]. А саме – праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві господарського відання (державні та комунальні комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенні підприємства, комунальні некомерційні підприємства, установи), праві користування (може застосовуватись із будь-яким з наведених правових титулів, але є характерною ознакою орендного підприємства) [29, с. 58]. При цьому для відокремлених підрозділів (філій та представництв) до 4 лютого 2005 р. у ГК України було передбачено такий вид речового права, як право оперативно-господарського використання майна, що було скасовано відповідно до змін, внесених згідно із Законом № 2424-IV від 04.02.2005) [3].

Слід зауважити, що не всяка правова форма закріплення приналежності майна конкретному господарюючому суб'єкту створює необхідні передумови для свободи його дій у процесі господарювання. Так, правомочності власника майна, що існують у зобов'язально-правових відносинах, обмежені строком і змістом самого зобов'язання, за яким було передано це майно. Крім того, ці правомочності можуть припинитися і передчасно, наприклад, у випадках дострокового розірвання, припинення зобов'язання [53, с. 93 ].

Перелік, обсяг і зміст правомочності суб'єкта господарювання на майно, що є у нього в наявності, отримане у межах зобов'язальних правовідносин, визначаються, таким чином, загальною метою зобов'язання і конкретною метою його передачі. Окреслюються вони в кожному конкретному зобов'язанні самими його учасниками за їхньою власною волею. Тому навіть у тотожних зобов'язаннях, наприклад у підряді на капітальне будівництво, щодо майна, отриманого від замовників підрядниками, останні в різних випадках матимуть далеко не однакові права.

Об’єм конкретних можливостей суб'єкта господарювання в майновій сфері залежить від властивої йому форми майнової відокремленості. У той же час, це не впливає на принципову (загальну) можливість різних видів господарських організацій на участь у товарно-грошовому обороті як юридичних осіб [53, с. 93 ].

Нарешті, остання з ознак, притаманних суб’єкту господарювання, що визначені у ч. 1 ст. 55 ГК України, це самостійна відповідальність за своїми зобов'язаннями, у межах свого майна (крім випадків, передбачених законодавством) [3].

Отже, однією з необхідних умов здійснення господарської діяльності є деліктоздатність учасника господарських відносин, тобто здатність самостійно відповідати за взятими на себе зобов’язаннями, яка забезпечується наявністю у нього відокремленого майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління [53, с. 357 ].

Господарсько-правова відповідальність визначається у ч. 1 ст. 216 ГК України як застосування до правопорушників за порушення у сфері господарювання господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором [3]. Крім Господарського кодексу (глави 25–27), застосовуються норми ЦК України (ст. 1209) [2]. Підстави й порядок відповідальності за порушення у сфері господарювання можуть бути встановлені договором між суб'єктами господарських відносин.

Таким чином, здатність самостійно відповідати за зобов’язаннями відокремленим майном є однією з умов здійснення господарської діяльності. При цьому, загальним, відповідно до ст. 216 ГК України, є правило, згідно з яким право господарського відання і право оперативного управління майном прирівнюється, у випадку відповідальності за зобов’язаннями, до права власності [35, с. 424]. Винятки з цього правила можуть встановлюватися Господарським кодексом та іншими законами. Зокрема, такий виняток передбачено для казенних підприємств (ст. 77 ГК України) [3].

Але наведений перелік ознак є не повним: у науковій літературі до наданого законодавцем переліку додають іще визначення організаційно-правової форми та легітимацію суб’єкта господарювання [53, с. 92 ].

Організаційно-правова форма – це форма юридичної особи – суб’єкта підприємництва, що характеризує специфіку його створення, майнового статусу, характеру його прав і прав засновників (учасників) на майно, та особливості їхньої відповідальності за зобов’язаннями суб’єктів [63, с. 80]. Отже, під організаційно-правовою формою розуміють сукупність майнових та організаційних відмінностей, засобів формування майнової бази, особливостей взаємодії власників, засновників і учасників [35, с. 119].

Легітимацію суб’єкта господарюваннявизначають як підтвердження державою законності входження суб’єктів господарської діяльності у відносини в сфері господарювання [63, с. 49].

При цьому слід наголосити, що суб’єкт господарювання набуває господарської правосуб’єктності і виступає легальним суб'єктом господарського права лише в разі державної реєстрації у встановленому законом порядку. У цьому випадку державна реєстрація розглядається як умова легітимації суб’єкта господарювання, що однаково стосується як фізичних осіб, так і господарських організацій незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності або сфери діяльності [35, с. 119].

Висновки з 2 питання.

Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством