Політичне життя на Закарпатті у 20-30 роки

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехо-Словаччині. Закарпаття в Чехо-Словацькій державі мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь (згодом Підкарпатський край). Край займав 9% площі Чехо-Словаччини, а його населення —5% населення країни. У 20-ті роки тут була проведена аграрна реформа: 2/3 земель отримали чеські військові колоністи, 29 тис. га було розподілено між 32 тис. господарств. Зарплата робітників була в 1, 5—2 рази меншою, ніж у центрі країни.

Певні успіхи були у сфері освіти. Наприкінці 30-х років у Закарпатті існувало 483 початкові школи, у містах —21 чотирирічна. Проте через відсутність вищих навчальних закладів українська культура не могла самодостатньо розвиватись.

Суспільно-політичні течії в Закарпатті мали значне національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією: 1) русофіли («общество Духновича») вважали русинів частиною єдиного російського народу; 2) «мад’ярони» доводили, що карпатороси —це окрема національність і прагнули приєднати край до Угорщини; 3) народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і «мад’яронами», вимагали автономії Закарпаття; 4) комуністи, які входили до легальної Компартії Чехо-Словаччини, визнавали українську ідентичність Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УСРР.

Наприкінці 30-х років центр західноукраїнського національного життя тимчасово перемістився до Закарпатської України. Українське питання в Закарпатті стало центром європейської політики, за альтернативне його вирішення змагалися впливові зовнішньополітичні сили. Варіантів було три: 1) чехо-словацький; 2) угорський; 3) український —створення окремої держави «Карпатська Україна». Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехо-словацької території була передана Німеччині, празький уряд 11 жовтня 1938 р. надав автономію Карпаторуській державі, яка повинна була знаходитись у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став А. Волошин.

Волошин Августин (1874—1945) —визначний український громадсько-політичний і державний діяч, президент Карпатської України. Народився у с. Каленичі Міжгірського району Закарпатської області у сім’ї священика. Закінчив Ужгородську гімназію, навчався в богословській семінарії в Ужгороді, на теологічному факультеті Будапештського університету. З листопада 1897 р. —викладач, у 1912—1938 рр. —директор учительської семінарії в Ужгороді. Редагував єдину українську газету «Наука», з 1925 р. —«Свобода». Був одним із засновників Руської Народної Ради (1918), потім Головою Центральної Руської Народної Ради. У 1922 р. виступив одним з організаторів Християнсько-Народної Партії. У жовтні 1938 р. —державний секретар автономного уряду Карпатської України, створеного внаслідок міжнародних подій та під тиском українських політичних сил Закарпаття, а невдовзі —прем’єр-міністр. Після проголошення у березні 1939 р. незалежності Карпатської України був обраний її президентом. Після поразки військ Карпат-ської України від Угорської армії емігрував до Чехо-Словаччини, де працював в Українському Вільному Університеті, будучи деякий час його ректором. У травні 1945 р. заарештований радянською розвідкою і вивезений до СРСР. Страчений в Лефортівській тюрмі (Москва).

Претензії на Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачеве, Берегове переходили до Угорщини. Столиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до Хуста. Розпочалася українізація освіти й державних установ, були заборонені всі партії, крім урядової — Українського Національного об’єднання (УНО). 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, де УНО здобула до 90% голосів.

15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом. Державною мовою визнавалась українська, барвами державного прапору—синя і жовта. Президентом було обрано А. Волошина. Розпочалося створення організації національної оборони —«Карпатської Січі». Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат, але німці відмовилися, порадивши не опиратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напала на Карпатську Україну. 40-тисячна угорська армія тиждень воювала з удесятеро меншою Карпатською Січчю. Загинуло 5 тис. закарпатців, угорцям вдалося окупувати все Закарпаття.

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську незалежність.

20—30-ті роки ХХ ст. були складними й трагічними у політичній історії України. У Східній Україні, де існувала УСРР, відбувалося становлення й утвердження тоталітарного політичного режиму з масовими репресіями, трагічною загибеллю мільйонів людей. Радянська політична система, яка сформувалася у ці роки, не передбачала демократії та свободи, українська державність була лише формальною.

Західноукраїнські землі, перебуваючи у складі чужоземних держав, повною мірою відчували на собі політичне, економічне, соціальне, національне та релігійне гноблення.

Тим часом згущувалися хмари Другої світової війни. Україну чекали ще трагічніші події.

Запитання. Завдання

1. Які політичні чинники зумовили новий поділ українських земель після Першої світової війни і завершення національно-визвольних змагань українського народу в 1917—1920 рр.?

2. Як позначилась централізаторська політика Москви на внутрішньому і міжнародному становищі України?

3. На яких засадах у 20-ті роки формувався політичний устрій УСРР? Які політичні наслідки входження України до СРСР?

4. Охарактеризуйте ідейно-політичну боротьбу в 20—30-ті роки.

5. Які головні причини зумовили необхідність переходу до нової економічної політики? Що спричинило її кризу?

6. Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?

7. У чому сутність більшовицької політики коренізації в Україні?

8. Як відбувалося утвердження тоталітарного режиму в Україні?

9. Як відбувалося утвердження в Україні комуністичної монопартійної системи?

10. Яка роль репресивних органів у тоталітарному режимі в 20—30-ті роки?

11. Яких змін зазнала діяльність громадських організацій у радянській політичній системі в 20—30-ті роки?

12. Які соціально-політичні наслідки для України мали форсована індустріалізація і насильницька колективізація?

13. Охарактеризуйте національно-визвольний рух в західноукраїнських землях у 20—30-ті роки.

14. Проаналізуйте політичну спрямованість політичних партій Західної України.

15. Які геополітичні зміни відбулися в західноукраїнських землях на початку Другої світової війни?

11. Політичне становище України напередодні та в роки Другої

світової війни (1939—1945)

Друга світова війна — одна з найтрагічніших подій в історії людства. Почавшись 1 вересня 1939 р., вона тривала довгих 6 років. У неї було втягнуто 61 державу, де проживало 80% всього людства. Воєнні дії велися на території 40 держав, воювали понад 110 млн осіб.

Україна найбільше постраждала з воюючих країн. Матеріальні збитки, завдані їй, становили 285 млрд крб. у довоєнному обчисленні. Без житла залишилося майже 10 млн осіб. На фронтах війни загинуло 3 млн Українців. Ще більшими були жертви мирного населення. Загалом, у роки війни загинув кожний шостий українець. Більше 2 млн осіб було вивезено в Німеччину, 3, 5 млн евакуйовано. Війна обійшлася Україні 14-мільйонними демографічними втратами.

Історична доля розпорядилася так, що українцям довелося воювати у складі різних армій по обидва боки лінії фронту, сотням тисяч із них — одночасно проти Найголовніших ворогуючих сторін.

11.1. Українське питання в європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни

Україна в планах нацистського керівництва

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії, які, попри різний соціально-політичний устрій, виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності.

Роз'єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних держав — учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Проте український народ загалом не міг самостійно вирішувати своє національне питання. Його доля була в руках правителів інших держав.

СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися втримати підпорядковані їм українські землі, та, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково — СІЛА використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною та СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.

Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для «раціонального їх використання». Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехословаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехо­словацької території та утворення автономії Карпато-України, Німеччина вирішила розіграти «українську карту» за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол в Німеччині з цього приводу писав міністру закор­донних справ Франції 15 грудня 1938 р.: «Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена — створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йдеться про похід на Кавказ і Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка б у ширших масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у відповід­ний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Пруссією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня — «План Вайс» (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.

Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини та спецслужби звернули свій погляд на Галичину та деякі інші українські території, що знаходилися під контролем Польщі.

У цей час значно активізувалася ОУН, яка після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини.

У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 р. прихильники С. Бандери організували конференцію у Кракові, на якій відкинули рішення Римської конференції та оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН—Р (революціонери) або ОУН—Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника почали називати ОУН—М (мельниківцями). Цей розкол ослабив загальний рух за національну незалежність.

Пізніше, у березні 1941 р. ОУН—Б провела ще одне зібрання своїх прихильників, у постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за звільнення «поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР». Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тогочасного погляду всього українського загалу, з його надій на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена буде визнати український фактор і національні прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалось в меморандумі ОУН у квітні 1941 р., були «направленні на переконання німецького уряду... офіційно визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини».

Уже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом «повстання» в українських і білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім розпочати формування «незалежного українського об'єднання». 10 вересня 1939 р. гітлерівське керівництво поширило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення «незалежної держави» під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в кількох документах фашистської Німеччини, в яких йшлося про розчленування «російського простору на 4 держави»: розширену в східному напрямі Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтію, самостійну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.

29 квітня 1941 р. була протокольно представлена організаційна структура економічного розділу плану «Барбаросса» під кодовою назвою «Ольденбург». Для реалізації плану затверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали всі її великі міста.

В оточенні Гітлера побутували різні погляди щодо поведінки Німеччини на окупованих територіях. Рейхсляйтер Розенберг зі своїми прибічниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет у Києві. Натомість рейхсмаршал Герінг переконував, що Німеччина повинна передусім забезпечити собі прожиток за рахунок України, а все інше — не головне. У листі до Муссоліні від 21 червня 1941 р. Гітлер писав:

«Передусім я сподіваюся, що нам... вдасться забезпечити в Україні на тривалий час загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам в майбутньому». Все цинічнішими ставали плани нацистської верхівки після перших успіхів на німецько-радянському фронті. На нараді в ставці 16 липня 1941 р. Гітлер так «обґрунтував» необхідність запровадження нового адміністративно-територіального розподілу на окупованій території: «Тепер перед нами стоїть завдання:

розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею; по-друге, управляти нею; по-третє, експлуатувати її».

Стосовно населення СРСР він був ще категоричнішим: «Якщо ми будемо навчати росіян, українців, киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси — розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання в галузі географії може бути обмежене однією-єдиною фразою — «столиця рейху — Берлін». Математика і все інше подібне абсолютно не потрібні».