Заповіт» Т. Шевченка як твір світового звучання.

«Заповіт» — вірш у формі послання-заповіту Тараса Шевченка, написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі. Твір є своєрідним гімном визвольної боротьби українського народу, мав і має великий вплив на українську культуру, зокрема, був покладений в основу музичних творів низки композиторів, активно використовується в культурному житті, перекладений понад 150 мовами народів світу. Цей твір можна вважати одним з національних гімнів України. Шевченко написав його в час тяжкої хвороби у грудні 1845 року.

Вірш написано на Різдво 25 грудня 1845 р. Т. Г. Шевченко не знав тоді, що ця його поезія стане найпопулярнішою піснею, народним гімном, бойовим закликом до боротьби не тільки на його батьківщині, але й далеко за її межами. Не думав тоді автор «Кобзаря» ні про славу, ні про почесті, ні про можливу кару за свої сміливі думки. Він тільки хотів, може, в останній раз сказати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт.

На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет вже вирушив у путь на Чернігівщину з тим же таки завданням Археографічної комісії.

А «Заповіт» пішов у люди: його переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, вивчали напам'ять аж поки твір не потрапив на сторінки невеликої збірки «Новые стихотворения Пушкина і Шевченки», що була надрукована у Лейпцігу 1859 року, пізніше — у Львові (1863 р.) та Петербурзі (1867 р.). Але найбільшого поширення він набув під час перевезення тіла Шевченка на Україну. Велика заслуга в цьому художника Г.Честахівського, який багатьох із тих, що прийшли на Чернечу гору попрощатися з Кобзарем, навчив «Заповіту».

В різних списках і різних виданнях цей вірш мав різні назви: «Завіщаніє», «Заповіт», «Думка», «Остання воля». З 1867 року за ним закріпилася назва «Заповіт».

«Заповіт» — квінтесенція всієї творчості Шевченка. У ньому сфокусовано провідні ідеї, мотиви й образи гнівної музи поета-борця, Увесь твір звучить як пристрасна промова революційного трибуна, звернена до народу.

В елегійно-епічному тоні засобами народної символіки Шевченко малює у перших строфах вірша поетичний образ України, зігрітий любов'ю. Але в наступних рядках мова його стає уривчаста, схвильована — про ворогів вітчизни поет не може говорити спокійно.

Силу Шевченкового «Заповіту» одразу відчули охоронці самодержавства. Шеф жандармів і начальник третього відділу Орлов, переглядаючи рукописну збірку «Три літа», яка стала головною підставою для звинувачення поета й заслання — аж на десять років, з люттю перекреслив текст «Заповіту», кваліфікувавши цей твір (та деякі інші) як рос. «в высшей степени дерзкого и возмутительного содержания».

Образ степової гори-могили великого Кобзаря став національною святинею, оспіваною поетом у його «Заповіті».

Друзі поета, його сучасники, народ свято виконали заповіт. З далекої північної столиці тіло Шевченка довго везли на Україну, не поховали й у Києві, попливло воно переповненим у повінь Дніпром далі, у край, де високі могили стоять над цією рікою. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіряючи величність місця із заповітними рядками, а тендітні дівочі руки, за давнім народним звичаєм, покотили віз із важкою свинцевою труною горами й долинами у довгу останню путь. Тут, на крутій горі, над самим, Дніпром і поховали.

Поставили на високій могилі над Дніпром дубовий хрест. В жодного правителя світу нема такої грандіозної усипальниці, якою стала над горою сама твердь небесна. Так поховав народ свого вірного сина.

Перший переклад «Заповіту» здійснено 1862 року польською мовою. Переклад виконав А. Гожалчинський. 1868 року вірш перекладено сербохорватською в інтерпретації А. Николина, 1869 року — російською. Переклад виконав М. Гербель.

Сприяли поширенню «Заповіту» за межами України й українські поети. Іван Франко 1882 року переклав вірш німецькою мовою, а Сильвестр Калянець, мешкаючи в Бразилії, 1936 року переклав «Заповіт», як і низку інших поезій Кобзаря, португальською мовою.

Заповіт, зокрема, переклали: білоруською мовою — Бядуля Змітрок, Янка Купала, польською мовою — Єжи Єнджеєвич. 1964 року у видавництві «Наукова думка» видано книгу «Заповіт Тараса Шевченка мовами народів світу». Є також видання «Заповіту мовами народів світу», що видано 1989 року.