Отаман Григор’єв

Підготував

ліцеїст ІІ-А курсу

Савко Володимир

Перевірив вчитель

Бригадир О. В.

Житомир

Зміст

Розділ І 4

1. 1 Ранні роки. 4

1. 2 Офіцер Російської Імператорської Армії 4

1. 3 Сотник Армії Української Держави (1918). 4

1. 4 Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії УНР (1918–1919 роки). 5

1. 5 Командир 1-ої бригади Задніпровської радянської дивізії та 6-ої Української радянської дивізії. 5

1. 6 Керівник антибільшовицького повстання на Півдні України. 6

1. 7 Загибель. 8

ІІ Розділ. 9

2. 1 Передумови повстання. 9

2. 2 Хід повстання. 13

2. 2. 1 Початок повстання. Універсал. 13

2. 2. 2Наступ григор'ївців в Центральній Україні 15

2. 2. 3 Перелом. Поразка григор'ївських частин. 18

2. 3 Підсумки і наслідки. 19

2. 3. 1 Політика РНК УСРР після придушення повстання. 19

2. 3. 2 Причини поразки Григор'єва. 20

2. 3. 3 Перегрупування повстанського руху після розгрому дивізії Григор'єва. 22

2. 3. 4 Дестабілізація радянського режиму в Україні 22

Використана літератрура: 24

Вступ

Григор'єв Никифір Олександрович (за однією з версій, справжнє ім'я Никифір Олександрович Серветник; *9 лютого 1884, село Верблюжка, Олександрійський повіт, Херсонська губернія, зараз — Новгородківського районуКіровоградської області, за іншими даними — село Григор'євка Новопразької волості Олександрійського повітуХерсонської губернії, зараз — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області) — †27 липня 1919, село Сентове Олександрійського повіту Херсонської губернії, зараз село Родниківка, Олександрівський район Кіровоградська область) — український та радянський військовий і громадсько-політичний діяч доби Громадянської війни 1917–1921 років, один з яскравих представників явища Отаманщини.

Кадровий офіцер (штабс-капітан) Російської Імператорської Армії; підполковник Армії Української Народної Республіки (1917); один з отаманів Українського Вільного Козацтва (1917–1919), сотник Запорозької дивізії АрміїУкраїнської Держави (1918); повстанський отаман Степової України (1918), начальник Херсонської повстанської дивізії, полковник Дієвої Армії Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1918–1919); командир 1-ої бригади Задніпровської Української радянської дивізії, начальник 6-ої Української радянської стрілецької дивізії Української Червоної Армії (1919); керівникантибільшовицького повстання на Півдні України та головнокомандувач об'єднаної Української Повстанської Армії (1919), самопроголошений Гетьман України (1919).

Розділ І

Життєпис

1. 1 Ранні роки

Українського козацького походження та православного віросповідання Закінчив початкову двокласну школу села Верблюжки Олександрійського повіту Херсонської губернії. Навчався у фельдшерській школі міста Миколаєва Херсонської губернії.

Учасник російсько-японської війни (доброволець). За хоробрість у боях нагороджений Знаком Відзнаки Військового ордена Святого Георгія 4-го та 3-го ступенів.

1. 2 Офіцер Російської Імператорської Армії

Закінчив Чугуївське військове училище по 3-му розряду в 1909 році. У списках офіцерів Російської Імператорської Армії 1910 року значиться як прапорщик піхоти (60-й піхотний полк) «Григорьев-Серветников Никифор Александрович».

Акцизний чиновник у місті Олександрії Херсонської губернії, прапорщик запасу.

Учасник Першої Світової війни 1914–1918 років. На початку війни він був мобілізований до лав російської імператорської армії. Прапорщик (1914), потім штабс-капітан 56-го Житомирського піхотного полку (Бердичів, 1917). Брав активну участь у боях на Південно-Західному фронті. Активний учасник українізації частин російської імператорської армії (1917) та створення на їхній основі регулярних частин армії Української Народної Республіки.

Підполковник армії Української Народної Республіки (1917).

1. 3 Сотник Армії Української Держави (1918)

Із приходом до влади генерала Павла Скоропадського, у чині сотника Запорозької дивізії армії Української Держави залишив збройні сили на знак незгоди з політикою Гетьманату (підтримка німецького окупаційного режиму та виплата Німеччині надзвичайно великої контрибуції, відновлення поміщицьких латифундій, військова диктатура). Підтримуючи зв'язки з Симоном Петлюрою та Українським національним союзом, Никифір Олександрович Григор'єв стає до боротьби з Гетьманатом та австро-німецькими окупантами, направляється до Верблюзької волості Олександрійського повіту Херсонської губернії та формує там з дрібних повстанських загонів боєздатне повстанське військо.

1. 4 Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії УНР (1918–1919 роки)

У листопаді 1918 року, об'єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, стає до лав війська Директорії Української Народної Республіки. Ведучи боротьбу проти білогвардійців, повстанські війська під командуванням отамана Никифора Олександровича Григор'єва (близько 6 тисяч чоловік) у грудні 1918 року зайняли місто Миколаїв та продовжили наступ у напрямі на місто Херсон.

У січні 1919 року — начальник Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки, полковник армії УНР (до 29 січня 1919 року). Призначається Симоном Петлюрою на посаду Головного отамана Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії.

1. 5 Командир 1-ої бригади Задніпровської радянської дивізії та 6-ої Української радянської дивізії.

У січні 1919 року, через два дні після арешту Петра Болбочана, полковник Никифір Олександрович Григор'єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в місто Кременчук таку заяву: “ В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини.”

Після відступу Директорії Української Народної Республіки з міста Києва, Никифір Олександрович Григор'єв 18 лютого 1919 року розпочав переговори з більшовицьким урядом України та наприкінці лютого того ж року очолив 1-у бригаду Задніпровської радянської дивізії Української Червоної Армії, сформовану з повстанських полків Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки.

Провів операцію по звільненню півдня України від військ Антанти, зайнявши 10 березня 1919 року місто Херсон, а 15 березня 1919 року — місто Одесу.

За місто Одесу був нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного прапора, який йому вручив особисто головнокомандуючий збройними силами Радянської України Володимир Овсієнко.

Із квітня 1919 року — начальник 6-ї Української радянської дивізії Української Червоної Армії (Збройних Сил Української Радянської Соціалістичної Республіки), сформованої в Херсонській губернії на базі 1-ї Задніпровської радянської бригади.

1. 6 Керівник антибільшовицького повстання на Півдні України

7 травня 1919 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії (нині — місто Кіровоград) начдив Григор'єв підняв антибільшовицьке повстання. 8 травня він звернувся з Універсалом «До Українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продовольчих загонів, що діяли на Херсонщині, та комісарівЧК, а також створення Рад без більшовиків. Як згадував Юрко Тютюнник, зразу ж після проголошення Універсалу в штабі у Никифора Олександровича Григор'єва з'явився політичний працівник 1-ї Української радянської армії більшовик Шафранський, який, після довгої розмови справив на отамана Григор'єва позитивне враження, але остаточно не переконав його та не відмовив від боротьби. Саме тоді Григор'єв на прохання Шафранського звільнив заарештованих червоноармійців та надав потяг, на якому вони без перешкод виїхали.

9 травня бунтівна 6-та Українська радянська дивізія (понад 20 тисяч добре озброєних бійців з кулеметами, артилерією, пронепоїздами) розпочала наступ від Знам'янки — Олександрії — Куцівки на Катеринослав таЄлисаветград. 10 травня полки повстанців здобули місто Черкаси та місто Смілу, 12-го — місто Кременчук, 13-го — місто Золотоношу. Але уже наступного дня загони Шафранського відтіснили повстанців. Повстання полків дивізії Григорьева підтримали інші частини Української Червоної армії та місцеве населення. Командувач повстанськими військами Никифір Олександрович Григор'єв вирішив швидким маршем пройти Лівобережну Україну та оволодіти столицею Української СРР містом Харковом. У кінці травня проти повстанців було кинуто надійні більшовицькі військові частини, в тому числі — з Росії, які під командуванням Ворошилова та Пархоменка зупинили наступ. Після ряду кровопролитних боїв на Полтавщині командувач повстанською армією отаман Никифір Олександрович Григор'єв зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. Подальшим успіхам повстання перешкодили неузгодженність дій деяких лідерів об'єднаної повстанської армії (серед них — анархіста Нестора Махна), що не дозволило Григор'єву об'єднати усі наявні антибільшовицькі сили.

Під час заколоту на території, підконтрольній повстанцям, мали місце насильство по відношенню до мирного населення, численні вбивства та погроми єврейського населення (що в цілому, в період громадянської війни 1917–1921 років, не було винятковим явищем). За свідченням Юрія Тютюнника, сам отаман Григор'єв не був організатором погромів, але під час повстання, в умовах безладдя, не присікав антисемітську агітацію, що сприяло насильству.

Улітку 1919 року Повстанські війська отамана Никифора Олександровича Григор'єва об'єднались з загонами Нестора Махна, сам він був обраний командуючим об'єднаної повстанської армії, а Махно — Головою Революційної Військової Ради. Одночасно отаман Григор'єв вів таємні переговори з запеклим ворогом махновців генералом Денікиним щодо спільних дій проти більшовиків (згідно з Петром Аршиновим, денікінські емісари були піймані та страчені). Існують свідчення, що Григор'єв отримав від Денікіна військове звання генерал-майора Білої Армії. Це стало відомо Нестору Махно, який вирішив стратити Григор'єва як зрадника, очолити повстанську армію та продовжити партизанську війну з військами російського генерала Денікіна, які захопили Україну.

1. 7 Загибель

25 липня 1919 року Нестор Махно з Григор'євим зустрілися у селі Оситняжка й домовилися через день провести мітинг в селі Сентовому, що за 12 кілометрів. 27 липня 1919 року у селі Сентовому за кілька хвилин до мітингу у приміщенні сільської ради Григор'єв був звинувачений ординарцем Махна Олексієм Чубенком у погромах та застрілений Нестором Махном. Деякі повстанські полки Григор'єва приєднались до махновців, а більшість під ударами більшовиків та денікінців на деякий час розсіялась.

За деякими історичними даними, самопроголошений Гетьман України Никифір Олександрович Григор'єв був похований на центральному міському кладовищі міста Олександрії Херсонської губернії (нині Кіровоградської області). На сьогоднішній день могила не збереглася. Існує свідчення, що Григор'єв був похований своєю дружиною у невеликому ліску поблизу міста Олександрії, де на його могилі згодом таємно встановлено хрест. За цією могилою багато років доглядають представники однієї з місцевих організацій. Однак ці відомості ще потребують перевірки.
ІІ Розділ

Григор’ївське повстання

2. 1 Передумови повстання

Після падіння Гетьманського уряду, Директорії відновленої Української Народної Республіки не вдалося за короткий час створити стійкі регулярні військові формування. Значна частина армії Директорії УНР складалась з розрізнених напівпартизанських частин, які були сформовані харизматичними українськими отаманами-патріотами, колишніми офіцерами російської імператорської армії, для боротьби з австро-німецькими окупантами та їх посіпаками — гетьманцями генерала Скоропадського. В ході наступу більшовицької Червоної армії на Україну взимку 1918—1919 року, повстанські частини масово переходили на бік більшовиків, будучи незадоволені політикою Директорії УНР та приваблені соціальними гаслами радянської влади. Такий же поворот настроїв спостерігався і на селі в цілому. Як правило, повстанські загони, що оголосили про свою радянську орієнтацію, у повному складі, на чолі зі своїми командирами («отаманами», «батьками»), включалися до складу армії Радянської України, номінально отримуючи найменування військової частини. Слід зазначити, що повстанські полки були сформовані за територіальним принципом головним чином із селян-українців, колишніх солдатів та унтер-офіцерів російської імператорської армії, добре навчених та з бойовим досвідом Першої світової війни. Одним з найбільших повстанських з'єднань, включених на початку лютого 1919 до складу Української радянської армії, була 6-ти тисячна Херсонська дивізія армії Директорії УНР, очолювана Никифором Григор'євим, яка отримала назву 1-а бригада Задніпровської Української радянської дивізії, а в квітні 1919 за рахунок мобілізованих в місцевих повітах військовиків була переформована в 6-ту Українську радянську дивізію під командуванням того ж таки Григор'єва.

У лютому 1919 частини Григор'єва активно діяли на Півдні України, змусивши французькі і грецькі війська послідовно залишити Херсон, Миколаїв, Одесу. Було здобуто значні трофеї на численних військових складах, що не встигли евакуювати австро-німецькі окупанти та інтервенти країн Антанти (зброя, боєприпаси, спорядження, продовольчі та промислові товари широкого вжитку). Захоплені трофеї стали джерелом роздору між повстанцями та центральними органами радянської влади. Григор'єв та його командири намагались частину так необхідного військового майна залишити у своєму розпорядженні для забезпечення своїх бійців, а також — розплатитися здобутими промисловими товарами з місцевим населенням за контрибуції, які мали місце під час формування повстанських військових частин; більшовицька влада та військове командування вимагало передачі усього захопленого майна в роспорядження тилових управлінь, які ешелонами, на очах у повстанців, вивозили його у Харків, Москву, Петроград.

«Радянські отамани», будучи членами політичних партій, продовжували відігравати не лише військову, але й політичну роль. Представники «махновців» і «григор'ївців» брали участь в регіональних з'їздах рад, виступали перед населенням, підтримували активні контакти з політичними партіями, що знаходилися «на радянській платформі». Григор'єв — з українськими лівими соціалістами (боротьбистами, незалежниками і інш.), Махно — з анархістами.

У березні — квітні 1919 р. прорадянські настрої українського села швидко змінюються. Здійснення заходів політики «воєнного комунізму» (продовольча монополія, продрозкладка, насадження колективних форм землеробства — т. зв. «комун») призводить до швидкого поширення на селі антирадянських і радикально опозиційних настроїв. Тисячі селян загинули від рук безконтрольно діючих повітових і прифронтових ЧК, каральних загонів і Ревтрибуналів. Бюро українського радянського друку повідомляло про «непотрібну жорстокість ЧК в селах» — про пороття, грабунки, розстріли. Більшовики втрачають позиції в місцевих радах, селяни переходять до активних форм опору. Антибільшовицька «агітація», заворушення, погроми, озброєні виступи, дії повстанських формувань відзначаються в усіх губерніях УРСР. За даними НКВС УСРР, в квітні відбуваються 93 великі виступи. Разом зі швидким зростанням кількості селянських антиурядових виступів, вони отримують усе радикальніші і організовані форми. Активізується «отаманщина». Розгортають діяльність загони Зеленого, Струка, Ангела та ін. За оцінкою Х. Раковського, більшість отаманів активізувалися в першій половині квітня.

Саме створення законодавчих умов і політичних механізмів, які робили недіючою на практиці пряму демократію рад, дозволяли здійснювати в 1919 р. більшовицьку аграрну і продовольчу політику в Україні. Радянські органи влади на селі, позбавляючись підтримки мас селянства, швидко розкладалися. Систематичні розпуски опозиційних рад і політичні репресії призводили до остаточного зникнення їх політичної відповідальності. У радах затверджувався склад, що призначався більшовицькими партійними осередками. У радянському апараті усю більшу участь брали різного роду призначенці, люмпени, кар'єристи і колаборантські елементи села. У більшовицькій політичній риториці тих років це явище дістало назву «комісародержавства». У радянських органах процвітало поголовне пияцтво. Великого розмаху отримала системна корупція, що особливо охопила радянські організації по здійсненню продовольчої монополії. У державному апараті формувалися національно-корпоративні групи

Продрозкладка, примусове вилучення продовольства, насадження комун часто здійснювалося активістами і продзагонами, що присилаються з Центральної Росії. Це провокувало зростання антисемітизмуі русофобіїв середовищі селянства. Для придушення селянського руху, РНК УСРР все більше спирався на так звані «інтернаціональні» частини, сформовані з некорінного населення (латишів, представників східних народів, привезених в Європейську Росію для роботи на промислових підприємствах, колишніх австро-німецьких військовополонених), — Полтавський румуно-угорський полк, німецький загін «Спартак», Інтернаціональну бригаду, і частини, перекинуті з Центральної Росії (3-я стрілецька дивізія та ін.).

РНК УРСР і командування РСЧАне встигали реагувати на швидку зміну ситуації в Україні, прагнучи одночасно досягти декількох амбітних цілей. А саме: отримати з України великі постачання продовольства на безвідплатній основі (що вимагало проведення продрозкладки і продовольчої монополії), розгромити Добровольчу армію в операціях на півдні Донецького басейну і здійснити вторгнення в Європу для підтримки радянського режиму в Угорщині. З останньою метою планувалося використати 6-ту Українську радянську дивізію Григор'єва.

РНК УСРР тривалий час не реагував навіть на прямі звернення Григор'єва, який вказував на зростання селянського невдоволення політикою радянського уряду і на своє особисте несприйняття курсу, що здійснювався.

Зміна настроїв на селі безпосередньо позначалася на ситуації в Українській Червоній армії, основу якої становили повстанські загони. У кінці квітня — перших числах травня 1919 р. в армії фіксуються численні безлади: довільні реквізиції, «безчинства», мародерство, погроми, аж до антирадянських виступів окремих частин включно.

Якщо в березні — квітні найгострішим було становище в губерніях Центральної України — Київській, Полтавській, Чернігівській, то у кінці квітня — початку травня, різко загострюється ситуація на Півдні. Частини 6-ї Української радянської дивізії, відведені для переформовування в рідні для них місця Херсонщини і Єлисаветградщини, беруть активну участь в селянських заворушення, чинять озброєний опір діям продзагонів, чинять насильства над радянськими активістами. У перших числах травня була паралізована діяльність Херсонського губпродкому, були розігнані Єлисаветградський виконком і партком, розстріляні комуністи, в Миколаєві було оголошено надзвичайний стан, була розігнана Олександрійська ЧК. У Криворізькому повіті розгін більшовицьких рад і вбивства комуністів прийняли масового характеру. 1-го травня бронепоїздом 6-ї Української радянської дивізії було обстріляно Єлисаветград.

2-го травня стався погром єврейського населення на станції Знам'янка, 4—6 травня погроми прокотилися по Єлисаветграду, Олександрії, станції Долинська.

2. 2 Хід повстання

2. 2. 1 Початок повстання. Універсал.

У цій обстановці у кінці квітня 1919 р. РНК був прийнятий декрет, що скасовував виборність командного складу. 7 травня 1919 р. Григор'єв отримав категоричний наказ командарма 3-ї Української радянської армії М. Худякова припинити безлади або скласти повноваження комдива. Чекісти Особливого відділу армії намагалися заарештувати Григор'єва, але були схоплені і розстріляні солдатами, що підштовхнуло його до рішучих дій. У григор'ївських частинах були заарештовані комуністи-політпрацівники, 8 травня 1919р. М. Григор'єв видав Універсал «До народу України і бійців Червоної армії», де закликав до загального повстання проти більшовицької диктатури в Україні та оголосив про цілі своєї боротьби: “ Народе український, народе замучений! Жорстока війна з германською коаліцією і державами Антанти вирвала з твоїх сел кращих синів землі.

Міждуусобна війна та гетьманщина кращих синів твоїх загнала в могили та в'язниці. Коли у тебе забракувало сили більше терпіти, ти залишив рало та станок, викопав із землі іржаву рушницю і пішов боронити право своє на землю та волю. Але і тут політичні спекулянти обдурили тебе і хитрими заходами використали твою довірливість: замість землі і волі тобі насильно нав'язують комуну, чрезвичайку і комісарів з московської «обжорки» і тієї землі, де Христа розп'ято було. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю ти п'єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе; тобою воюють зі зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють тебе, що все те на користь народу.

Працьовитий, святий, Божий чоловіче! Подивись на свої мозолясті руки, подивись: навкруги — неправда, брехня і наруга. Ти — цар Землі. Ти — Кормилець Світу, але ж ти — раб, дякуючи своїй простоті і доброті святій. Селяни і робітники! Вас 92 відсотки на Україні, а хто керує вами? Все ті ж кровопійці народні.

Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура правлячого люду! Хай живуть мозолясті руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва. Хай живе влада Рад народу України.

Перед вами нова боротьба. Борітеся — поборите.

Я, отаман Григор'єв, і мій штаб голови свої покладемо за право працюючого люду. Для себе ми не шукаємо нічого. Дайте нам піддержку і тим спасете своє право. Ось вам мій наказ: в три дні мобілізуйте всіх тих, хто здатний володіти зброєю, і негайно займайте всі станції, поставте своїх комісарів. Кожна волость, кожне село формуйте отряди і ідіть в своє повітове місто; від кожного повітового міста з ваших отрядів по 400 чоловік кращих бійців пошліть на Київ і по 200 на Харків, коли є зброя — зі зброєю, нема зброї — пошліть з вилами, але наказ мій прошу виконати, і побіда за нами.

Все останнє — я зроблю сам.

Головний штаб наш при мойому штабові. Тільки з вашою піддержкою ми доб'ємося права народу. Негайно організуйте владу народню! В кожному селі виберіть селянську раду, в кожному повіті — повітову раду, в кожній губернії — губерніальну раду. В раду мають бути обрані представники всіх партій, що стоять на радянській платформі і ті, що признають себе безпартійними, але підтримують радянську владу. В склад рад можуть входити представники всіх національностей, пропорціонально їх числу на Україні, себто: для українців предоставляється в раді 80 відсотків місць, для євреїв — 5 і для всіх інших національностей 15 процентів місць. При такому розподіленні не буде засилля ні партій, ні націй. Глибоко вірю, що це буде дійсно влада народна! Хай живе свобода слова, друку, совісті, зібрань, страйку, професії, недоторканість особи,.думки, оселі, переконань та релігії.

Народе Божий! Любіть один одного, не проливайте братерської крові, забудьте партійну ворожнечу, преклоніться перед владикою чесної праці.

Хай живе чесна праця!

Хай згине всяке насильство і влада капіталу! Залізничники, почта і телеграф — Ви замучились. Зрозумійте нас! Перемога наша — перемога ваша. Народ український завоювань поза межами своєї землі не шукав, але твоїм братам по праці, де б вони не були, завжди поможе і рушницею і останнім шматком хліба. Уряд авантюриста Раковського і його ставлеників просимо йти од нас і не силувати волю народну!

Всеукраїнський з'їзд рад дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо його волю.

Я йду вперед, бо так велить народна совість!

Резерв мій — Ти, Народе Український, і від тебе залежить доля твоя!

Всякі вбивства без суду народного, мародерство, безчинство, вторгнення в чужу оселю, незаконні реквізиції, агітація проти окремих національностей присікатися будуть на місці силою народу і зброї. Порядок необхідний — геть сваволю!

Своїми заступниками призначаю товариша Тютюнника, товариша Горбенка і товариша Масенка, котрим довіряю важке завдання.

Отаман партизанів Херсонщини і Таврії Григор'єв.

Помічники отамана: Горбенко, Тютюнник, Терещенко, Масенко, Ясінський, Бондаренко, Павлів. ”

2. 2. 2Наступ григор'ївців в Центральній Україні

9 травня григорї'вські частини розвернули наступ з району Знаменка-Олександрія в трьох основних напрямах:

· на Катеринослав (ком. Ю. Тютюнник)

· на Київ (ком. Павлов)

· на Єлисаветград (ком. Горбенко)

окремими загонами — на Одесу і Полтаву.

Групі Павлова 9 — 11 травня вдалося захопити Кременчук, Чигирин, Золотоношу. Місцеві радянські гарнізони приєдналися до повсталих і не допустили евакуації цінностей, зброї і амуніції. У Черкасах до повсталих приєднався 2-й радянський полк. Над Єлизаветградом контроль був встановлений 8 травня.

10-14 травня григор'ївцями були захоплені Умань, Помошна, Новомиргород, Тараща, Корсунь, Олександрія, Балта, Ананьїв, Кривий Ріг, Кобеляки, Яготин, П'ятихатки, Хрестиновка, Літин, Липовець, Гребінка. У Павлограді повстали солдати 14-го полку Червоної Армії. У Казятині перейшов на сторону Григор'єва Ніжинський полк. У Лубнах повстав 1-й полк Червоного козацтва, який розгромив ЧК, в'язницю і банк. Про підтримку Григор'єва оголосила більшовицька партійна організація м. Лубни.

На Катеринославському напрямі 11 травня до повсталих приєднався гарнізон Верхньодніпровська. У штабі 2-ї радянської армії почалася паніка, і він покинув Катеринослав, сховавшись на станції Синельникове. Спроби організувати оборону Катеринославу успіху не мали. Почалася загальна втеча. 12 травня в місті повстав Чорноморський полк матроса Орлова і кінний загін анархіста Максюти; вірні більшовикам частини і радянські установи покинули місто. 15 травня Катеринослав знову було захоплено частинами Червоної армії під командуванням Пархоменко; кожен десятий полонений був ними розстріляний. Напередодні нових розправ, полонені «григор'ївці» підняли бунт у в'язниці і, об'єднавшись з карними злочинцями, розгромили її, захопили частину міста, і знову впустили загони Григорьева в Катеринослав.

У зайнятих містах розганялися більшовицькі ради і ЧК, розстрілювалися комуністи. Проходили погроми і вбивства євреїв і росіян. У Єлизаветграді 15 травня «за підтримку комун» було вбито, т.ч. випущеними з в'язниці карними злочинцями, декілька сотень євреїв і росіян; близько 400 чоловік загинули в Умані 13 — 15 травня; аналогічно — у Кременчуці, Черкасах, Новому Бугі, Олександрії. У Катеринославі і його передмістях було убито до 150 росіян і 100 євреїв.

13 травня на сторону повсталих селян с. Христинівка перейшла команда бронепоїзда «Чорноморець №1», що висунула гасло «Геть жидів і кацапів, хай живе незалежна Україна!»; 15 травня почалося повстання в Білій Церкві, 16 травня повстали матроси Очакова, і тоді ж в Херсоні владу захопив переобраний виконком Рад на чолі з лівими есерами (українськими і російськими), які приєдналися до повстання. На його бік перейшов міський гарнізон — 2-й полк і полк ім. Дорошенка. Упродовж двох тижнів Херсон був «незалежною радянською республікою», що боролася проти більшовиків. 16 — 17 травня спалахнуло повстання Уманського гарнізону.

Виявляли антибільшовистські настрої і частини, які не приєдналися до григор'ївців. Радянські частини розганяли ЧК і більшовицькі ради, влаштовували погроми, розстрілювали комуністів. Різко зросло дезертирство, що досягало 30%. Великою була небезпека переходу усіх українських радянських армій на сторону Григор'єва. Богунський полк 23 травня влаштував погром у м. Золотоноша, солдати полку розстрілювали комуністів. Солдати 1-го і 9-го полків затримували, били і розстрілювали комуністів і євреїв. 22-й і 151-й радянські полки в Радомишлі влаштували масові грабежі і побиття комуністів.

Успіхи григор'ївців викликали активізацію повстанства в усій Україні. Отаман полковник Волинець, скориставшись більшовицьким декретом про мобілізацію, сам мобілізував селян і узяв Гайсин. В середині травня отамановими формуваннями займалися центри повітів Умань (Щигрин, Клименко), Липовець (Магомет), Брацлав (Волинець), Германівка, Обухів (Зелений), Тульчин, Литін. Повстанцями були блоковані Тараща, Фастів, Бердичів. Великі повстання сталися в Балтському, Ольгопольському, Ямпільському повітах.

20 травня григор'ївці узяли Вінницю і Брацлав. Отамани Орлик, Шепель підтримали Григор'єва. У Миколаєві повстали матроси і солдати гарнізону на чолі з лівими есерами. Вони розігнали ЧК, органи влади, більшовицькі комітети і впустили в місто григор'ївців. Очолили повстання матроси Євграфов і Проскуренко (це повстання в 20-х роках називали Південним Кронштадтом). У Олександрівську солдати Червоної Армії, послані на боротьбу з Григор'євим, заявили, що воювати з ним не будуть, і розігнали ЧК, звільнили повстанців з в'язниць. Так само поступив полк 1-ої Української радянської армії, посланий проти Григор'єва. Його солдати розгромили більшовиків в Бердичеві і Казятині і погрожували «піти на Київ».

Готувалася евакуація радянських установ Києва, Полтави, Одеси. У більшовицькому керівництві обговорювалася можливість створення коаліційного уряду з українськими лівими соціалістичними партіями.

2. 2. 3 Перелом. Поразка григор'ївських частин

Для боротьби з повстанням, більшовицький уряд робив надзвичайні заходи: пройшла мобілізація комуністів, робочих, радянських службовців, комсомольців і членів єврейських соціалістичних партій. Близько 10 тисяч солдатів було терміново перекинуто з Росії.

Вже 14 травня три групи військ (30 тисяч солдатів), під командуванням К. Ворошилова і О. Пархоменка, почали загальний контрнаступ з Києва, Полтави і Одеси. 18 травня Рада Оборони Радянської України оголосила терор проти партій українських лівих есерів і українських соціал-демократів «незалежників», як таких, що надихали повстання.

18 травня проти григор'ївців виступили частини під командуванням Махна. Махно видає відозву «Хто такий Григор'єв»?, де називає отамана «розбійником», «контрреволюціонером», «авантюристом», «провокатором-погромником».

У другій половині травня григор'ївських повстанців несподівано швидко вдалося розгромити і локалізувати в степових районах Херсона. 19 травня 1919 року група кременчуцького напряму під командуванням П. Єгорова зайняла Кременчук, а Дніпровська військова флотилія — район Черкас. З півдня наступали частини Дибенка і Пархоменка. З'єднавшись з групою Єгорова, вони зайняли Кривий Ріг, станцію Долгонцово. Силами трьох червоних військових груп вдалося оточити район повстання.

21 травня григор'ївці зазнали поразки на Київському напрямі. 22 травня червоними була зайнята Олександрія — центр повстання. 23 травня була узята Знаменка, 26-31 травня частини одеського напряму (командир В. Голубенко) витіснили григор'ївців з Миколаєва, Очакова, Херсона. Херсонський полк повсталих здався, і його командира було розстріляно. Тоді ж були розстріляні найближчі однодумці отамана Григор'єва — Горбенко і Масенко. У кінці травня основні сили григор'ївців остаточно переходять до тактики партизанської війни. Ю. Тютюнник з двома тисячами повсталих («Повстанський кіш») відірвався від головних сил Григор'єва і, вийшовши до містечка Шпола, відвів свій загін на з'єднання з силами Петлюры. 14 липня «кіш» Тютюнника влився в армію УНР. З 15-23 тисяч повстанців у отамана залишилися трохи більше трьох тисяч, ще близько двох тисяч пішли до різних дрібних місцевих отаманів, які номінально вважали Григор'єва своїм вождем.

2. 3 Підсумки і наслідки

2. 3. 1 Політика РНК УСРР після придушення повстання

Після поразки М. Григор'єва, уряд УСРР здійснив спробу корекції свого політичного курсу. На вимогу ЦК РКП(б) до складу РНК УСРР були введені представники партії боротьбистів.

Нарощуються зусилля по реорганізації Червоної армії. У червні 1919-го були ліквідовані (приєднані до Збройних сил РФРСР) Українська радянська арміяЗбройних сил УСРР та Український радянський військовий комісаріат (міністерство). Управління Українського фронту розформовано. За серйозні прорахунки відсторонені командувач Збройними силами УСРР та Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко, командувачі трьох українських радянських армій — С. Мацілевський, А. Скачко, Н. Худяков. Війська усіх трьох Українських радянських армій були переформовані в звичайні номерні стрілецькі дивізії єдиної радянської Робітничо-селянської Червоної армії, причому більшість командирів були усунуті від справ або репресовані. 6 червня, незважаючи на заяви про відданість «революційній справі», був оголошений «поза законом» Н. Махно, а його начальник штабу і сім командирів розстріляні. Був розстріляний комбриг А. Шарий-Богунський. При спірних обставинах загинули колишні повстанці начдив Н. Щорс, комбриги В. Боженко, Т. Черняк.

РНК УСРР продовжував спроби здійснення «жорсткого курсу»: в Україні не були скасовані хлібна монополія і продрозкладка.

2. 3. 2 Причини поразки Григор'єва

В ході григор'ївського повстання була повторена ситуація літа — осені 1918 р. Створені з селян великі військові формування були не стійкі. Зустрівши організований опір супротивника, вони розсипалися на дрібні загони і переходили до партизанської тактики боротьби. У повстанських силах Григор'єва відчувався гострий дефіцит офіцерського складу усіх рівнів («золотопогонників») і військовослужбовців — носіїв культури міста. Таким чином, позначався характерний для «української революції» розрив між містом і селом.

В ході повстання проявилася розрізненість повстанського руху, в основному орієнтованого на харизматичних отаманів. Проти Григор'єва виступили частини Н. Махна, не підтримали Григорьева Щорс, Шарий-Богунський. Х. Раковскький вбачав в неузгодженості отаманів причину, що не дозволила повстанню охопити усю Українську Червону армію та всю Україну.

Успіху повстанства не сприяла політична ситуація в Україні. На південному сході України впливовими були анархістські групи, пов'язані з махновським рухом. Маючи непослідовну програму ствердження «вільних рад» і безвладного суспільства, анархісти керувалися рішеннями Курської конференції 1918р., що висунула гасло розпалювання в Україні «другої» анархічної революції. Н. Махно основну небезпеку бачив в наступі «кадетів» (Добровольчої армії) з південного сходу і різко негативно ставився до антисемітизму.

У центрі і на півночі України домінували політичні течії ліво-есерівської спрямованості. Партії, сформовані есерівськими течіями, соціал-демократи-незалежники та ін. представники лівої частини українського політичного спектру, що домінували на Наддніпрянщині, не вважали існуючі протиріччя з більшовиками за антагоністичні. Ідеологічною основою їх діяльності була концепція «трудової нації», згодом узагальнена в роботі М. Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма». Основу національного і соціального поневолення ці партії бачили в пануванні в Україні «чужинського капіталу», який «захоплює у свої руки міста і владу, розвиває на українській землі чужоземну культуру для підпорядкування української», живиться працею українських класів трудящих і позбавленої експлуататорських класів української трудової нації.

Ліве крило українського політикуму навіть в найкритичніші моменти свого конфлікту з РКП(б)-КП(б) У зберігало великий потенціал конформістської співпраці з більшовицьким урядом і завжди було готове до нерівноцінних компромісів. У таких умовах повстанство, позбавлене послідовного політичного керівництва, скачувалося до партизанщини і антисемітських акцій.

2. 3. 3 Перегрупування повстанського руху після розгрому дивізії Григор'єва

На початку червня 1919р. повстанський рух в Україні оформляється в декілька районів, діючі в них загони переважно були пов'язані з окремими лідерами отаманського руху:

· Південний — Григор'єв

· Південно-східну — махновський рух

· Центральну (Київська, частково Полтавська, Чернігівська губернії) — Зелений

· Північну — Струк

· Південно-західну і Західну — Волинець, Тютюнник

При цьому отамани південно-західного напряму орієнтувалися на Директорію УНР, а Григор'єв докладав зусилля до ширшого об'єднання антирадянських сил і встановлював контакти і з УНР і з Добровольчою армією.

2. 3. 4 Дестабілізація радянського режиму в Україні

В цілому, григор'ївське повстання не було ізольованим військовим заколотом. Виступ Григор'єва був викликаний зростанням соціально-політичної напруги на селі, спричиненої здійсненням політики «воєнного комунізму» і встановленням більшовицької диктатури. Дії бунтівних частин спровокували загальне селянське повстання проти більшовиків в Україні. Його розмах призвів в травні 1919р. до загальної кризи режиму УСРР і мав переломне значення для військово-політичної ситуації на Півдні в цілому.

Травневі події змінили морально-психологічну обстановку в Україні, зробивши деморалізуючий вплив на активістів КП(б) У і радянських функціонерів.

Створення комітетів бідноти, осередків КП(б) У на селі, підтримка дієздатності існуючих радянських організацій після Григор'ївського повстання виявилися проблематичними. Більшовицький уряд втратив можливість провадити активні наступальні дії на зовнішніх і «внутрішньому», спрямованому проти селянського опору політиці «воєнного комунізму», фронтах Громадянської війни в Україні.

Незважаючи на розгром основних сил Григор'єва, радянський тил на південному театрі бойових дій був зруйнований.

Використана літератрура:

· Володимир Овсієнко. Записки о гражданской войне. — М: Государственное военное издательство, 1924− 1933.

· Гражданская война на Украине 1918− 1920: сборник документов и материалов в 3-х томах, 4-х книгах. — Київ: Наукова думка, 1967.

· Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). — К: Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.

· Лысенко А. (2008). Во главе повстанческих масс: атаман Никифор Григорьев. Сайт Херсонский анархист.

· На сайті проекту «Українці в світі»

· Універсал отамана Григор'єва За вільну Україну / Львів /.-1990, 1 липня.

· Приватний архів Тобілевича Богдана Вікторовича, нащадка роду Тобілевичів, історика та краєзнавця міста Олександрії Кіровоградської області.

· Міф і правда про співпрацю батьки Махна та отамана Григор'єва

· Ataman of Pogroms Grigoriev

· Bio in Russian

· Увічнимо пам'ять отамана

· Аршинов П. История махновского движения.

· Нестор Махно. Воспоминания.

· Дневник Г. А. Кузьменко, Терра, 1996 г.

· Skirda, Nestor Makhno: Anarchy's Cossack, p 125.

· Жупан М. Ф., Бандуристый Г. А., Музыченко М. А. и Яковенко С. В. Убийство Григорьева — Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине. — Зиновьевск: Окружная Октябрьская комиссия, 1927. — 196 с. (К десятой годовщине Октябрьской революции)

· Тютюнник Ю. Й., Автобіографія // «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» — 1998. № 1/2.

· Коваль Роман. Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв

· Тобілевич Богдан. Увічнимо пам'ять отамана Григор'єва [Текст] / Богдан Тобілевич, Почесний літописець Українського козацтва // Вільне Слово. Засновник — Олександрійська міська рада Кіровоградської області. — Олександрія, 2013. — 06 лютого. — С. 04. — Рубрика «Громадська ініціатива».