Ліберальні французькі романтики: Тьєрі, Гізо, Міньє

Велика Французька революція стала епохальною подією, яка суттєво вплинула на зміну не тільки політичних, соціальних й господарських стосунків на європейському континенті, але й вчинила справжній перелом у суспільній свідомості європейців, запровадивши нові світоглядні орієнтири. Політичні ідеї лібералізму розчистили шлях для демократизації суспільства, у економічному житті спричинили поширення й утвердження капіталістичних відношень і початок “віку індустріалізму”, змусили розробляти нові ідеї світобачення.

Філософське осмислення минулого й сьогодення народило на початку ХІХ ст. такий своєрідний інтелектуально-культурний феномен як романтизм, який охопив всі сфери мислення і творчості. У першій половині ХІХ ст. він просякнув більшість європейських історіографій. Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках ХІХ ст. змінилися більш оптимістичною візією ліберального романтизму. Його представники звернулися насамперед до з’ясування феномену народу та його ролі в історії. На початку третього десятиріччя французька історична думка збагатилася низкою історичних праць, яким судилося вчинити могутній вплив на європейський інтелектуальний рух.

Одним з засновників ліберального романтичного напряму у французькій історіографії був Огюстен Тьєррі (1795-1856). У 1820 р. з’явились друком десять його листів під назвою “Листи з історії Франції”, опублікованих раніше у періодиці, в яких лунав заклик оновлення вивчення французького минулого. Вчений зазначав, що попередні історики не займалися дослідженням історії народу, громадянства, маючи на оці лише історію королів та інституцій. Вивчення минулого народу — це передусім дослідження “національного духу” і того імпульсу, який виходить від мас, що йому “ніщо не може протистояти”. Народні маси не усвідомлюють того, що рухає їхніми діями, але факт полягає у тому, що не вожді, а маси грають вирішальну роль у історії [38, 10-11]. Одночасно Тьєррі критикував просвітників за абстрактність їхніх раціоналістичних побудов, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у “дух епохи”, використовуючи відчуття та інтуїцію. Історик не відкидав й раціональних методів, які, на його думку, дозволяють встановити певні закономірності. 1825 р. побачила світ одна з головних праць Тьєррі “Історія завоювання Анґлії норманами”, яка забрала у молодого історика багато сил і енергії (він майже втратив зір). Вона була важливою для розуміння дослідницького методу вченого. Історію Анґлії він розглядав через конфлікт двох народів — завойовників-норманів і підкорених анґлосаксів. Завоювання поклало початок складанню станів, кожен з яких відбивав власний “національний дух”, що призводило до постійних гострих станових конфліктів. Пізніше цю схему вчений переніс на історію Франції, де завойовниками виступали франки (майбутня шляхта) і поневолені гало-римляни (“третій стан”). Історія Франції представляла собою боротьбу цих двох станів-націй, кожна з яких була носієм відмінних національних рис. Ця боротьба повинна завершитися повною перемогою третього стану і відновленням його прав.

1820-ті роки вивели на арену плеяду талановитих французьких істориків, які підтримали заклики Тьєррі. Серед них найбільш помітною постаттю був Франсуа Ґізо (1787-1874) — плідний історик і активний політик. У своїх голосних працях (“Досліди з історії Франції”, “Історія цивілізації в Європі”, “Історія цивілізації у Франції” та ін.) він виступив, насамперед, як вмілий синтезист, якому властиво узагальнювати й систематизувати значний фактичний матеріал. Теоретичний нахил творів Ґізо більшою мірою прив’язував його до філософської історії Просвітництва, а ідея прогресу в них домінувала. Вчений поділяв ідеї “теорії завоювання” і утворення станів, доповнюючи їх концепцією виникнення майнової нерівності, пов’язаної з захопленням землі. Прагнучи створити власну філософію історії, Ґізо робив наголос а цивілізаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві, соціальних стосунках, духовному житті. Він зробив важливе спостереження щодо зв’язку матеріальних умов життя з соціальними і духовними, показавши, що у кожну епоху релігійна боротьба, в сутності, була прихованою боротьбою станів за політичне та ідеологічне панування у суспільстві. Вчений високо оцінював історичне покликання третього стану (буржуазії), виводячи його з особливих психологічних рис, котрі дозволяють створювати капітал і просувати суспільство по шляху прогресу.

До послідовників Тьєррі належав також Франсуа Огюст Міньє (1796-1884). Об’єктом його досліджень була Французька революція, якій він присвятив багато праць, найголовнішою з яких була “Історія Французької революції” (1824). Йому належить перша наукова концепція революції, яка заторкнула також важливі теоретичні питання. Зокрема, вчений констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила “внутрішній стан нації”, відокремивши середньовічні порядки від нових, більш справедливих. Вона була наслідком тривалої станової (класової) боротьби між привілейованим, середнім і плебейським станами. У цій боротьбі симпатії історика були на боці “середнього” стану — носія нових соціальних і національних цінностей. Французькі романтики, на відміну від просвітників, у центр історичного процесу ставили не абстрактний розум, а колективний “народний дух”, який був притаманний кожній нації, як продукту її історичного (поки що не окресленого більш докладно) розвитку. Конфлікт між народами у сиву давнину — завоювання одних другими — зруйнував єдність всередині народу і призвів до виникнення станів-класів, котрі внесли у історію суперечності і боротьбу. Ця боротьба неодмінно призведе до рівноправності станів, єдності новочасної нації і справедливого суспільного устрою. Фактично, це була та ж ідея просвітницького прогресу, але значно більш наближена до конкретної людини з допомогою “колективної” психології (“народний дух”) і соціальних відносин (станова боротьба), які штовхали до усвідомлення поняття “історичної творчості людини”.