Методичні поради до вивчення теми

Пізнавальний потенціал системної парадигми конкуренто­спроможності дозволяє інтерпретувати конкурентоспроможність економічних систем на будь-якому рівні їх агрегування - від мікроекономічного до міжнародного. У системно-праксеологічній моделі міжнародної конкурентоспроможності підприємства метою мікроекономічного суб'єкта євходження у сві­товий ринок та збереження життєздатності як суб'єкта міжнародної економічної діяльності. Системоутворюючими елементами в цій мо­делі є: підприємство - суб'єкт міжнародної економічної діяльності; зовнішній ринок; міжнародний економічний простір взаємодії, що зумовлює формування особливого сутнісного змісту міжнародної конкурентоспроможності підприємства.

Міжнародна конкурентоспроможність підприємства - це си­стемна властивість, яка забезпечує реалізацію мети та досягнен­ня результатів, необхідних і достатніх для усталеного функціону­вання підприємства як суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності.

У сучасній економічній теорії міжнародна конкурентоспромож­ність визначається як системний атрибут нової економіки, що зу­мовило інтенсивний пошук моделей і технологій її забезпечення та аналіз у контексті еволюцій теорій міжнародної торгівлі, світового економічного розвитку, глобалізації конкуренції та ін.

Обґрунтування причин міжнародної торгівлі та спеціалізації країн в міжнародному поділі праці у світовій економічній думці бере початок з ідей меркантилізму щодо домінантної ролі експорту в структурі зовнішньоторговельного обігу країн.

З обґрунтуванням принципів абсолютних (А. Сміт) і порівняль­них (Д. Рікардо) переваг у міжнародній торгівлі змінювалось бачен­ня проблем міжнародної конкурентоспроможності та методів їх розв'язання. Відмінності в природнокліматичних умовах країн та їх господарських механізмах були доповнені (Хекшер - Олін) відмін­ностями у забезпеченні та в ефективності використання факторів виробництва.

На індустріальній стадії розвитку різко підвищується значення науково-технологічних факторів і на зміну порівняльним перевагам у механізмі забезпечення міжнародної конкурентоспроможності вводиться поняття «технологічні переваги», що відбиває зростаю­чу роль технологічного ресурсу в структурі факторіальних джерел міжнародної конкурентоспроможності.

За оцінками фахівців, частка технологічних джерел конкуренто­спроможності розвинених країн сьогодні складає 80-85%. Такий примат науково-технологічного чиннику знаходиться у повній від­повідності з сучасними теоріями економічного зростання і конку­рентоспроможності. Але якщо для одних країн зростання ролі тех­нологічного ресурсу забезпечує зміцнення їх конкурентних позицій, то для інших, у тому числі й України, його наслідками стають про­блеми гальмування процесу їх ефективної інтеграції в систему сві-тогосподарських зв'язків.

Технологічні перетворення, по-перше, радикально змінюють структуру світового попиту на трудові ресурси, посилюючи попит на висококваліфіковану і зменшуючи попит на некваліфіковану працю.

По-друге, обумовлюють звуження попиту розвинених країн на сировинні ресурси внаслідок упровадження ресурсе-, енерго- та матеріалозберігаючих технологій; по-третє, звужують сферу застосу­вання традиційної моделі формування конкурентних переваг і роз­ширюють сферу дії технологічної конкуренції; по-п'яте, змінюють географічну, товарну структуру та умови міжнародної торгівлі – їх погіршення для експортерів сировини та низькотехнологічних ви­робів і поліпшення – для експортерів високотехнологічних і науко­ємких виробів.

Прискорення науково-технологічного прогресу в останній чвер­ті XX ст. призвело до різкого зниження праце-, матеріале- і енерго­ємності виробництва в розвинених країнах, що, у свою чергу, спри­чинило падіння ролі дешевої робочої сили і сировинних ресурсів та поставило перед країнами, що спеціалізуються на їх експорті, про­блему зниження рівня їх участі у міжнародному поділі праці.

Створення і впровадження нових технологічних процесів до­зволяє розвиненим країнам не тільки позбавитись «вузьких місць», пов'язаних з нестачею тих чи інших факторів виробництва, а й за­безпечувати високу конкурентоспроможність навіть у галузях еко­номіки з дуже високими ставками заробітної плати. Так, у США висококонкурентоспроможними і одночасно з найбільш високими ставками заробітної плати є аерокосмічна галузь, інформаційні по­слуги, електроніка та ін.

Зниження ролі традиційних порівняльних переваг у міжнарод­ному поділі праці зумовлюється також модифікацією критеріїв конкурентоспроможності: чинник дешевизни робочої сили далеко не завжди спрацьовує в частині забезпечення високої якості і наукоємності продукту та не може суперничати із комп'ютеризованим і високотехнологічним виробництвом.

Модифікація порівняльних переваг, що раніше визначали кон­фігурацію міжнародного поділу праці, зумовлюється також сер­йозними змінами у транспортному чиннику і пов'язаними з різким зростанням швидкості і вартості транспортування товарів у світо­вому економічному просторі. Впровадження нових технологій фасування, пакування, завантаження і розвантаження товарів у портах призвело до стрімкого зростання продуктивності морського тран­спорту: вартість перевезення тони нафти на відстань однієї тисячі кілометрів сьогодні дорівнює вартості поштової марки, а вартість перевезення тони руди від Бразилії до Європи дорівнює вартості поїздки в таксі між двома вокзалами великого європейського міста.

Девальвація традиційних чинників розвитку міжнародного по­ділу праці зумовлюється і переорієнтацією міжнародних інвести­ційних потоків, які супроводжують інтеграційні процеси в країнах з відносно низькими валютно-фінансовими ризиками та зі схожим економічним соціальним і науково-технологічним рівнем розвитку. Таке спрямування міжнародних інвестиційних потоків не тільки створює передумови для прискореного розвитку одних країн, а й спричинює значні порушення обсягів, структурних і вартісних про­порцій міжнародного економічного обміну. Наслідком цих змін стає поглиблення розриву в рівнях розвитку країн та їх розмежування на технологічних лідерів і аутсайдерів, що закладає нові джерела на­пруженості та конфліктів не тільки у сфері економічного обміну, а й в усій системі міжнародних відносин.

Масштаби і глибина змін у міжнародному поділі праці під впли­вом науково-технологічного прогресу створюють для зовнішньое­кономічних зв'язків України значні труднощі та проблеми. В їх по­доланні слід, насамперед, прискорити і здійснити у відповідності з цими змінами в міжнародному поділі праці ефективну реструкту­ризацію економіки України. Тільки за цієї умови може бути здійсне­но прорив до світового рівня конкурентоспроможності та ефектив­на інтеграція її економіки у світове господарство.

Поняття «фактор» є одним із найважливіших у теорії конкурентоспроможності, а факторний аналіз – одним із найбільш динаміч них її розділів. Факторному аналізу конкурентоспроможності при свячено велику кількість як зарубіжних, так і вітчизняних праці], що зумовлюється, зокрема, посиленням значущос­ті інституційного інтелектуального, просторового та темпорально­го чинників у механізмах сучасного економічного розвитку та між­народної конкуренції.

Згідно з сучасним тлумаченням, фактор – це істотне об'єктивно причинне явище, вплив якого визначає характер або окремі риси об'єкта впливу. Першою властивістю фактора є те, що він володіє спроможністю при впливі на будь-який предмет (явище) змінювати його кількісні та якісні характеристики. Друга властивість фактора пов'язана з його силою, яка у взаємодії з іншим предметом придає імпульс руху та змінює характеристики предмету впливу. По-третє, фактор є величиною векторною, яка в кожен момент часу має точ­ку впливу на предмет, кількісне значення впливу та його спрямова­ність у просторі.

Теоретичне ядро факторного аналізу конкурентоспроможності складає ідея якості факторів та їх ідентифікація за рангом значу­щості, що дозволяє визначити «статус» певного фактора або його порівняльну характеристику.

Суть ідентифікації як наукового методу пізнання вперше сфор­мульована М. Вебером. Сучасна його інтерпретація полягає в тому, що за алгоритмом метод ідентифікації є порівняльним, а за харак­тером результату – у співвідношенні «загальне – особливе – специ­фічне» – розкриває особливості того чи іншого явища. При цьому результати порівняльного аналізу прямо й безпосередньо залежать від того, наскільки коректним є вибір «еталона», на основі якого по­рівнюються фактори конкурентоспроможності.

У площині саме цього методологічного принципу порівняння факторних моделей конкурентоспроможності у високотехнологічних галузях із «аграрним еталоном» конкурентоспроможності в роботі навряд чи можна визнати коректним. Некоректність ви­бору бази порівняння зумовлює альтернативний опис факторів за схемою: «основні - розвинені», «низького рангу - високого рангу», «консервативні - прогресивні».

Практика функціонування високотехнологічних галузей дійсно підтверджує «прогресивний» рух їх конкурентоспроможності за рахунок нарощування інтелектуальної, інноваційно-технологічної її складових. У той же час вона свідчить про те, що фактори «низького рангу», такі, як земля, природні ресурси, географічне розташування та інші є домінантними в моделях конкурентоспроможності не тільки аграрної, а й металургійної, шкіряної, вугільної та інших галузей про­мисловості розвинених країн. Аналіз цієї ситуації ставить прин­ципове питання: чи закономірною для аграрного сектору та базових галузей економіки є модель конкурентоспроможності притаманна, наприклад, мікроелектронній галузі, або ж її слід розглядати як «об­лагороджування ресурсної моделі конкурентоспроможності»?

Російський економіст С. В. Ємельянов на прикладі економіки США обґрунтовує висновок щодо: 1) одночасного існування в еко­номіці США галузей і фірм, які ґрунтуються на експлуатації різного типу конкурентних переваг - ресурсних, технологічних, інновацій­них і глобальних переваг; 2) загальної тенденції динаміки конкурент­них переваг в економіці США, яка полягає в «облагороджуванні» ресурсних переваг «сировинників»; посиленні технологічних пе­реваг базових галузей, нарощуванні інноваційних переваг галузей-локомотивів розвитку; розвитку переваг, які виникають у процесі глобалізації. Оскільки термін «тип конкурентних переваг» є ключовим, то питання факторизації конкурентоспроможності спрямовується в площину факторного опису кожного типу конку­рентних переваг.

Відзначаючи методологічну привабливість цього підходу, слід констатувати реальне існування галузей економіки, в яких одно­значна інтерпретація типу конкурентних переваг є неможливою. А введення нового поняття: «змішані конкурентні переваги» («інноваційно-технологічні», «інвестиційно-інноваційні» тощо) ви­магає формалізації критеріальних параметрів «суміші», що значною мірою ускладнює факторний аналіз конкурентоспроможності. З початком XXI ст. розвиток теорії факторів конкурентоспро­можності переходить у новий етап. Домінантним в економічній лі­тературі стає положення про те, що фактори конкурентоспромож­ності одночасно є факторами економічного розвитку, що зумовлює необхідність розробки єдиної методологічної схеми фак­торного аналізу економічного розвитку і конкурентоспроможності.

Функціональну залежність між результатами і факторами ви­робництва у класичній (неокласичній) економічній науці відобра­жає виробнича функція:

Y= F (K, L, …, N) (3.1),

де Y – обсяг виробництва при відповідній комбінації факторів виробництва (технології виробництва);

K, L, …, N – фактори виробництва, що використовуються.

Згідно з рівнянням результат виробництва є прямою функцією стану системи факторів виробництва, її структури (кількості факторів) та способу взаємодії елементів у ній (технологічних комбінацій).

Використання методологічного апарату виробничої функції та врахування стрімкого нарощування інформаційної, організацій­ної, інституційної та інших компонент сучасного економічного роз­витку стало основою формування концептуально нового погляду на факторну модель конкурентоспроможності.

Якщо модель виробничої функції у певний історичний час «так легко» було розширено за рахунок підприємницького фактора, то сьогодні існують вагомі підстави для включення організаційної, інституційної та інформаційної компонент у факторну модель кон­курентоспроможності. В цій моделі кожен з факторів набуває фор­ми капіталу підприємства і детермінує особливий організаційний, інституційний або інформаційний «код» конкурентоспроможності. За таких умов виробнича функція трансформується у функцію кон­курентоспроможності:

K = F(Int; T; N; Ins; O; Inf) (3.2),

де K – конкурентоспроможність;

F– функція конкурентоспроможності;

Int – інтелектуальний фактор;

T – техніко-технологічний фактор;

N – природний фактор;

Ins – інституційний фактор;

O – організаційний фактор;

Inf – інформаційний фактор

Система факторів конкурентоспроможності є динамічною систе­мою, яка постійно змінюється за складом, структурою та роллю у ній окремих факторів. Звідси, важливість системного підходу до фактор­ного аналізу конкурентоспроможності. За висловлюванням відомих до­слідників проблеми самоорганізації І. Пригожина та І. Стенгерс, «різні мови і точки зору на систему можуть виступати доповненнями, оскільки пов'язані з однією й тією ж реальністю». Системний аналіз факторів конкурентоспроможності вимагає їх систематизації за різ­ними ознаками - місцем походження, значущістю, характером дії, іє-рархічністю тощо. Базовим за класифікаційною ознакою є поділ фак­торів конкурентоспроможності залежно від місця походження на:

1) фактори конкурентоспроможності ендогенного походження, які виступають як внутрішні змінні системи економічного розвитку;

2) фактори конкурентоспроможності екзогенного походження, які є незалежними від внутрішніх закономірностей функціо­нування економічної системи.

Залежно від рівня значущості фактори конкурентоспроможності поділяються на: 1) основні (F), або фактори на рівні ядра конкуренто­спроможності; 2) похідні (другорядні) фактори (F^), які є результатом реалізації та модифікації основних факторів на більш високих орга­нізаційних рівнях системи економічного розвитку. Система основних факторів формує геном конкурентоспроможності, а похідних факто­рів - фенотип конкурентоспроможності, якому відповідає історично-обумовлена конфігурація економічного розвитку.

Згідно з функцією (3.2) факторами конкурентоспроможності, що утворюють її генотип, є: інтелектуальний, техніко-технологічний, при­родний, інституційний, організаційний та інформаційний фактори.

Інтелектуальний ресурс (фактор) є ключовим. Це положення є теоретичним підґрунтям для розробки широкомасштабних про­грам нарощування інвестувань у людину через механізми освітніх послуг і підготовки висококваліфікованих фахівців у провідних країнах світу.

Техніко-технологінний фактор відображає рівень технологічної активності суб'єкта розвитку як кількість відомих йому виробничо-технологічних комбінацій у ланцюзі «витрати - випуск».

Природний фактор у вигляді освоєних ресурсів господарюван­ня є ендогенним фактором конкурентоспроможності, а та частина його, яка не залучена до економічної діяльності суб'єкта, але здій­снює на нього вплив, виступає екзогенним фактором конкуренто­спроможності.

Інституційний фактор конкурентоспроможності формує нор­ми й правила поведінки суб'єкта. Обмежуючи й підтримуючи його, він формує «інституційно-правовий каркас» господарської діяль­ності, який інтегрує й диференціює суб'єктів за рівнем їх конкуренто­спроможності.

Організаційний фактор забезпечує створення адекватних су­часному стану розвитку структур з їх взаємозв'язками, взаємовід­носинами та ієрархічними рівнями на основі різноманіття суб'єктів, об'єктів та механізмів реалізації цілей діяльності.

Інформаційний фактор забезпечує не тільки економічний роз­виток як процес та посилює його швидкість, а й безпосередньо ви­значає функціональний та результативний боки цього процесу.

Система основних факторів зазнає модифікації на більш високих структурних рівнях організації, на яких баланс гено- та фенотипічних ознак конкурентоспроможності змінюється на користь остан­ніх. Структуризація похідних факторів здійснюється не шляхом їх деталізованого опису, а їх угрупуванням.

Внутрішні фактори міжнародної конкурентоспроможності виникають у межах внутрішнього середовища підприємства і віддзеркалюють його функціонування як кібернетичного «чорного ящика» за схемою «вхід — трансформація — вихід», їх декомпозиція пов'язана зі станом: 1) ресурсів, що використовуються в системі, -технічних, технологічних, трудових, фінансових, організаційних, інформаційних тощо; 2) виробничої, операційної, інвестиційної, ін­новаційної, фінансової діяльності підприємства; 3) загального, опе­раційного (виробничого), маркетингового, інвестиційного, іннова­ційного, фінансового, міжнародного менеджменту підприємства.

Зовнішні фактори конкурентоспроможності за ознакою «рі­вень дії» можуть бути угруповані в: 1) зовнішні фактори мезорівневої дії; 2) зовнішні фактори макрорівневої дії; 3) зовнішні фактори міжнародної дії (у випадку, якщо надсередовищем виступає світовий ринок). Перша та друга групи зовнішніх факторів утворюють націо­нальні фактори конкурентоспроможності, які, як і міжнародні фак­тори, можуть бути агреговані в такі факторіальні підгрупи:

1) загальноекономічні (стан розвитку економіки, її галузева та територіальна структура, податкова, кредитна та зовнішньое­кономічна політика держави тощо);

2) політичні (визначають політичну ситуацію в країні, характер державного регулювання економіки, темпи та напрямок ре­формування економічної системи тощо);

3) соціально-демографічні, дія яких визначає звички, рівні спо­живання продуктів, розмір і структуру потреб споживачів, їх платоспроможний попит, а отже, ємність ринку;

4) науково-технологічні, дія яких пов'язана зі станом науки та технології виробництва окремих товарів, рівнем їх якості та «технологічним ромбом» країни;

5) природні (визначають рівень статичних переваг підприєм­ства, ресурсні та кліматичні умови господарювання тощо).

Зовнішні фактори конкурентоспроможності також можуть бути дезагреговані за такими ознаками, як:

1) вид ринку та його галузева належність (товарний, валютний, фінансових послуг, ринок капіталів, ринок праці тощо);

2) політико-стратегічна значущість ринку (ринки військово-технічної продукції, продовольчий ринок та інші ринки «під­вищеної уваги» з боку держави).

Значущість впливу того чи іншого фактора конкурентоспромож­ності не є константою: вона змінюється в просторі та в часі разом зі зміною внутрішнього й зовнішнього середовища. Глобалізація конкуренції різко загострює увагу до факторного аналізу конкурен­тоспроможності та перетворює його в органічну складову системи управління конкурентоспроможністю - як на рівні окремого під­приємства, так і на рівні національної економіки в цілому.

На прикладному рівні факторний аналіз конкурентоспромож­ності вимагає виконання великого обсягу експериментальних до­сліджень і дотримання вимог досліджуваного процесу, здебільшого відомих як кореляційний або регресійний аналіз. Насамперед, у регресійній моделі фактори мають бути незалежними, тобто рі­вень впливу одного фактора не повинен залежати від рівня впливу інших факторів. При визначенні кола факторів конкурентоспро­можності об'єкта, що досліджується, також важливе значення має властивість сумісності факторів, тобто будь-яка їх комбінація має бути здійсненною.

Застосування регресійних моделей дає змогу виявити конку­рентний профіль ринку та проектувати управлінські моделі з до­сягненням синергетичного ефекту взаємодії факторів конкуренто­спроможності.

Згідно з методологією розрахунку глобального індексу конку­рентоспроможності країн (GCI) на базі понад 350 показників, об'єднаних у 9 груп, приблизно 240 (майже 70%) з них прямо пов'язані із інституційною активністю держави. Це свідчить про те, що в су­часних моделях конкурентоспроможності розвинених країн світу «видима рука держави» явно переважає «невидиму руку ринку».

Сутність змін, яких зазнає «факторне поле» міжнародної конку­рентоспроможності, полягає в тому, що стратегічними стають кон­курентні переваги, створені не виробничо-економічними, а інсти-туційними передумовами. За визначенням М. Беста - професора економіки університету Масачусетсу (США), співавтора підручника «Політизована економіка», - «нова інституційна парадигма конку­рентоспроможності змінює її виробничо-орієнтовану концепцію».

Теоретичним підґрунтям змін, яких зазнає сучасний механізм міжнародної конкуренції, є доктрина «багатовимірного підходу», згідно з якою використання «чистих» теорій міжнародної тор­гівлі в сучасних умовах є недоцільним, а звідси - необхідність активного втручання держави в механізм міжнародної конкуренції. Аналіз глибини цих змін дозволяє стверджувати, що на початку XXI сто­ліття у світовому господарстві складається нова система взаємодії, в якій міжнародної конкуренції в традиційному її сенсі (як конкурен­ції фірм і галузей) вже не існує. Структура-зв'язок «держава - під­приємство», що складає стрижень сучасного суб'єктного контуру міжнародної конкуренції, не тільки суттєво модифікує факторну модель конкурентоспроможності - її генотип, а й породжує прин­ципово новий її «інституційний код», в якому поруч із традиційними факторами і виробничими технологіями особливу значущість набу­вають фактори інституційного походження. Дія цих факторів при­зводить до зниження (підвищення) трансакційних витрат, а отже, до зниження (підвищення) міжнародної конкурентоспроможності економічних систем. Ця група факторів впливу на рівень конкурен­тоспроможності в економічній літературі визначається як Інститу­ційні технології бізнесу.

Якщо у вітчизняній науковій літературі проблема дослідження інституційних технологій конкурентоспроможності залишається майже непоставленою, то в західній економічній думці, навпаки, в останнє десятиріччя вона стала предметом підвищеної уваги. В її дослідженні західними вченими широко використовується поня­тійний апарат і методи інших наук (системології, праксеології, по­літології, глобалістики та ін.). При цьому зазначається, що в умовах сучасного панбіфуркаційного міжнародного простору вилучення інституційного чинника суттєво збіднює факторну картину між­народної конкурентоспроможності. Концептуальна роль «інституційної матриці» конкуренції, зазначає М. Бест, полягає в тому, що тільки з її допомогою можуть бути отримані відповіді на «нову кон­куренцію».

Така концептуалізація ролі інституційного чинника, який у ме­жах неокласичних теорій конкуренції взагалі не береться до уваги, а лозунг «Менше держави!» в них виступає як теоретична аксіома, примушує до більш детального аналізу механізму трансформації «виробничого» способу формування конкурентоспроможності в «інституційний». З точки зору економічної теорії, суб'єктом інституційних техно­логій може бути лише держава, яка їх «виробляє й формує» і в меж­ах національної економіки є монополістом цих технологій. Це озна­чає, що інституційні технології (антимонопольне законодавство, податкова система, стандарти якості товарів, захист прав спожива­чів тощо) виступають як екзогенний фактор конкурентоспромож­ності, на які економічні одиниці впливати не в змозі, а екстерналізація, пов'язаних із дією цього фактора, витрат (перекладання на конкурентів, на природне середовище або на державу) є неможли­вою. Однак ситуація радикально змінюється в умовах міжнародної конкуренції, коли виникає зовнішній тип екстерналізації – екстерналізація між державами. Зовнішній тип екстерналізації з'являється як результат структурування міжнародної економічної діяльності країн та узгодження їх зовнішньоторговельних режимів на основі міжнародних правил, норм та угод.

Маючи певну свободу вибору, національні уряди, виконавча влада та політики, проте, не мають права ігнорувати питання націо­нальної безпеки, внутрішньополітичної ситуації та власного електорату. Звідси, прийняття економічних рішень на міжнародному рівні є вищою мірою політизованим, а рівень міжнародної конкуренто­спроможності країн за цих умов стає функцією інституційної актив­ності держави, тобто етатизованим. Аналіз інституційної поведінки держав дозволяє виділити три основні моделі етатизації конкурен­тоспроможності країн - північноамериканську, західноєвропейську та азіатську.

Північноамериканська (англосаксонська) модель етатиза­ції конкурентоспроможності відводить державі в цілому пасивну роль, яка зводиться до дерегулювання та нейтралізації негативних наслідків ринкового механізму. Втручання державами у «внутріш­ній» механізм формування конкурентоспроможності фірм і корпо­рацій вважається небажаним, але за певних обставин необхідним. Однак за межами національних кордонів англосаксонська модель «етатизації» конкурентоспроможності є радикально іншою: на між­народному рівні держава є гарантом безпеки нації і має захищати своїх економічних агентів усіма можливими засобами, включаючи застосування військової сили.

У межах англосаксонського варіанта «етатизації» конкуренто­спроможності вважається, що американська модель гармонії дер­жави та ринку є оптимальною та її, як еталон, мають сприймати інші учасники світогосподарських відносин. У протилежному випадку США вважають за правило використовувати інституційні бар'єри для імпорту товарів при однобічному тлумаченні того, що таке неза­конна торговельна практика і які держави порушують закони в між­народної конкуренції.

Західноєвропейська модель «етатизації» конкурентоспромож­ності ґрунтується на сприйнятті соціальних норм як більш важли­вих, ніж «егоїстичні» національні інтереси окремої країни. Вищим орієнтиром в економічній функції держави є не ринок сам по собі, а соціальний світ і якість життя, які досягаються за допомогою рин­ку. Не випадково, що соціальне ринкове господарство як економіко-філософську теорію розроблено саме двома групами німецької школи економістів-теоретиків, які прийшли на зміну класичному лібералізму поглядів А. Сміта та Д. Рікардо. її авторство належить Фрайбурзькій школі на чолі з В. Ойкеном і Ф. Бьомом та прибічни­ками соціальної ринкової економіки, серед яких найбільш впливо­вим був А. Мюллер-Армак.

Органічною складовою теорії соціального ринкового господар­ства є ідея справедливого світового порядку, яка охоплює політич­ні та економічні аспекти. В політичному аспекті - це формування глобального мислення, протидія вестернізації по-американському, створення світової політичної спільноти тощо. В економічному пла­ні справжній порядок у світовому господарстві, на думку В. Рьопке [134, с. 28], можливий лише тоді, коли свобода торгівлі і закон по­рівняльних витрат визначатимуть «організаційний код» конкурен­тоспроможності.

Азіатська модель «етатизації» конкурентоспроможності ак­центує увагу переважно на афективні елементи культури міжнарод­ного бізнесу, під якими розуміється відсутність конфліктів між аген­тами, взаємна довіра та лояльна поведінка. І хоча метою державного втручання також визнаються національна безпека та соціальна ста­більність, на відмінну від американського, соціуми азіатських країн не пред'являють своїй державі претензії морального порядку, що робить виконавчу владу в цих країнах достатньо автономною.

Аналіз наведених моделей «етатизації» конкурентоспромож­ності дозволяє виявити їх загальну компоненту, яку слушно вітчиз­няний економіст 3. О. Луцишин формулює так: «...при всіх розмовах про скорочення ролі держави насправді в економіці західних країн... різко зросла участь держави в підвищенні конкурентоспроможно­сті вітчизняних підприємств, у розвитку необхідної інфраструкту­ри: науки, засобів зв'язку, збору інформації; проводиться суттєва перебудова податкової системи... З 1970-х років посилено обгово­рюються (і реалізуються) різноманітні варіанти промислової і/чи структурної політики. Стрімко зростає кількість норм і стандартів (екологічних, технічних, санітарних і т. д.), що вводяться державою... Реально на Заході відбувається не скорочення економічної ролі дер­жави, а зміна її господарських функцій у бік більш активної участі в боротьбі за світогосподарські позиції».

У контексті «інституційної матриці» конкурентоспроможності формулює свою позицію і російський економіст М. Гельвановський. «Стрижнем національної державної стратегії конкурентоспромож­ності, зазначає він, повинна стати консолідована система держави та корпорацій, яка виступатиме на зовнішніх ринках як своєрідна корпорація корпорацій. Остання має утворити основне ядро націо­нальної моделі розвитку економічної системи Росії в XXI столітті».

Інституційна роль держави в регулюванні конкурентоспромож­ності полягає в тому, що вона виконує функції не тільки «локомо­тива», який «втягує» національні підприємства у світові ринки, а й може, навпаки, гальмувати і навіть блокувати вхід «небажаних» агентів до національних економічних систем. Використовуючи мо­дель Д. Істона, можна проілюструвати механізм державного регулювання конкурентоспроможності крізь формальне та нефор­мальне регулювання відкритості національних економічних систем західних країн.

Будь-яка національна економічна система має свої структу­ру, економічні інтереси та «диригента» або політичний інститут. Як «чорний ящик», вона має «входи» та «виходи»: перші висту­пають у формі «вимог» з боку зовнішніх сил і «вимог» з боку вну­трішнього соціуму, другі - у формі «виходів» із системи складають рішення та дії «диригента» системи. Особливістю зовнішніх вимог є те, що вони виступають «готовими» для використання системою. Використовуючи власні й зовнішні ресурси, економічна система «переробляє» зовнішні та внутрішні вимоги і рухається до нового стану її функціонування.

Складність функціонування національної економічної системи зумовлюється тим, що зовнішнє середовище постійно генерує потік потреб, певна частина яких перетворюється у вимоги до обмежених у своїх можливостях системи. І повністю «переробити» зовнішні вимоги диригент системи не в змозі, якщо їх масштаби перевищу­ють поточний економічний потенціал системи. За цих умов виникає проблема «перевантаження» входу системи, яка вимагає «наведення порядку», оскільки у протилежному випадку вона може призвести до катастрофічних наслідків у функціонуванні системи. «Наведення порядку», як одностороння дія системи, ускладнюється зростанням взаємозалежності національних економічних систем, що перево­дить міжнародний економічний обмін у предмет протистояння та конфлікту між країнами.

Проблема «перевантаження» на вході системи має ринкове по­ходження і стосується будь-якої економічної системи. Неформальне регулювання міжнародної конкурентоспромож­ності здійснюється в результаті «подвійного руху»: з одного боку, заперечення інтересів і прав інших економічних суб'єктів, а з іншого - створення ілюзії поваги до їх інтересів і прав. «Ієрархічний» статус суб'єктів сучасної світової економіки виключає відкриту непокір­ність з боку економічних суб'єктів «молодшого рангу». Суб'єкти, які належить до регістру «інших» і «молодших», вимушені знаходити «золоту середину» в координатах «двозначної логіки» міжнародних відносин, що ускладнює їх участь у міжнародній конкуренції.

Інституційні технології регулювання міжнародної конкуренто­спроможності в різних країнах мають особливості. Висока публіч­ність політичної влади в розвинених країнах зумовлює інструмента­рій регулювання «вхідних вимог» у напрямі, при якому він набуває форм «сприяння», які не пов'язані відповідними зобов'язаннями перед власною державою. Існує й інша — «експортна» — форма цьо­го інструментарію, в якій певна частина дипломатичного апарату сприяє в тій чи іншій формі операціям «своїх» компаній за кордо­ном — свого роду «корпоративна дипломатія».

Зростання ролі інституційних технологій регулювання конкурен­тоспроможності перетворює проблему розбудови дієвої вітчизняної моделі гармонії держави та ринку в найважливішу передумову підви­щення міжнародної конкурентоспроможності української економіки.

Об'єктивна і достовірна оцінка стану об'єкта управління – най­важливіший елемент будь-якої системи управління, який в значній мірі визначає її дієздатність і ефективність. У системі управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства він набуває особливої значущості, що зумовлюється високою динамічністю зо­внішніх ринків, та підвищеним ризиком міжнародного бізнесу.

Оцінка міжнародної конкурентоспроможності підприємства – це процес ідентифікації стану підприємства за визначеним критері­єм (показниками) та віднесення до певного типу чи статусу. Оцінювання є багатоаспектним процесом, базову роль в якому відіграють поняття «критерій» і «показники» міжнародної конкурентоспро­можності.

Поняттям «критерій» відображається атрибут, на основі якого ідентифікується явище, дія, стан. Цим поняттям визначається також рівень міжнародної конкурентоспроможності, при якому забезпе­чуються життєздатність та усталене функціонування підприємства на зовнішньому ринку. Звідси, критерій міжнародної конкуренто­спроможності підприємства має як якісну, так і кількісну детермі­нованість.

Поняття «показник» є характеристикою певної властивості, аспекту, сторони об'єкта, що оцінюється. Згідно з системною па­радигмою підприємство є відкритою реактивною системою, в якій функціонують два типи інформаційних потоків - внутрішній і зо­внішній. Укрупненою одиницею виміру інформації, що циркулює в цих потоках, є економічний показник. В оцінці міжнародної кон­курентоспроможності підприємства за допомогою показників ви­значаються властивості як внутрішнього середовища підприємства (продуктивність/ефективність операційних процесів, якість ресур­сів, рівень їх використання тощо), так і зовнішнього ринку (ємність, темпи зростання, рівень концентрації).

Критерії і показники міжнародної конкурентоспроможнос­ті підприємства співвідносяться як загальне й окреме. Якісна де­термінованість критерію міжнародної конкурентоспроможності визначається причинно-наслідковим зв'язком «мета-результат» («мета управління міжнародною конкурентоспроможністю підпри­ємства – результат управління»), а їх співвідношення відображає кількісну детермінованість критерію міжнародної конкурентоспро­можності підприємства.

Використання методології системного підходу дозволяє відтво­рити органічний взаємозв'язок підприємства і зовнішнього ринку та ступінь реалізації мети управління зовнішньоекономічною діяль­ністю крізь якісну і кількісну оцінку міжнародної конкурентоспро­можності підприємства. Теоретичним підґрунтям цього підходу є визначення середовища, запропоноване А. Д. Холлом і Р. Є. Фейджингом: «Зовнішнє середовище — це сукупність усіх об'єктів, зміна властивостей яких впливає на систему, а також тих об'єктів, власти­вості яких змінюються в результаті поведінки системи». У цьому визначенні зовнішній ринок виступає як об'єкт впливу на підприємство та як об'єкт змін з боку останнього. Властивістю зовнішнього ринку, яка впливає на підприємство, є конкуренція, а властивістю, яка впливає на стан його функціонування, є страте­гічний потенціал підприємства. Стратегічний потенціал підприєм­ства – це існуючі ресурси, які можуть бути приведені в дію з метою реалізації мети його зовнішньоекономічної діяльності. Оцінка між­народної конкурентоспроможності підприємства виступає як оцін­ка «співвідношення сил» між потенціалом підприємства і потенці­алом зовнішнього ринку. Принцип компенсації («дії та протидії») в оцінюванні можна розглядати як принцип досягнення рівноваги в системі «підприємство - зовнішній ринок».

Потенціал підприємства володіє абсолютною та порівняльною цінністю. Перша вимірюється внеском потенціалу в реалізацію мети підприємства, друга - в реалізацію мети управління підприємством. Відповідно в оцінці результатів управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства слід розрізняти внутрішній і зовнішній потоки результативності, а також показники, що відображають ре­зультативність внутрішніх бізнес-процесів, і показники, що відо­бражають результативність функціонування підприємства в конку­рентному просторі-часі. Зв'язки цих показників є неоднозначними. Позитивна динаміка одного не обов'язково співпадає з динамікою іншого.

Визначальними принципами формування системи показників міжнародної конкурентоспроможності підприємства є такі:

1. Адекватність показників конкурентоспроможності завданням стратегічного управління підприємством.

2. Охоплення системою показників внутрішніх і зовнішніх пото­ків результативності та джерел (ресурсів) їх формування.

3. «Фокусування» системи показників на ключові чинники та дже­рела формування конкурентних переваг у релевантних ринках.

4. Оптимальна чисельність показників системи «підприємство -зовнішній ринок» із відсутністю сутнісних зв'язків між ними.

5. Можливість кількісного визначення та чіткого алгоритму роз­рахунку показників конкурентоспроможності.

6. Забезпечення як статичного, так і динамічного аналізу зовніш­нього середовища, включаючи розробку моделей оцінки його стану.

Показники міжнародної конкурентоспроможності підприєм­ства класифікуються за такими ознаками, як: 1) функціональне при­значення (сфера застосування); 2) функціональне охоплення резуль­тативних потоків; 3) факторна модель конкурентоспроможності.

За функціональним призначенням виокремлюються в системі по­казників міжнародної конкурентоспроможності підприємства так­тичний і стратегічний модулі - показники експрес- та фундаменталь­ної діагностики конкурентоспроможності підприємства.

До тактичного модуля включаються показники міжнародної конкурентоспроможності підприємства, що характеризують внутріш­ні результативні потоки і які розраховуються тільки на підставі пу­блічної звітності (затверджених форм). До них відносяться: 1) базові фінансово-економічні показники; 2) показники активів і топ-характеристик підприємства; 3) показники ефективності (продуктивності); 4) показники розподілу ресурсів підприємства. В сукупності показники тактичного модуля складають набір робочих (тактичних) інструментів управління конкурентоспроможністю підприємства. Роль цих показників можна порівняти з набором показників, які лікар використовує при стандартному дослідженні: вага, пульс, температу­ра, кров'яний тиск тощо. Якщо всі показники в нормі, то ніякої інфор­мації вони не несуть. Якщо вони не відповідають нормі, то це означає наявність певної проблеми, яку необхідно виявити і розв'язати, але вже в режимі фундаментальної діагностики.

Стратегічний модуль показників міжнародної конкуренто­спроможності підприємства визначається спеціалістами з відповід­ним фахом і вимагає більш складного інформаційного забезпечення (матеріалів управлінського обліку, результатів спеціальних марке­тингових досліджень зовнішнього ринку тощо). Перелік показників стратегічного модуля визначається конкурентним «профілем» зо­внішнього ринку та ключовими активами і топ-характеристиками, які забезпечують досягнення рівноважного стану системи «підприємство-зовнішній ринок».

Залежно від функціонального охоплення показники міжнародної конкурентоспроможності підприємства поділяються на дві групи:

1) показники, що характеризують внутрішні результативні потоки;

2) показники, що характеризують зовнішні результативні потоки. Першу групу складають показники поточного функціонування під­приємства, а другу - показники розвитку підприємства.

Факторна модель конкурентоспроможності забезпечує страте-гування (ранжирування) показників за рівнем їх значущості в управ­лінні міжнародною конкурентоспроможністю підприємства. Вона ґрунтується на ресурсній парадигмі конкурентного успіху та адап­тації стратегічного потенціалу до можливостей і завдань зовнішньо­економічної діяльності підприємства.

Багаторівневий характер організації зовнішньоекономічної ді­яльності обумовлює широкий діапазон підходів до оцінки міжна­родної конкурентоспроможності її суб'єктів. У сукупності вони охо­плюють як вертикальний, так і горизонтальний об'єктний ряд — від оцінки конкурентоспроможності підприємства, регіону, галузі та економіки країни до оцінки конкурентоспроможності окремих то­варів, послуг і видів діяльності.

Методи оцінки міжнародної конкурентоспроможності підпри­ємств, що пропонуються в сучасній економічній літературі, поділя­ються на аналітичні й графічні.

Методи оцінки міжнародної конкурентоспро­можності підприємства за статусом є науковими і мають рекомен­даційний характер, тобто не є обов'язковими для їх застосування. Державних методик оцінки рівня міжнародної конкурентоспромож­ності підприємств в Україні не існує, що суттєво ускладнює практи­ку управління міжнародної конкурентоспроможністю вітчизняних підприємств. Усім, і насамперед управлінському персоналу, відомо, що неможливо ефективно керувати об'єктом, відносно якого не іс­нує чіткого уявлення методів його вимірювання.

Рейтингові методи оцінки міжнародної конкурентоспромож­ності підприємства ґрунтуються на:

1) формуванні системи показ­ників оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства;

2) їх стандартизації (приведення за порівняльною шкалою та визна­чення ваги окремих показників); 3) розрахунку інтегрального показ­ника оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства; 4) ранжируванні за величиною рейтингу та визначенні місця (стату­су) підприємства в межах певного зовнішнього ринку.

Рейтингова оцінка міжнародної конкурентоспроможності під­приємства здійснюються за формулою:

Рейтингові системи оцінювання міжнародної конкурентоспро­можності використовуються двома конкуруючими школами - Сві­товим економічним форумом, який щорічно публікує Глобальний звіт про конкурентоспроможність (The Global Competitiveness Report ], і Міжнародним інститутом менеджменту та розвитку (МІМР, Лозанна), який публікує «Щорічник світової конкурентоспромож­ності» (The World Competitiveness Report). При цьому методоло­гія оцінки міжнародної конкурентоспроможності мікроекономічних суб'єктів розробляється представниками лише першої школи.

Групою вчених Інституту стратегії та конкурентоспроможності Гарвардської школи бізнесу (США) під керівництвом М. Портера розроблено метод розрахунку «індексу мікроекономінної конкурен­тоспроможності». В його основу покладено твердження, що кон­курентна стратегія та якість бізнес-середовища є вирішальними у формуванні конкурентних переваг підприємства. У відповідності з цим розраховуються: субіндекс «діяльність і стратегія компаній» (на основі 16 показників) та субіндекс «якість бізнес-середовища» (на основі 31 показника). В загальному індексі мікроекономічної конкурентоспроможності «вага» (вплив) першого субіндексу дорів­нює 0, 37, а другого - 0, 63.

Аналіз рейтингових систем оцінювання міжнародної конкурен­тоспроможності підприємств, виявляє як їх позитивні моменти, так і суттєві недоліки. До останніх слід віднести надмірне використан­ня експертних методів: і критерії відбору субіндексів, і визначення вагових коефіцієнтів у рейтингових системах повністю залежать від суб'єкта оцінювання, що суттєво знижує об'єктивність узагаль­нюючого висновку. Окремі автори взагалі вважають, що рейтинги конкурентоспроможності, що публікуються міжнародними органі­заціями, не є показниками, на які слід базуватися у висновках щодо перспектив економічного розвитку країн, а їх публікація має ідеоло­гічний характер.

Метод оцінювання міжнародної конкурентоспроможності на основі розрахунку ринкової частки враховує сильний кореляційний зв'язок між часткою ринку і рентабельністю підприємства.

Оцінювання міжнародної конкурентоспроможності підпри­ємства за показником ринкової частки передбачає формулювання певних стандартів і віднесення згідно з ними підприємства до класу аутсайдерів, середняків, лідерів або, так званих, «пацієнтів», «сірих мишей», «слонів» та «бегемотів». На основі такої класифікації буду­ється конкурентна карта ринку й визначається конкурентна позиція підприємства.

Модель оцінки конкурентоспроможності на основі формули (норми) споживної вартості ґрунтується на визначенні обсягу по­треб потенційних споживачів та їх співставленні із реальними влас- тивостями певного товару. Формула споживчої вартості — це спів­відношення між сумою властивостей товару та величиною потреб у них на релевантному ринку.

Як і рейтингові системи, метод оцінки міжнародної конку­рентоспроможності підприємства на основі споживчої вартості ґрунтується виключно на експертному підході, що суттєво знижує об'єктивність узагальнюючого висновку.

Метод оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприєм­ства на основі положень теорії ефективної конкуренції базується на ресурсній парадигмі конкурентного успіху та оцінці ефектив­ності використання матеріальних, фінансових, інтелектуальних та управлінських ресурсів підприємства.

Важливою рисою методу оцінювання конкурентоспроможнос­ті підприємства на основі положень теорії ефективної конкуренції є широке охоплення ресурсних джерел конкурентоспроможності. Проте, як і інші методи, він ґрунтується виключно на експертній оцінці ресурсних джерел, що також суттєво знижує об'єктивність оцінювання.

Графічні методи оцінювання міжнародної конкурентоспромож­ності підприємства ґрунтуються на побудові та порівнянні «багато­кутників конкурентоспроможності» підприємства і його конкурен­тів.

До графічних методів оцінки міжнародної конкурентоспромож­ності відносяться також матричні методи: матриця Бостонської консалтингової групи, матриця «привабливість ринку - переваги в конкуренції», матриця конкуренції М. Портера та інші. Як і метод «багатокутників конкурентоспроможності», вони дозволяють ви­значити відносне положення підприємства на зовнішньому ринку та напрямки підвищення міжнародної конкурентоспроможності під­приємства. Однак матричні методи, як і графічні в цілому, не забез­печують кількісного вимірювання рівня міжнародної конкуренто­спроможності підприємства і в цьому полягає їх головний недолік.

Особливу групу методів оцінки міжнародної конкурентоспро­можності підприємства складають методи, в яких рівень конкурен­тоспроможності підприємства пропонується визначити шляхом «множення індексів конкурентоспроможності товарної маси (усіх товарів підприємства), або як середньозважену величину показни­ків конкурентоспроможності конкретних товарів на конкретних ринках». Процес оцінювання за цими підходами має своїм підґрунтям бачення конкурентоспроможності як явища, яке можна «складати» і «дезагрегувати» на елементи. Однак, так само, як малюнок килима неможливо зрозуміти, вивчаючи колір і якість ниток, так і орієнтація тільки на підвищення конкурентоспроможно­сті товарів може виявитися недостатньою в забезпеченні міжнарод­ної конкурентоспроможності підприємства. На практиці конку­рентний успіх забезпечується не лише кращими характеристиками товарів, а насамперед, інтегральним використанням ресурсних, організаційно-управлінських, маркетингових, інноваційно-техноло-гічних, інформаційних та інших переваг підприємства.

Огляд науково-методичних засад оцінки міжнародної конку­рентоспроможності підприємства свідчить про суттєве різнома­ніття як самих методів, так і розрахункових процедур. Доцільність і можливість використання кожного із методів оцінки визначаєть­ся особливостями підприємства, рівнем та витратами на інформа­ційне забезпечення розрахунків. Притаманна «точним» методам оцінювання конкурентоспроможності об'єктивність, як правило, компенсується дороговизною збору необхідної інформації. А для експертних методів, які хоча і й більш ефективно вирішують слабо-формалізовані аспекти оцінювання, серйозною кадровою пробле­мою є професійний рівень експертів. Саме тому в підготовці між­народних менеджерів-економістів формування компетентностей у царині методології і методів оцінювання міжнародної конкурен­тоспроможності підприємства набуває особливого значення.

План практичного (семінарського) заняття