Стан проблеми психологічної готовності вчителя до педагогічної діяльності з дітьми з психофізичними порушеннями 3 страница

Особлива проблема вивчення в системі " викладач-учень" - питання про схожість понять " міжособова взаємодія" та " педагогічна взаємодія". У зв'язку з цим необхідно сказати, що М. І. Лісіна вважає [118, 25] необхідним розрізняти передбачене викладацьке з'ясування, що означає такі вербальні та невербальні акти поведінки викладача, котрі усвідомлюються ним як захід виховної взаємодії. І навпаки, під ненавмисним педагогічним спілкуванням розуміються такі акти поведінки викладача, котрі він будує та сприймає не як захід діяльності. Саме у таких ненавмисних актах знаходиться справжній стиль педагогічного спілкування.

Педагогічна взаємодія спрямована, головним чином, на вивчення усвідомлених процесів професійного спілкування викладача з учнями на уроці та після нього (в процесі навчання та виховання). При цьому воно спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату, а також іншого роду психологічну оптимізацію навчальної діяльності і стосунки між педагогами і учнями. Тут допускається цілеспрямований вплив на учнів. Важливо розрізняти неусвідомлену підструктуру в педагогічній взаємодії, що виводить на такі малодосліджені поняття як педагогічна інтуїція, педагогічний талант тощо.

Необхідно виділити структуру такої взаємодії, складовими елементами якої є педагогічний колектив (вчителі) і учнівський колектив (учні) з одного боку, батьки, сім'я учнів з іншого. Важливим елементом є і соціальне середовище.

Педагогічна діяльності з дітьми з обмеженими можливостями спрямована на загальне особистостісне зростання дитини. Важливою умовою цього є наявність у вчителів, поряд з основними знаннями предмету, педагогічної майстерності, готовності приймати себе та інших, емпатії, відвертості, позитивного самосприйняття, відсутності невпевненості в собі. Все це, як підкреслюють Р. Бернс, К. Блага, М. Шебек [14], [18], зумовлює стійкість форм поведінки вчителя, яка може бути як адекватною, так і неадекватною з точки зору тих обов'язків, які він повинен виконувати, які безпосередньо пов'язані з внутрішнім світом особистості, з формуванням " Я-концепції", з трансформаційним узагальненням смислових установок і ціннісних орієнтацій педагога у процес спрямованості на навчання.

Для цілісного розуміння проблеми психологічної готовності педагога до педагогічної діяльності з дітьми з обмеженими можливотями ми розглядаємо цей процес як тріаду, яка містить в собі наступні основні елементи: " вчитель", " учень" і " процес навчання", де діяльність вчителя та учня достатньо повно можна розкрити через Я-концепцію та смислові установки, ціннісні орієнтації суб'єкта.

У багатьох психологічних теоріях " Я-концепція" є одним із центральних понять. Разом з тим, ще не існує ні її універсального визначення, ні єдності в теорії. Терміни, які одні автори вживають для визначення Я-концепції в цілому, інші використовують для позначення її окремих елементів. Ми в своїй роботі беремо за основу схему, запропоновану для розгляду Я-концепції Р. Бернсом [14, 62]. Ця схема, з одного боку, відображає структуру Я-концепції, а з іншого розглядає термінологію, яка зустрічається на сторінках психологічної літератури, присвяченої Я-концепції.

За Р. Бернсом Я-концепція представлена у вигляді ієрархічної структури [14, 16]. На її вершині розташовується глобальна Я-концепція, яка вміщує всі грані індивідуальної самосвідомості. Це струмок свідомості, про який писав Р. Джемс, або почуття особистої послідовності та неповторності. У ньому виділяються два елементи: Я-усвідомлююче та Я як об'єкт. Ці розмежування умовні, і становлять лише семантичну модель. В реальному житті елементи ці настільки сильні, що створюють єдине, практично нероздільне ціле.

За визначенням Р. Бернса глобальне Я - це центр особистості, його можна назвати послом внутрішнього боку особистості. Воно представляє душевні процеси, почуття, бажання, мету та інше. Глобальне Я включає всі пізнавальні, емоційні вольові функції та одночасно має свій образ світу, а також образ себе та саморозуміння [14, 26].

Образ себе, саморозуміння як образ світу та поняття світу - результат пізнавальної, практичної та творчої діяльності людини. Структуру глобального Я можна представити так: 1. Процесуальне Я. 2. Структурне Я. 3. Образ світу та розуміння його. Всі складові глобального Я функціонально взаємопов'язані, на що і вказує Карел Блага [18, 9-11]. Процесуальне Я сприймає, мислить, фантазує, забуває, згадує, вибирає та приймає рішення, діє, вчиться, здійснює контроль, щось підсилює, від чогось відмовляється, висловлює міркування про цінності. Це центр хвилювання, переживання та усвідомлення, це внутрішній простір, в якому ми застосовуємоі наш повсякденний досвід.

Процесуальне Я діє, коли ми прокидаємося, діємо та засинаємо. Процесуальне Я кожної окремої миті " охороняє" кордон між глобальним Я та не-Я, між суб'єктом та іншими суб'єктами, встановлює кордон між свідомістю та несвідомістю. Процесуальне Я опосередковує виникнення та розвиток внутрішнього.

Кожна складова становить собою певну відповідно обмежену тематику життєвих уявлень і її можна виразити як судження про себе, наприклад: " Я вмію, я пізнаю", " У мене є (я маю)", " Яким я хочу бути" та інші. Кожна окрема складова в онтогенетичному розвитку виникає поступово. Перш за все, утворюється основна вісь " Я є". Потім на неї можуть спиратися виникаючі слідком утворення. Кожне окреме утворення робить складний шлях розвитку, встановлюється структурна ієрархія. Кожна нова складова вміщує багато мізерних часток, і становить певну підтему життєвих уявлень, поєднання яких і формує її. Необхідно уточнити ще раз, що дрібні будівельні частини складаються із багатьох уявлень, думок, які тримаються в пам'яті.

Ці почуття, як підкреслює ряд вчених, а саме: О. О. Бодалєв [21], Д. Джампольский [52], І. С. Кон [90], М. А. Робер [157], І. Т. Фролов [199] та інші, стосуються тієї чи іншої частини глобального Я, або ж глобального Я в цілому. В результаті виникає високе чи навпаки, низьке самопізнання або самоповага. Під самоповагою ми розуміємо відповідно стійке ставлення до загального (глобального) Я. Під самооцінкою розуміємо чуттєво забарвлене ставлення до себе в різних конкретних ситуаціях і різних видах діяльності. Самооцінка може змінитися після досягненого успіху або невдачі, тобто вона може змінюватися від ситуації до ситуації, в той час як самоповага залишаться відносно стійкою і синтезує багато минулих та теперішніх самооцінюваних моментів.

Самоповага, як відмічає Карел Блага [18, 14], будується з окремих конкретних самооцінок та оцінок індивіду іншими людьми. В шкільні роки в учнів вона значною мірою залежить від зовнішніх оцінок, самооцінки та конкретних успіхів у тому чи іншому виді діяльності. Протягом онтогенезу розвивається певна автономія самоповаги, зменшується її залежність від окремих успіхів або невдач та від конкретних самооцінок в різних галузях людської діяльності. Переживання від невдачі - це захист від того, що загрожує самоповазі. Як відзначає Карел Блага [18, 37], збереження позитивної самоповаги, всупереч особистим недолікам, - складова частина процесу, цілісність особистості, яка забезбечує потрібне регулювання діяльності та ставлення до неї, що дуже важливо для вчителя.

Образ свого Я та самопізнання є те ж саме, що свідомість. Окремі сторони свого Я та саморозуміння можуть " виходити" з неї. Причому здатність входження в свідомість у різних сторін структурного Я різна. Деякі з них залишаються в області несвідомого, як зазначає З. Фрейд [198, 178], але їх прояв можна знайти в поведінці людини, в його фантазіях, в жестах, в силі голосу та інше.

Розділяти результат та процес ми можемо тільки в понятійному плані; у психологічному плані вони існують разом. Так само, образ Я та самооцінка піддаються лише умовному концептуальному розрізненню, через те що в психологічному плані вони нерозривно пов'язані. Образ та оцінка свого Я зумовлюють індивіда до певної поведінки; тому глобальну Я-концепцію ми можемо розглядати як сукупність установок індивіда, спрямованих на самого себе. Але ці установки можуть мати різні ракурси або модальності. Як підкреслює Р. Бернс [14, 62], існує три основні модальності самоустановок:

1. Реальні Я-установки, пов'язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленням про те, який він є насправді.

2. Дзеркальні (соціальні) Я-установки, зв'язані з уявленням індивіду про те, як його бачать інші.

3. Ідеальні Я-установки, зв'язані з уявленням індивіду про те, яким він хотів би стати.

Ці уявлення бувають відірвані від дійсності. Як показала Р. Хорні [195, 69], велике розходження між дійсним та ідеальним Я нерідко веде до депресії, зумовленої недосягненням ідеалу. Допомогти людині відмовитися від нездійснених мрій, продиктованих ідеальним Я, дуже відірваних від дійсності є, на її думку, одним з найбільших полегшень, яких може досягти людина. Олпорт вважав, що ідеальне Я відображає мету, яку індивід пов'язує із своїм майбутнім. Комос та Соупер [184, 32] і розглядають ідеальне Я як образ людини, яким індивід хоче або може стати, тобто як набір рис особистості, які необхідні, з її точки зору, для досягнення адекватності, а інколи і суперництва. Багато авторів пов'язують ідеальне Я з засвоєнням культурних ідеалів, уявлень та норм поведінки, які стають особистими ідеалами, завдяки механізмам соціального підкріплення. Такі ідеали властиві всякому індивіду. Логічно з сказаного вище зробити висновок, що Я-концепція - є сукупність всіх уявлень індивіда про себе разом з їх оцінкою. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я, або картиною Я. Складову, пов'язану зі ставленням до себе або окремої своєї якості і, називають прийняттям себе. Я-концепція, в дійсності, визначає не просто те, що собою являє індивід, але і те, що він про себе думає, як дивиться на свою активність та можливість розвитку в майбутньому. Виділення описового та оцінного складників дозволяють розглядати Я-концепцію як сукупність установок, спрямованих до самого себе. В більшості літературних джерел при визначенні установки підкреслюються три головні елементи:

1.Позитивна складова установки. Твердження, яке може бути як обґрунтованим, так і необґрунтованим.

2.Емоційно-оцінна складова. Емоційне ставлення до цього твердження.

З.Поведінкова складова. Відповідна реакція, яка, зокрема, може виявлятись в поведінці.

Застосовуючи до Я-концепцій ці три елементи установки, можна конкретизувати це таким чином (на що вказує Т. Р. Боуер [179], Л. Колеман [214], Л. Маслов [247], Р. Сімонс [237], Д. О. Стевенс [238] та інші):

1. Образ Я - уявлення індивіда про самого себе.

2. Самооцінка - ефективна оцінка цього уявлення, яке може бути різної інтенсивності, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш або менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям або осудом.

3. Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я та самооцінкою.

Предметом самосприйняття та самооцінки індивіда можуть, зокрема, стати його тіло, його здібності, його соціальні стосунки та безліч інших особистих проявів, внесок яких в Я-концепцію дуже значний.

Оцінна складова Я-концепції - це якості, які ми надаємо власній особистості. Далеко не завжди вони є об'єктивними, і, цілком ймовірно, з ними не завжди готові погодитися інші люди. Можливо, лише вік, стать, зріст, професія, та деякі інші дані, що володіють достатньою безперечністю, не викличуть незгоди. Взагалі, в намаганнях, спробах себе охарактеризувати, як правило, присутній сильний особистістний, оцінний момент, інакше кажучи, Я-концепція - це не тільки констатація, опис рис своєї особистості, але й вся сукупність їх оцінних характеристик і пов'язаних з ними переживань.

Людина засвоює оцінну суть різних характеристик, присутніх в його Я-концепції. Під час цього засвоєння нових оцінок може змінювати значення засвоєних раніше. Як зазначає Р. Бернс [14, 66], термін " образ Я" або ж Я, які часто вживаються в літературі як синоніми Я-концепції, недостатньо передають динамічний, оцінний, емоційний характер уявлень індивіда про себе. Деякі віддають перевагу застосуванню їх для позначення лише першої складової Я-концепції. Щоб підкреслити наявність іншої (другої), оцінної складової, більшість авторів звертається до терміну " самооцінка".

Так, С. Куперсміт [234, 87] називає самооцінкою ставлення індивіда до себе, яке складається поступово і набуває звичного характеру, воно виявляється як схвалення або несхвалення, ступінь якого визначає впевненість індивіда в своїй самоцінності, значущості. Таким чином, самооцінка - це особистісне судження, міркування про свою цінність, яке відбивається в установках, властивих індивіду. Приблизно так само визначає самооцінку і В. С. Ротенберг [251, 109], для нього це позитивна або ж негативна установка, спрямована на специфічний об'єкт, що має назву Я. Таким чином, самооцінка відображає міру розвитку у індивіда почуття самоповаги, відчуття власної цінності та позитивного відношення до всього, що міститься в сфері Я. Тому низька самооцінка припускає неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості.

Будь-яка спроба себе охарактеризувати вміщує оцінний елемент, що визначається загальновизнаними нормами, критеріями та цілями, уявленням про рівні досягнень, нормативними принципами, правилами поведінки, тощо. Р. Бернс [14, 106], висуває три елементи, суттєві для розуміння самооцінки. По-перше, важливу роль в її формуванні відіграє співставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це співставлення часто фігурує в різних психотерапевтичних методиках, під час цього високий рівень співпадання реального Я з ідеальним вважається важливим показником психічного здоров'я. В класичній концепції В. Джемса [240, 32] уявлення про актуалізацію ідеального Я покладене в основу поняття, розуміння самооцінки, яке визначається як математичне співставлення реальних досягнень індивіда до його вимог і той, хто досягає реально характеристик ідеального Я, той повинен мати високу самооцінку. Якби людина відчувала розрив між цими характеристиками та реальністю своїх досягнень, її самооцінка, цілком ймовірно, була б значно нижчою.

Наступний факт, важливий для формування самооцінки, пов'язаний з інтеріорізацією соціальних реакцій на даного індивіда, інакше кажучи, людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші. Такий підхід до розуміння самооцінки був сформульований та розвинутий в працях К. Кулі [233] та С. Міда [248].

Зрештою, ще один погляд (В. В. Пуркея [250, 17]) на природу та формування самооцінки полягає в тому, що індивід оцінює успішність своїх дій та проявів через призму своєї (власної) ідентичності, індивід відчуває задоволення не від того, що він просто щось робить добре, а від того, що він обрав певне, і саме це він робить добре. В цілому люди докладають великих зусиль для того, щоб з найбільшим успіхом " вписатися" в структуру суспільства.

Необхідно підкреслити, що самооцінка, незалежно від того, чи є в її основі власні судження індивіда про себе чи інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали чи культурно задані стандарти, завжди має суб'єктивний характер.

Дані практики та літературних досліджень переконують нас в тому, що мотиваційні та настановчі структури є для людського Я справді всюдисущими. Тому можна відзначити, що в Я-концепції фіксується не тільки її позитивна складова, але й емоційно-оцінна та потенційно-поведінкова. Таким чином, Я-концепцію необхідно розглядати як динамічну сукупність властивих кожній особистості настанов, спрямованих на саму особистість [14, 37].

Позитивна Я-концепція ґрунтується на позитивному ставленні до себе, самоповазі, усвідомленні себе та власної цінності; складовими негативної Я-концепції є негативне ставлення до себе, несприйняття себе, відчуття своєї неповноцінності. Саме таке трактування ми будемо використовувати в своїй роботі.

Отож, третій елемент, що визначає установку - поведінкова складова. Це відповідна реакція, яка, зокрема, може проявлятись в поведінці. Той факт, що люди не завжди поводять себе у відповідності з своїми переконаннями, є добре відомим. Нерідко прямий, безпосередній прояв установки в поведінці модифікується або ж зовсім стримується завдяки його соціальному неприйняттю, моральним сумнівам індивіда або ж його страху перед можливими наслідками. Будь-яка установка - це емоційно забарвлене переконання, що пов'язане з певним об'єктом.

Особливість Я-концепції як комплексу установок полягає в тому, що об'єктом, в даному випадку, є сам носій установок. Таким чином, на формування Я-концепції значний вплив мають установки особистості. Як відзначає Д. М. Узнадзе [194, 101], установки - це експозиції суб'єкта, які на першому етапі носять попередній характер (попередні експозиції), але потім в процесі повторної пропозиції їх у суб'єкта спрацьовує якийсь внутрішній стан, який готує його до сприйняття подальших експозицій. Я-концепція формується під впливом різноманітних зовнішніх впливів (дій) та установок, які випробовує індивід. Особливо важливими є для нього контакти із значущими іншими, які, по суті, і визначають уявлення індивіда про самого себе. У цьому контексті необхідно звернутися до поняття диспозиції особистості з позиції діяльнісного підходу, розробленого В. О. Ядовим [218, 74]. Головна ідея полягає в тому, що людині притаманні складні системи різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку і діяльність. Ці диспозиційні утворення ієрархічно, тобто в системі, можна позначити як більш низькі і більш високі їх рівні. Визначення цих рівнів диспозиційної регуляції соціальної поведінки особистості відбувається на основі схеми, яку запропонував в свій час Д. М. Узнадзе, а саме на основі того розуміння установки, яка з'являється завжди при наявності певної потреби з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби - з другого боку. Хоча визначені Д. М. Узнадзе установки виникали під час " зустрічі" лише елементарних людських потреб і нескладних ситуацій їх задоволення [193, 140]. В. О. Ядов визначає ієрархію форм діяльності на основі розширення меж активності особистості, які відповідають розширенню її потреб [218, 74].

Якщо розглядати ієрархію рівнів різних диспозиційних утворень з позиції схеми Д. М. Узнадзе, то логічно позначити відповідну диспозицію на перехресті кожного рівня потреб, ситуацій їх задоволення. В. О. Ядов [218, 97] виділяє 4 рівні диспозицій:

Перший рівень складають елементарні фіксовані установки, які формуються на основі вітальних потреб, в простих ситуаціях (за схемою В. О. Ядова - в умовах сімейного оточення і найбільш низьких " предметних ситуаціях"). Цей рівень диспозиції можна позначити як " установка". Фіксована установка - установка, яка виникає після ряду спеціальних " фіксуючих" досвідів, де вирішальну роль відіграє не те, що специфічне для умов кожного з них, а що-небудь інше, характерне для них. Вирішальне значення в цьому процесі мають наші попередні експозиції.

У школі Узнадзе виділяє ще й так звані первісні установки. Вони виникають під час зустрічі деякої потреби, яка є у суб'єкта, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби - з другого. Як правило, достатньо однієї зустрічі, щоб виникла установка - спрямованість поведінки на якийсь певний об'єкт.

Другий рівень - це найбільш складні диспозиції, які формуються на основі потреб людини в спілкуванні, яке відбувається в малій групі, і відповідно в тих ситуаціях, які пов'язані з діяльністю в цій групі. У цьому випадку регулятивна роль диспозиції полягає в тому, що особистість уже виробила деяке певне ставлення до тих соціальних об'єктів, які введені в діяльність на певному рівні. Диспозиція такого роду відповідає соціально фіксованій установці, або аттитюду, що відповідає цьому рівню логічного виділення " аттитюда на об'єкт" і " аттитюда на ситуацію", запропонованих

Н. Рокичем [158, 74]. Аттитюд є порівняно елементарною фіксованою установкою і має когнітивний, афективний і поведінковий компоненти.

Третій рівень має справу з такими диспозиціями, в яких фіксується загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності. Диспозиції такого роду формуються в тих сферах діяльності, де особистість задовольняє свою потребу в активності, проявленій як конкретна " робота", конкретна область дозвілля та інше. На цьому рівні диспозицією є загальна спрямованість інтересів особистості (або базові соціальні установки), яка пояснює сконцентрованість особистості на якійсь сфері діяльності, її ставлення до цієї сфери. Також, як і аттитюди, базові соціальні установки мають 3-х компонентну структуру.

Четвертий, вищий рівень диспозицій, утворює систему цінностей особистості. Особливо важливе місце в цій структурі займають ціннісні орієнтації. Так, поняття ціннісні орієнтації тлумачаться як:

- ідеологічна, політична, моральна, естетична й інші основи оцінок суб'єктом навколишньої дійсності і орієнтації в ній;

- спосіб диференціації об'єктів індивідом за їх значущістю [218, 441].

Обидва ці напрямки будуть використані як основні для розкриття діяльнісного розуміння особистості. Цей процес може відбуватися як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя в суспільстві, які іноді мають характер різнонаправлених факторів, так і в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування особистості. Через ціннісні орієнтації відбувається самоактуалізація Я-концепції особистості і виявляється в цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах та інших її формах.

Людина постійно прилучена до різноманітної діяльності та здійснює ту або іншу поведінку. З метою аналізу та розуміння чинників людської поведінки ми зупинимося на теорії самодетермінації та внутрішньої мотивації Л. Едварда, Дісі та Річардом М. Руаяном [237]. Сам термін " мотивація" був введений психологами для відповіді на запитання чому або заради чого виконується певна діяльність.

Поведінку людини можна охарактеризувати з різних боків. В процесуальному плані певний поведінковий акт має початок, протікання та завершення. Він може бути охарактеризований з точки зору інтенсивності та спрямованості. Як вказують К. Н. Кофер [230, 10], Н. Чикзентмихалі, [235, 19], в більшості мотиваційних теорій аналізуються три основні параметри поведінкової активності: ініціація, інтенсивність та спрямованість. Мотиваційна поведінка є результатом дії двох факторів: особистого та ситуативного. Під особистим фактором розуміють мотиваційні диспозиції особистості (потреби, мотиви, установки, цінності), а під ситуативним - зовнішні, оточуючі людину умови (поведінка інших людей, стосунки, оцінки, реакція оточуючих, фізичні умови). Треба відзначити, що коли йдеться про зовнішні фактори, то аналізуються перш за все не об'єктивні параметри середовища, а оцінки та інтерпретації особистістю контекстуальних аспектів своєї поведінки, тобто суб'єктивне відображення об'єктивних умов та значення, якого вона цим умовам надає.

Людина поводить себе відповідно до того, як вона оцінює навколишню дійсність. Роль мотиваційних диспозицій зводиться не скільки до прямої детермінації, стільки до участі у формуванні позитивних оцінних схем, за допомогою яких людина інтерпретує ситуацію. Наступні дії є результатом цієї інтерпретації. Більшість психологів погоджуються з виділенням двох типів мотивації або двох типів поведінки: зовнішньої та внутрішньої.

Зовнішня мотивація - конструкт для опису детермінації поведінки в тих ситуаціях, коли фактори, які його ініціюють та регулюють, знаходяться за Я-особистістю або за поведінкою. Достатньо ініціюючому та регулюючому фактору стати зовнішнім, як вся мотивація набуває зовнішнього характеру.

Внутрішня мотивація - конструкт, який описує такий тип детермінації поведінки, коли ініціюючі та регулюючі фактори проходять в середині особистого Я і повністю знаходяться в середині самої поведінки.

Внутрішні мотиваційні дії не мають винагород, окрім самої активності. Люди займаються цією діяльністю заради неї самої, а не для досягнення яких-небудь внутрішніх винагород.

Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети, як стверджує Є. Л. Дісі [238, 23].У зв'язку зі сказаним вище зупинимося на законі ефекту Л. Грондайна. Цей закон проголошує, що привабливі наслідки поведінки впливають на частотність ініціації поведінкових актів, які приводять до цих наслідків. Поведінка, яка призводить до позитивних наслідків, має тенденцію до повторення, тоді як поведінка, яка призводить до негативних наслідків, має тенденцію до завершення. Для пояснення регуляції поведінки ці ідеї були використані Б. Ф. Скіннером [253].

Другим варіантом теорії зовнішньої мотивації є теорія валентності - очікування інструментальності. Даний тип теорії побудований на двох фундаментальних умовах людської поведінки, які в психології почали вживатися після робіт К. Левіна [245] та Е. К. Толмена [257]. Перша умова полягає в тому, що для того, щоб бути мотивованою в певному виді поведінки, особистість повинна переконатися, що існує прямий зв'язок між здійсненою поведінкою та її наслідками. Ця суб'єктивна впевненість одержала назву " очікувана інструментальність". Друга умова: наслідки поведінки повинні бути емоційно суттєвими для індивіда, повинні мати для неї певні цінності. Ця афективна привабливість одержала назву " валентність".

Якщо наслідки поведінки незначні для індивіда, то він буде відчувати інтенції від їх виконання. Також, якщо людина буде впевнена, що поведінка ніяк не зв'язана з її результатом, то мотивації до виконання не буде. Висока мотивація згідно з даним підходом буде тільки тоді, коли людина переконається, що бажані для неї наслідки є прямим результатом її поведінки. У рамках даної парадигми створені відомі мотиваційні теорії Л. М. Аткінсона [224] та Н. Кафке [228].

Ця група теорій належить до зовнішніх, тому що провідним регулюючим фактором є валентність зовнішніх, стосовно поведінки, наслідків та зв'язок між поведінкою та цими наслідками. Логічно проаналізувати теорії внутрішньої мотивації. Термін " внутрішня мотивація" вперше був введений Ф. Харлоу [241, 209-294]. У книзі " Динаміка поведінки", яка стала результатом ідей, вперше викладених Р. К. Вудвортсом [258, 11], - людина, як стверджує Р. К. Вудвортс, народжується з активною тенденцією засвоїти світ за допомогою поведінки. Маємо на увазі поведінку як постійний потік активності для ефективної взаємодії з довкіллям. Задоволення спонукання припиняє цю активність для того, щоб забезпечити організм необхідною енергією.

Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість в цілому має внутрішня мотивація. Внутрішня мотивація може мати перевагу під час вирішення різних завдань. Для пояснення " внутрішньої мотивації" необхідно звернутися до ідей

Ф. Хайдера [242] та Р. де Чармса [236]. Треба помітити конструк-ти: " зовнішній/внутрішній локус контролю", введені Д. Роттером [252, 1-28], " зовішній/внутрішній локус каузальності" (причинності). Локус контролю відображає точку зору докладання зусиль, що контролюють результат поведінки. Результати можуть бути під контролем або поведінкою (внутрішній локус контролю), або оточуючих сил (зовнішній локус контролю). Локус каузальності відображає точку докладання зусиль, детермінуючих саму поведінку. Вперше це поняття ввів Ф. Хайдер [242, 53] та використав його для аналізу причин поведінки індивіда під час міжособової взаємодії. Р.деЧармс [236, 269] розширив його застосування на область мотивації. " Первинною мотиваційною передумовою" є прагнення ефективно взаємодіяти з оточуючими. Людина прагне до того, щоб бути першопричиною, джерелом своєї поведінки, вона прагне до особистої каузальності. Далі, аналізуючи психологічну природу внутрішньої та зовнішньої мотивації, Р.деЧармс [236, 328] використовує конструкт " локус каузальності". " Як тільки особистість починає сприймати причини своєї поведінки як зовнішні стосовно неї самої, то її активність є зовні вмотивованою". Е. Л. Дісі [238, 62] сформулював основні положення своєї теорії так: зовнішні фактори, пов'язані з регуляцією поведінки, будуть впливати на внутрішню мотивацію особистості настільки, наскільки вони змінюють локус каузальності поведінки. Ті фактори, які сприяють екстерналізації локусу каузальності будуть пригнічувати (притисняти) внутрішню мотивацію, тоді як ті, які сприяють її інтерналізації, будуть її підвищувати. Зовнішні фактори будуть впливати на внутрішню мотивацію особистості під час виконання діяльності з оптимальними труднощами в тій мірі, в якій вони будуть впливати на почуття компетентності, за умови, що ця діяльність самодетермінована. Ті фактори, які сприяють підвищенню почуття компетентності, позитивно впливають на внутрішню мотивацію, тоді як ті, які знижують його, надають внутрішній мотивації негативного впливу[238, 63].

Як відзначає В. П. Чірков [253, 129], будь-який фактор навколишнього середовища, пов'язаний з ініціацією та регуляцією поведінки людини, має два аспекти: контролюючий та інформуючий. Дія зовнішнього стимулу (схвалення, осудження, зворотнього зв'язку і тому подібне), який сприймається об'єктом як прагнення змусити його до початку, продовження, підсилення зміни напрямку або припинення поведінки, називається контролюванням. Застосування зовнішніх ідей, які сприймаються суб'єктом не як примус до певної поведінки, а оцінюється як прагнення проінформувати його про умови і наслідки поведінки, про процес його виконання, рівні успішності, ступені компетентності та майстерності, називається інформуванням.