Главная страница Случайная страница
Разделы сайта
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Специфічний предмет виконавського мистецтва
|
|
Виконавська творчість – це мистецтво створення сценічних та екранних образів. Її специфіка полягає в тому, що актор ототожнює себе з певним персонажем драматургічної дії.
При цьому актор повинен не тільки втілити образ цього персонажа на основі авторського та режисерського задумів, але й збагатити його власним трактуванням, яке буде спиратися на особливості власної акторської індивідуальності, життєво достовірні елементи власних акторських спостережень життя, його роздумів, громадянської позиції.
І до того ж – актор повинен органічно включити свій образ у систему загальної драматургічної дії твору, в акторський ансамбль, що склався внаслідок багатьох, іноді й випадкових обставин.
Важливим чинником специфіки виконавської творчості є те, що акторський процес утворення образу драматургічного персонажа відбувається на очах у глядача в неповторну мить сценічної, або екранної самореалізації і кожен наступний спектакль, або знімальний дубль все одно буде мати особливі, неповторні риси.
Загальна формула акторської праці, акторського творчого перевтілення викладена у фразі К.С. Станіславського: «Я в пропонованих обставинах», що означає «стати образом персонажу, залишаючись самим собою». Це визначення слід розуміти таким чином, що якщо актор стає іншим, то це «награш», а якщо залишається лише самим собою – це самопоказування. Саме тому слід поєднати обидва акторські стани, підкоривше себе обставинам, які пропоновані в конкретному драматургічному творі. І для цього одного тільки акторського дарування замало.
Людина, яка присвятила себе акторській професії, повинна мати відповідні природні якості, зокрема: творчу фантазію, життєву спостережливістю, зовнішній «шарм», або особливу індивідуальність, гарну пам´ ять, виразний голос, активний темпераментом тощо. Однак, усе це не позбавляє його необхідності володіти технікою акторської гри.
Оскільки актор повинен грати в числених ттворах, не просто виконуючи різноманітні ролі, а роблячи це в певний час, який визначають непідвладні акторові обставини, він повинен бездоганно володіти технікою, яка надасть йому змогу перевтілюватись у різні образи саме тоді, коли це потрібно для певного спектаклю, або екранної ролі.
Робота над зовнішньою технікою актора має на меті зробити фізичний апарат актора (його тіло) підвладним до внутрішнього імпульсу, внутрішнього розуміння й відчуття ролі.
Внутрішня техніка полягає в створенні внутрішніх (психічних) умов для органічного зародження дії.
Саме акторська техніка дає виконавцю змогу в будь-яку потрібну мить увійти в необхідний творчий стан, який складається з кількох взаємопов´ язаних елементів: - активної зосередженості (сценічна увага);
- вільного від напруги тіла (сценічна свобода);
- правильної оцінки пропонованих обставин (сценічна віра);
- бажання діяти, що виникає на цій основі (сценічна дія).
Розглянемо ці окремі елементи.
Сценічна увага – основа внутрішньої техніки актора. К.С. Станіславський вважав що увага – провідник відчуття. Увага може бути довільною і мимовільною.
Довільна увага пов'язана з процесами, що відбуваються в свідомості людини, і носить активний характер. При довільній увазі предмет стає об´ єктом зосередженості не тому, що він цікавий сам по собі, а саме у зв'язку з процесами, що відбуваються в свідомості суб'єкта.
Мимовільна увага є пасивною. Причина її виникнення – в особливих властивостях об´ єкту (новизна, яскравість). Мимовільна увага здійснюється незалежно від свідомих намірів людини. Залежно від характеру об´ єкту розрізняється увага зовнішня (поза самою людиною) і внутрішня (думки, відчуття).
Завдання актора – активна зосередженість на довільному об'єкті в межах сценічного середовища. «Бачу, що дане, відношуся, як задано» — формула сценічної уваги за К.С. Станіславським.
Відмінність сценічної уваги від життєвої є фантазія – не об´ єктивний розгляд предмету, а його перетворення.
Сценічна свобода має дві сторони: зовнішню (фізичну) і внутрішню (психічну).
Зовнішня свобода (м’язова) – це стан організму, при якому на кожен рух тіла в просторі витрачається стільки м’язової енергії, скільки цей рух вимагає.
Знання дає упевненість, упевненість породжує свободу, а вона, у свою чергу знаходить вираження у фізичній поведінці людини. Зовнішня свобода – результат свободи внутрішньої.
Акторська творчість пов´ язана з дуже незначними витратами м´ язової енергії, значно більше витрачаючи душевних сил.
Сценічна віра народжується через переконливе пояснення і мотивування того, що відбувається, тобто через виправдання (за К.С. Станіславським). Виправдати – значить пояснити, мотивувати. Виправдання відбувається за допомогою уяви. Глядач повинен вірити тому, у що вірить актор.
Сценічна дія – це матеріал акторського мистецтва. Ознакою, що відрізняє одне мистецтво від іншого і визначає специфіку кожного мистецтва є матеріал, яким користується митець (у широкому розумінні цього слова) для створення художніх образів. У літературі – це слово, в живописі – колір і лінія, в музиці – звук, в акторському мистецтві – дія.
Класичне визначення дії – вольовий акт людської поведінки направлений до певної мети. Єдиний психофізичний процес досягнення мети у боротьбі з пропонованими обставинами, виражений в часі і просторі – визначення акторської дії.
Дії поділяються на два види:
- фізичні – спрямовані на зміну матеріального середовища, або на зміну предмету (з витратою м'язової енергії);
- психічні – спрямовані на зміну відчуттів людини. Психічні дії, у свою чергу, діляться на мімічні і словесні.
Мета дії: змінити предмет, на який вона спрямована. Фізична дія може служити засобом (пристосуванням) для виконання психічної дії. Можливе паралельне виконання фізичної і психічної дій.
Залежно від об'єкту дії психічні дії бувають: - зовнішні – спрямовані на свідомість зовнішнього об'єкту (тобто на партнера) з метою його зміни; - внутрішні – такі, що мають за мету змінити власну свідомість (наприклад зважувати, обдумувати і так далі).
У дії найнаочніше виявляється людина як єдність фізичного і психічного. Актор створює образ за допомогою своєї поведінки і дій. Їх відтворення і складає сутність гри.
При цьому слід розуміти, що життєві переживання первинні, а сценічні – вторинні. Вторинні тому, що вони – не саме відчуття, а його відтворення. Саме це дозволяє акторові залишатися зрештою решт самим собою і не переходити в житті хитку межу між власною особистістю та акторським образом.
- визначальні принципи системи Станіславського
Ім´ я Костянтина Сергійовича Станіславського, великого реформатора театру, видатного режисера і актора, гідно займає визначне місце в історії світової культури. К.С. Станіславський народився 5 (17) січня 1863 р. в Москві, належав за народженням і вихованням до вищого кола російських промисловців.
1886 року разом зі співаком і педагогом Ф.П. Комісаржевським і художником Ф.Л. Сологубом К.С. Станіславський розробляє проект Московського товариства мистецтва і літератури і починає грати в його виставах, а пізніше стає режисером багатьох театральних постановок.
1897 року знаменита зустріч у ресторані «Слов'янський базар» із драматургом Володимиром Івановичем Немировичем-Данченком призвела до створення глибоко реалістичного Московського Художнього театру. Пошуки нової форми й змісту сценічного мистецтва змусили К.С. Станіславського почати розробку власної системи виховання актора. Вона виникла як узагальнення власного творчого і педагогічного досвіду митця, його театральних попередників і сучасників, видатних діячів світового сценічного мистецтва. Він спирався на традиції О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, О.М. Островського, актора М.С. Щепкіна. Особливий вплив на формування естетичних поглядів К.С. Станіславського мала драматургія А.П. Чехова та Максима Горького.
Розвиток системи Станіславського невіддільний від діяльності Московського Художнього театру і його студій, де вона пройшла тривалий шлях експериментальної розробки і перевірки практикою.
Система Станіславського є науково обґрунтованою теорією сценічного мистецтва, методу акторської техніки. У протилежність раніше існуючим театральним системам, система Станіславського будується не на вивченні кінцевих результатів творчості, а на з´ ясуванні причин, що породжують той чи інший результат.
Митець може творити тоді, коли їм володіє натхнення. Але митець сцени повинен володіти і технікою натхнення, умінням викликати його саме тоді, коли треба вийти на сцену в певній ролі.
Система є теоретичним вираженням реалістичного напряму в мистецтві, яке К.С. Станіславський назвав мистецтвом переживання, що вимагає не імітації, а справжнього переживання. Актор повинен не представляти образ, а «стати образом», його переживання, відчуття, думки зробити своїми власними. Для досягнення цієї мети актору й режисеру слід багато і наполегливо працювати, вивчати літературний матеріал, визначити і деталі ролі, особливості характеру і поведінки персонажа.
У своїй системі К.С. Станіславський уперше вирішує проблему усвідомлення процесу створення ролі, визначає шляхи перевтілення актора у образ.
Розкривши самостійно, або за допомогою режисера, основний мотив твору виконавець ставить перед собою ідейно-творчу мету, названу К.С. Станіславським надзавданням. Дієве прагнення до досягнення надзавдання він визначає як наскрізну дію актора і ролі. Вчення про надзавдання і наскрізну дію – основа системи Станіславського.
Система складається з двох розділів. Перший розділ присвячений проблемі роботи актора над собою. Це щоденне тренування. Цілеспрямована, органічна дія актора у пропонованих автором обставинах – основа акторського мистецтва.
Сценічна дія є центральною проблемою системи Станіславського. Вона є психофізичним процесом, у якому беруть участь розум, воля, відчуття актора, його зовнішні й внутрішні артистичні дані, названі К.С. Станіславським елементами творчості. До них відносяться уява, увага здібність до спілкування, відчуття правди, емоційна пам'ять, відчуття ритму, техніка мовлення, пластика і так далі
Другий розділ присвячений роботі актора над роллю, яка, згідно із системою, повинна завершитися органічним злиттям актора з роллю і перевтіленням в образ.
К.С. Станіславський визначає шляхи і засоби до створення правдивого, повнокровного, живого характеру. Образ народжується, коли актор повністю зливається з роллю, точно зрозумівши загальний задум твору. У цьому йому повинен допомогти режисер. Учення Станіславського про режисуру як про мистецтво створення постановки ґрунтується на творчості самих акторів, об'єднаних загальним ідейним задумом. Мета роботи режисера — допомогти акторові перевтілитися в образ.
Особливе місце в системі Станіславського займає розділ про етику актора. Він наголошував на тому, що оволодіння майстерністю невід’ємне від проблем формування особистості.
Кожному, хто прагне оволодіти системою Станіславського, слід засвоїти її головні принципи.
1) Першим є принцип життєвої правди.
Це основа основ усієї системи. Але ж не можна виводити на сцену будь-які, хай і правдиві, дії. Мистецтво потребує художнього відбору. Що ж є критерієм відбору? Звідси витікає другий принцип системи Станіславського.
2. Принцип надзавдання:
Надзавданням – це те, чому митець прагне донестим свою ідею до свідомості людей, те, чого він прагне в кінцевому результаті творчої дії. Надзавдання – мета твору. Правильно використовуючи надзавдання, митець не помилиться у виборі технічних прийомів і виразних засобів.
3. Принцип активності дії.
Цей принцип визначає, що актор повинен не змальовувати образи і пристрасті, а діяти в образах і пристрастях. К.С. Станіславський вважав, що той, хто не зрозумів цього принципу, не зрозумів систему і метод у цілому. Усі методологічні й технологічні вказівки К.С. Станіславського мають одну мету – активізувати людську природу актора для органічної творчості у відповідності до надзавдання.
У творчості не може бути нічого штучного і механічного, все повинно підкорятися вимогам органічності. Звідси витікає наступний принцип системи.
4. Принцип органічності (природності).
Кінцевий етап творчого процесу – створення сценічного образу через органічне творче перевтілення.
5. Принцип перевтілення.
Система включає ряд прийомів сценічної творчості. Один з них полягає у тому, що актор ставить себе в пропоновані обставини ролі і працює над роллю від себе.
Значне місце в системі Станіславського посідають питання акторської техніки. Він наголошував на тому, що техніка актора полягає в створенні внутрішніх (психічних) умов для органічного зародження дії, що дозволяє акторові не просто контролювати свою акторську поведінку, але й повсякчас бути готовим до ролевої самореалізації на сцені, або в ході створення екранного образу.
У 30-і рр. XX століття, спираючись на вчення про вищу нервову діяльність, К.С. Станіславський прийшов до визнання провідного значення фізичної природи дії в опануванні внутрішнього розуміння ролі. Метод роботи, що склався в останні роки життя Станіславського, отримав умовне найменування методу фізичних дій. Згідно цього методу усе розмаїття життя людського духу, весь комплекс складних психологічних переживань, величезна напруга думки – виявляється можливим відтворити на сцені через просту партитуру фізичних дій, реалізувати в процесі елементарних фізичних проявів.
К.С. Станіславський прийшов до висновку, що лише фізична реакція актора, ланцюг його фізичних дій, на сцені може викликати і думку, і вольове посилання, і, зрештою, потрібну емоцію, відчуття.
Система Станілавського веде актора від свідомого до підсвідомого, будується за законами самого життя, де існує нерозривна єдність фізичного і психічного, де найскладніше духовне явище виражається через послідовний ланцюг конкретних фізичних дій.
К.С. Станіславський не вигадував законів сценічної творчості, він їх відкривав. Його система – це висока школа реалістичного мистецтва, яка чимдалі знаходить усе більше прихільників серед митців сцени й екранних мистецтв у всьому світі.
|
|