Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Останні тенденції: сфери консенсусу та області дискусій.






В.П.Кіпень

Гарантії якості у вищій освіті

 

 

Питання про якість освіти і засобах його підвищення знаходяться в центрі уваги. Незважаючи на розходження в розмірі і рівні розвитку вищої освіти в різних країнах, багато урядів прийшли до висновку, що традиційний академічний контроль не відповідає сучасним вимогам. Сьогоднішня і тим більше завтрашня ситуація вимагає більшої впевненості в якості освіти. Такі організації як ЮНЕСКО, Європейська комісія або OECР підсилили цю тенденцію своїми закликами до нових структур і нових підходів до якості.

Ця стаття робить огляд сучасного стану державної політики з питань забезпечення якості, дає стислу оцінку останніх тенденцій, визначає деякі області досягнутого консенсусу, а також ті питання, що все ще обговорюються. В статті виділяються деякі невирішені питання, що будуть предметом дискусій в нинішньому десятилітті. Підсумовуються шляхи змін, по яких повинні йти уряди і міжнародні організації в забезпеченні адекватної новим умовам якості вищої освіти.

Останні тенденції: сфери консенсусу та області дискусій.

Хоча обставини в різних країнах різні, існує декілька широких тенденцій, що призвели до зростання інтересу держави у встановленні політичних механізмів, які забезпечують якість і значимість вищої освіти. Особливо значною тенденцією було набуття вищою освітою масовості. У багатьох країнах було відзначене подвоєння, а то і потроєння поступаючих у ВУЗи в останні десятиліття. У більшості країн із середнім прибутком від 25 % до 45 % молоді одержують вищу освіту. Прогнози ЮНЕСКО стосовно контингенту тих, хто навчається в сфері вищої освіти показують на збільшення чисельності студентів у всьому світі з 65 млн. чол. в 1991 р. до 79 млн. в 2000 р., 97 млн. в 2015 р. і 100 млн. в 2025 р. Головна задача на наступні роки буде пов’язана з необхідністю добитися в масовому масштабі якості вищої освіти [1, c.19]. У зв'язку з масовістю вищої освіти з'явилася більша розмаїтість освітніх програм, різко зріс приватний сектор вищої освіти і в багатьох країнах утвердило позиції дистанційне навчання.Традиційні, часто неформальні процедури по забезпеченню якості виявилися прийнятними тільки невеликому числу вузів та споживачів їх «продукції», і зараз недостатні в умовах суттєво розширеної системи освіти.

Зміна формальних систем якості, очевидна для багатьох країн і регіонів, - одна із самих значних тенденцій у вищій освіті в останні два десятиліття. Сьогодні в більшості країн є організації й агентства, що займаються ревізією вузів.

Хоча політичні дебати продовжуються, деякі елементи консенсусу вже досягнуті, особливо у відношенні головних елементів підходу до забезпечення якості, що відповідає сучасному рівню вищої освіти. Сформулюємо ряд цих елементів. Цей перелік можна назвати широкомасштабним культурним “займом”, який надають і водночас отримують багато країн.

Головні елементи забезпечення якості: напівавтономні агентства; чіткі стандарти і правила; самовдосконалення вузом або їх об’єднанням механізмів забезпечення якості; зовнішня оцінка різноманітними способами; письмові рекомендації; увага як до процесів, так і до результатів; публічна звітність.

Загальна згода по цих основних елементах усе ще лишає достатньо місця для варіацій, врахування специфіки закладів.

Окремі угоди з'являються як результат спільних дій по забезпеченню якості, перш за все у системах, що мають необхідний досвід і які проводять систематичні перевірки. Деякі результати вже видимі: наприклад, системи по забезпеченню якості змусили навчальні заклади приділяти більше уваги питанням ефективності викладання і навчання. Рівень деяких систем підвищився, тому що більше уваги стало приділятися проблемам студентів. Системи по забезпеченню якості, що фокусують свою діяльність на навчальних закладах, як наприклад, у Франції, зафіксували, що управління в них поліпшилося, посилилося стратегічне планування і програми стали пристосовані до мінливих потреб [2]. В Індонезії процес був спрямований на заохочення внутрішніх перевірок програм, і це призвело до значних успіхів [3]. Дослідники бачать у цих змінах доказ того, що керівні кола університетів сьогодні більше усвідомлюють необхідність у відкритих, відповідальних процедурах управління. Бували також і недоліки, включаючи те, що системи забезпечення якості призвели до “угодовської” поведінки і немалих бюрократичних складностей. Системи забезпечення якості також покладають значну адміністративну і фінансову ношу на державу, тому в багатьох країнах можуть виникати трудності їх розвитку в період змін політичного керівництва.

Існують широкі розходження в різних країнах у підході до якості. У деяких країнах уряди вжили заходів по зміцненню якості, розробивши нові вимоги або інші механізми управлінського контролю. Аргентина, наприклад, подала механізм захисту якості, заснований на інформації і системі перевірок і нових правилах фінансування університетів [4]. У багатьох країнах була вдосконалена система акредитації, у той час як інші створили комітети перевірок або центри, що здійснюють цикли зовнішніх перевірок; у багатьох країнах створені незалежні органи, часто одне національне агентство, але іноді, як наприклад, у Нідерландах, Мексиці або Румунії [5], окремі установи відповідальні за різноманітні типи інституцій, регіонів або цілей. Така розмаїтість у підходах відбиває політичні і культурні особливості в кожній країні, відмінності в управлінні, а також різницю рівнів розвитку секторів вищої освіти.

Розмір відповідальності, що лежить на системах захисту якості також розрізнений. Шотландія й Англія, наприклад, мають процедури, що контролюють ефективність викладання, тоді як Гонконг концентрується на високоякісному процесі управління. Інші системи засновані з метою ліцензування нових інституцій або сертифікацій документів по освіті. Проте зусилля інших спрямовані на винагороду дослідницької діяльності як окремих вчених (у Мексиці, наприклад), так і цілих академічних відділів (як у Великобританії)[6, c.4]. Також існує широка розмаїтість тої міри, з якою установи по захисту якості звертають свою увагу на переміщення студентів і навчання в інших країнах, так само як і на питання, пов'язані з новими методами навчання, включаючи відеонавчання і навчання по Інтернету.

Все ще існують суттєві розходження з багатьох проблем філософії і політики по забезпеченню якості. Чіткому визначенню не піддається сама концепція якості. Якість вищої освіти є багатомірним поняттям. Як підкреслював Д. Еконг, до цього поняття можна підійти з допомогою концепції, названої «забезпечення якості». Під цим розуміють «будь-яку політику, системи чи процеси, які повинні бути направлені на забезпечення збереження і підвищення якості освітнього продукту, створюваного навчальним закладом. Система забезпечення якості є засобом, використовуваним навчальним закладом для того, щоб утвердиться самому і утвердити інших у думці, що створені всі умови для того, щоб учні відповідали тим нормативам, які навчальний заклад поставив сам перед собою» [7, с.2]. Концепція забезпечення якості, визначена таким чином, стверджує, що якість може розумітись як деяке коректування того, що передбачається самим навчальним закладом, іншими словами, що поставлені задачі були досягнуті таким образом, який є сумісним з встановленими критеріями якості. Таке визначення залишається дуже відносним і дає місце для самих різних інтерпретацій стосовно потрібного рівня, що, в свою чергу, залежить від характера поставлених задач і цілей, а також від впливу локальних чинників на вибір і практичне застосування критеріїв успішності. Приведені міркування підводять нас до думки про те, що якість невіддільна від «соціальної адекватності» і є результатом пошуку рішень, направлених на задоволення потреб і вирішення проблем суспільства. З цього, в свою чергу, витікає, що якість не завжди виключно пов’язана з кінечним продуктом, але й з процесом, який здійснюється системою, функціонуючою як одне ціле і задачі якої полягають в тому, щоб забезпечити таку соціальну адекватність.

Тема широкого обговорення: чи варто розглядати академічний навчальний заклад у цілому або ж перевірка якості повинна бути сконцентрована на окремих академічних програмах і дисциплінах. Країни Західної Європи, незважаючи на загальний консенсус серед них по інших елементах гарантії якості, значно розходяться в тому, що є метою перевірки - програми чи навчальні заклади. Данія, Нідерланди і Португалія сконцентрувалися на перевірках академічних програм. Франція, на відміну від них, починала з оцінки навчальних закладів, зараз проводить перевірки обох типів. Деякі університети Німеччини прийняли аудиторські перевірки в навчальних закладах або інші перевірки в навчальних закладах. У Великобританії проводилися і перевірка навчальних закладів, і перевірки програм, хоча і при спонсорській підтримці різних організацій, тоді як в Ірландії одне агентство проводить перевірку обох типів. За межами Європи багато країн почали з підходу до проблем гарантії якості, базуючись на перевірці навчальних закладів, але в міру накопичення досвіду переходять до проведення оцінок на основі програм [8].

Також продовжуються дебати про відповідне використання кількісної інформації в контролі дій і досягнень вищих навчальних закладів. Посадові особи в більшості країн виступають за створення декількох придатних показників для порівняння навчальних закладів за визначений час. Англія започаткувала наступний крок, встановивши зв'язок між сумою фондів на дослідження і показниками роботи факультетів. Академічні працівники нерідко опиралися оцінці за показниками роботи, стверджуючи що такі показники є заниженими, дають не точне порівняння і є надмірно обтяжними. Зіштовхнувшись з такою опозицією, деякі уряди прийняли диференційований підхід, що вимагає щоб університети надавали більше кількісної інформації в органи гарантії якості. Інші ввели показники роботи не в системи гарантії якості, а як складову контрактів навчальних закладів або інших видів умовного фінансування. Таким чином, тільки декілька країн пов'язують інформацію про роботу навчального закладу з урядовими рішеннями по рівню фінансування або вибірковому наповненню їх фондів.

Незважаючи на багато спірних питань можна припустити, що багато країн будуть продовжувати виділяти кошти на системи гарантії якості на майбутні роки. Ймовірно, що залишаться розходження між країнами у специфічних підходах до гарантії якості, які залежать від різних умов і потреб у кожній країні. Проте, вірогідно, що в нинішньому десятилітті побачимо рух до консолідації і більшої узгодженості методик в системах гарантії якості.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.