Сеймова боротьба - перший досвід українського парламентаризму

Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта вела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно.

Безпосереднім приводом до розгляду «українського питання» на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримав православних в Бресті у 1596 р. Його звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К.Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до короля, стала одним з важливих політичних документів доби. «За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, - звертався він до короля, - цим присягу власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам я, сенатор, зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута». Позитивного рішення ухвалено так і не було, Никифор помер в ув’язненні.

Надалі українські православні почали ретельніше готуватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили – під командуванням О.Острозького (сина К.Острозького) до місця проведення сейму прибув 2000-й загін. Використовували вони й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було вилучити Києво-Печерський монастир, його архімандрита мали право обирати київська шляхта та духовенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот православ´ я в Україні.

На сеймі 1607 р. король зобов’язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише «людям руського народу» і «чисто-грецької релігії», скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. нових успіхів добитись не вдалось.

Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років XVII ст. У 1623 р. припинено судове переслідування православної церковної ієрархії, яка з’явилась у 1620 р. за підторимки козаків. Рішення сейму (конституція), за яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, монастирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким обрядом в усіх маєтках, навіть шляхти та духовних, не було включено в остаточну редакцію. В журналі сейму з’явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Але це означало, що «де-факто» українське суспільство добилось визнання своїх домагань. Минуло ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знов конституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Крок за кроком православні вчились на законних підставах захищати свої права. І якщо на сеймах першого десятиріччя ХVП ст. позитивні рішення щодо українських вимог можна пов’язати з певною кон’юнктурою, намаганням поляків здобути підтримку православних у боротьбі за московський престол, то успіхи 20-х років XVII ст. – цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе перебирало козацтво.