Український «Театр корифеїв» та його провідні актори

Царські укази, зокрема так званий Емський указ 1876 року, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм наклалі величезні обмеження на використання українського слова і національного театру. Однак, хоч і сповільнювали розвиток української драматургії і театру, проте знищити їх не могли. В кінці 70-х років ХІХ століття українська драматургія і пов´ язане з нею національне акторське мистецтво, сам театр стали яскравим явищем національного мистецтва, набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню самосві­домості народу.

Цей театр прийнято називати «театром корифеїв». Слово «корифей» — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами – ватажка митців. У сучасному розумінні слово «корифей» означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав Марко Кропивницький, який 1880 року зібрав прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, незважаючи на загальний задум спектаклю, то М. Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: «До цього часу, до зустрічі з «Малоросійським театром», я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне – про ансамбль».

М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів Марію Заньковецьку, Павла Саксаганського, Миколу Садовського, Ганну Затиркевич-Карпинську та інших. Він учив їх проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них, тим самим дієво впливати на сприйняття вистави аудиторією.

1881 року український театр нарешті отримав можливість ставити спектаклі рідною мовою, а 1882 року М. Кропивницький разом із Михайлом Старицьким зуміли створити першу українську професійну театральну трупу, яка з величезним успіхом гастролювала і в Україні, і за її межами.

Оскільки український репертуар на той час був дуже обмеженим («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка), провідним режисерам і акторам українських театральних труп – М. Кропивницькому, М. Старицькому, а надалі І. Карпенку-Карому (Тобілевичу) довелося самим стати авторами українських п´ єс.

На довгі десятиліття в репертуарі українськогог театру залишились п´ єси М. Кропивницького «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Глитай або ж Павук», «По ревізії», М. Старицького «За двома зайцями», «Ой не ходи Грицю...» та інші, не кажучи вже про класичну драматургію Івана Карпенка-Карого.

1885 року єдина театральна трупа розділилася: М. Кро­пивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Надалі утворилося ще кілька труп на чолі із колишніми «зірками» першого українського професійного театру. В умовах тогочасної царської Росії творчим колективам М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського виживати було нелегко – часто пішки вони мандрували з місця одних гастролів на інше, недоїдали, хворіли, через мандрівний спосіб життя ставали подібними до циганських таборів.

Проте саме ці колективи з їх провідними акторами творили славу українського театру. На гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва...»

Українські актори створили на сцені чимало глибоко реалістичних, життєво переконливих і надзвичайно типових образів представників різних соціальних верств тогочасного суспільства. І водночас, ці образи були дуже колоритні, гострохарактерні, відзначалися яскравою, підкресленою, по-справжньому театральною видовищністю.

Кращим спектаклям театральних труп «корифеїв» була притаманна глибока правда людських характерів, підкреслена гострою зовнішньою пластикою ролей, використанням яскравих елементів народного побуту.

Українська пісня, народний танець були у «корифеїв» органічними складниками драматургічної дії, посилюючи емоційний вплив вистав на глядача. Значне місце в репертуарі труп займали і власне музичні вистави, зокрема народні водевілі.

Діяльність «театру корифеїв», яка в різних формах продовжувалась протягом сорока років, стала вирішальною у формуванні подальших засад українського драматичного і музично-драматичного театру, значною мірою визначивши його репертуар, стилістику, особливості української акторської школи.

Повчальною є і доля найяскравіших представників «театру корифеїв».