Тема 2. Стадії стресових переживань та субсиндроми стресу

Загальний адаптаційний синдром, що розгортається під впливом будь-якого стресу, має певні стадії. Перша стадія стресу – стадія тривоги, мобілізації, alarm-реакції – триває від двох годин до кількох діб.

Коли ми стикаємося з небезпекою, на фізіологічному рівні вмикається дуже давній пристосувальний механізм реагування, необхідний для того, щоб вижити, перемогти ворога або втекти від нього. Аби вистачило сил, організм аварійно реагує вибухом енергії. У кров викидаються відповідні гормони, м’язи рук і ніг готуються до активних дій, кількість цукру в крові підвищується, забезпечуючи м’язи енергією, загострюються зір і слух, зростає швидкість психічних процесів.

Психологічний стрес на цій стадії теж розгортається миттєво. Емоції змінюють одна одну: настороженість, переляк, паніка, злість, лють, рішучість, пильність. Збудження стрімко зростає. Вся увага концентрується на стресорі. Особистісний контроль і ситуації, і власного стану підвищується. Необхідність швидко оцінити ступінь небезпеки і власні можливості чи то йти в атаку, чи ховатися сприяє максимальній мобілізації. Так протікає фаза шоку – фаза загального розбалансування функцій організму внаслідок фізичного ушкодження чи психічного потрясіння. Шок може стати загрозою для життєдіяльності людини, якщо його дія затягнеться. Адже всі ресурси організму витрачаються вкрай неекономно, і за достатньої сили стресора у цій фазі можлива навіть загибель людини у перші години чи дні. Якщо її адаптаційні можливості здатні протистояти стресору, фаза шоку змінюється фазою протишоку. Захисні механізми сприяють суб’єктивному зниженню впливу стресу на особистість. Людині вдається знизити загальну напруженість, вона краще почувається, бо поступово мириться з тим, що відбувається. Навіть її хронічні психосоматичні захворювання (алергія, бронхіт, гастрит) ніби минають. Щоправда, пізніше вони обов’язково повертаються. Відомо, наприклад, що під час війни люди дуже рідко хворіють завдяки внутрішній змобілізованості, але після закінчення бойових дій кількість захворювань стрімко зростає.

Зазвичай більшість стресів закінчуються на першій стадії. Захисні особистісні механізми екстрено активізуються – і людині вдається адаптуватися до складнощів, що виникли. Тривога і хвилювання заспокоюються, дихання, тиск, пульс нормалізуються. Надмірний контроль над тим, що відбувається навколо, знімається.

Якщо стрес не вдається подолати на першій стадії і людина досить тривалий час перебуває у стані тривоги через надто сильний стресор, настає друга стадія, яку називають стадією резистентності, усталеності чи спротиву. Це стан пристосування до нових емоційних і фізичних навантажень. Він має забезпечити підтримку більш-менш нормального існування людини в умовах тривалої дії стресора. Що більша резистентність, то краще людина протистоїть негативним впливам, довше готова тримати удар. Резистентність може бути специфічною, що виникає стосовно конкретного стресора, і неспецифічною – як здатність зберігати відносну збалансованість щодо різних негативних впливів. Останню ще називають перехресною адаптацією. На стадії резистентності адаптаційні ресурси вже не витрачаються так неекономно, як на попередній. Людина пристосовується до умов життя, що кардинально змінилися. Її існування підтримується більш збалансовано, оскільки формується підвищена стійкість до стресогенного впливу. Здатність звикати до будь-яких умов, виявляти гнучкість, пластичність, активізувати нові й нові механізми захисту стає величезною.

Доведено, що на стадії резистентності опірність організму стає неспецифічною, тобто людина адаптується не до одного негативного стрес-чинника, а паралельно й до інших, наприклад, до надмірних навантажень у спорті. Однак, попереджав Г. Сельє, підвищення резистентності досягається ціною величезних енергетичних витрат і пошкоджень. Отже, тривалість періоду спротиву залежить не лише від вроджених можливостей організму та сили стресора. Головним чинником подолання стресу на цьому етапі залишається свідоме, усталене ставлення людини до того, що відбувається. Коли вона готова пережити, витримати, здолати, має досвід колишньої перемоги над тяжкими обставинами, здатна адекватно оцінювати шкідливі впливи і власні можливості протистояти, то вона буде здатна до тривалої боротьби. А якщо віра у власні сили падає, дія різноманітних адаптивних механізмів – компенсаторних, захисних, відновлювальних – стає неефективною, і швидко відбувається перехід до наступної стадії – стадії виснаження (зношування). Якщо всі психофізіологічні особистісні зміни на цій стадії загального адаптаційного синдрому все ж є оборотними і припинення дії стресора повертає людину до нормального функціонування, то наступна стадія, на жаль, може стати катастрофічною. На стадії виснаження вся енергія вичерпана, психологічні захисти виявляються неефективними і в людини більше немає ніяких сил для спротиву. Тут сподіватися на власні ресурси небезпечно. Допомога має прийти ззовні або у вигляді підтримки з боку оточення чи у вигляді усунення стресора. Стадія виснаження не є обов’язковою при розгортанні адаптаційного синдрому. Здебільшого стрес вдається подолати і розвинути власну адаптивність на попередніх стадіях. Так формується підвищена стійкість до надзвичайного стресора, який діяв тривалий час. Та коли стадія виснаження все ж настає, процеси, що лежать в її основі, можуть зумовити розвиток тяжких захворювань і навіть смерть людини. Особливо небезпечним є повторення дії інтенсивного стресора через певний відрізок часу, коли людина ще не встигла відновитися, або додаткова дія іншого шкідливого агента надмірного фізичного навантаження, гіпоксії, холоду тощо.

Багаторазове розгортання адаптаційного синдрому призводить до зношування життєво важливих систем, що забезпечують пристосування до нових умов життя. Так виникають довготривалі дезадаптивні стани, які позначаються як хвороби адаптації, наприклад, гіпертонічна, виразкова, імунопатологічна та ін. Хвороба стає платою організму за боротьбу із стрес-факторами. Особливо небезпечне досягнення третьої стадії для людей похилого віку та осіб з тяжкими хронічними захворюваннями, оскільки їхні енергетичні і пластичні можливості значно знижені.

Фази розвитку стресу супроводжуються відповідними формами адаптаційної активності – субсиндромами, які вирізняв Л. А. Китаєв-Смик. Вони характеризуються певним набором симптомів, що виявляються за відносно постійного рівня екстремального стресового впливу. Коли стрес триває досить довго, субсиндроми можуть чергуватися або діяти паралельно.

Першим за гранично стерпних, екстремальних умов виявляється емоційно-поведінковий субсиндром. Людина починає сильно плакати, кричати, звинувачувати себе або тих, хто поруч. Істерики, нецензурні лайки, трощіння меблів, бійки – типові прояви цього синдрому. Інколи людина не може подавити свої неусвідомлювані імпульси – втекти з місця події, зробити щось протиправне, порушити моральні норми.

Крім такої активної форми реагування, спрямованої на знищення стресора наступальним, агресивним шляхом, існує також форма пасивна. Тоді людина, навпаки, завмирає, впадає в апатію, ніби перестаючи реагувати на те, що відбувається. Вона не бореться з екстремальним чинником, що викликав стрес, а намагається зачаїтися і перечекати небезпеку.

Усі ці захисні реакції спрямовані на суб’єктивне зменшення дії стресора. Завдяки їм людина тимчасово перестає сприймати зайві деталі, її свідомість звужується ніби заради економії адаптаційних ресурсів. Водночас гострі стресові реакції інколи стають дуже небезпечними, наприклад, коли у стані рухового збудження людина стрибає з вікна палаючого будинку. Не менш катастрофічною є абсолютно пасивна поведінка, коли, попри пожежу, людина лягає на диван і пробує заснути.

Інколи активна фаза реагування змінюється пасивною, і таку пасивність називають вторинною. Якщо стресор діє дуже довго або дуже інтенсивно, практично кожна людина переходить до пасивного реагування, не маючи сил на інші способи опанування себе.

Наступним є вегетативний субсиндром, який ще називають синдромом превентивно-захисної вегетативної активності. При цьому активізуються всі фізіологічні системи, що сприяє загальній мобілізації. Завдяки загостренню уваги зростає активність людини, спрямована на адаптацію до дії стресора. Навантаження, навіть часті, на цьому етапі загального адаптаційного синдрому приводять до тренування організму – і загальна стресостійкість збільшується.

Наступні два субсиндроми (когнітивний і соціально-психологічний) зумовлені насамперед індивідуально-психологічними рисами людини, її особистісними характеристиками, а не функціональними можливостями її організму, як попередні. Ці форми адаптації є ієрархічно більш складними і мобілізуються тоді, коли без них подолати дію стресора стає складно.

Когнітивний субсиндром характеризується певними змінами пізнавальних процесів (сприймання, уваги, пам’яті, мислення). Розширюється сфера переробки інформації, яку людина готова сприйняти для пошуку виходу із травматичної ситуації. Включаються різні види мислення – дискусійного, декомпозиційного, інсайтного – для оперативного і нестандартного вирішення завдань, що виникають під час стресу. Активізується
також самоусвідомлення, відбуваються зміни я-образу, самооцінки. Посилюється самоконтроль, і людина вже здатна загальмувати свої небажані імпульси, що примушують інколи виходити за межі дозволеного. Іноді когнітивна активність цілком зосереджується на суб’єктивному зниженні шкідливого впливу стрес-чинника за рахунок, наприклад, штучного переключення уваги людини на інші сфери життя, якісь пристрасті, хобі. Людина справді заспокоюється, але зовнішня небезпечна ситуація при цьому ніяк не розв’язується і адекватні дії для зниження дії стресора гальмуються. Крім того, у разі гіперактивізації мислення у стресовій ситуації можуть з’явитися симптоми надмірної пильності (полохливості, тривожності, безсоння, надемоційності, надрухливості).

Характерним проявом соціально-психологічного субсиндрому стає перегляд особистістю значущого оточення. Людина по-новому оцінює тих, кому може довіряти, і тих, від кого не дочекатися підтримки і допомоги. Відповідно до нових пріоритетів зазвичай змінюється тип спілкування у групі. Інколи саме стресова ситуація сприяє появі нових Поняття психологічного стресу та причини його виникнення

Переважна більшість людей у сучасному суспільстві перебуває під впливом стресу, оскільки у часи науково-технічної революції, в які ми живемо, посилюється психічна діяльність людей. Це пов’язано з необхідністю засвоєння та переробки великого обсягу інформації. Тому й виникає проблема емоційного стресу, тобто напруження і перенапруження фізіологічних систем організму під впливом емоційних чинників. У сучасному житті стреси відіграють значну роль. Вони впливають на поведінку людини, її працездатність, здоров’я, взаємовідносини з оточуючими й у родині. Психологи стверджують, що сьогодні дві третини населення промислово розвинутих країн умирають від стресів. Тривалі фізичні та психологічні навантаження, які перевищують норми, призводять до порушення функціонування окремих органів і серйозних хвороб. Такі ― хвороби століття, як інфаркт, гіпертонія, інсульт, виразкова хвороба та інші, є кінцевим результатом післястресових порушень у нервовій діяльності.