Націоналізмом і соціалізмом

Третя національна влада України – Директорія з перших днів існування намагалась вирішити стрижневе питання: що важливіше для державотворення – соціально-економічні реформи чи національно-духовне відродження. Загалом вона заперечувала не програму П. Скоропадського, а його політику. Намагаючись створити органи влади, Директорія то копіювала більшовицьку систему, то задовольнялась формальним перейменуванням гетьманських органів. Її лідери демонстрували соціалістичний світогляд, відновивши 8-годинний робочій день, колективні договори, право пролетарів на організацію профспілок і страйків, підтвердили повноваження фабзавкомів, робітничого контролю.

До 19 грудня 1918р. (тобто чотири дні) в Києві при владі була Рада комісарів, створена при Українському ревкомі – своєрідному філіалі УСДРП. Замість губернських та повітових старост теж керували комісари, часто й ті самі особи. Державну варту було перейменовано на народну міліцію. Вдосконалювались (на базі законів Тимчасового уряду) місцеві земства. Багатьох службовців, учителів, призначених гетьманом, звільняли з роботи, анулювали посвідчення про освіту, видані більшовицькою або гетьманською владою.

Серед Директорії розгорнулися дебати щодо моделі державності – європейського чи радянського типу. Формально було досягнуто компромісу (в губерніях і повітах створювати трудові ради, а в центрі – Конгрес трудового народу).

“Селянська спілка” й група лідерів М. Галачана підтримали Директорію; меньшовики, бундівці й російські есери закликали брати владу без Директорії, ліві течії УСДРП і УПСР, члени Бунду вимагали створення радянської влади. Єдність політичних сил існувала лише стосовно Злуки – об’єднання УНР і Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), але цей союз мав більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919р. – надто різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів, вони мали різний політичний досвід, різні релігійні традиції, зазнавали протилежного зовнішньо-політичного впливу.

Фактично цей союз навіть не мав закінченого конфедеративного характеру, бо обидві сторони тільки намагалися координувати військові дії до того ж не завжди успішно. Брак фахівців державного будівництва, міжпартійні й особисті суперечки, неспроможність досягти компромісу з Антантою постійно розколювали Директорію.

Ідея Директорії щодо створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не була підтримана країнами Антанти. Наприклад, Париж вбачав у керівниках Директорії УНР потенційних союзників більшовизму, їм не подобались спроби Директорії порозумітися з радянською Росією, лівий курс у соціальній сфері. Ситуація ще більш ускладнилась, коли у травні 1919р. М. Грушевський створив у Франції “Комітет незалежної України”, запевняючи місцевих політиків, що українську справу пов’язувати з Директорією недоцільно.

Надзвичайно складною для Директорії стала проблема формування регулярних збройних сил. Командири нерідко виявляли самоправство, не бажали опановувати новітні методи ведення бою й управління військами. Доводилося постійно здійснювати кадрові перестановки, посилати каральні загони проти бунтівних частин, страчувати отаманів.

16 січня 1919р. Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії, що засвідчило країнам Європи принципове відмежування українських соціалістів від російських більшовиків.

Напружена боротьба точилася серед прихильників класових тазагальнодемократичних принципів будівництва української державності. Було вирішено дотримуватися “трудового принципу”. Вибір такої форми влади зумовлений особливістю етносоціальної структури тогочасного українського суспільства, адже в ньому за соціально-класовою структурою в українському суспільстві домінувало селянство. Тому суперечності між етнічно українським селом та інонаціональним містом, українським селянством і чужоземним панством суттєво впливали на ідеологію державотворення доби Директорії. На думку провідників УНР, “трудовий принцип”, передбачав владу трудового народу при позбавленні представників експлуататорських класів виборчих прав.

Провідні в Директорії партії – УСДРП та УПСР – залишалися адептами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками поступового просування до соціалізму, то есери виступали за якомога швидке перетворення суспільства завдяки реформам, революційним заходам.

Хоча 24 січня 1919р. Директорія відновила національно-персональну автономію національних меншин, дозволила звертатися до установ у приватній справі недержавною мовою, але реально ці положення постійно порушувалися. Були, наприклад, арештовані православні ієрархи-владики Антоній та Євлагій, порушувалися мовні права росіян. Полякам не надали національно-персональної автономії, на місцях неукраїнців інколи примушували силою, брутально поважати українство.