Протестантизм

Протестантизм — один Із головних, поряд Із православ'ям і католицизмом, напрямків християнства. Протестантизм охоплює безліч самостійних сповідань І церков

Історія протестантизму по-справжньому починається з виступу Мартіна Лютера (Німеччина, 1483—1546 р.) проти індульгенцій. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. Лютер виступив проти претензій католицького духівництва на контроль віри І совісті на правах посередника між людьми й Богом. ЦІ положення виходять із того, що можливим є безпосередній зв'язок людини з Богом. Виступи Лютера були почуті й сприйняті суспільством надзвичайно гостро.

Суть протестантизму полягає в тому, що людина може врятувати свою душу тільки вірою, яка дарується Богом, без посередництва церкви. Один з основних догматів протестантизму полягає в тому, що спасіння людини відбувається лише через її особисту віру в спокутну жертву Ісуса Христа. Лютеранська реформація проголосила вчення про загальну рівність усіх віруючих перед Богом 3 таїнств визнаються хрещення й причастя. Віруючі відкидають авторитет папських декретів і послань, не підкоряються самому папі. Протестанти відкидають ченців, прела-тів, хресне знамення, священні шати, ікони, вимагають скасування відособленого стану священиків, не визнають культу Богородиці, чистилища, богослужіння складається з проповідей, спільних молитов І співу псалмів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнане Священне писання, яке кожен віруючий міг трактувати за власним розумінням. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, І вона стала настільною книгою прихильників реформованого християнства

У Біблії мовиться: «Праведний вірою живий буде». Ця ідея лягла в основу сформульованих Лютером головних принципів Реформації. Він записав їх у вигляді 95 тез, обнародуваних 31 жовтня 1517 р. Тези написані на північних дверях Замкової церкви Віттенберга, а дата 31 жовтня стала святковою для протестантів.

У першій половині XVI ст. реформаційний рух почав швидко поширюватися за межами Німеччини, він відразу ж був підхопле«ий у Швейцарії, і дав поштовх до розвитку нових різновидів реформаційного руху — цвінгліанства і кальвінізму.

Цвінгліанство більш рішуче порвало з обрядами католицизму: причащання почало розглядатися як простий обряд, чинений у пам'ять про смерть Ісуса Христа, де хліб і вино є лише символами його тіла й крові. На відміну від лютеранської церкви, в організації цвінгліанської був уведений республіканський принцип: кожна громада самостійна й обирає собі священика сама.

Кальвінізм одержав більше поширення через висунуту ним нову й сміливу течію. Організатором її став Жан Кальвін, що у своєму вченні спирався не на Євангеліє, а на Старий Завіт. Одним із головних догматів кальвінізму є вчення про «приречення»: усі люди, згідно з непізнаваною божественною волею, поділяються на обраних і засуджених; ні вірою, ні «добрими справами» людина не може нічого змінити у своїй долі: обрані призначені до порятунку, їм приготований рай, відкинуті — до вічних мук, тому йдуть до пекла. Вчення про приреченість грунтується на положенні, шо Ісуса Христа теж Бог призначив страждати за наші гріхи.

Кальвіністи відмовляються від церковної ієрархії, зовнішніх атрибутів католицького культу: ікон, вбрання, свічок і т. ін., визнають старшин (пресвітерів), проповідників, співи, читання й коментування Біблії. Пресвітери й проповідники складали консисторію, що займалася справами громади.

Послідовники протестантських церков кальвіністської орієнтації (кальвіністи, або реформатори) мали широкий вплив у Шотландії, Нідерлаидах, на півночі Німеччини, у Франції, в Англії.

Основний принцип іншого напрямку — конгрегаціоналізму (від лат. congregaiio — з'єднання) — повна віросповідальна й організаційна автономія кожної конгрегації. Конгрегаціоналізм розповсюджений у Великобританії і її колишніх колоніях. Прихильників кальвінізму, англійську буржуазію, називали пуританами. На відміну від кальвіністів, пуритани заохочують до проведення служб і проповідництва всіх мирян. Проповідують принцип мирського й релігійного колективізму, тому одержувачем благодаті вважають усю громаду, при цьому кожна громада повинна бути абсолютно вільною у виборі віросповідання.· Вчення про приреченість долі людини й ідея непогрішності Біблії для них не такі важливі, як для кальвіністів.

У Шотландії утвердилася пресвітеріанська церква, що виросла з кальвінізму. Пресвітеріани (від грецьк. presbyteros — найстарший) — помірні пуритани. Парламент Шотландії в 1592 р. прийняв рішення зробити це вчення державним. Єпископство ліквідоване, на чолі церковної громади — пресвітер, що обирається членами громади. Громади поєднуються в союзи, місцеві й державні. Обряд зводиться до молитви, проповіді пресвітера, співу псалмів. Літургія скасована, не читається ані «Символ віри», ані «Отче наш». Святами вважаються тільки вихідні дні. Пресвітеріанська церква виходить із визнання єдиновладдя Христа в громаді віруючих і рівноправності всіх її членів.

Англіканська церква — державна церква Англії. Реформація тут почалася не як народний рух, а з ініціативи правлячих верхів. У 1534 p., після розриву місцевої католицької церкви з Римом, англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи й оголосив її главою короля Генріха VIII. Тобто церква була підпорядкована королівській владі, за умови, що король не має права проповідувати слово Боже й робити таїнства. У середині XVI ст. було введене богослужіння англійською мовою, скасовані пости, вилучені ікони й образи, перестала бути обов'язковою безшлюбність духівництва. Були збережені літургія І деякі інші обряди, хоч і з застереженнями, визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, а також залишився недоторканним єпископат. Склалося вчення «середнього шляху», тобто середнього між римським католицизмом і континентальним протестантизмом. Основи англіканського віровчення відбиті в «Книзі загальних молитов».

Найбільш масовим за кількістю послідовників е баптизм (від грецьк. baptize — занурюю у воду, хрещу). Вчення прийшло до нас у 70-і роки XIX ст. Воно виступає за хрещення людей тільки в дорослому віці, коли людина може свідомо вибрати собі віру. Баптисти визнають єдиним джерелом віри Священне писання, утверджуючи принцип виправдання вірою. Вчення відкидає культ святих, ікони. Богослужіння в них максимально спрощене і складається зі співів, молитов і проповідей. Євангельські християни зберігають чотири обряди: хрещення (для дорослих), причащання у вигляді хліболамання, шлюб, та рукопокладення (священство). Хрест для євангельських християн не є символом для шанування.

Рух адвентистів (від лат. adventus — пришестя) виник у 30-х роках XIX ст. у США, у період найжорстокішої економічної кризи, масового безробіття. У такій ситуації пророкування про друге пришестя Ісуса Христа для страшного суду над живими і мертвими сприймалося як спасіння. Найбільш численними серед них є адвентисти сьомого дня.

Така загальна картина виникнення протестантизму й розвитку основних його напрямків.

Причини розколів церкви численні, складні, і при цьому не завжди ставилися благі цілі, не завжди дотримувалися інтереси народу. Можна впевнено сказати, що головною причиною цих розколів були людський гріх, нетерпимість, неповага до людської волі, зіткнення різних ідеологій, а також розвиток нових суспільних відносин.

Сьогодні керівники як західної, так і східної церков прагнуть до подолання пагубних наслідків багатовікової ворожнечі. Так, у 1964 р. Папа Римський Павло VI і Константинопольський патріарх Афінагор урочисто скасували взаємні прокльони, висловлені представниками обох церков у XI ст. Покладено початок подоланню гріховної роз'єднаності західних і східних християн.

На початку XX ст. поширився так званий екуменічний (від грецьк. oikumenе — населяю) рух. Сьогодні цей рух здійснюється головним чином у рамках Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). Одним із найбільш активних членів ВРЦ є Російська Православна Церква. Єдність церков — це насамперед усвідомлення того, що усі віруючі читають одне Євангеліє, що усі вони — Його учні і, нарешті, що всі люди — діти єдиного Бога. Тому християни повинні прагнути поєднати все краще, здобуте в історії кожної Церкви. Почуття християнської любові не повинне поєднуватися з неприйняттям або ворожнечею по людей іншої віри або невіруючих.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРИ

1. Лубський В. І. " РЕЛІГІЄЗНАВСТВО" Київ " Вілбор" 1997 р.

2. Каутский К. І. " ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА" М. 1990 р.