Формування режисури як професії; специфічний предмет режисури театру, кіно і телебачення.

Тривалий час головним серед синтетичних публічних видовищ був театр.

На ярмарках, карнавалах, у тавернах, палацах і просто на площах і вулиць середньовічних міст виступало чимало акторських труп, які розігрували різноманітні п´ єси – від релігійних містерій до балаганних кукольних вистав, від коротеньких сатиричних сценок до повноцінних багатоактних драм чи комедій.

І якими б простими, або складними не були ці вистави, завжди необхідно було, аби хтось обрав п´ єсу, розподілив ролі, розробив декорації, визначив місце акторів на імпровізованій сцені.

Так поступово почала формуватися професія режисера.

Спочатку певні режисерські – керівні, виховні, образоформувальні функції виконували самі актори, автори п´ єс, придворні художники, або ж самі царедворці. Ким би не були оті «проторежисери» завдання у них були однакові:

- обрати твір для постановки, або написати самому;

- визначити головну мету вистави;

- розподілити ролі відповідно до характеру дійових осіб і можливостей виконавців;

- визначити місце кожного з виконавців стосовно інших виконавців і середовища, у якому відбувається вистава;

- організувати створення необхідних декорацій;

- організувати саме проведення вистави.

Як самостійна професія режисура сформувалася лише в останні роки XVIII століття. Спочатку В.Гьоте вперше звернув увагу на необхідність витримки єдиного стилю драматичного спектаклю. Творці «шекспірівського» театру в Німеччині Іммерман і Тік уперше почали розробляти режисерські прийоми масових сцен, драматургічно зумовлених сценічних ефектів. Однак загалом режисери-фахівці майже до кінця XIX століття були нетиповим явищем. І навіть якщо трупа мала режисера, визначальною фігурою сцени залишались провідні актори, які диктували зручні для них мізансцени.

У російському й українському театрі функції режисера здебільшого постійно виконували керівники трупи – актори чи драматурги – Волков, Сумароков, Щепкін, Карпенко-Карий, Старицький, автор водевілів Шаховськой. Більшість навіть талановитих режисерів були аматорами. Побудова мізансцен, у яких розкривались би головні конфлікти п´ єси, об´ єднання акторської гри, художньо-декораційного оформлення, звукової партитури у цілісний спектакль на основі власного творчого задуму – основна специфіка театральної режисерської творчості. Саме необхідність ретельної розробки режисерського задуму, який робить кожну сценічну інтерпретацію п´ єси окремою творчою подією, покликало до життя подальшу професіоналізацію режисерської професії.

А ось ХХ століття з повним правом називається століттям режисури. Уже на його початку режисура остаточно стає провідним чинником творчої самобутності драматичного й оперного театру. Якщо раніше режисура зводилась до розподілу й елементарної трактовки ролей, створення головних мізансцен і підготовки ефектних виходів провідних акторів, то творча і теоретична діяльність Отто Брама, Макса Рейнгардта, Георга Фукса, Гордона Крега започаткували провідні принципи режисури як організатора драматургічної дії, творця єдиного пластичного, звукового і, головне – смислового сценічного образу.

Визначну цілісну системи режисури створив Костянтин Сергійович Станіславський. Закладені ним принципи свідомого акторського перевтіленняі режисури як ідейно-психологічного відображення світу, акторської гри як свідомої дії, сформували систему глибоко реалістичного і водночас видовищного театру співпереживання, у якому режисер, за висловом Володимира Івановича Немировича-Данченка, «вмирав в акторі».

Подальший розвиток режисури театру остаточно утвердив примат режисури як мистецтва створення цілісних сценічних образів і режисерського стилістичного самовиявлення. Євген Вахтангов у спектаклі «Принцеса Турандот» зумів поєднати правду характеру з виразною умовністю сценічного видовища. Всеволод Мейєрхольд та український режисер-новатор Лесь Курбас утвердили на сцені принципи театрального ліцедійства, яке створювало умови для співіснування реалістичності людських образів і плакатності суспільно-політичного мислення, поєднували в акторі перевтілення в образ та одночасну «суспільну оцінку» персонажа. Величезне значення обидва митці надавали пошуку виразних пластичних об´ ємів та організації ритму сценічного існування кожного з персонажів і вистави в цілому.

Нині театральна режисура розвивається в різних напрямках, рішуче пристосовуючи драматургію до стилю сучасного життя, але головним залишається магістральна лінія – остаточне утвердження режисера, як абсолютного творця сценічного твору, котрий використовує широку палітру засобів сценічної виразності для розкриття власного світобачення, індивідуального стилістичного розкриття драматургії вистави.

Аналогічний шлях – від суто організаційних функцій до творчого самовиявлення – пройшла режисура і в кінематографії.

Як видовище, кінематограф являє собою принципово новий рівень синтетичного мистецтва. З´ явившись на гребені світового науково-технічного прогресу, кінематограф поєднав у собі величезну сферу технічних засобів фіксації та відтворення зображення і звуку та практично всі види мистецтва і майже все із публіцистичних форм осмислення, розкриття світу.

Технічні можливості кінематографа і, головне, властивий йому загальний монтажний принцип покадрової зйомки дали кінорежисеру абсолютну свободу вибору і створення об´ єктів творчості, пластичних та інших виражальних засобів реалізації режисерського задуму.

Специфічність режисерської праці в кіно і телебаченні саме й відзначається творенням цілісного екранного твору з окремих його зображальних та звукових елементів, які можуть фіксуватися й утворюватися окремо і поєднуватись за допомогою екранного монтажу.

Крім того, екранна режисура оперує не тільки постановочними, але й докуменальними і комп´ ютерними джерелами матеріалу, поєднуючи їх у композиційній єдності на основі видової та жанрової приналежності екранного твору.

Головна ж особливість режисерської праці, як такої, полягає в тому, що режисер створює продукти своєї творчості лише у власній уяві та організаційних діях, використовуючи результати спрямованих ним психофізичних і матеріальних дій інших працівників творчого колективу – фахівців окремих творчих професій і непрофесіоналів: – з художником і оператором (у кіно і на телебаченні) він розробляє візуальний, пластичний образ твору; – за допомогою акторської гри передає зміст, образність, емоціональний сенс художного твору, розкриваючи та створюючи умови для вияву на сцені, у кадрі індивідуальністі актора, його мистецьких психофізичних якостей, знання життя й характерів; – разом із композитором, звукооформлювачем, звукооператором режисер створює зоровий образ постановки; – у кіно і на телебаченні разом з монтажером режисер остаточно поєднує всі компоненти твору в єдине ціле.

І це тільки головні, визначальні етапи творчого співробітництва режисера із своїми співавторами.

Виходячи з цього, можна визначити, що р е ж и с е р – це керівник творчого колективу, професіонал у галузі синтетичних видів культури, мистецтва та інформації, який об´ єднує спільні дії працівників різних творчих професій задля створення просторово-часових творів методом синтезу різноманітних виражальних компонентів на основі власного творчого й громадянського світобачення