Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Політична поведінка та політичний конфлікт






Як у соціальній, так і в політичній психології існує єдина можливість аналізу цінностей, інтересів, мотивів, ідеалів будь-якого суб'єкта політики. Ця можливість — політична поведінка, що є логічним наслідком завершення процесу людської соціалізації, констатацією наявності в політичного актора політичної культури.

Політична поведінка — це процес взаємодії політичних суб'єктів із політикою, тобто сукупність дій, вчинків, акцій суб'єкта політики (людини, групи, організації, маси) по відношенню до політичних інститутів у межах політичного процесу. Поняття " політична поведінка" застосовне до всіх суб'єктів політики: до окремих індивідів (поведінка окремого виборця або конкретного депутата), їхніх сукупностей — груп (поведінка членів Конституційного Суду), організацій (поведінка партії влади), мас.

Згідно з запропонованою типологією політичної культури, можна говорити про дві основні форми політичної поведінки.

Носій ліберально-демократичного типу політичної культури намагатиметься, щоб його " матеріалізовані технології" керувалися принципом формалізму: верховенство Закону, неупередженість Закону, рівність усіх перед Законом, адже норма завжди має бути вища за індивідуальні якості людини. Поряд з акцентом на законність і формалізм у цього суб'єкта політики верховенством над усім постають гроші як найбільш універсальне втілення багатства. Якщо для людини політичної (носія органічного типу політичної культури) це чільне місце посідає архетип Керманича, Государя, то тут усіма діями індивіда верховодить архетип Грошей, як головний показник богообраності. Саме тому весь життєвий простір даного суб'єкта пронизаний ринковими відносинами, а головний інструментарій — грошова маса. Цей індивід додержується формалізму і скрупульозного слідування визначеним правилам гри, щоб мати гарантію в тому, що аналогічної поведінки додержуватимуться інші громадяни — партнери. Він намагається зробити свої приватні і/ або групові " правила гри" всезагальними й однаковими на всій необхідній йому території, при чому його соціальна територія залежить від апетиту — вона може обмежуватися адміністративною одиницею, країною, групою країн або ж поширюватися на світове співтовариство. Для реалізації цієї мети носій

 

цього типу культури використовує правові інститути громадянського суспільства. 3 цієї причини цілком закономірно, що його цікавить розвиток юриспруденції і судової системи.

Що ж стосується розгляду методів реалізації своїх інтересів представником органічного типу політичної культури, корені якого сягають уявлень часів традиційних, доіндустріальних суспільств, то тут слід звернути увагу на таке. Цей суб'єкт політики у відповідності зі своїми цінностями прагнутиме до максимальної політизації всіх сфер життя, переміщуючи вирішення соціальних проблем зі сфери громадських відносин до сфери державно-політичних. 3 цієї точки зору, реальне виживання можливе тільки разом, колективно, держава та її апарат покликані захищати та відстоювати інтереси слабких, тому що сильні і багаті почувають собі повними господарями, не схильними обмежувати себе будь-якими " правилами гри".

Але недостатньо описати поведінку індивідуального суб'єкта політики, тому що реалізація інтересів все одно реалізуватиметься через групи. Через це політичну поведінку також визначають як поведінку, пов'язану з безпосередньою взаємодією інтересів. Політична поведінка є засобом зниження витрат за рахунок реалізації групових інтересів та доцільної структуризації особистих і групових інтересів.

Таким чином, політичний стан суспільства визначається не діяльністю політичних сил, а співвідношенням групових інтересів найважливіших суспільних груп. Політична діяльність спроможна тільки модифікувати цей стан і створювати умови для бажаної динаміки, для змін стану в бажаному напрямку.

Під політичним процесом мається зміна в часі параметрів особистих і групових інтересів, параметрів структурних конфігурацій суспільства і відносин між ними під впливом діяльності політичних груп і інших чинників. Варто розрізняти реакційні, консервативні і прогресивні процеси.

Під реакційними процесами розуміються процеси, спрямовані на повернення до старого, на реалізацію станів і відношень у суспільстві, що існували в минулому. Різні реакційні процеси близькі друг до друга, мають значущі загальні складові і легко консолідуються, оскільки загальний напрямок заданий. Розходження між реакційними групами не може бути істотним і в критичних умовах реакційні групи зливаються. Наявність єдиної реакційної

 

групи в суспільстві може служити індикатором крайнього динамізму політичної ситуації в країні.

Консервативні процеси спрямовані на стабілізацію, на зберігання існуючих станів і відношень у суспільстві. Окремі групи можуть бути зацікавлені в консервації різних відношень у суспільстві. Для деяких груп консервативні складові можуть сполучитися з реакційними і прогресивними силами різних напрямків. У загальному випадку сфера загальних інтересів для консервативних груп вужча, ніж для реакційних, тому тимчасова консолідація між ними можлива на основі поступок.

Прогресивні процеси спрямовані на зміну існуючих станів. Напрямків таких змін може бути багато, тому різні прогресивні процеси обов'язково входять у суперечність один з одним. Ці протиріччя можуть бути більш істотні, ніж протиріччя деякого прогресивного процесу з консервативним або реакційним. Прогресивний процес завжди пов'язаний із пошуком, отже, із ризиком, який зовсім не обов'язково виправданий та доцільний. Більш того, з усього спектру прогресивних напрямків об'єктивно вірним є не більш, ніж одне-два. Йти в помилковому напрямку небезпечніше для суспільства, ніж залишатися на місці. Боротьба між різними прогресивними напрямками найбільш запекла і безкомпромісна.

В українському суспільстві склалося стале упередження в тому, що прогресивне значить правильне, передове, доцільне, а консервативне і реакційне — обов'язково помилкове, антинародне і небезпечне. (Куди б ти не йшов, у гору йти " вірніше", ніж 3 гори). У результаті таких перекручених уявлень політично активні прошарки населення борються за консолідацію " демократичних" сил, за обов'язкове протистояння " демократів" із консерваторами і реакціонерами, не розуміючи, що нерозумний або нечесний " демократ" багаторазово небезпечніший за консерватора або реакціонера.

За своїми джерелами та спонукальними причинах політичні процеси поділяються на активні і пасивні.

Активний політичний процес протікає під впливом цілеспрямованої діяльності політичних груп і владних структур, у результаті боротьби між ними і протидій як рівні діючої множини зусиль. Активний політичний процес — процес; що протікає під цілеспрямованим впливом політичних груп, прямування якого

 

визначається стратегією і тактикою політичної групи і параметрами навколишнього середовища, а також діяльністю інших політичних груп. Групові інтереси політичних груп утворюють сукупний політичний вектор, що визначає спрямованість активних політичних процесів. Важливу роль грають стратегія і тактика політичних груп, що можуть істотно модифікувати напрям активних процесів у залежності від доцільності й ефективності застосовуваних групами політичних технологій.

На відміну від пасивного політичного процесу, для активного процесу необхідні цілеспрямовані витрати ресурсів для підтримки зусиль і досягнення бажаних результатів. Практично вся діяльність політичної групи є діяльністю з реалізації активних політичних процесів та керування ними.

Пасивні політичні процеси протікають під впливом економічних, соціальних і інших сил, станів і процесів. Це природна динаміка, природний рух суспільства в сформованих умовах, що може збігатися або протидіяти інтересам політичних груп. Діяльність політичних груп позначається на пасивних політичних процесах непрямим чином. Причиною пасивного політичного напрямку (зміни в часу політичного стану суспільства) є динаміка цінностей. Зміна цінностей (цінність на відміну від вартості завжди суб'єктивна) викликає зміну особистих інтересів. Зміна особистих інтересів веде до порушення співвідношень інтересів усередині суспільних груп і інших структурних конфігурацій суспільства.

У результаті пасивних політичних процесів відбувається модифікація особистих і групових інтересів. Правовий простір, владні функції й інші політичні чинники спроможні знизити або збільшити витрати на реалізацію інтересів особистості, допомагати або перешкоджати здійсненню діяльності. Виникають політичні складові особистого інтересу, спрямовані на зберігання або зміну політичної і правової ситуації; такі спонтанно сформовані інтереси можуть значно відрізнятися від дійсних, вони призводять далеко не до завжди передбачуваних результатів. В той же час, пасивні процеси, що інтенсивно протікають, створюють умови для інтенсифікації активної політичної діяльності.

Пасивні політичні процеси змушують постійно змінювати стратегію і тактику політичних партій, постійно коректувати свої декларації і поведінку слідом за поточною і прогнозною зміною політичної ситуації.

 

Політична динаміка — зміна стану суспільних структурних конфігурацій у часі, що відбувається під впливом особистих і групових інтересів. Ці зміни спрямовані на зниження потенційної енергії групи та суспільства загалом.

Потенційна енергія особистості (групи) вимірюється модулем різниці ідеального та реального інтересу. Чим менші обмеження, що перешкоджають реалізації ідеального інтересу, чим ближчий реальний інтерес до ідеального, тим менша потенційна енергія особистості, групи і суспільної системи. Перешкоди й обмеження для реалізації ідеального інтересу утворюють існуючу структуру суспільства, правовий простір, діяльність органів влади й ін. Усвідомлено чи не усвідомлено, але політична динаміка будь-якої суспільної групи спрямована на усунення або зниження існуючих перешкод і обмежень. У цьому її дійсний політичний інтерес.

Політична діяльність — це діяльність політичних груп, партій і інших форм політичної організації, що спрямована на реалізацію власних інтересів за допомогою політичної угоди.

Тактика політичної діяльності являє собою науку про розробку та реалізацію технології досягнення стратегічних цілей у конкретних умовах, в умовах поточного і прогнозного стану суспільства та його динаміки, а також практичну реалізацію і коригування отриманих технологічних рішень. Вона встановлює зв'язок стратегії і технології активної політичної діяльності деякої групи, являє собою методологію раціоналізації (оптимізації) політичної технології.

Розмаїтість тактичних (технологічних) прийомів і методів дуже велика. їх можна об'єднати в декілька типових груп методів:

• політична агітація і пропаганда, створення політичного іміджу;

• політична конкуренція;

• політика блоків і поступок (угоди між політичними групами);

• соціально-економічні впливи з політичними цілями;

• правові й адміністративні впливи й ін.

Інший вибір визначає конкретну суспільно-політичну позицію або орієнтацію людини, засновану на одній із систем ідей-но-політичних цінностей, що існують у суспільстві. Обидва ці вибори взаємозалежні. Рівень психологічного і практичного залучення людей у життя суспільства впливає на певність і послідовність їхнього ідейно-політичного вибору: чим менше людина

 

цікавиться політикою, тим більш аморфні, безсистемні, хитливі її

політичні погляди.

Рівень залучення людей до суспільно-політичного життя зумовлений достатньо складною системою чинників. Звичайно він зростає в періоди бурхливого відновлення суспільних відносин, коли відбувається зліт соціальних очікувань мас, що створює психологічні передумови для політичної мобілізації навколо нових цілей (наприклад, ріст політичної активності населення в перші роки перебудови, або ситуація в країнах Західної Європи після закінчення Другої світової війни, в низці країн третього світу після набуття ними незалежності тощо).

Важливу роль на масштаби залучення до громадського життя справляють чинники структурні, які кореняться в особливостях соціальної діяльності, властивих кожному суспільству. У країнах, де ця діяльність є монополією політичної влади і здійснюється винятково під її контролем, залучення набуває інструментального характеру. Частково воно збігається зі звичайною службою в бюрократичних інститутах партійно-державної влади та підпорядкованих їй псевдо суспільних організаціях, частково — виконує функцію політичного й ідеологічного контролю. Таким було залучення мільйонів рядових членів КПРС і сотень тисяч її низових " активістів".

У країнах із розвиненим громадянським суспільством широкого поширення набуває залучення, що можна назвати ціннісно-орієнтованим. Самоорганізована, незалежна від інститутів влади активність таких соціальних суб'єктів — відмінна риса громадянського суспільства. I хоча вона частіше за все розгортається навколо конкретних проблем — загальнонаціональних або локальних та групових і не претендує на участь у " великій політиці", навіть протиставляє себе їй, вона так чи інакше впливає на діяльність партій та органів влади.

Конфлікт — це зіткнення проблемних або таких, що не збігаються, інтересів, дій, поглядів окремих особистостей, представників політичних партій і громадських організацій, об'єднань, етнічних, соціальних груп, держав та їхніх органів.

Політичних конфлікт — це надмірне загострення взаємовідносин сторін у політиці або їх зіткнення, пов'язане з відмінностями їх становища в суспільстві.

Проблемами конфлікту загалом та політичного конфлікту зокрема займається конфліктологія, яка в якості самостійної наукової

 

дисципліни склалася в середині XX сторіччя завдяки інтелектуальним зусиллям Г.Зіммеля, Л.Коузера, К.Левіна, Р.Дарендорфа й інших.

Як показують дані з політичної конфліктології, конфлікт є дуже істотною складовою частиною діяльності керівників різних рівнів. Реальність є такою, що керівники підприємств витрачають до чверті і більше свого робочого часу на врегулювання різного роду конфліктів та їхніх наслідків; ця цифра збільшується до 30% для керівників нижчої ланки. Оскільки керівники проводять від 25 до 60% свого робочого дня, займаючись конфліктами або сварками, що виходять із проблем взаємовідносин людей, можна зробити такий висновок: працювати, управляти і жити в організації — це значить бути в конфлікті. Експерти підрахували, що конфлікти і стреси від невирішених конфліктів обходяться США в 100 мільярдів доларів на рік. Більш як 65% проблем на виробництві пов'язані з порушеннями відносин між співробітниками через хиби навичок чи мотивів поведінки окремих робітників.

Але конфлікт, його природа відбиває не тільки " зіткнення базисних людських потреб", а також особистісних, групових та культурно-цивілізаційних цінностей, що бувають вищими за потреби в ієрархії конфліктної поведінки. Боротьба за ідеали породжує жертовність, яку рідко можна зустріти в прагматичній боротьбі за інтереси, що виражають потреби тих чи інших груп, об'єднань і держав. Отже, універсальна теорія конфліктів має універсальну природу, але знайти таку спільну підставу для загальної теорії досить важко, тому конфліктологи пишуть про конфлікти інтересів і цінностей, розглядаючи їх у взаємозв'язку. Ідеологізоване відношення до феномена конфлікту в умовах політичної системи радянської влади обмежувало можливості його наукового вивчення. Вульгаризована інтерпретація концепції Маркса була визнана в якості ідеологічної засади політичної доктрини, що переслідує цілі створення " гармонічного суспільства" із " загальнонародною формою власності", " загальнонародною державою" й ідеологією робітничого класу, що відбиває інтереси " усього народу". Так само узвичаїлося виходити з того, що при комунізмі не буде " антагоністичних соціальних протиріч" через дії зазначених вище чинників. 3 точки зору сучасної теорії конфлікту, у суспільстві закладалася і цілеспрямовано створювалася безконфліктна модель із позитивним зворотнім

 

зв'язком, для якої характерний не розвиток, а розлад у тій чи іншій формі. Конфліктна ж модель асоціювалася з розставлянням сил на міжнародній арені, де " імперіалістичні сили" протистоять " міжнародному робочому руху" та " соціалістичному таборові". Причому перші атрибуювалися як " реакційні", другі — як " прогресивні". Втім, існувала ще і " внутрішня контрреволюція", що періодично видозмінювала своє обличчя.

Парадокс полягає в тому, що насправді відношення між двома суспільно-політичними системами (капіталістичною та соціалістичною), з погляду теорії конфлікту, породжують ситуацію, що характеризується як безконфліктна. Справа в тому, що відношення обох систем друг до друга взаємно негативне (має знак " мінус"). При перемноженні ж утворюється знак " плюс", що вказує на існування позитивного зворотного зв'язку у системі міжнародних відносин, елементами якої є капіталістична та соціалістична підсистеми, що свідчить про наявність антагоністичного вигляду безконфліктної системи. Конфлікти, що виникали в період " холодної війни", швидко вирішувалися керівництвом цих двох підсистем, не допускаючи їхнього розростання до розмірів, що загрожували б стабільності всій міжнародної системи. Закінчення " холодної війни", падіння Берлінської стіни, розпад Радянського Союзу призвели до бурхливого росту міжнародних та регіональних конфліктів, інтенсивного росту тероризму у усьому світі. Це пояснюється тим, що два основні антагоністичних полюси перестали існувати, а очікуваний безконфліктний стан так і не наступив.

" Конфлікт є, образно кажучи, індустрією, що розвивається" (Р.Фішер, У.Юра). Інакше кажучи, сучасний світ — це багатовекторне, неоднорідне, складно організоване середовище, яке не може існувати без протидії, без конфліктів, тобто без динаміки та розвитку. Цивілізоване розв'язання конфлікту — Це, як правило, певний консенсус.

Проте, на практиці така форма виходу з конфлікту зустрічається не так вже і часто, і, якщо у внутрішньодержавній політиці демократичних суспільств її намагаються зробити головною формою, то ситуація при інших політичних режимах не настільки однозначна, особливо це стосується міжнародної політики. Класичний приклад " пробуксування" консенсусу — процедура регулярного саджання за стіл переговорів лідерів Ізраїлю і Палестини, по закінченню якої відбувалася нова військова операція

 

з однієї зі сторін. Сила впливу архетипу " Тіні" (тобто проекції негативних рис особистості, групи, нації на іншу особистість, групу, націю) у різних народів відрізняється, але архетип існує в усіх. Питання постає лише таким чином: є зрілі особистості (групи, нації), спроможні відстежувати роботу цього архетипу і намагатися мінімізувати його вплив на свою свідомість; існують особистості (групи, нації), що " цілком підвладні" цьому архетипові і сприймають крізь нього весь навколишній світ. Оскільки велика частина людства, на жаль, не належить до зрілих суб'єктів, то у. світі панують настрої радикалізму й екстремізму.

Поняття " радикалізм" у сучасній політичній психології має декілька значень, як-то — психологічний механізм якісного перетворення політичних процесів, що запроваджує рішучі та безкомпромісні дії для досягнення цілі; політичний рух, що притримується крайніх засобів досягнення цілі; соціокультурна традиція, зумовлена відповідним типом особистості і національно-цивілізаційних особливостей суспільства та держави.

В основі радикалізму лежить, по-перше, негативне відношення до сформованого політичного феномена, а по-друге, визнання одного з можливих засобів виходу з реальної ситуації як єдино можливого. У той самий час радикалізм не можна віднести до остаточно визначених політичних напрямків. Радикалізм

може проявлятися в різних формах нігілізму, екстремізму, тероризму, революційного насилля. Проте, прийнято говорити і про " радикальний централізм", тобто політичну позицію, що радикально відхиляє крайнощі та потребує рішучого проведення збалансованої політики. Як показує історія, достатньо часто держава сама створює ситуації, що породжують радикалізацію політичних суб'єктів.

Як спосіб діяльності, що тяжіє до крайнощів, радикалізм, як правило, грає в суспільстві дестабілізуючу роль, сприяє конфронтації політичних сил, провокує поглиблення конфліктів розбалансування системи керування. Але у певних суспільно-політичних умовах радикалізм може сприяти критичному перегляду урядом свого політичного курсу, перешкоджати накопиченню негативної енергії усередині суспільства.

Політичні процеси в Україні свідчать про те, що політичний радикалізм був і залишається їхнім невід'ємним компонентом, який істотно впливає на характер і динаміку розвитку суспільства.

 

Поряд із консерватизмом, політичний радикалізм є найважливішою політико-культурною традицією. Будучи зумовлений історичними, географічними, політичними, соціальними, психологічними особливостями розвитку країни, радикалізм у свою чергу дотепер впливає на характер функціонування всіх сфер суспільства, менталітет, почуття, настрої, навички індивідів та соціуму, на моделі поведінки, форми політичної участі і взаємодії громадян. Він виявляється на рівні соціальних прошарків, еліти та контреліти, опозиційних груп, зумовлюючи осьову лінію політичної поведінки політичних лідерів та простих громадян.

Фронтальна і структурна перебудова істотних компонентів суспільного організму актуалізує завдання нейтралізації наслідків проявів крайнощів радикалізму, обмеження його впливу в переломні історичні періоди, коли істотній трансформації піддаються засади життеустрою людей, ідеали, цінності, установки; особливо необхідне зважене відношення до цього феномена. 3 цих позицій політичний радикалізм розкривається як соціокультурний феномен, зумовлений особливостями історичного, економічного, релігійного розвитку країни, що виявляється в ціннісних орієнтаціях, у стійких формах політичної поведінки суб'єктів, націлених на опозиційність, зміни, тотальний, швидкий темп змін, у приматі силових методів у реалізації політичних цілей. Радикалізм виконує такі функції політичному процесі:

• сигнально-інформаційну про ступінь неблагополуччя суспіль-но-політичного середовища;

• розрядки соціальної напруженості шляхом виходу накопиченого невдоволення;

• тиснення на політичні інститути, підготування, прийняття і проведення політичних рішень;

• коригування політичного курсу;

• стимулювання докорінних політичних змін, інновацій.

Як ідейно-політичний напрямок, система переконань певної групи людей, метод вирішення економічних та суспільно-політичних завдань, радикалізм є необхідною компонентою політичного життя. У сталих соціальних системах консервативні, ліберальні, радикальні компоненти знаходяться в збалансованій взаємодії.

Екстремізм породжують соціально-економічні кризи, деформації політичних інститутів, різке падіння життєвого рівня, погіршення соціальних перспектив значної частини населення,

 

домінування в суспільстві почуттів, настроїв хандри, пасивності, соціальної й особистої нереалізованості, неповноти буття, страх перед майбутнім, придушення владою опозиції, інакомислення. Він також спричинює блокування легітимної самодіяльності людини, національну дискримінацію, амбіції лідерів політичних партій, орієнтації лідерів і акторів політичного процесу на екстремальні засоби політичної діяльності. Соціальну базу екстремізму складають маргінальні прошарки, представники націоналістичних, релігійних напрямків, незадоволені існуючою політичною реальністю інтелігенція, молодь, студентство, військові.

Екстремізм не є чітким та інтегрованим феноменом. За спрямованістю виділяється екстремізм політичний, економічний, націоналістичний, релігійний, екологічний, духовний та ін.

Метою політичного екстремізму є дестабілізація та руйнація політичної системи, державних структур і встановлення режиму правого чи лівого толку. Економічний екстремізм спрямований на знищення різноманіття та встановлення якоїсь однієї форми власності, єдиних методів ведення господарства, повну відмову від принципів державного регулювання економічної сфери, різке скорочення соціальних витрат, наступ на соціальні завоювання трудящих, усунення конкуренції в підприємницькій діяльності й ін.

Націоналістичний екстремізм заперечує інтереси, права іншої нації, він органічно пов'язаний із сепаратизмом, спрямований на розлад багатонаціональних держав, затвердження панування корінної нації. Релігійний екстремізм проявляється в нетерпимості до представників інших конфесій, жорсткому протиборстві в межах однієї конфесії в мусульманських та християнських общинах. Екологічні екстремісти виступають не тільки проти фіктивної природозахисної політики, але проти науково-технічного прогресу взагалі, стверджуючи, що ліквідація несприятливих в екологічному відношенні виробництв — єдино можливий шлях поліпшення якості навколишнього середовища. Духовний екстремізм орієнтований на ізоляціонізм, відхиляє досвід, розвиток іншої культури, нав'язує в якості офіційної ідеології певні соціальні, релігійні, етнічні стандарти.

У політичній практиці в чистому вигляді ці типи екстремізму практично не зустрічаються. Націоналістичний екстремізм у багатьох країнах сполучається з релігійним, духовним, політичний — з економічним, релігійним тощо.

 

За критерієм масштабності дій політичний екстремізм може бути внутри- та міждержавним.

За чисельністю н організованістю учасників — екстремістські дії співтовариств, груп (сект, організацій); організованих або спонтанних груп; одиначок (зазвичай осіб із психічними захворюваннями або іншими аномаліями).

Стосовно владних структур розрізняють екстремізм державний та опозиційний. Державний екстремізм здійснюється владними структурами, його основною зброєю є демагогія, репресії. Опозиційний екстремізм здійснюється анти режимними угрупованнями, головним чином за допомогою терористичних актів. До державного екстремізму частіше вдаються нестабільні режими з низьким рівнем легітимності влади.

Виділяють також лівий і правий екстремізм. Лівий екстремізм запозичує ідеї революціонаризму, анархізму, прокламує себе найпослідовнішим виразником та захисником інтересів трудящих мас, усіх знедолених, незаможних (як, наприклад, рух антиглобалістів). Об'єктами їхньої критики є соціальна нерівність, придушення особистості, експлуатація, бюрократизація в суспільстві, усунути які вони ладні будь-якими засобами, аж до збройних виступів. Частина лівих екстремістських організацій знаходиться на нелегальному положенні, веде партизанську війну, чинить терористичні акти, захоплення заручників.

Праві екстремісти (фашистські, неофашистські, ультраправі, націоналістичні, расистські організації, партії, такі, як колишній " РУХ", " УНА-УНСО" в Україні, " Російська національна єдність" у Російській Федерації) критикують сучасне суспільство за " відсутність порядку", " панування плутократії", " спад чеснот", егоїзм, культ споживання й ін. Ультраправі екстремісти часто-густо вдаються для боротьби з прогресивними громадськими організаціями і політичними діячами.

Для всіх різновидів екстремізму властиві спільні риси.

• насилля чи його погроза, зазвичай збройного;

• одновимірність, однобокість у сприйнятті суспільних проблем, пошуки шляхів їхнього вирішення;

• фанатизм, одержимість у прагненні нав'язати свої принципи, погляди опонентам;

• бездумне, беззаперечне виконання всіх наказів, інструкцій;

• опора на почуття, інстинкти, забобони, а не на розум;

• нездатність до толерантності, поступок або ігнорування їх.

Екстремізм сполучається з крайнім радикалізмом, тероризмом, нігілізмом, революційністю, вождізмом. Особливостями сучасного екстремізму є:

• ріст масштабності, що супроводжує нарощування потенціалу і перетворення екстремістських угруповань на впливові структури життя;

• посилення жорстокості і безоглядності дій екстремістів;

• різноманіття форм діяльності, використання новітніх технічних досягнень, засобів масової поразки (компоненти хімічної, бактеріологічної зброї, викрадення радіоактивних матеріалів);

• прагнення домогтися суспільного резонансу, залякування населення.

Розширюється інформаційний, тактично-стратегічний, фінансовий, ідеологічний, психологічний, ресурсний взаємозв'язок екстремістських співтовариств і груп в окремих країнах та міжнародному масштабі.

У останні роки екстремізм набув широкого поширення в країнах Центральної і Східної Європи та в Україні. На теренах колишнього СРСР особливо активізувалися націоналістичний (УНА-УНСО в Україні, Білоруський народний фронт, радикали в Прибалтиці) і релігійний екстремізм (" Нахдат" та " Джамаат і Іслам" у Дагестані, " Ісламський шлях" у Чечні). У пропагандистській і практичній діяльності націоналістичними організаціями активно використовуються територіальні питання (в Україні — це Крим).

Деструктивні сили правої, лівої, націоналістичної, релігійної орієнтації використовують помилки і прорахунки в діяльності державних органів, розпалюють конфлікти, провокують сутички, ігноруючи політичні, економічні, соціальні духовні наслідки своїх ультрарадикальних дій. Це дестабілізує політичний процес, стимулює переростання латентних протиріч на стадію їхнього силового, нерідко збройного вирішення, загрожує безпеці країни, погіршує міждержавні відношення, веде до зниження міжнародного престижу.

В. Фесенко слушно відзначав, що у стабільних ліберальних демократіях обмежений в масштабах і формах вияву політичний екстремізм виконує функцію політичної протиотрути (свого роду " щеплення" від авторитаризму і політичного насильства). Але джин екстремізму легко може вирватися на свободу, особливо

 

якщо в суспільстві існують гострі етнічні, релігійні або ідеологічні протиріччя і виникає явне (або приховане) соціальне замовлення на політичне насильство, відкриті силові дії.

Форми цього " замовлення" можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, паралельне існування помірних та радикальних 0ноді воєнізованих) течій (крил) однієї й тієї ж політичної сили. Щось подібне є в деяких країнах Латинської Америки, в Ірландії (Ірландська республіканська армія та її політичне крило — партія Шинн Фейн). Більш поширена прихована підтримка (фінансова, організаційна, політична) радикальних угруповань з боку великого бізнесу і впливових політичних сил, що займають відносно помірні позиції. Мотиви такої підтримки можуть бути різними: приховане співчуття (симпатія) " борцям за праву справу" (таким собі сучасним " робін гудам", які протиставляють себе нудному та цинічному світові легальної політики); прагнення відтінити і вигідно позиціонувати себе на фоні радикальних політичних угруповань; використання екстремістів для політичних провокацій і залякування політичних конкурентів; підтримка " про всяк випадок" (а раптом прийдуть до влади) тощо. Якими б мотивами не керувалися автори подібного " соціального замовлення", завжди це — гра з вогнем, і прикладів цьому безліч.

В.Фесенко впевнений стосовно України, що в нашій державі поки що немає підстав говорити про наявність масштабного і явно вираженого соціального замовлення на політичний радикалізм. Принаймні, на рівні масових політичних настроїв очевидне неприйняття абсолютною більшістю населення екстремістських форм політичної активності. Досить добре це продемонстрували парламентські вибори 2002 року, але локальні вияви замовлення на політичний екстремізм є, починаючи від " Інгулецького замаху" і закінчуючи захопленням приміщення ЦК КПУ " молодими патріотами" - із " Самостійної України". Україні поки вдалося уникнути політичного тероризму — хвороби, яка вразила багато країн світу, включно з деякими ліберальними демократіями. У зв'язку з цим насторожують спроби легітимації (морального та політичного виправдання) українського політичного екстремізму, як минулого, так і теперішнього часів, і відверті симпатії помірних політиків до радикальних угруповань (УНА-УНСО, соціал-націоналістів тощо).

 

Ряд політиків відзначають, що політичною анти технологією XXI сторіччя, напевно, все більшим чином ставатиме інформаційна війна як віртуальне продовження війни фізичної.

Визначення інформаційної війни, авторство якого приписують Директору інформаційних військ США, звучить у такий спосіб: " Інформаційна війна являє собою всеосяжну, цілісну стратегію,

покликану віддати належне значущості та цінності інформації в питаннях командування, керування і виконання наказів збройними силами та реалізації національної політики. Інформаційна війна націлена на всі можливості і чинники поразки, що неминуче виникають при зростаючій залежності від інформації у всіляких конфліктах... Інформаційна війна має наступальні й оборонні складові, але починається з цільового проектування і розробки своєї " архітектури командування, керівництва, комунікацій, комп'ютерів і розвідки", що забезпечує осіб, які приймають рішення, значною інформаційною перевагою в найрізноманітніших конфліктах".

Інформаційна війна — це соціальне явище, що являє собою одну з форм вирішення існуючих різноманітних протиріч у всіх сферах громадського життя між державами, народами, націями,

соціальними групами засобами інформаційного насильства. Інформаційна зброя — це також сукупність засобів, призначених для порушення (копіювання, перекручування або знищення) інформаційних ресурсів на стадії їхнього створення, опрацювання, поширення і збереження. У структурі інфосфери можна виділити такі основні об'єкти його впливу: програмне і власне інформаційне забезпечення; програмно-апаратні і телекомунікаційні засоби; канали

зв'язку, що забезпечують циркуляцію інформаційних потоків та інтеграцію систем керування; інтелект людини і масову свідомість. Можна у такий спосіб згрупувати види інформаційної

зброї, використовуваної в інформаційній війні:

• засоби пропагандистсько-психологічного впливу (через пресу, телебачення, радіо, Інтернет, інші канали);

• засоби програмно-математичного впливу (комп'ютерні віруси, логічні " бомби", засоби придушення комп'ютерних мереж тощо);

• засоби психологічного впливу (голографічні зображення в атмосфері, синтезатори голосів відомих лідерів, " вірус-вбивця" №666 та ін.);

 

психотронна зброя (методи парапсихології та біоенергоінформатики, програмування поведінки (зомбіювання) особистості і тощо);

• засоби, засновані на впливі полів різної природи (радіоелектронне придушення, акустична зброя, електромагнітні ураження, засновані на випромінюванні хвиль різної довжини тощо).

Правомірність використання терміна " інформаційна зброя" зумовлюється, серед іншого, тим, що в цьому контексті можна характеризувати інформацію такими показниками, як цілеспрямованість, вибірковість, розосередженість, масштабність впливу, досяжність, швидкість доставки, комплексність впливу на технічні засоби, системи і людей, можливість регулювання потужності впливу та ін.

Основою даного визначення є принцип демократичної держави, згідно з яким держава повинна забезпечити кожному суб'єктові інформаційних відносин право на одержання повної, достовірної і своєчасної інформації. Наступний принцип: ніхто не вправі порушити інтереси суб'єкта інформаційних відносин шляхом будь-якого інформаційного впливу. Власні інтереси мають поєднуватися з інтересами оточуючих. I, нарешті, розгляд негативних впливів на функціонування інформаційних технологій.

У пресі періодично з'являється інформація про американську програму " МК-ультра", а також аналогічні програми у Франції, Японії й інших країнах. Досягнення в цій області такі, що вже зараз можна говорити про ефективність " зомбіювання" (програмування поведінки, діяльності) окремих людей. 3 цією метою створені і використовуються не тільки фармакологічні засоби, але і психотронні генератори. Значний інтерес у низці країн викликає удосконалювання технічних і інших засобів ведення інформаційних і психологічних операцій, таких, як голографічні зображення в атмосфері, голосові синтезатори, що дозволяють складати провокаційні повідомлення, передавати їхніми голосами лідерів різноманітних держав і поширювати через електронні ЗМК. Закордонні спеціалісти вважають, що подібні засоби фізичного і психічного впливу на людину при 10% ефективності спроможні викликати панічний стан навіть у добре організованому колективі. При цьому, як свідчить аналіз, найбільшу небезпеку становлять засоби, спроможні здійснити комп'ютерну і програмні атаки, — програмно-математичний вплив.

 

Засадничий принцип інформаційної війни — відповідність (підпорядкованість) цілей і завдань інформаційної війни політичним цілям — випливає з закону визначальної ролі політики, її вирішального впливу на інформаційну війну. Це достатньо наочно проявилося під час ведення операцій у зоні Перської затоки, операції НАТО в Косові тощо. Весь інформаційний супровід (в усіх цих випадках інформаційна війна була обов'язковою складовою частиною дій багатонаціональних сил) спрямовувався на обґрунтування доцільності проведення даних військових операцій, їхньої необхідності і важливості для світового співтовариства в зв'язку з попранням протиборчим боком прав і свобод людини, норм міжнародного життя. При цьому потрібно відзначити, що інформаційний вплив на світове співтовариство, окремі країни і регіони починався і закінчувався задовго до початку і закінчення безпосередніх бойових дій. У зоні Перської затоки колишні інформаційні заходи активно почалися більш ніж за п'ять місяців, у Гренаді — за три роки. Термін випереджання інформаційних заходів перед власне військовими неупинно зростає — це підтверджують останні афганська та іракська війни, " інформаційна прелюдія" до яких сягала декількох років.

Загальновідомий принцип військового мистецтва — необхідність зосередження сил у вирішальному місці й у вирішальний момент — актуальний і для інформаційної війни. Він є відбитком об'єктивного закону нерівномірності розподілу сил у просторі та часі. У сучасних умовах зміст цього закону став більш ємним, а практичне застосування — більш складним.

Про це красномовно свідчили колишні та останні події в зоні Перської затоки, де інформаційна боротьба багатонаціональних сил відбувалася в стратегічному, оперативному і тактичному масштабах. Розвідка велася практично цілодобово. Розгорнута система інформаційного забезпечення при відсутності скільки-небудь істотної протидії з боку Іраку дозволила оперативно доводити до органів керування військами і зброєю багатонаціональних сил достатньо повну, достовірну, своєчасну і точну інформацію про обстановку, що у великому ступені впли-нуло на успішне рішення бойових задач. Для поширення дезінформації широко використовувалися радіо та телебачення. За допомогою радіоелектронного заглушування здійснювалося блокування інформації в системах керування стратегічного, оперативного 94

 

і тактичного рівня іракських збройних сил.

Принцип високої активності і рішучості в ході ведення інформаційної війни зумовлений рішучістю її цілей. Первісно це виглядало в такий спосіб. Влітку 1940 року А. Птлер поставив за обов'язок головному штабу вермахту і керівникам секретних служб забезпечити маскування просування німецьких військ на схід. У виданій 15 лютого 1941 року директиві з дезінформації визначалися цілі, задача, етапи й зміст кампанії, спрямованої на дезінформування радянського керівництва щодо намірів Німеччини. Спочатку перегрупування німецьких військ підносилося як звичайна планомірна заміна військ, потім як маневр із метою приспати пильність командування англійських збройних сил перед вторгненням на Британські острови. Важливу роль зіграв й особистий лист А.Птлера І.Сталіну, де він ручався своєю честю глави держави за суворе дотримання пакту про ненапад.

Все це в сполученні з достатньо повною і достовірною інформацією про бойову готовність, склад, дислокацію та можливості Червоної Армії дозволило німецькому командуванню за рахунок інформаційної переваги забезпечити раптовість вторгнення й одержати великі переваги в початковий період війни. I це незважаючи на те, що Р.Зорге, " Червона капела" і ціла низка інших конфіденційних джерел за декілька місяців до червневих трагічних подій сповіщали про військову погрозу, що насувалася. Більш за всіх розробці концепції ведення інформаційної війни приділяють увагу Сполучені Штати Америки, що уявляється цілком виправданим, оскільки ця країна на сьогоднішній день є своєрідним економічним флагманом людства: тут розробляються і впроваджуються в життя технології, що згодом стають надбанням усього світу. Біля 70% програмного забезпечення, продаваного у світі, створено саме в США.

На основі аналізу концепцій інформаційної війни та видів збройних сил Об'єднаний комітет начальників штабів США прийняв документ " Загальні погляди на період до 2010 року" Поіпі Уізіоп 2010), у якому міститься концепція інформаційної війни. До елементів інформаційної війни відносяться: добування розвідувальної інформації, дезінформування, психологічні операції, фізична руйнація інформаційних ресурсів супротивника (у тому числі, і з використанням електромагнітного впливу), напади (фізичні, електронні) на його інформаційну структуру, зараження

 

комп'ютерними вірусами його обчислювальних мереж та систем, проникнення в інформаційні мережі тощо, а також відповідні міри протидії для захисту власних інформаційних ресурсів.

Хотілося б відзначити також один малоприємний момент, пов'язаний з організацією і веденням інформаційних війн. Для сучасного суспільства важливе розуміння того, що інформаційна зброя, сили і засоби ведення інформаційної війни можуть бути спрямовані не тільки зовні, але і усередину соціуму для вирішення конкретних політичних завдань правлячої еліти, яка у рамках несталої демократії (що досі не відбулася) не знаходиться під контролем громадянського суспільства. Це такий тип легітимної влади, що дозволяє в рамках здійснення владних повноважень квазіелітою не тривожитися їй із приводу розбіжності її вузько корисних інтересів з інтересами абсолютної більшості населення. її дії спрямовані на забезпечення утримання влади й особисте збагачення. Це можливо в зв'язку з несформованістю громадянського суспільства, відсутністю діючого механізму контролю за діяльністю владних структур. Але саме ця квазіеліта зацікавлена в період проведення псевдодемократичних виборів у використанні нових інформаційних технологій у політичних цілях. Зріст впливу засобів масової інформації на хід і зміст політичних процесів, функціонування механізму влади — одна з домінуючих тенденцій сучасного суспільного розвитку. Боротьба за контроль над новими ЗМІ й інформаційною структурою, їхнє використання для урахування й опрацювання суспільної думки стали центральною проблемою у внутрішньополітичному житті держав, особливо під час виборчих кампаній.

Важливість ЗМК в ході забезпечення перемоги на виборах можна проілюструвати на прикладі президентських виборів 1996 року у Росії. Незважаючи на, здавалося б, безнадійне положення президента Б.М.Єльцина за півроку до виборів (у січні його підтримували лише 6-8% опитуваних виборців), за допомогою ЗМІ організатори його виборчої кампанії та іміджмейкери змогли забезпечити його переобрання. Причому після першого туру президент, отримавши інфаркт, узагалі не з'являвся навіть на телеекрані, уподібнившись " Старшому Брату" з відомого роману Дж.Оруелла " 1984", про якого не можна було напевно сказати, чи живий він.

В.О.Бондаренко та О.В.Литвиненко наводять приклади застосування психологічних операцій та інформаційної війни: так,

 

перша масова операція, що має назву психологічної, була здійснена Збройними силами США на підтримку військ ООН у Корейській війні (1950-1953 роки). У. 1951 році у Міністерстві армії: було створено Управління психологічних операцій, що в 1955 році реформувалося в Управління спеціальних методів війни, тоді ж розпочалася підготовка спеціальних кадрів. Другим конфліктом, в якому широко застосовувалися сили ПсО (психологічних операцій), стала війна у В'єтнамі.

Наступною широкомасштабною ПсО була підтримка американського контингенту, що вторгся до Гренади, — в операції був задіяний 1 батальйон ПсО. Масштабно застосовувалися війська ПсО у Панамі та Перській Затоці. Вперше було оприлюднено дві головні мети інформаційної операції:

• створення сприятливої громадської думки в США та інших країнах світу щодо подій, які відбуваються в зоні конфлікту;

• безпосереднє інформаційно-пропагандистське забезпечення

воєнних дій.

Масштабні ПсО було здійснено й у межах операцій " Морський ангел" і " Підтримка демократії" (Гаїті, 1991, 1994 роки), " Відродження надії" та " Спільний щит" (Сомалі, 1992-1995 роки), " Спільні зусилля" (Боснія, 1996 рік). Практично всі миротворчі кампанії, в яких беруть участь США, супроводжуються психологічними операціями. 3 них лише операція в Сомалі не досягла поставленої мети.

3 1996 року США послідовно здійснювали низку спеціальних інформаційних операцій на Балканах. Активність американських спеціальних підрозділів на Балканах достатньо висвітлювалася у різних джерелах, зокрема в Інтернеті. Воєнно-повітряна операція в Югославії (березень-травень 1999 року) супроводжувалася різким посиленням інтенсивності спеціальної інформаційної операції. Було застосовано як традиційні засоби (розповсюдження листівок з повітря), так і вплив через Інтернет, телерадіомовлення. Інформаційна операція мала виразно комплексний характер і довела переваги використання можливостей таких потужних систем, як СКІМ.

Інформаційна інфраструктура, передусім телерадіотранслятори, стали однією з основних цілей повітряних сил НАТО. Цікавою особливістю інформаційної складової конфлікту навколо Косова стала справжня війна в Інтернеті. Причому в Мережі

 

активно діяли обидві сторони конфлікту.

Як свідчать матеріали російської та іноземної преси, подібні підрозділи активно діяли у ФСБ Російської Федерації і у 1999 році. Зокрема, великого розголосу набуло малоефективне застосування федеральними військами методів спеціальних інформаційних операцій у Чечні — яскравим прикладом цього стала публікація книги " Інформаційна війна у Чечні". Події літа-осені 1999 року у Дагестані продемонстрували, що Росія дійшла певних висновків з програшу у війні, що була в Чечні. За короткий проміжок часу було організовано практично повну інформаційну блокаду чеченсько-дагестанських бойовиків, налагоджено достатньо оперативне висвітлення подій з театру воєнних дій.

В свою чергу, можна оцінити як вдалі і дії ісламістів в інформаційному просторі, керовані М.Удуговим. Після встановлення інформаційної блокади у російських засобах масової інформації було знайдено неконтрольовані росіянами інформаційні канали. Створено вебсайт Кавказцентру, про дієвість якого свідчить спроба російських хакерів знищити сайт, але сторінку було відновлено у рекордний термін — за добу. Матеріали сайту оперативно (двічі на день) поновлюються, повідомлення витримані в об'єктивістському стилі, періодично публікуються матеріали, підготовлені не тільки ісламістами, а й з незалежних, навіть російських джерел.

Системи здійснення спеціальних інформаційних операцій існують не тільки в США і Росії, а й у багатьох інших країнах, зокрема в Індії. У 1990 році у Міністерстві оборони цієї країні було створено спеціальну службу інформаційних операцій. Її структура складається з департаменту організації воєнних психологічних операцій і двох відділів (закордонні та внутрішні операції). Свою роботу служба координує з комітетом начальників штабів ЗС Індії, військовою розвідкою, МЗС тощо. Підрозділи спеціальних психологічних операцій у складі армій і спецслужб існують у Німеччині, Великобританії, Ізраїлі та інших розвинутих країнах.

Концепція національної безпеки України, що затверджена Постановою Верховної Ради України від 17.01.97 року, визначає протидію інформаційній експансії іноземних держав, однією з форм якої і є спеціальні інформаційні операції як один з напрямів

 

Політики національної безпеки. Ця проблема - одна з ключових у контексті гарантування інформаційної безпеки держави. Специфіка спеціальних інформаційних операцій полягає у тому, щоб їм протистояти, спираючись на результати відповідних наукових досліджень. 3 іншого боку, наявність подібних відкритих наукових досліджень стимулює громадський інтерес до проблеми, що автоматично підвищує рівень поінформованості еліт та широкого загалу стосовно тематики спеціальних інформаційних операцій. А у цій галузі, як у жодній іншій, діє правило " повідомлений, тобто озброєний".

Саме тому існує нагальна необхідність розвитку наукових досліджень спеціальних інформаційних операцій. В Україні є всі передумови для формування потужної наукової школи у цій галузі. Вже нині певні розробки провадяться у Національному інституті стратегічних досліджень, Національному інституті українсько-російських відносин, Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, окремих спеціалізованих науково-дослідних установах. Інтерес до зазначеної тематики засвідчує й те, що останніми роками в Україні починає розвиватися досить цікава для цієї проблематики теорія віртуальної реальності. Вітчизняні дослідження у цій сфері репрезентують окремі роботи Г.Почепцова, С.Дацюка та інших.

Вищевикладене засвідчує, що з інформаційних проблем розгортаються відповідні дослідження, результати яких матимуть подвійне застосування, зокрема у таких сферах, як паблік рілейшнз, реклама тощо. Тому можна бути впевненим, що найближчими роками в Україні буде досягнуто вагомих результатів у дослідженні спеціальних інформаційних операцій, передусім у напрямі захисту від них. Проблема інформаційної безпеки сьогодні — одна з найактуальніших, зважуючи на те, що Україна входить в інформаційне співтовариство.

Державна ефективна політика захисту особистості суспільства від екстремізму має включати:

• концептуальне осмислення цього феномена, його різновидів, перспектив розвитку;

• усебічну готовність системи безпеки країни до протидії екстремізму, адекватність відповідних дій з урахуванням його різновидів, розходжень у масштабах, вмісті, мотивації проявів;

 

• фахову експертну оцінку прийнятих рішень на антиекстремістський ефект;

• розробку відповідних законів, своєчасне реагування на передбачене кримінальним законодавством діяння;

• посилення інформаційного обміну, узгодження статистичної звітності про екстремістську діяльність та її учасників;

• роботу з населенням з формування пильності у відношенні осіб і предметів, що можуть становити небезпеку;

• своєчасну та повну інформацію про конкретні дії екстремістів і судові вироки;

• цілеспрямоване правове, морально-психологічне та бойове підготування спеціальних угруповань антитерористичної діяльності;

• єдність дій у міжнародному, міждержавному та державному аспектах і ін.

Принципами антекстремістської стратегії є превентивний характер дій учасників антиекстремістських операцій, комплексність (організаційна, інформаційна, правова, психологічні бази); активність, законність. Крім того, має діяти розвинута система профілактики екстремістської активності і конкретних дій.

У зв'язку з активним проявом радикалізму й екстремізму в політичній та інших сферах соціальної практики необхідна розробка діючих кроків з нейтралізації наростаючої небезпеки деструктивних проявів в суспільстві. Одним із таких чинників, що зазвичай проходять поза уваги аналітиків, є налагодження розрегульованих конфліктних механізмів, характерних для перехідних періодів, коли значна частина цих механізмів набуває " дикого" характеру, а з іншого боку, продовжують зберігатися ряд конфліктних механізмів минулого, що роблять відбиток на суспільно-політичну і соціально-психологічну ситуацію.

Питання для самоконтролю

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.