Журнал» Т. Г. Шевченка

1.

2.

3. .“ Енеїда” І. Котляревського – новаторство, традиція, елементи наслідування.

У XVII–XVIII ст. широкої популярності набуває бурлеск. Спочатку в Західній Європі, а потім і в Росії з’являється бурлескний жанр, пов’язаний з пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травестійного пародіювання виявилася Вергілієва “Енеїда”. З’явився цілий ряд “Перелицьованих “Енеїд” (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М. Осидова), а також російських ірої-комічних поем, насамперед бурлескної поеми В. Майнова “Елисей, или Раздраженный Вакх”, у якій відверто пародіювався класичний античний епос.
Бурлескно-травестійні твори були широко представлені у XVIII ст. і на Україні. У пародійних різдвяних і великодніх віршах-травестіях об’єктом висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в розвитку українського історико-літературного процесу в цей час, безперечно, мали позитивне значення. О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики, що не відповідала вже новим духовним потребам українського народу, до світського, пізніше реалістичного письменства на Україні.
Остаточного удару церковній схоластиці завдала “Енеїда” І. Котляревського.
Приступаючи до опрацювання Вергілієвої “Енеїди”, І. Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього і була і “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова. “Енеїда” І.Котляревського вийшла друком 1798 року. Але цій події передувала майже тридцятирічна, нехай і з перервами, робота над текстом. І письменник дійсно зміг досягти художньої досконалості тексту. «Енеїда» — перший твір нової української літератури. Цей твір принципово відрізняється від усього, що було створено українськими письменниками до того часу. Тому нова українська література починає свій відлік саме з цього твору.

Пишучи поему, І. Котляревський спирався на попередню традицію. У творі відчутні впливи філософії Сковороди, бурлескної літератури, інтермедій, вертепної та шкільної драми, поетичної традиції (зокрема, творів Некрашевича), а найбільше — впливи самого життя, народних звичаїв та традицій, народного характеру. Справа в тому, що у своєму творі Котляревський змалював життя народу, тоді як попередня література часто була далека від народного життя.

Великий внесок І. Котляревського полягає також і в залученні народної мови до літератури. Існують навіть словники української мови, складені на основі творів І. Котляревського. Про багатство мови «Енеїди» створено окремі наукові праці. Підрахували, що тільки на позначення поняття «ходити» Іван Котляревський вживає не менш як сорок синонімів.

Ніхто до Котляревського не зображував так яскраво народні звичаї. Сцени весілля, святкувань, народних гулянь прописано з такою точністю, стільки назв ігор, страв, одягу ми зустрічаємо в поемі, що недаремно «Енеїду» називають енциклопедією тогочасного народного життя.

Якщо попередники і сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то український поет свідомо ставав на інший шлях – він прагнув до “перелицювання”, травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності. При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І. Котляревського безсумнівно перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які “давно відійшли до історико-літературного архіву” (О. Білецький).
У поемі І. Котляревського бурлеск набував нових естетичних функцій – сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирав нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. У своїй “Енеїді” І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях.
Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень “людей старих” І. Котляревський, вивертаючи “наизнанку” класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних “жеманних”, “од старості сварливих муз”; він кличе нову музу – “веселу, гарну, молодую ”, і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIX ст.
“Енеїда” – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І. Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, “бідній, нищій…”. З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву “під Бендер’ю” і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка.
Перенісши події з античного світу на український грунт (у поемі фігурують міста і села Полтавщини, земляки автора – Мусій Вернигора, Тигренко; у пеклі Еней зустрічає " своїх” – “Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка...»; виступають вони і під античними псевдонімами, переодягнувши троянців і латинян в одяг українського козацтва XVIII ст., І. Котляревський з неповторним добродушним лукавим гумором і теплотою розповідає про військові мандри Енея і троянського війська, про загартовані у боях з ворогом славні “полки козацькі”.
Еней і його «ватага» – з одного боку, це відчайдушні гультяї, “розбишаки”, “харцизяки”, які, не знаючи втоми, і б’ються, і п’ють, і “женихаються”, а з другого – вони наділені поетом кращими рисами козацької вдачі, показані такими, якими подавало їх народне світобачення, фольклорні легенди, пісні, перекази. Це – справжні воїни, сміливі й відважні, люди високої доблесті й бойової мужності. Поет уславлює їх бойове побратимство, героїку, самовідданість; він утверджує велич українського народу, його волелюбні устремління і життєлюбство. І. Котляревський зумів подати узагальнений образ українського народу з його високими моральними якостями, з його волелюбністю і любов’ю до своєї батьківщини, з його життєрадісністю і оптимізмом. Цей образ і е головний героєм його невмирущої. “Енеїди”.
«Енеїда» Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями, комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми класицизму та просвітительського реалізму.
Суть “Енеїди” Котляревського полягає не в пародіюванні “Енеїди” Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід Скаррона, Блюмауера, Осипова, Котельницького певною мірою прислужився Котляревському), а в намаганні віднайти гармонію між традиціями «природного» національного буття українського народу і новими суспільно-державними порядками, які запанували в Україні наприкінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним.
Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу часи гетьманщини. У піднесено-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину — Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави. На його думку, автономність українських військових з'єднань у складі Російської держави не суперечила б загальноімперським інтересам, оскільки ці сили могли б успішно «справляти повинність» в охороні кордонів імперії від зовнішніх ворогів. В кінцевому підсумку, як і у Вергілія, ідея патріотизму підноситься Котляревським як найвища громадянська доблесть.
Гумористичне змалювання народного життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» свого часу дало привід для неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, яку найбільш виразно представляв П. Куліш (та й Т. Шевченко назвав «Енеіду» «сміховиною на московський кшталт»), першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу сміху письменника.
Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енеїду» Вергілія, віддалену від української дійсності XVIII ст. багатьма віками, великою мірою близькі були й міфологічна сторона твору античності, ексцентричність та афективність поведінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І водночас це був світ новий, український, представлений крізь призму народної сміхової культури, всупереч суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія.
До сфери карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульного осміяння потрапляють і римські боги, що так багато в чому нагадують українських можновладців. Суто серйозний і незмінно похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники всіх станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жаским пеклом розквітає безтурботність веселого раю. І водночас крізь веселість, що однаковою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса та потойбічне царство, прозирають і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна українська дійсність, суспільство, яке пригнічує свободу людини.
Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства — від панів до слуг.
«Енеїда» засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях — не тільки у самовизначенні своєї долі, загальних уявленнях про реальний світ, у психічному складі, а й у релігійних уявленнях.
Глибоко народна й специфічна природа сміху «Енеїди», що є організуючим центром усієї поеми й визначає характер естетичного відношення до дійсності, виводить цей твір з ідейно обмеженого й малопродуктивного в історико-літературному плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ європейської літератури, осяяний світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до «Моргайте» Л. Пульчі, «Декамерона» Дж. Боккаччо, до гуманістичної сатири переддня європейського Просвітництва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М. Сервантес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, Й. Фішарт), до комічних національних епопей часів Просвітництва («Мишоїда» й «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» Ш. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та «Боротьба мишей і жаб» тощо). «Енеїда» засвідчує зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII-XVIII ст. та бурлескною комедією XVIII ст.

Журнал» Т. Г. Шевченка

Щоденники здавна існують в українській літературі. Класичними зразками цього жанру стали «Журнал» Т. Г. Шевченка, а в літературі XX сторіччя щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса. Це щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, записи автором певних подій, учасником і свідком яких він був. Жанрова специ­фіка щоденників полягає в тому, що в них відсутній єди­ний сюжет, немає єдиного спільного ідейного задуму. Естетичної цілісності щоденникам надає сам автор. Його роздуми день за днем нанизуються на єдиний стрижень, у результаті чого щоденник набуває певної, досить умов­ної закінченості.

У Шевченковому «Журналі» сам по собі хиткий жанр щоденника стає ще більш захитаним: цей бо текст трохи щоденник, трохи подорожній нотатник, трохи «альбом», а трохи якась антологія.

Шевченко, передовсім, передбачував принаймні двох справжніх читачів. «[Михайлові] Лазаревському замість листа пошлю ці два зшитки мого журналу, хай читає з Семеном [Артемовським], дожидаючи мене». І справді, 12 липня 1858, Шевченко подарував рукопис «Журналу» Михайлові Лазаревському з нагоди його іменин.

«Журнал», отже, написаний передовсім для «милих щирих друзів».

Одна з можливих причин того, що «Журнал» написаний російською мовою — це ті знайомі й незнайомі «искренние друзья».Передбачуваний читач «Журналу» тільки подекуди сходився з уже дійсними читачами Шевченкової української поезії. Ми ж знаємо, що деякі з цих останніх дуже дорікали Шевченкові (і нарікали на нього) за мову цього «інтимного» тексту. А коли ми вже при мові «Журналу», то неможливо не погодитися з тими дослідниками, які твердять, що Шевченкові було природніше писати свій щоденник російською мовою, бо він жив у чужому середовищі, «де урядовою й товариською мовою була мова російська.

Шевченко писав свій «Журнал» від червня 1857 до травня 1858 року, в особливо неспокійний період життя: чекання на офіційний документ звільнення з Новопетровської кріпости, довга зупинка в Нижньому Новгороді через «непорозуміння» (з боку влади — цілком навмисне) щодо дозволу жити в Петербурзі, коротка хвороба а Москві і, врешті, перші місяці життя в «рідній» столиці. Отже, текст можна умовно поділити на чотири частини, залежно від даних умов його писання: 1) Новопетровське; 2) плавба Волгою до Нижнього Новгороду; 3) Нижній Новгород; 4) Москва і Перербурґ.

Перша частина «Журналу» писана, — коли поетове життя проходило у бездіяльності й розпачливій нудьзі чекання. Друга частина стає подорожнім нотатником. Третя частина де в чому наближається до «нормального» щоденника. У Москві, а вже особливо у Петербурзі, Шевченко майже безупинно бігає по обідах та вечерях, і його проза задихано поспішає за ним, іноді не встигаючи.

Притаманний «Журналові» лагідно-розповідний, злегка іронічний тон іноді обривається блискавично-громовим гнівом, що його ми добре знаємо з Шевченкової поетичної творчости.

В «Журналі» є дуже багато про театр. Та навіть у пасажах, що не зв’язані з театром, Шевченко називає себе «лицедієм». Можна сказати, що текст цієї книжки — це своєрідна сцена, на якій єдиний актор виконує всі ролі п’єси, що її він сам для себе написав.