Розділ ІХ

Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність

(1917-1920 роки)

Визвольні змагання українського народу 1917-1920 роках за своїм суспільним і громадсько-політичним значенням, наслідками можна прирівняти до Національної революції середини ХУІІст. та відродження України як незалежної держави у 1991р. Національна революція 1917-1920рр. тісно пов”язана з історією українського народу, випливає із закономірностей вікового розвитку українства. Суткісний зміст і характер революції – поєднання національно-визвольного і державницького аспектів. Виявом розвитку революції, свідченням визрівання модерної української політичної думки стали її Універсали. Було пройдено шлях від проголошення національно-територіальної автономії в складі федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності і самостійності; від декларації абстрактних лозунгів соціальної рівності і справедливості до вироблення основ державної політики соціального захисту трудящих. Вперше після середини ХУІІ ст. Україна постала як геополітична реальність. Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття – економічній, політичній, духовній, державотворчій. Саме тому основний урок подій 1917-1920рр. в Україні – трагічні наслідки від спроб лідерів нації розірвати пов’язані між собою складові цілісного революційного процесу. Вони призвели до серії прорахунків, невдач, поразок, до провалу планів, накреслених на початках революційного руху. Добре відомо, що розбудова державності в Україні проходила в умовах гострого протистояння різних політичних партій та сил. Характерно, що сучасна політична арена України своєрідно повторює чимало складових тодішньої гами суспільних чинників від національного і більшовицького радикалізму до консерватизму. Так само, як і в ті роки, демократичні сили сучасної України нездатні поставити національні інтереси вище партійних, поступитися політичними амбіціями лідерів. Тому історичні паралелі української революції і сучасної доби надають політологам можливість осмислити роль складних соціально-економічних і політичних чинників революції, сприяти поступу до майбутнього.

Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність

Хвиля спонтанних демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

Як і в Росії, в Україні теж виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, але тут вони не входили до процесу Української національної революції, а на Західній Україні взагалі мали вторинний характер, бо створювали їх лише солдати, що повернулися з російського полону. Головним завданням Рад на будь-якій території колишньої Російської імперії була підготовка Червоної гвардії, тобто бойовиків, які б змогли відновити більшовицький контроль над тілом колишньої імперії. Ради несли диктатуру, були трампліном для захоплення влади доктринальним виявленням більшовицького екстремізму. З цієї точки зору революція 1917р. несла в собі буржуазне (ліберально-демократичне) і радянське начала, але останнє було вузько класове, заводило в глухий кут, руйнуючи незрілу ще систему капіталістичного государства.

З (16) березня 1917р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства у нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення “До українського народу”, в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі – об”єднання українського народу, поступове відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М.Грушевського (1866-1934) (кандидатура Д.Дорошенка не пройшла), його заступниками – Ф.Крижанівського, Д.Дорошенка, Д.Антоновича.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В 1898-1913рр. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української національно-демократичної пратії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У 1914р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Росію. У 1917р. повернувся до Києва, був обраний головою Української Центральної Ради. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехо-Словаччини, потім – Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У березні 1924р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У 1929р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та заарештований. У 1931р. висланий до Москви. Помер за нез»ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П.Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки. Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6-8 (19-21) квітня 1917р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня – Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень. УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту – Всеукраїнським Установчим Зборам. Її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму. Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У її середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на ІУ з”їзді УСДРП В.Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить, і будь-який грунт для “самостійництва”, тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917р. П з”їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М.Грушевський, вважали, що до літа 1917р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії.

Однак і УПСР і УСДРП мали надто слабкий зв»язок партійних осередків по горизонталі й вертикалі, в уяві їхніх лідерів влада будувалася на базі авторитету й добровільного підпорядкування, а в часи революційних змін такі концепції не спрацьовували. Ідеологічно вони виявилися неспроміжними реалізувати цілі національної революції, тому всередені обох партій воосени 1917р. почали формуватись ліві групи на національно-комуністичній платформі. Неминучий розкол мав місце тому, що лідери недостатньо, поверхово враховували психологію маси, її потреби, не заохочували ініціативу знизу.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір”я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами, чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних укроаїнців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис.осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Ключовим для діяльності Центральної Ради було питання про майбутній статус України: автономія чи незалежність від Росії. Ще ідеолог українських соціал-демократів Л.Юркевич міркував: що станеться, коли великоруський пролетаріат боротиметься за єдність, а український – за відокремлення? Його прогноз фактично описував сценарій громадянської війни: якщо український народ отстоюватиме право на самовизначення, то вихований в інтернаціоналістському дусі російський робітничий клас вважатиме українських пролетарів «зрадниками» справи повного політичного й економічного визволення і боротиметься проти них з «визвольною» метою.

Симптоматично й те, що протягом Першої світової війни з»явилося кілька моделей майбутньої самостійної України, але всі поза межами Наддніпрянщини. Для митрополита А.Шептицького українські губернії відокремлювались від Росії і ставали незалежним краєм – під протекцією австрійського цісаря, з гетьманом на чолі, відтворенні державницьких традицій козацтва і обов»язкового національного духу. Союз визволення України бачив свою державу конституційною монархією з демократичним устроєм, правовими свободами для всіх націй та віросподівань, з самостйною українською церквою. Відомий географ С.Рудницький розробив модель президентсько-парламентської самостійної України з широкою автономією громад та земель. Що стосується ліберально-демократичних кіл Наддніпрянщини, то їхні моделі будувалися на автономістсько-федералістських принципах, а сецесіонізм рішуче заперечувався.

Така розбіжність стала джерелом внутрішніх дебатів серед національних партій і лідерів Української революції, обумовила амбівалентність зовнішніх орієнтацій Центральної Ради. Добре розуміючи значення національної самоідентифікації, українізації суспільної свідомості, навіть М.С.Грушевський вважав досягнення такої мети досить реальним завданням. Він був переконаний: «досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дисципліни. З цею міцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в східній Європі». Це говорив, звичайно, не вчений М.С.Грушевський, а ідеолог та політик М.С.Грушевський, теж зачарований атмосферою свободи.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень – початок червня 1917р.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня – початок вересня 1917р.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами в питанні легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб”єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 –середина січня 1918р.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень – 28 квітня 1918р.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918р.